Дума про козака Голоту.

Мандрівка до села зайняла у Кирила та Пса близько половини дня, тому вони прийшли туди вже під вечір. За час просування до поселення нічого цікавого не трапилось і Онищенко у якійсь мірі навіть був вдячний за це теорії ймовірності та Богу.

Він мав час подумати. Задуматись та подивитись на себе із нейтральної сторони. Зійшовся на думці, що не герой. Що звичайний убивця. І його друзі, й Інна. Вони також убивці. Як і майже всі консилійці, що почепили на себе плащі аргонавтів.

«Як так вийшло. Тоді виходить, що Кіт, Сатир, Рубенс, Буздиган, Мокій заслуговують смерті. Роланд заслуговує на смерть. Інна … заслуговує смерті. Я заслуговую … смерті також…».

Із одної сторони він дав обіцянку друзям, що їхня жертва не буде марною.

«А із іншої – я повинен померти».

Кирило бродив безцільно по Семигорах. Він хотів спочатку розібратися із собою. Було насрати поки на якогось кобзаря Голоту, Роланда. Тим паче, що в останнього і свої проблеми.

«Він зараз переживає те, що і я. Він тепер втратив усю свою команду. Меркурій, Айвенго, Фауст… Ще був Д’Артаньян, але він його не згадує. Мабуть, що тоже загинув».

Кирило зупинився.

«Або ні. Можливо, що він вижив і…

…І став на сторону противників Роланда. Зрадив його. Став ворогом».

Онищенко спробував уявити як це, коли хтось із «Загірної комуни» став його ворогом. Кіт, Сатир, Рубенс чи Буздиган.

«Це були би повною сранню. Я би також про це не говорив».

Через деякий час після своїх роздумів Онищенко повечеряв, погодував Пса, а тоді почав шукати людей, щоби розпитати їх про кобзаря Голоту.

Дивно, проте усі з опитаних хитали головами та заперечували, що чули про якогось такого собі співця.

«Або цього Голоту днем із вогнем не знайти, або Роланд все ж таки пошив мене у дурні».

Кирило вирішив десь переночувати та продовжити пошуки на другий день. Але обставини виявились іншими.

- Це ти розпитував про Голоту? – запитав хтось позаду.

Онищенко обернувся. Перед ним стояв чоловік, що був бідно вдягнутий. Нагадував якогось кріпака. Мав коричневе волосся та довгі вуса, що нагадували коричневих п’явок.

- Ви хто? – поцікавився хлопець.

- Той, хто знає, де може бути кобзар Голота. Розумієте – він просто у такі числа ходить далі на південь, до ріки. Там колись був фортеця козаків, доки її не знищили. І зазвичай він зупиняється у наших Семигорах, тому я знаю, де його можна знайти.

- Це зрозуміло, але я питав про ім’я.

- А-а-а, перепрошую, не зрозумів зразу. Дозвольте представитись. Моє ім’я – Микола Джеря. А яке ваше?

- …

«Нехай знають катів в обличчя».

- Кирило. Кирило Онищенко. Я працюю на ЧК.

Той зразу спохмурнів і відступив крок від протягнутої руки Кирила.

- А ви ж не по нього прийшли? Він же простий дід, собі заробляє грою на кобзі і все таке…

- Я не по нього прийшов. Він знає людину, яку я шукаю. Тому скажи мені, будь ласка, де він.

«Краще я би прикусив язика та збрехав, як завжди. Брехати я, сука, умію вельми добре».

- Гаразд, тоді скажу, але спершу маєте мені допомогти. – заявив Джеря. – Комітет же створили, щоб допомагати простим людям?

- Ну-у так. – погодився із його думкою хлопець.

- Тоді допоможете мені і я скажу. То не надто тяжка праця.

- А що треба робити?

- А ви згодні допомогти мені?

- Так. Кажи вже.

- От і чудово. – зрадів Микола. – Отже тут така справа. Мій брат Яріш працював на нашому полі та знайшов там поміщицьке золото. Ну і з того часу його, ніби, проплавило – здурів хлоп і почав день і ніч те поле доґори цапки перевертати, шукати ше того золота. Я ходив до нашої ворожки, Явдохи Зубисько, то вона мені сказала, шо то золото прокляте. Але я дитина чи шо, шоб вірити у такі казки! Це просто хтось псує нам іх братом життя і підкидає їх вночі, коли я ледве Яріша в хату заганяю поспати годину-дві. Чи не могли би ви вночі заховатись коло нашого поля, після чого прослідкувати хто то такий і чого він те робить? Тим паче, що сьогодні якраз сідає сонце, того я і кажу, що то швидко буде.

Кирило замислився. Але ненадовго.

«Я зробив забагато поганих вчинків. Нехай серед них буде хоча б одне хороше».

- Згода. Де твоє поле.

- Зараз покажу, я і схованку приглядів. Ідімте, зара покажу…

Через десять хвилин Кирило, Пес та Микола уже були за селом та брели відкритими просторами, хоча іноді траплялись поодинокі дерева чи кущі.

«І де я маю заховатись?»

Нарешті вони дійшли. Джеря був правий – його ділянка виглядала, немов по ній пройшовся здоровенний, гігантський кріт, або тут досі хтось копав окопи. Точніше – продовжував.

Тут був Яріш Джеря, що, мов навіжений копав якусь яму, а тоді перебігав на інше місце та починав цей процес спочатку.

«Оце у його брата жага до золота».

- Бачите ті кущі? – Микола вказав на самоті рослини, що росли на краю його поля.

- Угу.

- Тоді заховаєтесь, почекаєте до вечора, а я відженю брата, ніби нічого не задумав.

- У мене питання. – сказав Кирило.

- Я вас слухаю, па-а-… перепрошую, товаришу Онищенко.

- Якщо за ніч ніхто не з’явиться?

- Тоді я вже сам спробую, але якщо і те не подіє, то значить та стара брехуха була правою і золото дійсно прокляте.

- Зрозуміло. Тоді я іду ховатись у кущі. На ранок вернусь до вас. Де, до речі ваша хата?

- Та якраз я вас коло моєї і знайшов.

- Угу, тоді удачі.

- І вам теж, товаришу Онищенко.

Тепер для Кирила це звучало, немов образа.

«Кат я, а не товариш».

І тут він зрозумів.

«Каїна не існує. Я і є тим Каїном».

Смеркалось.

Errare humanum est

Через деякий час настала темрява. Сонце остаточно зникло за горизонтом. Передостанній день серпня добігав до свого логічного завершення. Кирило сидів у кущах сам-один. Пса він послав погуляти неподалік, щоб не привертала увагу, але не надто далеко, щоби в разі чого Онищенко міг його покликати до себе.

Хлопець вичікував. Він гладив рукою кобуру із маузером. Ця річ була для нього дорога, хоча на перший погляд це була звичайна забавка для катів. Як іронічно. Він продовжував рухи, подумки благаючи, що йому більше не доведеться застосовувати цей вершитель доль на невинних людей.

«А хто тоді винні? Кіт? Сатир? Рубенс? Буздиган? Я, вкінці-кінців?»

Дійсно – хто поганий, а хто ні?

Кирило спробував пригадати. Коли він був малий, то добром був Бог та його вірні ангели, а злом – сатана та його посіпаки-демони та чорти. Коли ж він підріс і став атеїстом, то ношу лиходіїв зайняли поміщики та монархісти і решта ворогів революції, а сторону справедливості та героїзм займав він та його друзі. А тепер… тепер зло несподівано прийняло подобу того, заради чого він воював усі ці роки. І коли він пропустив цей момент, коли не побачив, що серед них поволі проростають зернята зла?

«Хто бореться з чудовиськами, тому слід остерігатися, щоб самому при цьому не стати чудовиськом…»

Один філософ так казав, а Сатир чи Рубенс(Кирило вже і забув), Прометей теж застерігав про подібне.

«Виходить, що ми самі стали тим, проти чого боролись. Але коли?»

Зло таке підступне, воно приймає форму будь-чого. Спочатку воно – лише казочки про Бога та диявола, потім уже міняє подобу на реальних людей, а тоді – на тих, які були твоїми однодумцями.

«Невже далі воно перейде на твоїх друзів і зрештою на тебе самого?»

Кирилу стало страшно. Він уже автоматично хотів закутатись, бо знав, що зазвичай у такі моменти приходить той фантомний холод із його спогадів, коли він із «Загірною комуною» утікав крізь лютневий ліс, але він не прийшов.

«Я ж тебе переміг. Давно переміг».

Це додавало йому остаточної упевненості.

«Але про це потім. Зараз план у мене простий – я знаходжу цього гада, який шкодить Миколі та його брату, той каже мені про те, де можна знайти Голоту, а Голота – де Роланд. Я приходжу до того, після чого ми все вирішуємо. А потім…»

Він втратив потік цього плану.

«Потім…»

Він знову постав перед цим питанням.

«Трясця. Рано чи пізно, а я все ж повинен буду дати на нього відповідь, зараза».

Кирило намагався ще про щось подумати, як не зрозумів, що провалився у сон і закрив очі.

Прокинувся він вже на світанок, але було темно.

Тим часом його очі із дивним кольором чорного побачили коло поля дивні рухи, якийсь темний непрозорий силует, що сновигав повільними та розмитими рухами до ділянки Миколи та Яріша.

«Опа, а ось і мій клієнт».

Кирило дістав із кобури маузера та почав повільно виповзати із кущів. Його очі звикли уже до темряви і хлопець бачив, що невідомий стояв до нього спиною.

«Чудово. Це мені тільки на руку».

Це трохи – і відстань між ними була якихось пару метрів.

«Ще трохи, трохи».

Кирило ще ступав повільно, але вже випростався у повний зріст.

«Думаю, що цієї відстані досить».

- Агов, ти! – крикнув Онищенко незнайомцю. – Я до тебе звертаюсь! Ану випростався та підняв руки вгору, щоби я їх бачив! Краще виконуй мої нака… вказівки! Я двічі повторювати не буду!

Той відвівся, підняв руки, після чого повільно обернувся до Кирила передом. Перед хлопцем постав старий чоловік із сивою бородою, вбраний у простий одяг, потерті чоботи та невеликий солом’яний бриль на голові.

- Хто ти такий? – запитав Онищенко.

- Мелентій я, юначе. – сказав той. – Мелентій філософ. Але я волію називати себе по-іншому.

- І як же?

- Марк Аврелій.

- Хто це такий?

- Це був воїн-філософ із давніх часів. Він прославився тим, щоб був сильною та розумною людиною і я в свої зелені роки вважав, що якщо буду носити його ім’я, то якась частинка тої могутності перейде і до мене.

- Зрозуміло. Чим ти займався?

- Та мстив своїм кривдникам.

- Кривдникам? – здивувався Кирило.

«А це вже цікаво».

- Так. Двом братам. Микола та Яріш Джері. Це ж тебе старший послав сюди вистежувати мене?

- Ну так. А що вони зробили тобі такого?

- Це довга історія, але часу в нас багато. Це все почалось із того, що я крім філософії ще любив медицину і був свого роду лікарем чи на крайняк травником. У такому середовищі, як степ це високо цінується. Цінували це і червоні амазонки із Сонячного. Чув про таких?

- І чув, і зустрічатись доводилось. – підтвердив Кирило.

- І як вони тобі?

- Ну-у-у, доволі… доволі цікаві особи.

- Іншої відповіді я й не очікував. Так ось – вони дізнались про те і запросили допомагати латати дівчат. За це вони після свого славнозвісного рейду відсипали мені немалу частину. На спокійну старість цілком би вистачило. Я поділив то золото на дві частини – одну заховав, а іншу вирішив витратити, мені вона цілком би вистачила. І ось Микола та Яріш дізнались про це. Вони, коли малими були, то служили при поміщику і були його улюбленцями, тому їм трохи сипалось зверху і привиклі вони були до того. А як зачалась революція і поміщика повісили на воротах його ж садиби, яка перейшла у власність «колєгнардєпа», то стали вони знову жити, мов прості селяни. І дуже вони захотіли собі легкого хлібу. Ввечері прийшли вони, пограбували мене і забрали то золото і пообіцяли, що як комусь розкажу, то вернуться і уб’ють мене. Золото вони то швидко на горілку та дівок пропили, але от я вирішив на тому зіграти – почав вночі приходити на їхнє поле та сипати монетку, щоб вони знову захотіли легкого хлібу. Яріш від того навіть показився, а Микола ще тримається, хоча сам іноді тут намагається покопати. Ось така історія.

- То якщо я їм розкажу, що то твоя робота, то вони тебе уб’ють, я правильно зрозумів? – запитав у нього Кирило.

Марк Аврелій стверджувально кивнув головою.

- Роби як знаєш, юначе.

Кирило замислився. Цей дідок йому далеко чим нагадував Прометея. Схожі благі мотиви, схожий вигляд.

«По факту він не робить нічого лихого. Навіть навпаки – дає гроші. Але з іншої сторони я ж казав. Що виконаю... Стоп, хоча…»

- У мене є до тебе питання.

- Слухаю тебе уважно. – глянув на нього філософ.

- Ти знаєш де можна розшукати кобзаря Голоту?

- Звичайно що знаю. Він зупинився у цьому селі на пару днів. Живе на далекій старій хаті, що на краю села, ти маєш знайти де це. Він там із своїм провідником – маленьким хлопчиком, його ніби Мамаєм кличуть. Там їх і застанеш.

- Дякую, тобі Мелентію… - Кирило ще раз задумався над вибором.

«До сраки. Я задовбався від цього всього».

- Тікай. І більше не з’являйся. Я скажу Миколі, що тут нічого не бачив, гаразд?

- Більше мені і не треба. Дякую тобі. І прощавай.

- Прощавай, діду.

Вони попрощались, після чого почали розходитись. Мелентій пішов угору, на північ, а Кирило вниз – на південь. По дорозі до нього підбігла Пес і він почухав тварину за вухом.

- Гарна дівчинка, гарна. – похвалив він її, після чого посміхнувся, а тоді підвівся та заховав маузер у кобуру.

«Як же я радий, що все вдалось вирішити без твоєї допомоги, поганцю».

Хоча це лише інструмент поганця. Кирило – ось хто справжній поганець. І це ще м’яко сказано.

А тим часом світало. Сонце, ця велика розжарена куля поволі здіймалась із горизонту, вкриваючи землю світлом. Кирило, заворожений цією красою ще якийсь час дивився на це природнє, щоденне явище. Він вже невідомо скільки днів у степу, але зараз уперше він не бачить, а милується світанком. Наступав останній день серпня, останній день літа.

Степ ще був літнім. Світанок… можливо теж.

Кирило оглянувся. Все виглядало по живому, але йому здавалось, що вони – ці рослини, земля, ще якісь невидимі живі створіння, вони розуміють, що це останній день, який вони можуть просто прожити, як зазвичай, а тоді почнеться вересень, почнеться їхня підготовка то сплячки, то до того, що вони на декілька місяців повинні будуть померти.

Кирило відчував цю невидиму, неживу скорботу, відчував що це все станеться. Воно відбудеться, неодмінно.

Але почнеться це все, коли буде вересень. А зараз вони та він – Кирило, вони мають ще один день життя.

«І чого я раніше цього не помічав?»

Кирило продовжив шлях до Семигір разом із Псом. Коли він зайшов у село то пішов тут же шукати будинок Миколи та Яріша Джері.

«Брешу їм. Скажу, що нічого не знайшов і золото, можливо, дійсно прокляте. Вони ж дурні, раз до ворожки ходили».

На тому і собі так вирішив. Але все виявилось по-іншому.

Коли він підходив до їхньої хати, то там вже був гурт селян. Вони щось юрмились собі коло неї, ходили.

«Що за фігня твориться?»

Кирило підійшов до першої жіночки, що трапилась йому і запитав у неї.

- Доброго ранку. А що це тут сталось?

- А хіба не знаєте? – здивувалась та.

- Ні, не знаю. Я всю ніч мусив у степу пробути. Дрохву хотів спробувати вистежити одну.

«А чи взагалі була зараз потрібна ця брехня? Сила звички, Кирилку, сила звички».

- Тоді ясно. – протягнула та і почала оповідати: - Ви знаєте хто тут жив?

- Так.

«Жив?»

- Отже діло було ось так – над ранок Яріш збожеволів остаточно та подумав, що його брат Микола те золото поміщицьке ховає і йому кидає так лиш огризки. Тому він взяв сокиру та зарубав брата, після чого до нього трохи прийшла тяма і від зробленого той злякався та пішов і втопився. Ось така історія.

Кирило перші пару секунд стояв мовчки. Він задумувався.

«Горювати немає по чому. І немає чим. Такі як я не вміють горювати по чужим смертям».

- НУ вже не будуть займати філософа Мелентія. – випадково бовкнув він.

- Я перепрошую, пане… товарише, але ви про філософа Мелентія, що у червоних амазонках був лікарем? – поцікавилась та жіночка.

- Ну так, а що таке?

- Та діло у тому, що Мелентій помер декілька років тому. Того року, чи ніби тамтого. Ви, певно, його із кимось сплутали.

А от тепер Кирило дійсно здивувався.

«Стоп, що?»

- Дякую вам. – відповів він, після чого покинув хату Миколи та Яроша та направився на пошуки кобзаря Голоти та його поводиря - маленького Мамая.

А в голові роїлось тисячу думок як це так, що він зустрів мерця.

Dirge For The Planet.

Привид( у Кирила не було більше жодних теорій як так вийшло, що він зустрів людину, яка як виявилось померла декілька років тому) не збрехав йому – на одному із виїздів Семигір дійсно була невелика хата, немов відірвана від решти. Невідомо скільки вона тут стояла і невідомо скільки простоїть тут ще. Але хлопця це мало турбувало.

Він підійшов до дверей та легко постукав декілька разів.

- Агов! – додав він до стуку. – Є хто?

По ту сторону почулись дрібні кроки. Двері із скрипом відчинились і перед Кирилом постав маленький хлопчик. На вигляд йому було років десь сім-вісім, був він вбраний у сіру, дещо велику на нього сорочку із закоченими рукавами, трохи короткими штанцями та чоботами, що могли б належати його покійній матері(якщо малий, звичайно її знав). Волосся у нього було коричнево-русе дещо довгувате, але не надто. Хлопчик глянув на Кирила. Очі у нього були темно-карі, майже чорні.

Онищенко завмер на секунду.

«Він схожий на мене. Всратися».

- Кобзар Голота тут? – поцікавився він у малого.

Той кивнув.

- А ти – Мамай? – продовжив розпитувати Кирило.

Знову кивок.

«Він німий чи що?»

- Можеш привести мене до нього?

Мамай повернувся до Кирила спиною та запросив рукою до хати. Онищенко прослідував за ним.

Вони опинились у покинутій хаті, пройшли через одну кімнату, а тоді стали перед боковими дверима. Мамай потягнув їх на себе та відкрив, після чого пройшов усередину. Кирило – за ним. Тепер вони опинились в аналогічні кімнаті, що і попередня – пуста, покрита пилом, що літав у повітрі та дещо прохолодній.

Мамай вказав кудись пальцем. Кирило глянув. У кутку собі мирно спав якийсь дідок, вбраний у якесь лахміття, а коло нього стояла підперта під дерев’яну стіну кобза.

Онищенко уже хотів піти привітатись із тим, та його випередив малий, який мишею пробігся до старого та почав трусити того за плече.

- Що таке, Мамайчику? – запитав того дідок із просоння.

Несподівано хлопчик нагнувся до вуха того та щось йому прошепотів чи зробив жест, схожий на це.

Кирило дещо здивувався.

«То він уміє говорити чи все ж ні?»

Тим часом старий поволі(не без допомоги свого поводиря) підвівся та заговорив.

- Це ти Кирило Онищенко?

- Звідки дізнались?

- Я знав, що ти маєш прийти до мене. Роланд попередив.

- То значить, що він все ж не збрехав, правильно?

- Угу.

Голота кивнув.

- Тоді проведи мене до нього. – попросив Кирило.

- Залюбки. – відповів той. – Але для початку ти мусиш розуміти, що дорога де зараз Роланд доволі довга. Ми прийдемо туди лише під вечір.

- Мені байдуже. Підходить.

Кобзар посміхнувся.

- Як хочеш, Кириле. Мамайчику, ходи сюди.

Поводир послухався того.

- До Роланда. Ти знаєш де.

Хлопець кивнув після чого почекав доки Голота знайде кобзу, візьме її із собою, а тоді вивів старого надвір.

Після того вони почали іти із села. Йшли доволі швидко, Кирило навіть здивувався. Він озирнувся ще раз, щоб востаннє побачити Семигори. Ще однин населений пункт, який він покидає. Знову йде зміна локацій.

Він задумався.

«Колись мені таке подобалось. А зараз?»

Крок за кроком – і Каїн, Мамай, Пес та Голота йшли до свого місця призначення. Під час дороги ніхто із трьох не перекинувся бодай словом. Можливо тому, що кобзар очікував, що хлопець почне його розпитувати, а Онищенко вже не хотів дізнаватись те, що він помилково мислив.

«Втомився вже від цього».

***

Йшли цілий день. Іноді перекидались фразою-дві, але по-більшому мовчали – берегли сили. По обіді поїли, перепочили годину, а тоді знову продовжили шлях. Вже помалу сідало сонце, коли вони наткнулись на одну дивну ситуацію.

Спочатку Пес насторожилась, дала Кирилу знак, що неподалік хтось є. І судячи із реакції тварини ці «хтось» були не надто привітними.

- Обережно, тут хтось є. – зупинив Голоту та Мамая Онищенко. – Пес когось внюхала.

- Гаразд, тримаємось тебе купи. – відповів на то кобзар.

- Чекайте тут, а я зараз гляну. Як почуєте, що тихо – то тоді можете помалу до мене йти.

- Зрозуміли тебе. Щасти.

- Дякую.

Кирило помалу вийшов до краю дороги, почав розгортати кущі та зарості, що були попереду нього, просуваючись на джерело шуму. Із кожним кроком він гучнішав та гучнішав, доки Онищенко не почав розрізняти, що то були двоє чоловіків. Вони щось жваво між собою сперечались.

«Значить вони зараз не надто спостережливі. Чудово. Мені тоді буде легше їх застати зненацька».

Кирило повільно дістав із кобури маузер, після чого видихнув.

«Погнали».

Він вискочив із своєї засідки тицяючи дулом пістолета поперед себе.

- Руки вгору! – сказав він.

Перед хлопцем відкрилась наступна картина- посеред дороги стояв запряжений віз якимось добром, що було накрите покривалами, що його не було видно, а позаду транспорту стояло двоє чоловіків. Вони були ровесники між собою, можна було легко дати тридцять років. Вбрані були у зелені гімнастерки із гвинтівками, які висіли у них на плечах. Один був із вусами, а інший – із бородою. Обоє були чорнявими.

«Консилійці, трясця вашій матері».

Побачивши Онищенка, вони різко підняли руки вгору.

- Ти хто? – запитав один із них, той, що мав вуса.

«Ви кати і я кат. Приємно познайомитись».

- Старший співробітник Внутрішньої Надзвичайної Комісії, Кирило Онищенко, позивний Баргест. Ви хто?

«А ніхєровий я собі статус придумав».

Але це подіяло. Ті двоє зразу же затремтіли та почали називатись один поперед іншого.

- Сержант Дамір Єжов! – відгукнувся той, що був із вусами.

- Сержант Редвар Затонський! – сказав другий, із бородою.

- Дамір? Ревдар? – здивувався він таких імен Онищенко.

- Та це ми собі воні ім’я взяли, революційні! – гордо заявили вони та почали пояснювати : - Дамір означає «Дайош міровую рєволюцію!», а Ревдар – «Рєволюционний дар!»

- Зрозуміло. І що ж ви, сержанти, тут не поділили? Бричку із-з-з… із чим? – поцікавився Кирило, досі не спускаючи прицілу, то із Затонського, то із Єжова.

- Та ми тут відбились від основної групи понятих, - почав оповідати Дамір, - і знайшли цей віз. Він вже був кинутий. Я запропонував Затонському розділити добро порівну, там хліб був, а він хоче все собі і вирішив мене убити.

- Брехня, не вірте йому, товаришу Онищенко! – запротестував Ревдар. – Це все брехня, не більше! Він це все вигадав! Насправді належав бандитам самого Зверева! Їм місцевий люд жратву возить. Чули за такого? Та певно, що чули. Так от – після того, як ті бандюки втекли, то Єжов захотів все золото собі, а мене убити!

«Стоп, тут щось не сходиться».

- Яке ще золото? – поцікавився він.

Тим часом до Кирила прийшов малий Мамай та Голота. Вони мовчки спостерігали за цією картиною.

- Золото? – здивувався Ревдар. – Я сказав «золото»? Я мабуть переплуав.

- Переплутав слово «золото» і «хліб»? Ви мене дурите?

- Неправда! – закричав раптово Дамір. – Немає там ніякого золота! Немає і все! До речі – а звідки нам знати, що ви із ЧК? Значок можете показати? Може ви нас дурите і хочете забрати наше зо… наш хліб собі?

«З мене досить».

Кирило зробив усе за дві секунди – постріл у коліно Даміру, постріл у коліно Ревдару. Двоє консилійців різко упали на землю та схопились за рани і почали кричати. Онищенко швидкими рухами опинився коло них та зняв із плеч гвинтівки і пожбурив їх подалі.

- Ви мені зуби не заговорюйте, а краще кажіть правду. – просичав він. – Будете брехати – наступні кулі будуть у ваших тупих головах.

- Там золото! Золото! Нам справді золото! – зізнався Ревдар.

- Так! Там церковне золото! – підтвердив Дамір.

- Церковне золото? – здивувався Кирило, а тоді зикнув одне із покривал, що були на возі.

Ікони, предмети, Євангеліє, кадильниці, підсвічники.

«Здуріти можна».

Хлопець різко обернувся до них двох.

- Де ви їх взяли? – запитав він, після чого дав пістолетом по лиці спочатку Єжову, а тоді – Затонському. – І краще, щоби я вам, виродкам, повірив.

- Гаразд-гаразд! – мало не плакав Ревдар та почав оповідь. – Ми спочатку із Даміром були «понятими» і стежили за тим, шоб селяни здавали продзакладку, то потім все повезли на станцію залізничну, то одному із наших командирів Григорію Ваалу шось у голову стукнуло. Він взяв нас і ше двох бійців – цього, як його… Амдусіаса та Фораса і тоді ми поїхали в інший бік, поки не прибули зі пустим возом до монастиря і тоді почали грабувати, а Ваал та Форас навіть цей…

- Що «цей»? – Кирило був переповнений гнівом.

- Ну-у-у… - Ревдар почав заїкатись.

- Вони почали порати монахинь. – сказав Дамір. – І то тривало допоки одна із них не подала вісточку повстанцям Флінта, що тут неподалік ошиваються. Під вечір вони вже були коло монастиря і напали на нас. Ваала та Фораса убили на місці, Амдусіаса поранили, а ми із Ревдаром скочили на воза та й погнали. І по дорозі у мене спала думка, що я в ці краї ще повернуся, тому хотів скинути частину золота, щоб потім колись повернутись по нього і забрати собі та не ділитись із «государством пролетаріату».

- А я навпаки. – заговорив знову Ревдар. – знав, що глава продзагону буде сильно злим через смерть Ваала і міг би нас обох розстріляти, а церковне золото може припаде тому до душі і він змилоститься над нами і пом’якшить покарання.

- Така от історія. – підсумував Дамір.

Кирило декілька секунд мовчав. Він був наляканим.

«Я ж теж грабував храми. Так само, як ці… тварини. Я і Кіт, Сатир, Рубенс, Буздиган. Ми робили так само, як і вони».

Врешті він заговорив.

- Я знаю, як вирішити вашу проблему. Компромісний варіант, так сказати.

- Чудово! – зрадів Дамір. – І який?

Куля пройшла крізь його голову. Він помер моментально, навіть не зрозумівши що відбулось. На його лиці досі залишилась та облудна радість. Кирило швидко навів дуло на Ревдара.

- Побачимось у пеклі. – закінчив Онищенко та вистрелив ще раз.

Затонський помер із протилежним виразом обличчя, ніж його товариш по нещастю. Вони обоє розлягались посеред дороги в однакових позах, із різними виразами обличчя. В одного це була надія та радість, а в іншого – страх та безвихідність.

«Ніби маски в театр».

Кирило перезарядив маузер, а тоді заховав його назад у кобуру. Дістав із сумки аркуш паперу та олівець. Нашкрябав на ньому пару слів, а тоді поклав на віз і повернувся до Голоти та Мамая.

- Що ти там написав? – поцікавився у нього кобзар.

- Правду. – коротко відповів Онищенко.

- А чому ти їх убив? – запитав малий Мамай.

«То ти такий вмієш розмовляти. Хоча, … насрати».

- Я просто зрозумів, яких помилок я досягнув і спробував щось виправити. Я привів до влади ось таких. Схоже, що не всі хотіли досягнути тих мрій, що і я. Хєрня повна.

Він підійшов до Пса та погладив його за вухом.

- Ідемо, Голото. Роланд, мабуть, нас зачекався.

- Угу, твоя правда. – погодився із ним старий.

Вони продовжили шлях, немов нічого і не відбулось. Ішли, залишаючи за собою свої наслідки…

***

Вже сутеніло. Небо палало. Воно було багряним, оранжевим, червоним, рожевим, розлитим. Нагадувало знову пісок на мілині моря. Останній день літа із кожною хвилиною добігав кінця. Літо закінчувалось – осінь наближалась.

Тим часом Кирило, Пес, Голота та Мамай уже майже дійшли до Антона. Вони зупинились перед якоюсь великим пагорбом.

- Прийшли. Роланд там, нагорі. – сказав йому Голота. – Ми називаємо цей пагорб Савур-могилою. Як та, що далі на схід та південь. Кажуть, що тут був колись похований один із останніх козаків. Справжніх козаків.

- Дякую за інформацію… і за все. – відповів Кирило та потиснув тому руку.

- Щасти тобі, Ланцелоте! – відказав кобзар, після чого Мамай повів того назад, а Онищенко почав залазити на могилу

Коли ж він вибрався на самий вершечок, то йому відкрився неймовірний вид на захід сонця посеред степу. У нього враз на душі стало якось по-іншому, якось по-дивному, якось …

«Спокійно».

- Красивий краєвид, правда, Ланцелоте? – почув Кирило позаду себе знайомий голос.

Обернувся.

- Роланд.

- Ланцелот.

Антон сидів за вогнем, що ледь-ледь палав. Він був у незмінній чорній гімнастерці та із довгим волоссям і бородою. Тепер до Кирила дійшло на кого він схожий.

«Як Син Божий на вигляд. У формі консилійця. Яка іронія».

- Молодець, що впорався так вчасно. – подякував йому Роланд. – Тому знову привіт. Сідай, вирішимо тепер усе остаточно. Можеш у мене цілити – Меркурій уже тебе не тримає на мушці.

Антон посміхнувся. Сумно посміхнувся.

- Тоді давай все вирішимо нарешті. – Кирило сів напроти Антона.

Ad astra.

Полум’я горіло радже для того, щоб створити додаткову декорацію, ніж, щоб зігріти Кирила чи Антона. Перші пару секунд вони сиділи мовчки, спостерігали за багаттям, а тоді – за заходом.

- Тобі не здається, що наші душі схожі на степ, Ланцелоте? – поцікавився у Онищенка той.

- Ти що маєш на увазі?

- Ну як тобі пояснити… У степу також колись вирувало життя.

- Колись?

- Ну… Навесні та літом.

- Воно і зараз вирує.

- Сьогодні останній день літа. – Антон підвівся та підійшов до краю могили.

Він мовчки споглядав на степ, після чого сказав : - Степ прокидається навесні. Тоді сили природи дають відсіч останнім потугам зими та починають життя. Воно квітне, росте, цвіте. І так до літа. Літом починається справжнє життя, неймовірна краса, чари. І так воно триває до осені. А тоді починає помирати, починає тліти, перетворюватись на світло-темну пустку. Зима – це лише остаточне закріплення смерті. Але вона пройде і почнеться знову весна. Щось схоже можна спостерігати із людськими душами. Тільки є одне «але» - зима, весна, літо та осінь вони проживають лише за один раз. Так само ми із тобою, Ланцелоте. Ти погоджуєшся зі мною?

- Можливо. – відповів той. – Можливо. Я прийшов, щоб завершити ту ношу, яку на мене поклав Неронов і те грьобане ЧК.

- Розумію тебе. – продовжив Салащенко. – Саме тому я нікуди не тікаю, не переховуюсь, не висилаю за тобою найманих мисливців за головами чи тому подібне. Ні. Я теж хочу, щоб це все завершилось. Інструменти виконали свою ціль, Ланцелоте, час їх викидати.

- Інструменти?

- Саме так. Це ми. Просто розмінна монета у великих планах. Ти, я, Фауст, Меркурій, Айвенго, Д’Артаньян, Мокій, Кіт, Сатир, Рубенс, Буздиган та тисячі інших таких довірливих мрійників. Ти любиш поезію, Ланцелоте?

- Колись грав на кларнеті.

- Тоді думаю, що ти чув цей вірш.

Роланд розвернувся до багаттям лицем та цілком спокійним, меланхолійним голосом почав. Він проказав його. Красиво, з інтонацією.

Антон замовк, після чого сів на землю, чекаючи на відповідь Кирила. Онищенко дещо саркастично похлопав йому.

- Гарно-гарно, - схвалив хлопець. – Сам написав?

- Ні, це не мій. – заперечив його співрозмовник, після чого похилив голову, немов над чимось задумався, а тоді продовжив: - Це був вірш одного із наших, також мрійника. Я його імені не запам’ятав, лише позивний.

- І як?

- Орфей. Орфей сьогодення. Принаймні він сам себе так називав.

- І де зараз цей поет?

- Там, де всі «наші» - невідомо де. Він також, як ми, став інструментом у хитрих та розумних руках. Подальшої долі його я не знаю.

- А. – промовив на то Кирило. – Он воно як.

- Послухай, Ланцелоте, яка була твоя мрія? – запитав у нього Роланд.

- Змінити цей світ.

- Я тебе вітаю – він змінився.

- Але не таким я хотів його бачити. Я хотів створити кращий, красивіший, чудесніший, вважав, що буду героєм…

- Але сталось навпаки. Ми просто стали новими катами свого краю, правда ж?

- Так. Де ми повернули не туди, Роланде? Де?

- Від самого початку. Від самого початку не було ніякого обіцяного пролетарського раю. Одні кровопивці замінили на інших. І ми, дурні, затьмарені власним егоїзмом та красивими казочками повірили. І вірили занадто довго. Деякі продовжують вірити досі. Розумієш, Ланцелоте – немає нічого ганебного у тому, щоб бути обманутим, ганьба у тому, якщо ти досі переконатися у правоті брехні. Тим паче… Це так смішно виглядає…

- Ти про що?

- Про наші мрії. Ти казав, що хотів змінити світ та стати героєм. Ти це зробив, але викривлено і став лиш катом без обличчя, як і я, як і тисячі таких палачів власних мрій. Я хотів, що би несправедливість пішла разом із монархістами. І вона пішла. Тільки от замість неї прийшла несправедливість консилійців. Меркурій хотів стати справжнім воїном, яким був його прапрадід – один із останніх козаків. І загинув у бою із Вершниками, убивши Війну та Голода. Чума ж перетворив його тіло на один великий бубон, який роз’їли мухи та личинки, але перед смертю він потягнув і того за собою у пекло. Він став воїном, хоча викривлено. Фауст хотів пробитись та довести, що він нічим не гірший за свого старшого брата. Як результат – він урятував нас із тобою. Знову викривлено. Айвенго хотів рівності чоловіків та жінок, бо не міг змиритись із тим, що його сестру видали заміж проти її волі. Як результат – ми побачили із тобою червоних амазонок, що його і вбили. Д’Артаньян… він не хотів, щоб ми загиули під час війни. І його мрія збулась – він загинув першим та не побачив наших смертей. Так само зі «Загірною комуною», правда ж? Мрії твоїх друзів теж справдились. Але по-іншому. Викривлено.

- Так. Кіт хотів миру, але не за рахунок тотальної диктатури. Буздиган хотів, щоб серед наших країв з’явились знову хоробрі козаки. А з’явились червоні… голодранці та живодери, які його й убили. Рубенс хотів, щоб прості люди теж знімали кіно. Так і сталось, тільки от знімають брехливі стрічки і люди будуть у те вірити. Те саме можна сказати і про Сатира.

- Бачиш, наш край, наші цілі… Воно все перетворилось в оце, - Роланд підвівся та вказав рукою на краєвид. – На це.

- І як ти назвеш?

- Зоною нездійснених мрій.

- Справедливо. То що будемо робити?

- Я хочу перед тим, як ми розставимо усі точки над «і» розказати тобі свою історію, бо … - він зробив коротку паузу, - … бо, мабуть, ти – єдина людна, яка ще досі знає про моє існування. Крім ЧК, звісно.

Вони обоє розсміялись.

- Але тепер серйозно. – сказав Кирило. – Я готовий тебе вислухати.

- Дякую, Ланцелоте. Отож… із чого почати.

- Жив собі дід та баба, і не було в них дітей. І каже баба діду : «Піди зроби мені із дерева дитину та ясла, буду я тим на старість бавитись»…

Знову короткочасний сміх.

- На превеликий жаль все було дещо інакше… Я народився у маленькому селі, неподалік моря у родині прислуг поміщика. Під час навчання мене відправили на навчання у гірничий край. Там я і дізнався про ідеї консилізму та почав бажати усім обіцяної рівності, а тоді прийшла Велика війна, а за нею – і громадянська, під час якої я мимоволі став командиром диверсійного загону, де за іронічним збігом обставин були ж такі мрійники та романтики, що і я сам. Це Меркурій, Д’Артаньян та Айвенго. І я вірив у свою ціль до одного моменту. Під час виконання одного із своїх завдань я натрапив у лавах монархістів на власного батька, який мало не вбив мене тоді, бо не впізнав. Але впізнав я. Він не відчув болю, помер спокійно, швидко… Потім я дорвався до вищого керівництва, ліквідував інших побратимів із інших загонів. Я убивав їх, щоб самому вижити, чи не ганебно, Ланцелоте? А тоді, коли ми вийшли із того пекла коло заходу, то я дізнався, що Айвенго об’явили «ворогом революції». Я мусив його визволити, ти б на моєму місці вчинив би так само. Тому я разом із Меркурієм та Д’Артаньяном убили слідчого, який вів справу на нашого побратима і вчинили підпал відділку, та нас помітила охорона. Д’Артаньян помер першим, прикриваючи наш відхід, я досі не знаю де він похований і чи похований взагалі. Мене оголосили у розшук і послали такого ж колишнього диверсанта, що «вислужився» перед ЧК, щоб він упіймав того, хто знає забагато. Ось так все і виходить. По дорозі до нас приєднався молодший брат Меркурія, ну і… Ланцелоте, ми замість обіцяного раю створили звичайну панщину, тільки тепер червону, колегіумну, перетворили рідну землю на… на…

- На звичайну зону нездійснених мрій. – закінчив за нього Кирило.

- Так. Ти правий. – кивнув йому Антон. – Зону створили, а самих мрійників утилізували, як більше непотрібний матеріал. Так куди подамся? Ти чув, що на півночі боротьба проти консилійців досі триває?

- Ти про самопроголошену республіку залишків народників? – поцікавився Кирило.

- Так, я про них. Я хочу піти та записатися у їхніх ряди. Це буде найменше серед того, що я хочу зробити, як спокуту за пекло, яке зрів власними фанатичними руками. І мені буде байдуже, якщо вони дізнаються про моє минуле. Уб’ють? То нехай – правильно зроблять. А яка твоя історія, Ланцелоте? Як ти став катом? Як став Каїном?

- Я народився ранньою зимою. – почав Кирило. – У гірничому краю. Про консилізм дізнався уже на фронті Великої війни від своїх побратимів, а тоді зрозумів, що час настав – я, Мокій та решта створили «Загірну комуну» і пішло-поїхало. Саме тоді я отримав позивний «Ланцелот» та цей маузер.

Кирило витяг із кобури свій пістолет та простягнув його Роланду. Той оглянув його.

- «Ланцелоту від друзів». – прочитав він гравіювання на зброї.

- Подарували на день народження. – сказав Онищенко.

- Гарний подарунок. – Антон повернув зброю колишньому другу. – І що було далі?

- Перший раз мене Каїном прозвали прості селяни… Я не пам’ятаю коли це було і де. Лише знаю, що на початку війни. Потім я їх втратив через замашки командування, убив їх власними руками, і тоді попросив відставку. Ця справа мала би стати останньою. Ось і вся історія.

- Дякую, що розказав мені, Ланцелоте. Дякую.

- Та насрати.

Коло багаття грілась Пес. Вона мовчки спостерігала за обома лицарями. Їй було цікаво.

Вони ж – Ланцелот та Роланд дивились то на вогонь, то на великі простори вічного степу. Але не в очі одне одного. Боялись чи що?

- Кириле. - промовив Антон. – Можеш відповісти на одне питання?

- Яке? – поцікавився той.

- Ти хотів, щоб тобі поставили пам’ятник? Ну за геройські подвиги і все таке? За те, що приніс справедливість і всяку таку подібну сопливу фігню?

«Немає сенсу брехати. Абсолютно ніякого, сука».

- Було таке.

- Я теж такий хотів. І знаєш… - Роланд кахикнув. – Ми все-таки його отримали.

- І де ж він?

- А ти ще не бачиш його?

- Я зараз не хочу гратись у загадки. Кажи прямо.

- Гаразд-гаразд. Він просто перед нами. І повсюди. Держава. Те, що прийшло на зміну імперії, яку ми знищили, або ж яка і сама почала вмирати, а ми лиш прискорили цей процес. Ця тюрма народів, це нічим не краще від попередника утворення – це і є наш пам’ятник. Монумент нашої гріховності і всього такого. Ми створили світ зла і він – найкращий пам’ятник за всі наші старання.

Кирило ніяк на це не відповів. Не дивився на Роланда. Лише на вогонь. Мовчав. Але вже не думав ні про що.

«Я вже надумався вдосталь. Іноді краще просто щось зробити».

- То що будемо робити? – поцікавився Кирило.

- Є два варіанти. – сказав Антон. – Перший – це ти приєднаєшся до мене і ми подамось на північ. Але є друге – ти мене упіймаєш. Зробимо дуель. Вибір за тобою, друже.

Кирило помовчав. Сидів, дивився на вогонь.

«Я… я вже нічого не хочу».

Він відвів голову. Глянув в очі Роланду.

«І все-таки ти не Син Божий. Не месія. Такий, як я».

- Стріляємось.

Роланд голосно видихнув.

- Гаразд, як хочеш. Якраз і дізнаюсь дещо.

- Що саме?

- Один нумізмат зробив мені пророцтво, що я помру від руки лицаря.

- Мені подібне зробив священник. – відповів Кирило.

- От і перевіримо за ким правда – за наукою чи Богом. Ти віриш у нього?

- Мені насрати існує він чи ні.

- Не повіриш, але мені – також.

- Якщо я помру, Роланде, то тоді приглянеш за Псом.

- Звичайно, Ланцелоте.

Вони стали один напроти іншого, діставши із кобур свої пістолети. Тим часом сонце почало помалу заходити за горизонт.

- На рахунок «три» одночасно стріляємо, гаразд?

- Так.

Запала тиша.

- Раз! – крикнув Антон.

- Раз! – повторив Кирило.

«Я просто втомився від цього всього».

«Я просто втомився від цього всього».

- Два! – крикнув Роланд.

- Два! – повторив Ланцелот.

«Я просто хочу, щоби це все закінчилось».

«Я просто хочу, щоби це все закінчилось».

- Нехай живе консилізм, кате!

- Нехай живе консилізм, кате!

- ТРИ! – крикнув Каїн.

- ТРИ! – повторив інший Каїн.

«Я ХОЧУ КІНЦЯ!!!»

«Я ХОЧУ КІНЦЯ!!!»

Прогримів постріл пістолета і лицар упав підкошеним, так і до кінця свого буремного життя вірячи, що він знав більше, ніж його опонент…

Кінець.

3 листопада, 2022-гий рік,

Чортків-Львів