Цигарка та запальничка.

Кирило блукав Потоками. Одне діло – дістатися сюди. Інше – натрапити на слід Роланда. Для Онищенка тепер це було просто звичайним шуканням голки у стозі сіна.

«Тоді просто спали те сране сіно і на попелі походи із магнітом, ха-ха!» - сказав би на те Сатир.

Від цієї згадки Кирилу стало водночас і спокійніше… і холодніше. Він ще сильніше закутався у шинель, після чого вирішив поки що підшукати собі нічліг.

«Піду до когось попрошусь, заплачу трохи, а на ранок вже продовжу. Але з іншої сторони – це неправильно. Я і так втрачаю час і кожна секунда розділяє відстань між мною та Антоном. Срань».

Кирило захотів закурити цигарку. Потягнувся до кишені – запальничка є, сигарети – ні. Невже випали раніше? Але коли?

«Ще й їх згубив. Клас».

Раптово до Онищенка підійшов якийсь хлопець – із виду був його однолітком, хіба що на рік-два молодшим. Він був вбраний легко, по-літньому, як кажуть. Волосся було довгим, русим. Майже як у Кирила.

- Доброго вечора! – привітався він до хлопця, та тут же, навіть не дочекавшись відповіді спитав: - Є запалити?

- А зайва цигарка знайдеться? – пропустив привітання зі своєї сторони Кирило.

- Якщо запалиш – то знайду.

- Тоді добро, давай.

- По рукам.

Невідомець дістав із кишені до дві цигарки. Одну зразу запхав у зуби, іншу – віддав Кирилу. Онищенко вийняв запальничку, підпалив спочатку сигарету хлопцю, а тоді і собі.

- Дякую, братчику. – відповів той.

- І тобі також. – скоріше із ввічливості, ніж із практичності мовив йому Кирило.

- Як звати? – запитав він, видихаючи дим із рота.

- Тобі нащо? – поцікавився у нього Кирило.

Ця відкритість незнайомця до нього дещо тримала у насторожені. Чого б це йому так розпитувати?

- Та бо признайся – ти не місцевий. Принаймні, що я тебе раніше у Потоках не бачив.

- А ти – місцевий?

- Ага, двадцять років тут прожив і зараз двадцять перший проживаю.

- Микола. – збрехав Кирило. – Микола Фітільов.

- Микита. – представився той. – Микита Гавриленко. Приємно познайомитись.

- Ага. – відмахнувся той.

Кирило хотів якомога скоріше здихатись цього допитливого Микити Гавриленко. Надто багато він ставить питань, як на звичайного перехожого, що просто хотів попросити «вогнику».

«Хоча… це можна використати у своїх цілях».

- Слухай, Микито, - почав Кирило, - можна у тебе дещо попитати?

- А що саме ти хочеш у мене попитати? – поцікавився Гавриленко.

- Тут недавно не приїзжав ніхто, окрім мене? Десь мого віку хлоп, може на рік-три старший. Відгукується на Антона Салащенко. То мій друг, я його шукаю.

«Я не збрехав. Я сказав напівправду.

Це гірше».

Микита трохи прикинув, після чого відповів йому : - Ну-у-у не знаю, ніби був один такий. Імені я не скажу, бо то із ним зустрічався мій брат, він мав би більше знати. Може то і був би твій друг.

«Не дурно спитав. Може ниточку і знайду потрібну».

- А ти можеш мене відвести до свого брата?

- Та можу, але от що я думаю – Антон твій у халепі. Серйозна людина?

«На що ти це натякаєш?»

- Та ні – просто розминулись випадково, от я його і доганяю. – за останній час Кирило навчився майстерно брехати.

«Бо по-іншому у цьому «пролетарському раю» не виживеш».

- Слухай, Миколо, скажи тільки чесно – ти стріляти умієш?

- Ні. – швидко відповів Онищенко.

- А пістоля для краси носиш. – раптово відповів Гавриленко.

«Коли він встиг це помітити?»

Кирило швидко торкнувся руки до кобури із своїм маузером. Цей порух помітив Микола.

- Я його помітив ще коли тільки підійшов до тебе. Точніше – через це і підійшов до тебе.

- Поясни.

- Я шукаю людину, яка уміє стріляти.

- Навіщо?

- Треба деяких бандитів провчити.

- Їх багато?

- Десять людей.

- Я проти них нічого не вдію. Це безумство.

- Крім тебе буде ще я та мій брат і його друг. Разом – чотири. Один має берданку, інші – револьвери та обрізи.

- Що мають бандити?

- Гвинтівки Мосіна, Нагани та один «Люїс».

- Це досі залишається самогубством.

- Дозволь пояснити.

- Дозволяю.

- По-перше – вони останніми днями спиняли фіри із конвоями, які нам поморяни возять, як допомогу голодуючим у степ. Спиняють, беруть процента і тоді завертають назад. Із Потоків тоже беруть процента. Тому в основному вони цілими днями п’ють, мов ті чорти і та зброя у них радше до краси. І ми поступимо ось так – ти зайдеш у їхній табір, що у яру за селом. Вони всі відволочуться на тебе, поки ми із моїм братом та його другом почнемо по ним вогонь. Як тільки зачуєш вистріли – зразу ховайся і стріляй по них. Вони у нас будуть, мов на долоні, то ми їх швидко перехлипаємо. Тобі головне сидіти у сховку і не висовуватись до того моменту, поки ми не подаємо знак, що все стихло. То як?

- Я не давав згоду. – відповів Кирило.

- Значить тобі ми не розкажемо тобі про того мандрівника, що приїхав сюди раніш за тебе.

- Але це цілком може бути і не Антон, якого я шукаю.

- Але, по суті, вибір у тебе ніякий, правда ж?

«Ти правий, сучий сину. Ой, як правий».

- Нехай, я у ділі. – махнув Кирило.

Микита простягнув йому руку. Онищенко її потиснув.

- Тепер, - сказав Гавриленко. – Ти із нами у долі. Приходи, коли сонце зовсім сяде на північний край Потоків. Я тебе побачу, там і підемо до тої стоянки тих бандитів.

- Можна питання на останок?

- Давай.

- Якщо ті бандити сидять усім у горлянках, то чого ніхто не виб’є їх?

- Бо як тобі сказати. Ті бандити … вони при «власті», якщо коротко.

- Тобто?

- Це вояки із Червоного Козацтва. Назва красива, але по суті – то звичайні мародери. Вони працюють на консилійців. І консилійці їх сюди поставили за головних. А вони нас грабують. Тому їх треба перебити. Всю вину спихнемо на недобитих чорних анархістів. Це подіє, ніхто невинний не постраждає. Богом клянусь… ти ж віруючий?

- Та… ні.

- Тоді я тобі ше грошей досиплю і собі трофеїв із тих зарязік позабираєш. Згода?

«Інших варіантів я не маю… А якщо здати червоним козакам цих гавриків? А там уже і випитаю? Тоді так і поступлю».

- Згода. – Кирило отримав заряд рішучості.

- Чудово, тоді до ночі. – відповів йому Микита та завершив курити сигарету, втоптавши її у землю чоботом, а тоді пішов по своїм справам, залишивши Кирила на самоті із власними думками.

Ронсевальська долина.

Вкотре Кирило не встиг помітити, як швидко наступила ніч. Хоча це було цілком логічно – літо завершується, починається осінь. Теплі довгі дні коротшають, холодні короткі ночі – довшають. Онищенко напружив пам’ять.

Так, точно. Тих вільних людей, що колись жили у цих степах та боролись супроти ординців та тих, із півночі звали козаками. Вони були вправними воїнами, не боялись смерті та боронили слабших.

Потім хлопець згадав усе те, що знав про «червоних» козаків. Вони були створені на початку громадянської війни проти народників, які насправді хотіли створити свою маленьку монархію, або навіть гірше – повернути стару. Таке було недопустимо для пролетарів і консилійців, що тільки-тільки зуміли вибити собі шанс для того, щоб відновити справедливість. Тому і було створено Червоне Козацтво – дивний гібрид із традицій із назвою минулого та новинками сьогодення. Вони стали військом.

Під час війни Кирило пару разів перетикався із її представниками. За іронією долі вони були повною протилежність тих, на чиїй основі їх у і створили. Червоні козаки не боролись супроти ординців та тих, - із півночі. Навпаки – вони діяли разом. Вони не були вправними воїнами, боялись смерті і часто переходили на бік народників, монархістів, чорних анархістів чи просто подавались у бандити, боялись смерті, тому нападали лише, коли їхні сили були переважаючими та не боронили слабших, а тільки забирали у них все та диктували свої закони, займали певні населені пункти та перетворювали їх на свої маленькі диктатури, допоки їх звідти не витуряли сильніші чи просто консилійці х не переводили у інші місця.

Кирило і сам мав деяку відразу на цих «новітніх героїв», як їх змальовувала верхівка влади колегіумів, але убивати їх не хотів.

«Хай там як, а вони – також представники влади. Допоки діє політика воєнного колегіуму, то вони – недоторкані. Так само, як і чекісти».

У якийсь момент Кирило зрозумів наскільки він обмежений у владі та наскільки він немічний серед нових посад цього світу.

«А якщо так розібратися – то я, по суті – такий же звичайний пролетар, як і решта, хіба що єдина різниця – я безпосередньо пішак ЧК, коли вони – ні. Поки за них не згадають вони».

Онищенко поглянув на вечірнє небо. Воно було темним, нагадувало тіло здоровенного вороного коня, беззоряне. Хіба що десь світилась якась самотня зоря. А чи живе хтось на зорях?

Кирило наминав вечерю, яка була шматком хліба та цибулі з водою, яку він купив у селян за доволі завищеною ціною.

«Голод тут, консилійці забирають останнє, а тут – ще й ці – «козаки». Може все ж дійсно їх перестріляти із Микитою та його братом?»

Онищенко знову стояв на роздоріжжі. Як тоді… Колись.

Хлопець знову глянув на поодинокі зорі, що вже з’являлись на чорному полотні.

«То все живуть там якісь істоти? Рубенс дуже хотів це знати. Навіть висував теорії, що там існує життя і прекрасне – кожен живе як хоче, нікому не заважає, усі мають своє і своїм живуть. Але кляті монархісти дізнались про те і тому побоялись того, що їхні раби дізнаються про це та піднімуть повстання, бо тоже захочуть так сам о жити. І деякі консилійці все ж про те дізнались, тому і почалась громадянська війна… Тепер залишилось лиш вивчити винаходи тих монархістів, після чого налагодити зв’язок із нашими космічними братами та стати на шлях співпраці! – сказав Рубенс Кирилу, Коту, Сатиру та Буздигану, що сиділи напроти полум’я та спозирали за тисячі незліченних зірок. Вони були маленькі. Ледь помітні, але при цьому – неймовірно потужними, великими. Навіть Сонце – це та сама зоря, просто велика, найближча до Землі.

- То як ви гадаєте? Моя теорія правдива? – поцікавився у своїх братів не по крові Рубенс. – Га?

- Цілком може бути. – відповів йому на те Кіт, додавши : - Але у мене є певні доповнення.

- Слухаю тебе. – надав йому слово Олександр Рубенс.

- Дивись, - почав той, - Якщо на зірках дійсно живуть розумні істоти, які досягли такого рівня життя, тоді чому вони нам не допоможуть? Разом ми би тих монархістів, народників, чорних анархістів, іноземних окупантів – на раз-два! А ми заледве справляємось із тими народниками.

- Може це випробування? – висунув свою теорію Сатир. – Ніби, ті істоти самі зуміли здобути перемогу і тоді ми маємо своїми силами принести велику владу колегіумів на нашу планету, тоді вони вже із нами самі ж встановлять зв’язок?

- Цілком може бути. – додав свої п’ять копійок Кирило. – Он же ми ледь-ледь до старого монархістського кордону доходимо. Салащенко – і того кинули на південь, на допомогу консилійцям за горами на заході.

- І що? – поцікавився Буздиган.

- Не знаю. Я лиш чув те, що тільки но сказав. – відповів Онищенко.

Тим часом до них підходив інший загін.

- Група Андрюші вертається із чергування. Наш час. – сказав Буздиган, підіймаючись із насидженого, нагрітого вогнем місця та бере у руки гвинтівку.

За ним так само повторюють і решта, перевіряють свою зброю, защемляють сірі шинелі зі червоними стрічками, що були прикріплені до них булавками та вирушають на варту…

Кирило знову відчув, що йому холодно та тепло одночасно. Почав кутатись та ховати руки у кишені. Трапеза була давно скінчена. У животі досі трохи було пусто, але він уже давно звик до напів голоду, тому це його майже не турбувало. Він підвівся, бо до того сидів на теплій землі, притулившись спиною до нічийного плоту. Кирило йшов на північ, повільно перебираючи ногами. Його роздирало два бажання – йти на зустріч та не йти.

Йти – він натрапить на зачіпку стосовно Антона та просунеться далі, знайде його, здасть ЧК та буде знову нецікавим для них.

Проти – бо треба стріляти. Стріляти у червоних козаків – хай якими покидьками вони б не були, та все одно мали певні привілеї від колегіумів. І тих бонусів у них було значно більше, ніж у Кирила. Тому могли виникнути певні проблеми.

Тим часом у полі зору Онищенка постала самотня напів темна постать, що стояла коло плоту. Вона раптово замахала рукою.

«Микита».

Гавриленко пішов йому на зустріч. Вони швидко зблизились.

- Таки прийшов, - похвалив його той, поплескавши по плечу, - молодець.

- Давай якомога швидше покінчимо із цим всім лайном. – мовив Кирило, накотивши свої очі із дивним кольором чорного.

- Я тої ж думки, що і ти. – погодився із ним Микита.

- До речі, - поцікавився хлопець, - а де твій брат та його друг?

- Та вони вже на місці, тільки нас із тобою чекають. Давай, пішли! – сказав йому Гавриленко та тут же рушив.

Кирилу нічого більше не залишалось, як піти за ним. Так вони і йшли швидким темпом, покидаючи Потоки. Розкинувся нічний степ. Коли вдень він був одним, то під ніч – зовсім іншим. Це тепер була не звична безкінечність із блакитним безхмарним небом, від якого здавалось, що ти був звичайним маленьким створінням на піщаному дні якогось здоровенного, необнятого ніким небесного моря, яке тільки збираються підкорити люди. Ніччю це була інша територія, інший вимір, інший світ, інша планета. Це був дивний край, що вабив себе, нагадував загадкову незнайомку, чорну суцільність Всесвіту, повний порядок посеред безкрайого Хаосу.

Кирило згадав, що колись читав подібну книжку про степ, де автор його возвеличував. Йому подобався той твір. Він навіть колись написав вірш на основі тих емоцій. Правда, що на тепер забув його.

«Байдуже, напишу новий, може навіть кращий. Коли-небудь».

Вони брели усе далі та далі, допоки не зупинились перед двома всохлими деревами. Були вони тонкі, старі та покручені часом, ці німі очевидці усієї сили та вічності степу.

Микита почав щось вовтузитись коло них, після чого дістав два револьвери та швидко зарядив їх.

- Патрони до маузера маєш? – поцікавився у нього Кирило.

- А у тебе що – немає?

- Є, правда тільки одна неповна обойма.

- Скільки, якщо точно?

- Вісім патронів.

- Хм, гаразд зараз пошукаю.

Гавриленко знову покопався у своїй схованці, після чого видобув знахідку та простягнув Кирилу ще дві обойми.

- Будь ласка, тримай.

- Дякую.

- Думаю, що тепер можемо іти.

- Ага. – невпевнено кивнув йому Кирило і вони двоє продовжили шлях по нічному степу.

Через деякий час вони почали бачити удалині важко помітний стовп диму, що тонкою стрічко здіймався до біло-чорного полотна-неба.

- Там їхній табір – у байраці. – пояснив Микита. – Заходиш через он той захід . Маузера свого сховаєш, щоб не побачили. Почнеш їм лити вуха, щоб усі зібрались. Коли почуєш постріли – ховаєшся. Усе зрозуміло?

«То все ж здати їх чи ні?»

- Так, можемо приступати. – видихнув Кирило, зберігаючи ззовні холоднокровність, хоча глибоко всередині тремтів, мов миша.

«Ненавиджу це все».

- Ну ні пуху, ні пера. – побажав йому на останок Микита, ховаючи за пояс револьвери.

- До біса. – сплюнув Онищенко, прямуючи до заходу табору.

На душі щось нило. Кирило глибоко вдихнув та пришвидшився, переховавши свого маузера.

«Швидше почнемо цю хєрню, то швидше скінчимо».

Так би виразився Кіт. Чи Сатир. Чи Рубенс. Ви всі зразу – Кирило цю частину свого минулого все ж устиг призабути, за що і сильно себе картав. Пам’ятав лиш фразу. Точно назвати її автора – ні.

Тим часом він вже бачив невеликий захід до табору, якісь халабуди, зроблені на швидкую руку та двох чоловіків, що курили, спершись на дерев’яні підпори будови. Вони мали берданки, які висіли на плечах, дулами угору. Шаровари сині з червоними лампасами на два з половиною дюйма шириною, синя гімнастерка, шинель кавалерійського зразка з синіми петлицями і того ж кольору кантом по відрізу рукава і на комірці та, особливо – бурка. Вони любили цю накидку. Так виглядали ці «червоні козаки». Онищенко на бачив їхніх обличь, не міг розгледіти. Вони здавались йому розмитими, нечіткими.

Кирило намагався згадати, як виглядали попередники, ті справжні вільні люди. Неначе були тоже із чоботами, вбрані у схожі штани та сорочки… мали довгі вуса та чуби, як Буздиган. Їх ще «оселедцями» називали. А що він бачить перед собою. Якихось мутантів величного минулого та жахливого сьогодення, перевертнів.

Онищенко колись був у храмі. Там була фреска із зображенням того, як Михаїл разом із своїми побратимами скидають із небес у чорну вирву сатану та його послідовників. То були занепалі ангели. Вони мали риси того, що колись були світлими істотами, віддалено схожі на них. Але якщо було придивитись, то це були потвори, страшні, темні істоти, що лиш мімікрували ангелів Михаїла.

Саме такими Кирилу здавались ці двоє із Червоного Козацтва. Занепалі ангели, що ззовні трохи нагадували славних козаків із минулого, але ближче – страхітливих та відразливих істот.

«Не вигадуй, просто підійди до них».

Але на щастя, чи на жаль ті помітили хлопця першими і тут же почали його гукати до себе. Навіть не спустили із плеч берданки.

«Оце вони дають. Дійсно почувають себе тут повними безкарними господарями. Що ж, мені від того легше».

Кирило підійшов до них із піднятими руками, щоб не давати їм зайвий привід наставити дула.

- Ти хто такий, на? – грубим та різким тоном спитав у нього один із охоронців.

Хлопець принюхався. Від них добряче так несло спиртом.

«Та вони ж п’яні, мов чіпи».

- Селянин. Просто селянин. – збрехав зразу же Кирило, сподіваючись, що десь неподалік за ним стежать Микита чи його брат.

- Та невже, на? – гаркнув другий. – То якого хєра ти тута тиняєшся, на?

- Мені треба до вашого отамана. Терміново. У мене є інформація, що тут десь одні люди знайшли ничку чорних анархістів і собі все позабирали.

- Де? Хто? Скіки? Коли, мля? – фрази летіли із тих двох кулеметною чергою.

- Все розкажу, обіцяю, тіки то отаману треба знати, самі розумієте…

- Ходи за нами, швидко! – повели вони його вглиб табору.

Кирило слідував за ними, оглядаючись по сторонам. Брички із награбованим, ящики горілки, мішки капусти, картоплі, пшона, вже трохи підпсуте м’ясо, різні накидки – такими були декорації табору Червоного Козацтва. Дехто робив собі із фір та грабунку імпровізовані хатки. Також на возах валялась і зброя. На одному із таких Онищенко побачив розібраного «Люїса», після чого видихнув із деяким полегшенням.

«Ну із кулемета по мені вони точно не почнуть стріляти, і на цьому вже дякую».

І ось настав найголовніший момент – він постав перед їхнім отаманом. Він сидів на імпровізованому троні – перед ним постала напіврозбита бричка, де було поставлено м’яке крісло(мабуть, що вкрадене із якогось маєтку поміщика), а на ньому сиділа товста немита брудна істота, що поїдала курячу ніжку. Коло нього сиділи чи лежали решта червоних козаків – вони всі були дуже та дуже п’яними.

Кирило побачив його лиш пару секунд, а вже устиг відчути доволі потужну відразу до цього «отамана».

- Брюхо! – закричав один із них. – Брюхо! Тут якийсь прийшов, на! Каже, що селяни найшли заначку анархістів і присвоїли собі! А нам навіть ніякого процента не виділили!

- Що?! – крикнув із свого «трону» «отаман», підвівши голову та полишив трапезу і почав своїми маленькими очима оглядати навкруги. – Ану приведіть того!

- Зара, на! – червоний козак підштовхнув Кирила уперед і той глянув на отамана.

І не повірив власним очам.

- Краснов? – Онищенко його упізнав.

У голові зразу постали картинки із минулого. Кирило швидко роззирнувся по сторонам. І упізнав їх усіх.

«Це вони. Краснов, Щур, Шакал, Примак, Виноград, Сев, Палій та Кирилов. Це вони, суки».

Минуле саме наклалось на очі – часи громадянської війни, напівживий Кирило біжить та весь труситься до якогось бору. Та все пізно. Загін Краснова виконав свою роботу. Кіт, Сатир, Рубенс, Буздиган лежать із простріляними лобами. Вони сміються, дехто із них забирає годинки із рук убитих, а Кирило у самій лиш сорочці, посеред лютого спостерігає це все. Останні слова, що він тоді почув.

Каїн.

Каїн.

Каїн.

Йому холодно, страшно. Не віриться до кінця, що це все сталося насправді. Бо це не може так статися раптово. Ось він бачив своїх побратимів, а ось – він, повністю змерзлий та напівпритомний ридає над їхніми трупами… Трупами, яких убили червоні козаки. Краснов, Щур, Шакал, Примак, Виноград, Сев, Палій та Кирилов. Вони убили його друзів, із якими він був від самого початку цього всього…

Картинки минули, знову було теперішнє. Кирило дивився мовчки на Краснова, який намагається щось сказати.

«Убий його!»

«Убий. Убий, прибий, завали, кокни, ґиґни, застрели, розчлени, зарубай, убий! УБИЙ!!!»

«УБИЙ СУКУ!!! УБИЙ!!!»

- Краснов, - мовив Кирило і вперше за час подорожі посміхнувся, - «Загірна комуна» передає тобі «привіт».

Його посмішка була невимовно моторошною, немов у якогось божевільного чи в убивці.

Швидким, блискавичним порухом руки він вихопив із кобури маузера. Пів секунди – він уже наведений на отамана Краснова. Тоді гримнув постріл – і в голові того з’явилась невелика дірочка, яка ж зразу заповнилась потоком крові. Червоної такої, як і назва Червоного Козацтва.

Кирило швидко знайшов собі нову ціль – неподалік був якийсь здивований козак, що зрозумів, що тільки но сталося і вже тягнувся по зброю.

«Ні. Помри».

Гримнув наступний постріл. Насторожений козак помер від попадання кулі у голову.

«Щур».

Кирило розвернувся до наступного. Знову убив одним вистрілом. У голову.

«Шакал».

Потім Онищенко швидко заховався за найближче укриття та вистрелив по наступному. Попадання у голову. Нічого дивного, Кирило був хорошим стрільцем.

«Примак».

Червоні козаки спробували дати опір, та були занадто повільними – хлопець хлопав їх, мов у тирі.

«Виноград».

«Сев».

«Палій».

«Кирилов».

Маузер замість пострілу видав глухий звук. Потім ще один. І ще. Кирило припинив стискати гачок.

«Скінчились набої».

Він швидко перезарядив пістолета, після чого виглянув з-за укриття. Вісім трупів. Нуль живих. Він убив усіх. До одного.

«Я помстився».

Кирило, хитаючись, повільно підійшов до багаття та сів навпроти нього. Хотів закурити, та згадав, що немає сигар, тож просто розстебнув сіру шинель та почав грітися.

Почув неподалік кроки. Зрозумів. Що то був Микита. Він підбігав до нього.

- Оце ти видав, братчику! – сказав він, оглядаючи трупи. – Однією обоймою! Усіх! Вони навіть не поняли, що сталось! Ну ти даєш, Миколо!

- Були п’яні. – відмахнувся Кирило, що навіть головою не повів у сторону того і заворожено дивився на полум’я. – Ось і все. Я скористався, що вони запізно зрозуміли, що почалась стрільба.

- Не прибідняйся і не зменшуй свої заслуги! – весело повів Микита, після чого додав: - Що ж, ти свою частину угоди виконав. Навіть дуже та предуже добре.

- Ага. Тому давай, веди свого брата.

- Це зайве, Кирило. – почув він своє справжнє ім’я.

«Чого?»

Він обернувся та побачив перед собою чоловіка того ж віку, що і він сам, хіба що трохи старший. Чорне довге розплетене волосся, сині, мов ріка очі. Безбороде, охайно виголине лице та ледь помітні мішки під очима. Чорна розпущена гімнастерка та того ж кольору штани без лампасу та чоботи. Він цілив у Кирила із револьвера.

- Навіть не думай, Кириле. – сказав йому той.

- Та, друже, не роби того. – позаду роздався голос Микита.

Боковим зором Онищенко бачив, як той цілить у нього.

«Срань».

- Ще є мій брат, він також цілить у тебе, тому краще сховай зброю. – мовив Гавриленко. – Ми перші на тебе не нападемо. Обіцяємо.

- Ага, - сказав чорнявий та легко посміхнувся, - Ти ж мене, Кириле, знаєш. Мав би пам’ятати. Даю слово, що першими не вистрелимо. Слово Роланда.

Пропозиція.

Кирило вичікував подальших дій зі сторони Микити та Роланда. Вони намагались розрядити обстановку своїми методами.

- Кириле, сховай пістолет і давай спокійно поговоримо. – мовив Антон та рушив до багаття повільними довгими кроками.

- Ти спланував це від самого початку? – запитав у нього Онищенко.

- Так. Все це було сплановано від самого початку. Микита і так би підійшов до тебе.

- Навіщо тоді були оці всі танці із Красновим та його виродками? Хотів мене позлити зайвий раз?

- Навпаки – зробити послугу. Я чув від своїх, що вони розстріляли твій загін, Кириле. Знав, що це було непорозуміння і ти спізнився. І хотів їм відомстити. Знав, що це саме вони. Тому я хотів, щоб ти насолодився своєю вендетою, а тоді ми могли б поговорити. Думали, що самі перестріляємо, але ти нас випередив. Бачу, що досі у формі. Молодець.

- Про що ти хотів зі мною поговорити? – Кирило ступив крок уперед.

Усі напружились.

- Тільки без зайвих рухів, друже. – порадив Роланд. – Це забувай, що у тебе цілять троє людей, і одна із цим – це Меркурій.

- Ти привів сюди Меркурія? Він вижив? – здивувався Онищенко.

- Скажу більше – усі мої вижили. – додав Роланд. – А Меркурій – це брат Микити.

- Он воно як. – відповів на те хлопець. – І що ти хочеш побалакати?

- Не переслідуй мене.

- Не можу.

- Знаю, тому я пропоную тобі дещо зробити.

- І що ж саме?

- Укласти угоду.

- Я слухаю.

- Дозволь.

- Та будь ласка.

Роланд повільно поклав свій револьвер на землю, після чого дістав із внутрішньої кишені своєї чорної гімнастерки (Кирило знав, що її шили на замовлення) невеликий згорток паперу, після чого простягнув її Онищенку.

Той, тримаючи на мушці Антона повільно узяв папір та розгорнув його. Там були якісь розписи, печатки, документи і тому подібне.

- Що це? – запитав у нього Кирило.

- Документи, що мене знайдемо мертвим. Те, що я втопився і якщо хочеш – то можу додати фото. – із цими словами Антон докинув ще чорно-біле-сіре фото.

Кирило глянув на нього. Дійсно – на березі знайдемо якийсь опухлий труп, що нагадував Роланда. Дуже та дуже навіть.

- Хто на фото? – поцікавився Онищенко.

- Та якийсь колишній анархіст. Втопився у санаторійній зоні. Його ніби кликали Савонаро́ла чи якось так. ЧК повірить, будь впевненим.

- Хто зробив тобі це все?

- Знайомий – Іван Іванович із Сонячного. То ж ми підемо, а ти подумай над моєю пропозицію. Я пішов на це із того, що наші загони пересікались під час громадянської війни і те, що глибоко співчуваю над втратою твого загону. Але можеш подумати. Ми із Микитою підемо, щоб тобі не заважати, а Меркурій ще трохи подивиться за тобою, а тоді теж піде. Сподіваюсь, що ти зробиш правильний вибір.

Після цих слів Роланд спокійно заховав револьвер, розвів руками, вклонився та разом із Микитою спокійними кроками залишив Кирила разом із тими паперами.

І наодинці із його власними думками, які зараз літали та відбивались від стінок його голови…