Передмова від автора: Цей текст ніяким чином не претендує на історичність. Описані у цій історії люди – вигадані, події – вигадані, локації – вигадані. Але при цьому вона має багато спільного із нашим минулим. Щоб реалізувати задумане я мусив пожертвувати історичністю та реалізмом. Таке вже життя…
«…в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:
— я — чекіст, але і людина…»
Микола Хвильовий
«Я(Романтика)»
Події відбуваються невідомо у якому місці, невідомо у якому часі…
Невідомо у якому світі…
Глава 1 :Прихід ката.
Каїн.
Цього року кінець серпня та початок вересня був особливо гарячим, жарким, теплим, спекотним. Можливо, що нарешті довга громадянська війна добігає кінця, або ж і те, що останні бої були найкривавішими, от і зігріли навколишнє середовище вибухами, залпами гармат чи тому подібному.
Небо було блакитно-синє, кольору моря, зовсім безхмарне – чисто маєш собі справжнє іспанське небо у степах. Було вже не так тепло, як на початку, чи посеред літа, все більше та більше дули прохолодні осінні вітри, але це не було так уже й помітно. Поки що.
Степ готувався до осені. Як і люди, що жили у ньому. Незважаючи на війну, прихід нової влади консилійців та їхнього колегіумно-пролетарської держави, місцеві продовжували жити мирним життям. Намагались, хоч і не завжди виходило. Панів скинули, поміщиків прогнали, їхніх вірних псів(тих, що ходять на чотирьох та на двох) повісили на перших же стовпах, а землі та все, що попалось під руки нова «власть» націоналізувала, то тепер душить продзакладка чи загони консилійців-інсургентів, що тепер уже не інсургенти, а «новая власть».
Багато люде вертаються до свого господарства, до своїх сімей, до свого попереднього життя, уже, правда, під багряно-червоними прапорами пролетарсько-колегіумської революції та утвердження влади колегій(то так верховні консилійці називали межи собою органи влади – «колегії», ніби від латини то пішло, «зібрання, рада» означає).
Але правда у тому, що ще більше людей уже не будуть тими, як до того. Війна забрала у них розум, руки, ноги чи спокій. Когось – узагалі цілком. Дехто вважає, що права ідея «пролетарського» раю перемогла. Інші заявляють, що вибрали «менше зло» і змінили одне ярмо на інше. Треті взагалі кажуть, що на цьому довгому та великому побоїщі переможців немає.
Але правда завжди десь посередині…
Та не всі готові заради її місцезнаходження до неї іти.
***
Пряне було на самому кордоні зо степом. Буквально кілометр-два – і ось він. Бойові дії тут минули дуже давно, може місяців сім тому, чи взагалі – рік часу, як у село не заїжджають збройні загони «народників», монархістів чи каральні загони консилійців. Навіть бандити та «чорні анархісти» – і тих видко давно не було. Лиш місцеві та тисячолітній спокійний степ, що бачив тут усе – як колись тут їздили вільні озброєні люди, як вони тут боролись із ординцями, як потім їх самих розігнали війська зо сходу, а тоді він – безкраїй спекотний та неприборканий простір почав відчувати на собі таке явище, як заселення, відчував прихід людської цивілізації. Люди вважають, що зуміють його приборкати.
Але так вважали і ординці, і вільні люди, що їх якось ще дивно називали від слова «коза» чи «казати», і ті війська зо сходу, що прогнали попередніх. Тут були і кочівники на зорі віків, і княжі дружинники, і ординці, і ті ж і всі, хто прожив на цьому світі. Степ бачив їх усіх. Усіх і пережив. Переживе навіть тих, хто тільки планує підкорити його.
Він прийшов у село із північного заходу. Було видно, що не місцевий. По одягу, по тому, як йшов. Був зовсім вже худий, високий, одягнутий у сіру сорочку, стару, мабуть ще прадідову шинель, коричневі довгі штани, які заправляв у чоботи. Мав довге волосся русо-коричневого кольору, яке заплітав у хвіст, що закидував на плече, мов якась дівиця із казок. Був безбородим, хоча щетина була. Своєю поведінкою можна було вважати, що він був якимось черговим байронівським романтиком чи досі навіть є. Дивним було навіть те, що надворі було літо(байдуже, що кінець – усе одно тепло), а він так закутався. Дивак, чого ще додати.
Через плече у нього була сумка. Схожу носять посланці чи поштарі. А ця химера не була ні першим, ні другим.
На вигляд він був молодим, років більше двадцяти, але через стомлений вигляд та мішки під очима із дивним темним кольором очей йому можна спокійно дати «тридтцятник».
Йшов тихо, не балакав із перехожими, а тоді зупинився коло якогось старого стельмаха.
- День добрий, - привітався постарілий молодий хлопець, - місцевий?
- День, - кивнув тому стельмах. – ну-у-у, так, я із цього села.
- Де місцевий староста?
- Ви про «колєгнардєпа»?
- Я схожий на мисливця за нечистю чи орнітолога? Що за вусата назва?
- Так це по-новому старосту називають. Коли монархія була, то староста, а зараз «товаріщ, колєгіумний народний дєпутат», скорочено «колєгнардєп».
- Ясно… - здихнув невідомий. – То де він?
Стельмах йому вказав. Невідомий кивнув та продовжив шлях. Роздивлявся будинки. Були вони невеликі, деякі дерев’яні, деякі глиняні.
«Колись у цій місцевості це була необхідність – будувати хати із таких матеріалів, що є під рукою. Бо могла прийти орда раз на років пару і все понищити, щоб потім можна було б швидко відбудувати. А зараз – зовсім навпаки. У Степу немає великих міст, а ті, що є – коло річок. Коли була війна, вони могли б стати хорошими «фортецями», із яким одним можна було б легше оборонятися. Тоді і люду вижило б більше. Можливо. Утім, я ж не стратег чи якийсь там генерал монархістів чи консилійців. Можливо, що і на те були свої причини».
Будинок старости чи «колєгнардєпа» як його тепер називали був просто коло полів. Було видно, що будинок був оздоблений, багатший за решту.
«Ну хто б сумнівався. Цікаво, чи навоював він собі його».
Невідомий перескочив через хвіртку, а тоді постукав легко у двері. Його руки були у мозолях.
- Хто там? – почувся голос по той бік.
- Це ви «колєгнардєп»?
- Я, звичайно ж! А хто питає?
- Мені потрібно поговорити!
- Назовись!
- Відчини двері, тоді назвусь.
- Щеня, ти хоч знаєш із ким балакаєш?!
- Знаю. Тому і прошу, шоб мене впустили.
Почулись звуки відмикання дверей, і перед невідомим хлопцем постав чоловік, років п’ятдесяти із пузом, вбраний у нічний одяг. По його лицю було видно, що він доволі злий.
- Я ж казав – сопляк! – кричав він, махаючи кулаками.
- Я від Надзвичайного Комітету. Пусти.
- Да будєт так… - закінчив за нього «колєгнардєп», а тоді різко змінив тон. – То це вони тебе послали?
- Мене.
- Тоді проходьте, будь ласка, перепрошую, що так зустрів вас. Розумієте, тут водяться деякі… саботажні особи.
- Саботажні особи?
- Малолітні хулігани та їхні батьки-контрреволюціонери! Пишуть усілякі гадості про консилійців! Саботажники та іноземні агенти!
- Завались уже. – спокійним, меланхолійним голосом перебив його невідомий.- Ідемо.
- А, так, точно, як я міг забути… Перепрошую, не знаю вашого імені…
- Кирило. Кирило Онищенко.
- Гертруд Марксов.
- Дивне ім’я. – зауважив Кирило. – Ти не місцевий, правда ж?
- Можна і так сказати – прибув із півночі, але не через ім’я, товаришу Онищенко.
- Німець?
- Ні, наш.
«Наш – це який ще?»
Вони пройшли у середину хату. Кирило почав оглядати інтер’єр. Білі стіни, усе чисто, світло та тепло, що йому навіть закортіло зняти свою стару потерту шинель. Але він цього не зробив. Натомість від дістав із внутрішньої кишені пачку сигарет за закурив просто посеред будинку, продовжуючи огляд. Траплялись картини із пейзажами природи, полички із «правильною» літературою, «Капітал» чи «Женщина і соціалізм», для прикладу.
- Прошу, ось мій робочий кабінет! – сказав Гертруд та показав пальцем на двері, де висіла табличка.
Онищенко мовчки поглянув на неї. Там було вицарапано наступні слова : «Колегигиумный народной депутат, товарищ Воротскый М. О.».
- Воротський? – поцікавився Кирило. – Ти звернувся до мене несправжнім ім’ям?
- А, ви про це. Ні, воно старе.
- Тобто?
- Не надто консилійське. Михайло – так одного нашого поміщика звали, монархістське воно, недобре. Прізвище теж – Воротський. Закінчення «ський» мали багато поміщиків та панів до революції. Непорядок. А ось Гертруд Марксов – то вже інша справа. Гертруд – «Гєрой труда» , а прізвище на честь великого та мудрого Карла Маркса! Одне діло, коли «колєгнардєп» це якийсь підозрілий Михайло Воротський, а інше – коли Гертруд Марксов!
- Зрозуміло. – Кирило зайшов у кабінет. Виглядав він доволі затишним – стіл, стільці, картини якихось постатей, навіть камін був. Але нащо звернув увагу Онищенко – так це лампочки у стелі.
- У це село уде провели світло? – поцікавився він у Михайла.
- Взагалі-то – тіки мені, - зізнався той, - Тай це колишній будинок нашого поміщика, тому тут всього. Коли сталась революція, то його вбили, дітей здали консилійцям, а дружину… ну ти мав би зрозуміти. Так ось місцевий ревком і доручив мені владу та передав державне місце – тобто цей кабінет, і в додаток – хату. Ось так – до війни ніц не мав, а тепер цєлий «колєгнардеп»!
- Розтопи камін. – наказав йому Кирило.
- Але літо надворі і те…
- Розтопи його. – хоча ця фраза прозвучала із характерною меланхолійністю, та здавалось, що вона була сповнена гніву.
- Ну гаразд-гаразд. – Михайло заходився розпалювати його, коли ж Онищенко завалився на найм’якіше крісло та дістав нову цигарку, а стару викинув у попільничку, що стояла на столі.
- І принеси ще гарячого чаю. – додав він під кінець.
Через п’ять хвилин вони вже сиділи та пили гарячий напій. Михайло був увесь спітнілий та весь час переводив подих, а от Кирило – навпаки. Він спокійно сидів перед розпаленим каміном та попивав теплий чай, вдягнутий у свою шинель.
- Можеш починати? – запитав Михайло. – Чи ти ще змусиш мене побігати?
- Можемо починати. – підтвердив Кирило та витягнув із своєї сумки пару паперів та уже хотів було їх кинути на стіл, коли раптом його очі привернула одна картина.
- Хто автор цього полотна?
Кирило мав здогадки, але хотів упевнитись на всі сто процентів.
- Яка саме? – здивувався Михайло, розглядаючи полотна.
- Ота, із двома чортами.
Кирило знав, що це не чорти.
- А, це «Два сатири» Пітера Пауля Рубенса. Точна копія оригіналу.
- А, точно, згадав. А тепер знімай її на час нашої розмови.
- Але чого? – ще більше здивувався Воротський.
- Ненавиджу цього автора. Просто терпіти не можу. Знімай.
«Брехня».
- Ну-у-у гаразд, зараз.
Через хвилину вони продовжили розмову. Кирило, закінчив курити, поклав все ж ті папери на стіл. Михайло став їх вивчати. Це були документи, а точніше – досьє на якогось чоловіка.
- Хто це? – поцікавився Михайло.
- Той, за ким я і прийшов. Антон Салащенко. Позивний – «Роланд». Колишній консилієць та глава диверсійного загону, три місяці тому був звинувачений у контрреволюційній діяльності, після чого разом із своїми спільниками вчинили підпал та втекли у Степ. Мене послали, щоб я його вистежив та передав відповідним органам.
- Ви таки справді із ЧК?
- Працюю на них.
- Тобто так?
- Ні. Це перший та єдиний раз моєї із ними спілки.
Схоже, що Кирило відчував до них деяку відразу.
- Це все дуже прекрасно, - після почутого Михайло відчув себе дещо упевненим. – Але що саме ти хочеш почути?
- Як свідчать агенти Комітету, Роланд з’являвся тут декількома днями раніше. Ти точно мусиш про це знати.
- Знаю. – відповідь була швидкою.
- Чудово, - у голосі Кирила не було жодного оптимізму. – Я уважно слухаю.
- А що ти даси мені взамін?
- Що? – тепер здивованим був і сам Кирило.
- Зроби спершу для мене одну послугу, а тоді уже і поговоримо. – після цих слів Михайло посміхнувся уперше за час їхньої зустрічі, а тоді відкинувся на спинку м’якого крісла та закинув на стіл ноги, просто перед Кирилом.
«Зрозумів, що я лише такий самий раб, як і ти, жирна свинюко. Розумієш, що ЧК байдуже на мій стан. Розумний, курва».
- А якщо Роланд за цей час утече, то ЧК захоче почути як так сталося і…
- … і спитають з тебе, Кирило Онищенко. – перехопив ініціативу у розмові Михайло. – Тебе. Не мене. Хочеш взагалі щось дізнатися – працюєш на мене. Не хочеш – двері у тій стороні.
«Нахєр я йому це сказав».
- Згода.
- Я знав, що ми дійдемо до спільної згоди. Отже тут недалеко, за селом є стара церква. Під час війни консилійці розібрали із неї усі золоті хрести, ікони, цінності на потреби великої Багряної армії, попів або розстріляли, або вивезли на північ, але будівлю залишили, то там деякий час селяни тримали картоплю. Але останнім часом там твориться якась дивина. То чути дзвін, якого немає, то якусь силуети по даху скачуть. Піди та розберись із тим всім.
- Це до чаклунів тобі треба, а не до мене. – огризнувся Кирило, зберігаючи спокій.
- Вони шарлатани, якщо ти не знаєш, товаришу. – сказав Воротський, після чого пішов до вікна, та розкрив його навстіж. Тут же подув легкий вітерець, та навіть від нього Кирило тут же почав кутатись у свою шинель, легко трясучись.
- Будь по-твоєму, товаришу. – відповів йому Онищенко, ідучи до дверей. – Як щось знайду, то повідомлю. А ти дивись, що не забув про Роланда. Надумаєш обманути – уб’ю.
Кирило Онищенко гуркнув дверима та покинув дім «колєгнардєпа».
Якщо довго дивитись у безодню…
Церква була на проложеному боці Пряного. Виглядала вона, як більшість тих звичайних, що їх було повно у тому краї. Територія, загороджена напівгнилим плотом, частину якого місцеві розтягали на власні потреби, могли на території(можливо тут і поховані ті попи, яких консилійці й розстріляли) та сама будівля – невелика, темно-зеленого кольору, із одним великим куполом, та двома по бокам – то були дзвіниці. Двері були поламані, із численними дірками від куль чи вибухів, напівпрочинені. На самій верхівці красувався поломаний православний хрест – хтось відламав від нього одну із сторін і тепер він нагадував звичайний католицький.
Кирило дивися на колись величну та важливу споруду у житті селян із байдужістю. Церква, то церква – бубніти чого. Спочатку він пройшов через отвір у тині та опинився на території храму.
«Подивимось, що тут у нас».
Першим, що привернуло його увагу – то це сліди. Їх було багато, і вони були різними.
«Це вже цікаво» - подумав Онищенко та почав їх вивчати. Вони були великі, маленькі. Були давно втоптані. Або після останнього дощу. У цих місцинах – це рідкість, тому Кирило спробував пригадати, коли востаннє йшов дощ.
«Ніби чотири чи п’ять днів тому, отже це було, порівняно недавно. Ясно».
На наступній знахідці Кирило спочатку не надто зосередився, але потім все ж почав її вивчати. Сліди. Тваринячі. Належать, скоріш за все, котам чи псам. Причому у великій кількості.
«Нічого собі, у них під кінець літа «весна» заграла? Чого їм сюди іти у таких розмірах?»
Наступним, що оглянув Кирило були могили. Він підійшов до них, став вивчати. На них не було жодних поміток – просто патики, що вставили у насипи і все.
«Хм, могили виглядають охайними. За ними хтось приглядає».
Кирило деякий час походив ще по території занедбаної церкви, намагаючись ще на щось натрапити, але більш нічого не знайшов, тому зайшов усередину через поломані двері.
Усередині була доволі гнітюча атмосфера. Кирило почав оглядатись. Пусто, усі прикраси, картини, ікони забрали, стільці розтрощені, підлога скрипить від кожного поруху.
Раптом Онищенко почув якийсь довгий протяжливий звук. Він нагадував рев якогось загадкового звіра. Великого та, можливо, небезпечного. Він миттю напружився та шарпнувся, вихопив із кобури свого «С96» (маузер) та націлив на сторону, звідки йшов загадковий рев.
Там було пусто.
«Що?»
І тут він повторився знову. Завив із новими силами, але тепер, на цей раз Кирило зрозумів причину. Він підвів голову вгору та побачив, що у центральному куполі була здоровезна діра, через яку задував вітер. Звук повторився ще раз і своїми очима із дивними забарвленням чорного Кирило зумів побачити коливання вітру коло діри.
«Ще просто вітер. Срань, я старію».
Онищенко видихнув та сховав маузера до кобури при поясі та продовжив огляд. Він оглянув деякі частини, заглядав попід стінами, допоки не натрапив на дивну записку.
«Це вже цікаво».
Вона була жовтою від часу, місцями порвана, написана олівцем і на додачу почерк був доволі кривим, погано читався.
«Остапе!
Скажи усім нашим, щоб на наступний раз, коли будемо йти до церкви, то нехай десь дістануть крейду. Нею треба буде у церкві намалювати коло і дивитись просто у найтемнішу частину церкви, там де є «безодня», тоді через деякий час з’явиться він – великий та могутній чарівник Оз. Він нам і поможе. І запам’ятай на кінець – то все треба робити вночі, щоб із селян ніхто не почув і консилійці не натрапили на наш слід.
Удачі тобі,
Юрко»
«Зібрання. Крейда, великий та могутній ОЗ? Я десь таке чув. Значить піду роздобуду у місцевих крейду та прийду сюди уже під вечір».
Кирило ще раз окинув оком на руїну, після чого покинув її та направився у сторону Пряного.
***
Крейду Кирило добув доволі швидко. Це було добре. Решту дня він провів просто вивчаючи місцевий люд та архітектуру. Простіше кажучи – Онищенко шлявся без діла собі весь день, вивчаючи напівзамальовані образи у сторону влад колегіумів.
«Ось про що казав Воротський» - зрозумів Онищенко, намагаючись відтворити картину. – «Дивно, слова чіткі, без будь-яких граматичних чи орфографічних помилок. Невже діти пішли тепер такі розумні?»
Потім він ще трохи побував у власних роздумах, тому варто повернутись, коли вже почало помалу смеркатися.
Тоді Кирило, глибоко вдихнув, перевірив, чи зарядив він свій маузер, після чого рушив до церкви.
Дорогою він ще сильніше кутався у свою шинель, хоча було не так холодно. Але нічого не означало для Онищенка. Для нього було зимно.
Через п’ятнадцять хвилин він уже стояв перед територією церкви. Вона була оповита дивним туманом. Він був слабким, ледве помітним. Серпанок.
«У селі його не було. Неподалік я не бачив якоїсь водойми. Дощів не було уже давно. Звідки йому тут взятися?»
У пошуках відповідей Кирило рушив у зруйнований храм. Він був оповитий димкою, що додавала йому зловісної атмосфери. Він цього у Онищенка пішли сироти по шкірі.
«Ну і лячно».
Тим часом він зайшов до головного залу і здивувався.
«Хтось намалював коло швидше за мене».
На дерев’яній підлозі було здоровенне біле коло, нагадуючи обруч. Кирило зайшов у нього, після чого почав шукати очима «безодню».
«По ідеї це має бути найтемніша точка, яку я тут бачу».
Онищенко почав оглядатись по сторонам. Усюди було темно однаково, тому він спробував дивитися на вхід.
«Якщо сюди хтось і прийде, то я його обов’язково побачу. Хіба що той великий і могутній Оз дійсно чарівник і не прилетить верхи».
Так і вчинив, вдивляючись у «безодню». У такому положенні він вичікував хвилину, другу. Ноги почались помалу хитатись, спина – боліти, а тіло Кирила знову почало відчувати фантомний холод та подало відповідні сигнали до мозку, щоб той почав щось вирішувати. Очі бачили лиш чорну дійсність, хіба що час від часу кидало чорними крапками, так, наче протираєш очі, а вуха упіймали якийсь дивний, незрозумілий писк, тихий та голосний водночас. Онищенко почав помалу думати, що його просто обдурили, немов маленьку дитину, бо хто у теперішній час вірить в існування чарівників? Це ж просто звичайні казочки для дітей, шарлатани та «видумщики», як ті священики. Магії не існує, так само, як і того їхнього Бога. Принаймні так казали Кирилу і так колись він сам щиро вірив. А зараз…
А зараз у що він вірить? У кого чи у що?
Кирило не знав відповіді й, мабуть, що не хотів її давати. На даний момент – це аж точно.
Раптом невідомо якою частиною свого тіла Онищенко відчув, що у храмі крім нього, дивного серпанка та відголосків минулого ту ще хтось є. Хтось позаду нього. Не якийсь безтілесний дух чи привид, а така ж реальна істота з плоті та кісток, як і він сам.
Кирило обернувся із поривом та побачив гостя. На нього дивився чорний кіт. Звичайний, як усі чорні коти – невеликий, мав чотири лапи, двоє вух, хвіст, очі. Тварина виглядала … нормальною. Але чогось це не принесло полегшенню хлопцю.
Навпаки – він ще більше затремтів. Крім холоду додалось щось нове. Щось до болю знайоме.
- Ану киш! Псика! – спробував прогнати кацура Кирило. – Киш!
Кіт ніяк не реагував на спроби людини прогнати його. Він просто ще трохи подивився на цього дивака, а тоді рушив кудись – в іншу сторону.
Кирило повів головою – там був ще один кіт. Цього разу він був уже коричневим, але так само, як і перший просто сидів перед ним та дивився на хлопця. До нього підійшов чорний і вони обоє сиділи навпроти Онищенка.
Раптово почулося ще одне дихання. Але тепер воно відрізнялось від котячого. Кирило знову повів головою – тепер це був пес. Здоровенний, майже розміром із теля, він просто підійшов до котів та ліг перед ними, похиливши голову. Вони ніяк агресивно не реагували між собою, що справило на Онищенка ще більше враження.
«Що відбувається?! Чого це вони так спокійно між собою відносяться?»
Хлопець підняв голову вгору – там було ще декілька котів, а з двору прийшло ще декілька собак. Зал церкви помалу заповнювали тварини – коти та пси, що мирно між собою перебували, гуляли, навіть лежали одне на одному.
«Що за хєрня тут відбувається?»
- Привіт, Каїне.
Кирило вкляік. Він упізнав цей голос. Цю фразу. Інтонацію із якою її промовили. Таке не забувається. Ніколи.
- Ти мене чуєш, Кирилку?
«Кирилко». Так його називало лише декілька людей – матір і вони. Але ж це неможливо. Вони не можуть тут бути!
Онищенко повільно обернувся та не повірив своїм очам. Хотів, щоб вони брехали йому, підвели його цього разу, збрехали, обманули, обвели навколо пальця. Просто, щоб це було неправдою.
Перед Кирилом стояв Кіт. Він був високим, таким як і Кирило, із густою чорнявою кучмою волосся, карими, циганськими очима та легкими вусиками, немов у французів. На голові у нього був сірий йолом, що був натягнутий набік, а сам він був вбраний у таку ж сіру шинель, що і Кирило, хіба що штани у нього мали червоний лампас, а коло грудей – прикріплена червона стрічка. Онищенко побачив, що його волосся ховає ледь помітку дірку від кулі, що була на лобі. Він стояв без зброї, руки – в боки. Хоча на обличчі була усмішка, та в очах вчиталась ворожість. Справжні наміри Кота завжди були видні по його очам.
Коли ж Кирило нарешті повністю обернувся до нього, він знову заговорив: - Привіт, лицарю.
«Припини».
- Кіт? – перше, що спало Кирилу на думку.
- Ти пам’ятаєш мене, ого. – награно розвів руками той. – Але прізвище це… У наших краях мене по ньому кожна собака знала. А от ім’я… Ти пам’ятаєш моє ім’я, Кирилку?
- Пам’ятаю…
- Назви його.
Кирило відчував, як у його горлі помалу утворюється здоровенний клубок, що заважає йому відкрити рот та назвати ім’я Кота.
- Ти не знаєш? – схоже, що його співрозмовник трохи похнюпився.
- Знаю. – тут же відповів йому Онищенко. – Я знаю. Пам’ятаю. Пам’ятаю кожного.
- Кожного-прекожного? – Кирило почув за спиною голос.
Знайомий голос.
Хлопець обернувся. До нього та до Кота повільним кроком йшов черговий їхній ровесник – середнього зросту, широкоплечий, із синіми, мов море очима. Його волосся закривав суконний шолом зеленуватого кольору. Він нагадував древній шолом із бармицею. Його ще носили у княжі часі. У нього було голе тіло, поверх якого той накинув сіру шинель із червоною стрічкою, що була булавкою прикріплена до одягу. Штани також були із червоними лампасами. Він посміхався, показуючи свої зуби. Коли підійшов ближче, то Кирило побачив, що шапка того також ховала ледь помітку кулю у лобі від кулі. Знайомий став коло Кота, перед Онищенком.
- Кажеш, що усіх пам’ятаєш, Кирилку? – іронія була чіткою у його словах.
«Сатир».
- Так, я пам’ятаю. – повторив Онищенко.
- Ого! Невже Каїн усіх нас пам’ятає!
Тепер до них ішов третій – найнижчий. Русе довге волосся, що ховало дірку від кулі у голові, така ж сіра шинель із прикріпленою до неї червоною стрічкою, зелені очі та кирпатий ніс. Під сірою накидкою – біла сорочка. Схожу носили вільні люди, що триста чи чотириста років тому жили у цих степах.
«Рубенс».
- То ти все ще нас пам’ятаєш, «друже»! – сказав він. – Гарний ти напарник та брат, Кирилку!
- Я не винний у тому, що сталося! – тут же випалив Онищенко. – Не винен!
- Брехло.
Говорив четвертий.
«Тільки не він. Тільки не він».
До них йшов ще один. Також, як і Сатир середнього зросту, із чубом та густими довгими вусами, що закидав їх за вуха. Він курив люльку та йшов до Кирила та решти. На відміну від попередників, дірку від кульового отвору було видно чітко. Його очі були чорні, мов смола. Шинелі не було. Лише зеленувато-червона водолазка із закоченими руками на яких чітко дивно рубці, довгі шрами та порізи. Але на відміну від решти, той зброю мав – стискав у руках булаву.
«Буздиган».
Він підійшов до решти. Вони дивились на Кирила. У їхніх поглядах він відчував презирство, лють, відразу.
- Ти забув нас.
- Неправда!
- Ти брехав нам.
- Неправда!
- Ти кинув нас напризволяще.
- Неправда!
- Ти залишив нас помирати.
- НЕПРАВДА! – Кирило й сам не зрозумів, як перейшов на крик, хоча востаннє він так кричав декілька років тому.
- Тоді приєднуйся до нас! – Буздиган підійшов до нього замахуючись своєю зброєю, але раптово завмер напів дорозі.
Онищенко не зрозумів, допоки не побачив, що його колишній друг стоїть просто перед лінією кола.
«Не покидати коло. Вони не можуть заступити за коло».
Кіт, Сатир, Рубенс та Буздиган спробували його оточили, завдати йому шкоди, та коло із крейди, у якому стояв Кирило усіляко рятувало того, що зрештою вони покинули цю затію та розчинились у повітрі під якийсь дивний гул.
«А це ще хто?»
Кирило повільно обернувся та побачив, як усередину руїн заходила здоровезна істота, що повільно розмахувала своїми руками. Вона прийшла із «безодні».
«Невже це він – великий та могутній чарівник Оз. Хоча так і є – раз я привидів бачив».
Він зупинився неподалік Кирила, та розкинув руки.
— Підніміте мені повіки: не бачу! — закричала істота до котів та собак, що за час розмови Кирила та його «друзів» розбіглись по кутках, а тоді стали повільно підходили до створіння.
«Десь я це вже бачив».
Онищенко не мав сили більше терпіти це все. Він вихопив із кобури маузера та вистрелив угору. Раптово усі коти та собаки, немов прийшли до тями. Вони почали між собою лаятись та гнатися одне за одним.
Істота цього не зрозуміла, як тут же Кирило вистрелив у неї. Вона голосно закричала та повалилась на підлогу спиною.
Онищенко підійшов трохи поближче, як раптово із істоти щось вискочило і кинулось до виходу. Хлопець погнався тут же за ним. Вони покинули територію церкви і тепер бігли посеред нічного прохолодного степу. У них над головами тьмяно блищали тисячі незліченних зірок, далеких та тих, що були поближче. Світив і місяць. Ночі ще дещо виглядали схожими на літо, але скоро вони стануть осінніми. Скоро. Це буде доволі швидко, що мало хто побачить цю зміну.
- Стій! – кричав утікачу Кирило. – Стій, бо буду стріляти!
Раптово той зашпортався та упав об землю та трохи по ній проїхався. Цих декількох секунд було вдосталь, щоб Онищенко підбіг до нього та схопив за руку і націлив маузера.
- Навіть не думай рипатися – пристрелю. – до нього помалу вертався апатичний тон голосу. – Ти мене почув?
- Почув, почув. – відповів голос, важко дихаючи. – Не біжу, не біжу.
- Молодець, що не біжиш. – сказав йому Кирило, після чого продовжив: - А тепер ти розкажеш мені усе, що тут тільки-но відбулось. Побачу, що брешеш – гірше тобі буде. Затямив?
- Так, затямив.
- Тоді я слухаю тебе уважно. Назовись.
- Мене звати Прометей.
- Я не в гуморі, давай без дурощів.
- Ні-ні, це моє справжнє ім’я. Моя мати була із Греції, а батько – із цих країв. Моє повне ім’я – Прометей Криниця.
- Зроблю вигляд, що повірю на цей раз. Що ти робив у церкві?
- Я чекав на своїх… яке тобі взагалі діло?
- Тобі нагадати, що я досі тримаю тебе на мушці?
- Я чекав там на своїх однодумців!
- Однодумців?
- Так! Вони мали сьогодні прийти. Залишили навіть записку, але схоже, що щось пішло не так. Один із них – Остап, схоже, щось собі зробив, але тоді я побачив, що у церкві хтось є і вирішив його прогнати.
- І тим невідомим був я. Зрозуміло… Що це був за туман?
- Спеціальний. Він викликає різні галюцинації. Я так хотів справити враження на Остапа та Юрка, що я дійсно…
- Великий та могутній чарівник Оз? Тобто усі ці коти та пси – вигадки?
- Ні, не вигадка. Вони були насправді. Просто те, чим я виробляв цей туман були речовин, що сильно приваблюють їх. Людина, що понюхала цього туману бачитиме різні галюцинації…
«Отже вони були лиш глюком… Лише моєю власною хворою фантазією…».
- Тобто усе, що чули селяни та бачили було також для них видінням?
- Ага. Під час першого разу подув вітер і поніс серпанок до Пряного, а там ним надихались люди.
- Чому ви мали там збиратися? Кажи правду, бо здам тебе Воротському.
- «Колєгнардєпу»? Я скажу, скажу!
- То давай, не тягни.
- Ми займались тим, що писали та поширювали памфлети проти влади колегій. Ми, по суті – контрреволюціонери. І я хотів додати значимості, щоб ті двоє точно повірили у мою силу та не боялись протистояти тим сраним консилійцям! Тому я і зробив той туман із галюцинаціями, тому і я зробив ті ходулі, щоб здаватися здоровенною та могутньою істотою!
- Іноземні агенти?
- Та які агенти! Ми – місцеві, свої! Та срана революція забрала у мене все, що я мав, забрала мати та батька, брата і двох сестер, усіх кого я любив, а натомість замість обіцяного пролетарського раю чи лиш змінили одне ярмо на інше!
«Можливо ти і правий, але не мені тебе судити».
- То що – не здаси мене Воротському?
- Побачимо. Останнє питання. Ти знаєш таку людину, що використовує прізвисько «Роланд»?
- «Роланд»? Так, знаю, знаю! Він також деякий час переховувався тут, але потім знайшов Червня та поїхав у сусіднє село.
- Хто такий Червень?
- Чумак він. Останній. Ну або ж один із останніх. Старий дід, завжди на східному боці Пряного вештається, якщо до моря по сіль не їздить – вже більше потреби немає такої. Там його найдеш і детальніше розпитаєш про свого Роланда. То все – я вільний?
Кирило помовчав якусь хвилину.
- Ні. – коротко відповів Онищенко. – Ти підеш зі мною. Я тобі не вірю. А тепер руки за голову і пройдемо до товариша «колєгнардєпа».
Релікт.
Кирило знову сидів у кабінеті Воротського. Цього разу – без розпаленого каміну та без гарячого чаю. Онищенко відчував, що йому стає холодно. Перед ним сидів із спокійним та переможним виразом обличчя Гертруд Марксов.
- Цілі контрреволюціонери, це варте того, щоб начальство дало мені підвищення! Завдяки моїй оперативній роботі зловлені іноземні шпигуни!
- Вони не іноземні шпигуни, а місцеві. Тим паче, що не ти їх ловив, а я.
- Але під моїм безпосереднім наглядом. Тим паче – як вони можуть бути місцевими, які діяли проти влади колегіумів. Такого бути не може, бо весь простий пролетарський народ тільки і боровся за те, щоб наша велика держава могла існувати. До цього точно мають бути причасні іноземні агенти. Це точно від тих недобитків-народників чи монархістів! Це вони засилають сюди цих клятих диверсантів! Іншого пояснення їхньої підривної діяльності я не можу по-іншому трактувати, тому нехай із ними розбирається ЧК. З усіма трьома.
«Його ж мали судити по зовсім іншій статті, як місцевого бандита, а не іноземного агента. Це ж… неправильно».
Кирило спробував прогнати геть від себе думки совісті та сумління, задавши питання Воротському: - Стою частину угоди я виконав. Тепер твоя. Кажи куди подався Роланд?
- Звичайно, що скажу, я - людина чесна. – запевнив того Михайло, після чого перевів подих та продовжив : - Як стверджують мої інформатори, Роланд позавчора покинув Пряне та подався у сусіднє село – Потоки. Перевіз його туди старий дивак на прізвисько Червень. Знайти ти його можеш на східному боці поселення, він весь час сидить собі на возі, якщо не їздить до моря по сіль.
«Значить, що Прометей сказав мені цілковиту правду. Вірив, що я його відпущу. А я підписав йому смертний вирок. Ні, не я… Я лише зробив те, що мав зробити. Це інші вирішили за рахунок його душі нажитись. Це зробили вони. Не я».
- Тобто увесь цей час ти чітко знав, куди подався Роланд, правда ж? – зрозумів усе Онищенко.
«Колєгнардєп» кивнув головою.
- Але ти навіть нічого не намагався зробити, щоб його затримати?
- Мені не давали такої команди «згори».
- Ти знав, що це прийде робити хтось інший, і ти просто використав мене, щоб утримати нагріте місце старости села.
- Смію заявити, що я не староста, а «колєгнардєп»!
- Та насрати, хто ти там. Ти нічим не краще за тих, хто був до тебе. – Кирило підвівся та попрямував до виходу, а на кінець додав : - Тебе б самого не завадило передати ЧК із виховними цілями.
- Не раджу розкодуватися вам такими різкими висловами, товаришу Онищенко. Розумієте – у наш час слова мають таку ж силу, як і дії.
- А мій маузер – ще більше. Не забувайте.
Кирило гримнув дверима та подався на східну частину Пряного. Був мул на душі. Якось неспокійно, недобре. Таке гнітюче відчуття.
«Придурок».
Сонце уже було високо угорі. Світило, припікало. Але Кирило, неначе і не зважав на це тепло, лиш сильніше затягнув сіру шинель без червоної стрічки, що мала б бути прикріплена до одягу булавкою. Подув легкий вітерець і Онищенко почав тремтіти та ще більше кутатись.
«Клятий вітер».
Він брів, майже не оглядаючись на бездольні горизонти степу, що поступово приймали осінь та прощались із літом. Кирилу просто було на це все байдуже. Його турбувало дещо інше. Те, що він побачив тоді, у церкві. Хоча це і були звичайні галюцинації, марення, та Онищенко досі думав про них.
«Я не забув вас, хлопці. Не забув. І ніколи не забуду. Ви мої друзі, мої напарники, мої брати не по крові. Я поклявся, що не забуду вас, отже і не забуду».
Він досі бачив ту страхітливу картину із минулого – чотири тіла, із голів яких стікає кров тонкою цівкою. Червона, така, як і ті стрічки, що вони носили на своїх шинелях.
Потім картинка змінюється на наступну – Кирило, із ще більшими мішками під очима стоїть навпроти насипаної могили та встановлює чотири імпровізованих хрестів. Вони були атеїстами, як і сам Онищенко, пам’ятають як розграбовували храми та віддавали те на закупи хлібу простих селянам, як розказували один одному анекдоти та вульгарні жарти про Бога, священників. А тоді… тоді Кирило не знав, як правильно треба ховати консилійців. Не мав ні найменшого поняття. Не знав, як взагалі ховають людей, крім того християнського звичаю. Все ж зробив, бо вважав, що просто закопати у землю – ще гірше. Це не гідно для його друзів, для них, хто одні із перших піднялись на революцію пролетаріату та стали на його захист проти ворогів – монархістів, народників, чорних анархістів, іноземних окупантів та звичайних бандитських угрупувань. Просто закопати у землю. Немов собак, немов когось небажаного. Немов сміття.
Немов бандитів.
Вистругав із гілок ліщини декілька хрестів – кривих, куцих, негарних. Але по-інакшому не зміг. Угнав їх у землю, прочитав посвяту консилійця, трохи Маркса, потім помолився «Отче наш» та «Богородицю» (більш не знав він молитв), а тоді сказав пару слів на упокій і під кінець пообіцяв, що ніколи не забуде їх та пам’ятатиме до кінця свого життя.
Кирило прогнав спогади із голови. Йому знову стало холодно. Руки почали тремтіти. Онищенко заховав їх у кишені шинелі. Мороз по тілу не зникав, а лише посилювався.
Хлопець із швидкої ходьби перейшов до бігу. Мчав у пошуках брички, воза та дивного діда на ній. Тільки б був на місці. Тільки б знайти його.
У такому темпі він пробіг Пряне, доки охайні хатки не почали рідшати, коли ж його очі із дивним кольором чорного побачили потрібну ціль.
Це був стара, всохла від часу фіра, на якій лежав та спав старий дідок невисокого зросту, закривши лице брилем, а коло нього їв собі полин кінь, скоріш за все – того ж віку, що і його господар.
Кирило підійшов до нього ближче. Невідомий, фантомний холод ще був присутнім, проте не таким сильним, коли він йшов сам.
- Добрий день. – привітався неголосно хлопець до дідка.
Старий помалу припиняв бриля, розкрив очі та ліниво зиркнув на Кирила, а тоді відповів йому : - І тобі добрий день, хлопче. Чим можу допомогти?
- Це ви – Червень? – поцікавився у нього Онищенко.
- Ну я, чого треба?
- Ти можеш довезти мене до Потоків? Я шукаю свого друга. Його кличуть Роланд, ти його мав підвозити.
- Роланд?
- Його звати Антон Салащенко.
Кирило описав його зовнішність, яку знав із протоколів ЧК. Дід якусь мить чухав потилицю, після чого відповів : - Ну ніби такий дійсно їхав до Потоків, пару днів назад віз його туди, він там вам давнього приятеля зустріти.
- Тоді чи не могли б ви мені допомогти та відвести туди. Я маю із собою гроші, якщо треба, то заплачу.
- Не тре мені твоїх грошей, сину, не тре. – відмахнувся від них Червень, після чого почав підніматися та пішов до коня. – Залізай. Під вечір прибудемо до Потоків.
- Вельми вдячний вам, Червню. – вклонився йому Кирило і в якийсь момент він відчув, що більше не тремтить від холоду.
Це дивне відчуття знову кудись зникло, знову десь притаїлось, щоб потім знову на нього напасти раптово. Кирило уже знав це, міг відчути, коли прийде цей момент, але той «живий» холод уже ніколи не покидав хлопця від певного моменту. Онищенко навчився із ним жити.
Тим часом Червень уже запрів коня та показав хлопцю знак, що той може залізти у фіру. Кирило так і вчинив, після чого Червень дав команду «Вйо!» і транспорт рушив до Потоків.
Першу частину поїздки Кирило спробував посапати, використавши шинель, мов ковдру. Він скинув її та тут же затремтів, мов був на морозі, а тоді швидко накинув її та ліг. Дрижаки, мов рукою зняло. Це помітив і Червень.
- Ти із Африки чи як? – поцікавився він у жарт.
- Чого ти так вважаєш? – буркнув Кирило, що уже лежав із закритими очима.
- Та бо по твоєму одягу видно. Кінець літа, ще тепло, а ти он – шинель цілу носиш і ще й кутаєшся у неї.
- Звичка із минулого. – відмахнувся на неї Онищенко.
- Ти воював?
- Так.
- А де саме?
- А є різниця? – поцікавився хлопець.
- Ну так.
- За консилійців, як і Роланд.
Кирило не брехав – він дійсно під час війни декілька разів пересікався із Антоном, їхні загони навіть діяли у окремих місіях разом, тому вони були між собою дещо знайомими, але під кінець війни загін Роланда кинули ближче до Румунії, а Онищенка, та його друзів – на північ. Там уже обриваються знання останнього про подальшу долю Роланда. До того моменту, коли його не знайшло ЧК та не видало завдання. Кирило його прийняв. Відмовляти чекістам – собі дорожче.
Він розмірковував, що упіймає та доставить його і після цього кудись втече. Подасться на берег моря та буде там жити, вдалі від усіх, усього. Буде мати спокій. І йому більше не буде холодно. Ніколи більше.
Такою була ціль Кирила.
- І давно ти за них воюєш? – запитав Червень.
- Вже не воюю. Війна закінчилась.
- Я те знаю.
- Як і чумаки. – відповів на те Кирило.
- Ага, і то правильно. – погодився із ним Червень. – Я ж по суті цей, як там те слова було… Релікт! О як! Релікт – залишок минулого у теперішньому, що мчиться до майбутнього. Мені це один студент із міста сказав. Що такі, як я – це уламки минулого, що із часом зникнуть зовсім. І він правий. У нас всі у роді були чумаками – батько мій, дід, прадід, прапрадід, прапрапрадід і так далі. І я от чумак. А син мій вже не чумак – він тоже пішов воювати за консилійців. Мишко його звати. Мишко-консилієць. Він до міста потім подався. Там завів сім’ю, вони вже працюють на заводах. І все – рід чумаків перервався.
- Розумію. – просто сказав на це все Кирило, думаючи над своїм, а тоді спитав у того : - А чого ж вас тоді назвали Червнем?
- А того, що я досі молодий у душі… частково. Як червень – це ж літо, початок усього нового, правда ж? Початок молодості, так сказати. Тим паче, що я вірю у таку штуку, як от «пригода життя». Чув за неї?
- Десь читав, вже не пам’ятаю де і коли. – відмахнувся на те Онищенко.
- Так ось – моя «пригода» і друзів моїх завершилась саме у червні, багато років тому, коли ми теж були молодими, як ти, але трохи старшими. Нам десь за тридцять тоді було. І ми завершили це все у такому місці, схожому на цей степ. І тоді я і почав чумакувати.
- А до того?
- До того я був воїном.
- Ого. – Кирило дійсно здивувався.
- І намагаюсь жити минулим, коли б цей світ іде у майбуття. Скажи чесно, сину – я дурень?
- Ні. Мій друг, схоже, намагався жити минулим, але комбінував його із сучасністю.
- Ого, то напевно цікаво було…
- Було б поглянути на цей світ, коли ми переможемо, хлопці! – сказав радісно Буздиган, гладячи свої ріденькі, поки що, вуса.
Кирило, Кіт, Сатир та Рубенс лиш посміхнулись між собою та кивнули. Були геть зеленими хлопчаками. Їм навіть тоді не було двадцяти. Вони стояли перед фонтаном якогось міста, яке зайняли консилійці. Був листопад. Було холодно, але для них все було по-інакшому – у той день світило яскраво сонце і було не так холодно, як у решта днів. Вони стискали у руках гвинтівки, а Буздиган – булаву.
- Це ж непрактично, друже! – звернувся до того Сатир. – Мода на холодну зброю та рицарські бої уже давно минула. Ти просто боїшся прийняти майбуття. Ну зовсім як ті монархісти, проти яких ми і воюємо.
- Ти навіть не думай порівнювати нашого Буздигана із тими сраними монархістами! – заступився за товариша Кіт.
- От я вам доведу, що ближньою зброєю досі можна вести бої! Доведу! – не вгавав той.
Кирило спостерігав за ними – вони були усі вбрані у сірі шинелі. На них були прикріплені червоні консилійські стрічки. І на ньому – також. Він дивився на них, посміхався, а тоді перевів очі на небо – сонце там сідало.
- Нащо задивляєшся, Кирилко? – запитав у нього Рубенс. – Знову на небо?
- Воно нагадує мені море. – відповів Онищенко. – Я колись був на морі. Воно гарне. Особливо, коли літо. Коли тепло. Коли сонце сідає – воно, ніби, занурюється у воду. Коли гарно.
- Ну ти справжній романтик, брате! – ззаду його поплескав по плечі Кіт, після чого простягнув кожному по монетці. – Беріть. Відібрав сьогодні ранком у тих шарлатанів-священників.
- А на який лад вони нам? – поцікавився Буздиган, беручи подарунок від друга.
- Це є такий звичай у європейських країнах – кидати монетки у фонтан і загадувати бажання.
- Але ж чудес не існує, ти сам знаєш. – сказав тому Рубенс.
- Ну то як хочете, але я все одно її закину. – Із цими словами Кіт обернувся до фонтану, після чого пожбурив її та промовив : - Бажаю, щоб наша правда перемогла, і ми дійсно стали героями пролетарського народу! Щоб рівність була між чоловіками та жінками!
- І щоб нас не забули і брали із нас приклад. Щоб відродилось браве козацьке братство! – Буздиган і собі кинув монетку.
- І щоб ми були сильними, мужніми та завжди бились пліч-о-пліч і те, щоб ми стали героями! – Кирило і собі пожбурив.
- І щоб ці дурниці дійсно збулись і ми потім зняли кіно про це все, ха-ха. – останнім був Рубенс із своїми скептичними настроями.
Чотири золоті монети упали на дно фонтану, відбиваючи останні проміння того листопадового дня…
Кирило різко прокинувся, важко дихаючи. Шинель спала із нього на ноги.
- Що це із тобою? – запитав у того Червень.
- Нічого. Просто поганий сон наснився. – так же байдуже, як і завжди відмахнувся від того Кирило, відчувши, що йому не холодно.
Він подивився угору. Вже помалу вечоріло. Синє-синє, майже іспанське безхмарне небо тепер було ніжного рожевого кольору, хоча місцями було ще і синього кольору. Були і хмари. Вони були рідкими, розпорошеними, нагадували білий пісок на мілководді моря. Кирило колись бачив такі, коли був малий. Також він хотів побачити його разом із своїми друзями.
Друзями…
«Я обіцяв їх не забувати. Обіцяв».
- Сергій Кіт, Арсен Сивий, Олександр Ріпка, Богдан Зубрицький. Кіт, Сатир, Рубенс, Буздиган. Я пам’ятаю вас, хлопці. Пам’ятав завжди. До самого загину.
- Що ти там кажеш? – поцікавився у нього Червень.
- Нічого. – відмахнувся на те Кирило. – Просто повторюю молитву.
- Ти віриш у Бога?
- Так. – збрехав Онищенко. – Молюсь. Тебе це дивує?
- Ну-у-у, дещо так. Просто ви, консилійці казали, що бога немає, це все вигадки тих шарлатанів-священників і все таке.
- Я ж казав тобі, що вже не консилієць.
- Але все одно…
- Не все одно. Я просто цей… релікт, як ти і казав.
Червень легко розсміявся.
- Та по правді я і сам не вірив у Бога. А потім я просто прийняв його. Прийняв, покаявся. І все.
- Я зробив так же.
«Зроблю. Колись-небудь. Напевно».
Тим часом вони вже помалу під’їхали до Потоків. Село було дещо меншим за Пряне, але доволі людним.
- Приїхали. – сказав йому Червень.
- Дякую. – відповів Кирило, зістрибуючи на землю. – Дякую за все.
- Звертайся. Дай Боже – то може, колись-небудь зустрінемось.
- Ага, точно. – підтвердив Кирило, додавши : - Колись-небудь.
Червень поїхав далі, залишивши Кирила самого. І тільки зараз він помітив, що тримав у руках свою шинель. Йому було зовсім не холодно. Навіть навпаки – дещо жарко. Утім це тривало декілька хвилин, після чого Онищенко знову відчув, як його старий знайомий дає про себе знати та тут же накинув шинель на тіло і пішов шукати іншого «знайомця» - Роланда.