Пес.

Кирило сидів сам. Він вже знав, що Меркурій давно забрався із свого місця і залишив його посеред табору, повними трупами. Від них уже починало помало смердіти.

Онищенко тут же встав та відійшов якомога подалі від них, закривши ніс рукою. Він ненавидів трупний сморід, він зводив його до самісіньких чортиків.

Тому він підвівся та поспішив покинути дану територію, коли почув якийсь вий. Обернувся. Під однією із фір сидів пес. Звичайна дворняжка, невелика, коричневого кольору із білими плямами по всьому тілу. Вони нагадували пелюстки якоїсь блідої квітки, що зостались на ньому.

Тварина сиділа, припавши до землі та насторожено спостерігала за Кирилом. Боялась, напевно.

- Тихо, тихо! – скомандував їй хлопець, заспокоюючи пса. – Сидіти!

Пес тихо загарчав та покинув свою схованку. Він йшов повільними кроками, не піднімаючи голови, рухав своїми сірими, безбарвними очима.

- Спокійно! – Кирило зробив крок назад.

Агресія пса тут же пропала. Він перестав гарчати, і просто підійшов до ніг Онищенка. Хлопець подивився собі під ноги. Коло його чобіт була ледь помітка маленька ромашка.

- То ти беріг квітку? – запитався цілком серйозно та неемоційно він у тварини.

Та пес його уже не чув. Він лиш нюхав своїм носом ромашку, після чого подивився на Кирила.

- Сидіти. – наказав йому Онищенко.

Пес виконав команду.

- Молодець. – хлопець спробував почухати того за вухом.

Тварина дозволила це зробити.

- Хороший хлопчик. – додав Кирило. – Чи-и… дівчинка?

Він геть не розбирався у собаках. Проте дехто із його знайомих – так.

- А-ну-у-у, дай лапу.

Пес простягнув свою кінцівку.

- Чудово! – зрадів Кирило на мить, а тоді ще раз поглянув на документи та фото, що йому залишив Роланд.

«А що як…»

- Е-е-е… Пес! Пес, ходи сюди!

Тварина підійшла до Онищенка. Той простягнув їй папери та скомандував : - Шукай!

Пес щось там понюхав, після чого зразу же почав кружляти табором, а тоді почав іти кудись за його мені.

«Пощастило».

Кирило встиг зібрати із собою трохи припасів із трупа катів його друзів. Здається це був Кирилов, але для Онищенка ті тварюки всі були на одне гидке та відразливе лице…

Блакитна панна.

Кирило разом із Псом покинув табір червоних козаків. Хлопець намагався не думати про те, що сталось. Тим часом ніч досі тривала, хоча скоро мав бути світанок. Час від часу Онищенко зупинився, щоб просто помилуватися прекрасними видами нічного степу. Це він міг собі дозволити, оскільки Пес не був настільки швидкий, щоб за ним треба було аж бігти.

«І з якоїсь сторони це – навіть плюс».

Через частину пройденого шляху Кирило зрозумів, що вони повертаються до Потоків.

«Роланд щось тут забув? Тим паче, що я навіть не знаю його планів. Може він так просто тікає від мене та ЧК, намагається залягти на дно?»

За час роздумів вони вже приходили попри перші будинки села. Було тихо та пусто. Зовсім як тоді, коли він мусив разом із Микитою іти до червоних козаків…

Кирилу здавалось, що пройшла із того моменту цілу вічність, а не година-дві чи трохи більше.

Раптово Пес зупинився. Напружився, хвіст став дибки.

- Що таке, друже? – поцікавився у нього Кирило, але зрозумів і без відповіді, якої б усе одно не було би. – Тут хтось є. Хтось не надто привітний до нас.

Онищенко розвернувся та як коло плоту схилилась постать. Середнього зросту, неймовірно худа, худіша за Кирила. Чітко її розгледіти хлопець не міг, але помітив одну цікаву деталь – на ній була накидка. Блакитного кольору.

У Кирила уже з’явились думки на рахунок особи, що стрітила його тут і він помалу потягнувся до кобури.

- Навіть не думай, Каїне. Рука у мене швидша.

«Таки вона. Трясця».

- Гаразд, не буду. – відповів їй Кирило, після чого запитав у неї: - Але де будуть гарантії того, що ти мене зараз не пристрелиш?

- По-перше – ми у населеному пункті, Каїне. На постріл миттю збіжаться люди.

- Ніби це тебе коли-небудь зупиняло.

- Твоя правда. По-друге – якби і хотіла убити, Кириле, то давно це зробила. І По-третє – твоя тваринка би накинулась на мене і я би мусила першою убити її, а тоді уже – тебе. А ти за цей час устиг вихопити пістолета. Ось і все.

- Що ти тут робиш? – поцікавився у неї Кирило.

- Тебе шукаю, мій коханий.

- І чим же я тобі пригодився? Досі не можеш те пробачити?

- Ні. Я те уже і забувати стала і зла на тебе не тримаю. Кирилко. Я не розумію чому ти так зациклений на тій темі.

- Не називай мене так, Інно. Будь ласка. Ти знаєш, що я не люблю, коли до мене так звертаються.

- Бо це нагадує тобі «Загірну комуну»? – Та, кого Кирило назвав «Інною» вийшла до нього із темряви.

Тепер Онищенко міг повністю переконатися у тому, що перед ним – його колишня любов, Інна Галакта, вона ж – «Блакитна панна». Мала вона світле коротке до вух волосся, ластовиння та зелені очі, що нагадували цінні смарагди і одягом майже нічим не відрізнялась від Кирила, крім двох речей – замість сірої потертої шинелі мала чисту сорочку сірого кольору, поверх якої була її славнозвісна блакитна накидка. Коло пояса була порожня кобура, а в правій руці вона стискала пістолета. Маузер «С96» - аналогічний мав Онищенко.

Хлопець відчув, як до нього знову підкрадається старий знайомий фантомний холод. Він почав кутатись у шинель.

- Як ти дізналась де я, Інно?

- Неронов допоміг, Кирилку. Він тепер у ЧК… хоча ти сам знаєш.

- Я ж просив не називати мене так, Інно. Будь ласка

- Твоє бажання, Каїне. – вона заховала пістолет у кобуру.

Кирило спробував її обняти та вона зупинила того жестом руки та кроком назад, натомість простягнула руку для стискання.

- Все у минулому, Кириле. Не забувай.

- Точно. А поцілувати руку можна?

- Ні, Кириле. «У минулому» значить – «у минулому». Наскільки мене не підводить пам’ять, то ти був доволі розумним хлопчиком.

- Твоя правда. Давно тебе не бачив. – Онищенко потиснув Блакитній панні руку.

- Як і я тебе. – погодилась Галакта.

- Чому ти шукала мене?

- Я не шукала, мусила діяти у цих місцях. Неронов просто пробовкався зайвим словом про тебе, от і я вирішила навідати одного хлопчика із наполеонівськими планами, які, скоріш за все, тепер уже в минулому, правда ж?

Інна, колись, часто називала із доброти Кирила «хлопчиком», оскільки була старша за нього на рік. Народилась вона у середині вересні, Онищенко ж – посеред грудня, коли тій було трохи більше року.

Але колись вони мало зважали на це.

Колись…

Колись вона готова була потонути у його обіймах – ще зеленого веселого відкритого хлопця із великою мрією. Чим і користувалась.

Кирило ж любив цю владну та місцями нахабну дівчину, любив, коли вона зачісувала його довге волосся у косу, коли посміхалась йому, коли показувала йому зірки та сузір’я, що ті утворюють. Інна, на пам’яті Кирила, досконало знала карту зоряного неба. У неї виникав легкий та щасливий сміх, коли Онищенко щиро не розумів, як ті зірки могли нагадувати різних істот.

- Ти права. А чого ти мусила діяти у цих місцях?

- Я працюю на ЧК, Кириле. Але не так як ти.

- То ти тепер повноцінна чекістка?

- Ага.

- Як ти прорвалась до того чортячого кубла?

- Кажу ж – Неронов допоміг.

- Ти тепер із ним?

- Ага.

- І що ти тут робиш?

- Ходжу, стежу за порядком. У степах ще досі є контрреволюціонери, бандити та недобитки чорних анархістів. Ти мав би це знати, Кириле.

Хлопець задумався. Він ніколи не любив цього конторного щура Віктора, що взяв собі псевдонім від римського імператора Нерона, трохи видозмінивши його. Його справжнє прізвище закінчувалося на «-ський» і було схожим на те, що мали поміщики та пани. Він був на три роки старшим за Кирила, зразу же обійняв посаду штабного «бригад» когось там, бо пробився туди одним із перших. Він і давав вказівки і загонам Роланда і «Загірній комуні» Кирила, кидав їх у найнебезпечніші лазівки, постійно був чимось незадоволений та із такою гримасою на лиці, немов йому кожного ранку хтось сцяв у каву. Тоді Онищенко вважав, що такі не можуть дати щось хороше революції та не можуть привести її до перемоги. А все виявилось навпаки.

Із Інною від познайомився під час однієї із вилазок – вона була зв’язковою, яку взяли у полон народники. Потім вона працювала при штабі Неронова, потім вони навіть дещо зустрічались межи собою (Кирило та Інна). Потім їхні ще більше зустрічались у вільний час, молодий лідер писав їй романтичні вірші, возвеличуючи її красу та її любов до нього, навіть злягались раз-три. Це було незабутньо. Це було би «по-райськи», хоча раю не існує(як і Бога – лише віра у консилізм!). Було кохання, була любов, так, як її описують поети – непередбачувана, стрімка, сильна, швидка, полум’яна та коротка. Але все ж їхні стосунки дійшли до свого апогею та завершились – друзів Кирила розстріляли, він почав від горя запивати, що одного разу навіть мало не накинувся на Інну. Вона пробачила це йому, але потім Кирило втратив інтерес до усього – він виходив у степи, дивився на нього. Одного разу він зізнавався їй, що так намагався покінчити із собою, та йому бракувало духу. Зрештою так не могло продовжуватися довше й Інна сказала, що вони мають розбігтись. Якраз тоді Кирила мали би приставити до нового загону та кинути на бій із залишками монархістів на півдні. Там де море…

Море, яке Кирило хотів побачити разом із Котом, Сатиром, Рубенсом, Буздиганом та Інною.

Але побачив сам. Чи це тепер було так важливо?

Мабуть, що ні.

Вони дивились одне на одного.

- Інно. – сказав Кирило. – Чому ти вирішила знайти мене?

- Хотіла побачити тебе після довгого часу.

- Ти втамувала своє бажання?

- Сповна. Як проходять пошуки Антона?

- І ти за це знаєш… точно. Неронов. І як він?

- Ти ж сам бачив його декілька днів назад. Не варто награної люб’язності, Кириле. Це наша «фішка», а не твоя.

- Геть забув.

- По тобі видно. Чому я тут? Відповідь проста – я маю завдання. І дещо знаю про Антона.

- Що саме?

- Допоможи мені і дізнаєшся. Ти можеш мені вірити, хлопчику.

Кирило задумався. Подивився спочатку на зоряне небо, потім – на Інну. У її смарагдові очі.

«Вона красива. Надзвичайно».

- Твоя правда. Можу. Тому ми зустрілись? Ти випадково накопала щось на Антона і вирішила мені допомогти? Чи це було «геть» не випадково?

Очі Кирила із дивним кольором чорного побачили на щоках Галакти легкий рум’янець.

- Облишимо деталі. – мовила вона. – То ти готовий мені допомогти?

- Готовий. – важко видихнув Онищенко. – Що треба зробити?

«У мене якийсь дивний ефект дежавю. Десь щось подібне я вже робив».

- Молодець. Слухай, що треба. Тут недавно прийшов наказ – допитати місцевого священника, що чимось не догодив ЧК. Приїхала я, приїхав інший поважний товариш і другий поважний товариш. «Трійка», як ти сам розумієш. Але сталося доволі непередбачувана ситуація – деякі із селян підтримали того святошу та заступились за нього. Почалась колотнеча, одного із нашої групи завалили, вони втратили більше. Неронов устиг за нами підмести і дав ше один шанс. Ось тут і маєш нам допомогти.

Кирило раптово згадав перелякане лице Прометея. І те, що потім із ним відбулось.

«Воротський лиш місцевий маленький владика. ЧК – гірше. У декілька разів. Вони роблять жахливі речі».

- Я не буду його вбивати. – відповів тут же Кирило.

- Я не прошу тебе цього робити. – озвалась Інна. – Лише допомогти схопити, хлопчику. Тим паче, що ти не маєш повноважень виносити вирок. Для цього до нас прибуде третій поважний товариш і тоді ми засядемо. Просто допоможеш нам його взяти під варту – не більше, Кириле. Ти мене зрозумів?

- Так.

«Нащо я це роблю».

Онищенко глянув на Пса. Той – на нього. В очах тварини читався лише один-єдиний вираз.

«Я також не знаю».

Тим часом Інна стала вивчати мимовільного супутника Кирила.

- Як звати? – поцікавилась вона.

- Та він сам приклеївся до мене. – сказав правду Кирило. – Дуже любить квіти. Я його просто називаю Псом і все.

- А-а-а. – мовила Галакта, вивчаю його. – Це все, Кириле, дуже цікаво, але є одне «але».

- Слухаю.

- Це дівчинка.

- Он воно як. – на Онищенка це не справило ніякого подиву. Жодної нової емоції.

- Твоє байдуже ставлення уже помалу починає піднабридати, хлопчику. – мовила Інна. – Що тоді, що зараз.

- Як жаль.

- Але от відчуття гумору ти зберіг. Пішли. Покажу, де ми почекаємо до ранку. І не забудь свого «Пса».

Інна розвернулась та швидкими та великими кроками кудись пішла. Кирило не відповів, а лиш мовчки побрів за нею. Сука-Пес – за ним.

Дорогою ніхто із них не перекинувся бодай якимось звуком.

Тут засідає садизм!

Інна привела Кирила та Пса до невеликої хати-мазанки. Вона тулилась на краю Потоків, подалі від решти.

Онищенку це не сподобалось із самого початку.

«І нащо я на це все підписувався?»

Але після погляду на Інну його питання відпало.

«Точно».

Тим часом Інна постукала у двері. По ту сторону почулись повільні кроки.

- Кто там? – мовив неприємний гугнявий голос.

- Єто я, будто сам нє знаєш! – відповіла йому Інна.

- А, точно. Щас, подожді.

Стало чути, як крутиться замок і через декілька секунд двері відкрились навстіж, ударившись об стіни будинку та грюкнули.

Перед Кирилом та Інною стояв невисокий огрядний чоловік, років тридцяти. Він був одягнутий у темно-зелену гімнастерку, сині широкі штани із червоними лампасами та був лисим. Під пахвою лівої руки був помітний кашкет, який зараз було модно називати «фуражкою». За рисами обличчя цього чолов’яги можна було зрозуміти, що він був родом із татарського народу.

- Єт кто? – поцікавився він.

- Мой таваріщ. – швидко відповіла Інна, проходячи усередину будинку. – Так сказать – бивший сослуживєц.

- А-а-а, - протягнув татарин, - Панятно. Он нам паможєт?

- Да. Пускай входіт.

- Харашо. Ей, как там тєбя?

- Кирило.

- Что?

- Кіріл. Майо ім’я – Кіріл.

- А я… - він задумався на хвилю. – А меня можеш просто називать Татаріном.

«Дійсно із ЧК – не хоче справжнім ім’ям називатись. Що ж, нехай буде по-твоєму, «Татарін», нехай».

- Таґда прахаді. Стой, а єта сука? Она с тобой?

«Ви всі в собаках розбираєтесь чи що?»

- Да. Она – со мной.

- Хорошо.

Кирило та Пес зайшли усередину, а «Татарін» прикрив за ними двері та тут же закрив на замок.

Онищенко почав оглядатися по сторонам та вивчати інтер’єр помешкання. Було видно, що ця домівка їм дісталась не так уже і давно – місця над дверима та по кутах були не так припалі пилом, як решта.

«Там колись були ікони».

Тепер на стіні висіла карта території, куди поширювалась влада колегіумів, а поруч – карта найближчих територій із якимись відмітками. Кирило не став вдаватись у подробиці, а продовжив огляд хати.

Також був великий стіл, на якому лежала різна канцелярія та кварта горілки.

- Ти п’єш? – поцікавився Онищенко у Інни.

Він обернувся. Тим часом Галакта годувала Пса якимось м’ясом.

- Сподіваюся, що їжа не отруєна, а то це ваша «фішка». – мовив хлопець.

- Але лише по відношенню до людей. Собаки у цьому плані дещо… кращі. Ти про горілку? Це Татріна, він до того із третім випивав.

- Ясно.

Тим часом Кирило почав шукати очима напарника Інни. А він, тим часом, уже влігся у кутку на якусь канапу та почав напівсонно співати «аляля».

«І як вони притягнули сюди ці меблі?»

Інна пішла в іншу кімнату і через хвилину-дві повернулась у такому ж одязі, як і Татарін. Єдине, що було відмінне – так це те, що вона не зняла із себе блакитну накидку.

- Перевдягнулась у робочу форму?

- Ага. Тепер, Кириле, можеш собі спокійно поспати. Якщо голодний – на столі щось лишилось після вечері. Хочеш випити – будь ласка.

- Я зав’язав.

- Он воно як. – Галакта зробила коротку паузу. – Що ж, це ще краще. Солодких снів, хлопчику.

- На добраніч Ін.

Кирило відчув, як холод знову підкрадається до нього. Хотілося накинути ще одну шинель. Ще краще – дві чи три. Але замість цього він лиш подивився спочатку на стелю, а тоді – на горілку. Дочекавшись, доки ніхто за ним не буде стежити, Онищенко підійшов до оковитої, вляв собі трохи на руки та почав розтирати лице та груди нею. Відчув, як холод відходить від нього.

«Тікай-тікай, ти мене не переможеш, сучий виродку. Ніколи не переможеш. Ніколи».

Після цього Кирило завалився на лаву у кутку, після чого провалився у сон через декілька хвилин лежання із закритими очима…

***

Збудила його Інна легкими порухами за плече. Кирило просопів носом, поволі відкрив перше око, потім – друге. Побачив, що позаду уже був Татарін коло дверей. На плечі у нього була гвинтівка.

- Прокидайся, сонько! – мовила Галакта, коло якої сиділа Пес.

- Так рано? – Кирило поволі підводився на ноги.

Холоду не було. Замість нього присутнім був дехто інший. Голод. Доволі сильний, причому.

- Швидше почнемо цю хєрню, то швидше закінчимо. Буздиган так завжди казав, пам’ятаєш?

«То це Буздиган так казав? Ти диви».

- Пам’ятаю. Але дай хоч часу на те, шоб поснідати.

- П’ять хвилин і чекаю тебе на дворі. Пес піде зо мною.

- Гаразд. – Онищенко підійшов до столу, а Інна, тварина та Татарін – на двір.

Хлопець швидко схопив якісь кусені хліба, швидко пережував їх, заїв цибулею, що валялась на краю стола та запив якоюсь водою, що була у стаканах. Також узяв кілька холодних курячих ніжок, що лежали на якійсь газеті та з’їв і їх.

«На першу половину дня мало би вистачити».

Кирило завершив свою швидку трапезу, після чого все ж вийшов на двір.

- Поїв? – спитала Блакитна панна.

Онищенко мовчки кивнув головою.

- Чудово, можемо йти.

Вони рушили. Сонце припікало, але ніяк не заважало Кирилу і далі час від часу кутатися у свою шинель. Це помітила Інна.

- Не пам’ятаю, щоб ти скаржився на те, що маєш підвищену чутливість до холоду.

- То недавно почалось. Як якийсь фантомний холод. Раніше я так не робив.

- Раніше ти бігав у одній лиш сорочці із закоченими до ліктів рукавами та чудово грав на кларнеті… До речі, ти зараз досі граєш на ньому?

- …

- Кирило?

- …Ні, не граю. Я його продав.

- Он воно як.

«Ні, не отак. Я збрехав, Інно. Не продав. Обміняв. Залишив, як спогад разом із Котом, Сатиром, Рубенсом та Буздиганом. Обміняв його на шинель у Боді. Такі ось справи».

Далі вони йшли мовчки, хіба що Татарін щось собі неголосно насвистував під ніс своєю мовою. Так пройшло близько двадцяти із гаком хвилин. Тепер вони перейшли уже на інший кінець Потоків.

«Ніби маленьке село, а стільки тут всяких заховків та відселень від центру».

Потім вони зайшли у якийсь великий двір. Складалось таке враження, що тут жив чи живе якийсь заможний селянин чи поміщик-пан.

«Отже ми троє у одному човні(якщо не рахувати Пса). Надіюсь, що все пройде гладко».

Інна вийшла поперед Кирила та Татаріна і загукала на все горло: - шановний товаришу Полікарпе! Виходіть! Поки що просимо вас по-доброму!

У відповідь – тиша.

- Отче Полікарпе! – знову крикнула Галакта. – Я знаю, що ви тут ховаєтесь! Краще вийдіть самі й ми уникнемо непотрібного конфлікту!

Після цих слів двері хати повільно прочинились і перед ними постав старий дід у сірій сутані. Він вийшов на подвір'я’ після чого сказав: - Ми вийшли, як і ви просили, товаришко чекістко.

- От і чудово!... – мовила Інна, та тут же її перебив Кирило.

- Стоп, ти сказав «ми»?

Раптово із хлібу, з-за паркану та зі різних укрить повилазили селяни. Вони мали ломаки, вила, серпи та ножі. Кирило оглянувся. Вони оточили їх напівколом.

«Але вони не мають вогнепальної зброї».

Раптово Онищенко відчув – він переживав подібну подію декілька років тому. Декорації перед ним почали швидко змінюватись – і ось він молодим, зеленим хлопцем стоїть разом із своїми побратимами – Котом, Сатиром, Рубенсом та Буздиганом перед таким же натовпом злих селян, яких веде шарлатан-священник.

- Кидайте все та здавайтесь і ми побережемо ваші життя! – крикнув Кіт.

- Здавайтесь і будете жити! – докинув Сатир.

- Віддайте нам просто того шарлатана і ми забудемо те, що ви не віддали консилійцям продзакладку! – це вже кричав сам Кирило.

Вони цілили у натовп «мосінками», а Буздиган – «наганом» та закинув на плече свій залізний дубець.

- Тварини! Нелюди! Покручі! – кричали їм люди. – Виродки! Краще ми тут помремо, чим будемо міняти ярмо монархістів на консилійське! Ви нічим не кращі за тих, проти кого боретесь!

- Закрий свою морду! – крикнув йому Кирило. – Закрий! Закрий! Закрий!

- Смерть нових монархістам! – крикнув хтось із селян та змахнув палкою.

- А-а-а-а!

Почувся постріл. Кирило не пам’ятав, хто вистрілив перший – Кіт, Сатир, чи взагалі він сам. Пам’ятав лиш те, що потім він із побратимами стріляв по всіх. Це було схоже на дикий сон – люди падають, за ними, мов пожежа, біжать нові, хтось тікає, хтось кричить, а по землі тече кров. Багато крові, червоної, як ті стрічки, що були прикріплені до шинелей членів «Загірної комуни» старими булавками.

- Кидайте все на землю, бо гірше вам же буде! – крик Інни повернув Кирила до теперішнього.

Онищенко зрозумів, що стояв колом, спина до спини із Галактою та Татаріном, а натовп, що став на захист отця Полікарпа поволі приближався.

Вони всі троє дістали зброю та стали цілити у супротивників.

- Ще крок – і я стріляю! – гукнула вона. – Ще крок!

- Якщо ви такі всесильні? – мовив Полікарп, вийшовши перед усіх. – Тоді чого я бачу страх у ваших очах? Чому ви боїтесь? У вас же зброя, ви краще підготовлені. Чому тоді ви боїтесь? Чому?

- Закрой рот свой, святоша! – гаркнув тепер до нього Татарін. – Зарой рот і прікажи сваїм людям, чтоби ані слажілі всьо на зємлю! Виполняй пріказ нємєдлєно!

Полікарп вийшов далі і сказав : - Ідіть собі із миром та не займайте тут нікого.

Кирило тепер уже починав бачити – цей отець був, мов дві краплі води схожим на того, із його спогадів.

«Брат його чи що?»

Перед Онищенком одночасно постава отець Полікарп, та той – із минулого. Раз у раз, секунда за секундою спочатку крутилось минуле – потім теперішнє.

«Твою ж, я знаю, що зараз буде».

Кирило звернувся до Інни : - Краще йдемо звідси, я знаю, що може бути!

- Злякався їх, чи що?! –вона подивилась на нього очима.

Тепер замість прекрасних смарагдів хлопець бачив лиш зміїні ока, наповнені кислотною отрутою. Він різко відсахнувся.

«Ти не Інна. Інна ж цінувала життя, та старалась зменшити жертви».

«Як і ти, до речі».

Раптом один із селян рушив із свого місця.

- Бий нелюдів! – загукав він.

Гримнув постріл. Він повалився на землю. Із дула Татаріна йшов димок.

- Кто іщє желаєт раздєліть із етім враґом народа участвіє? Я спрашиваю – кто?!!!

Раптово селяни заричали та накинулись на трійку. Пролунали постріли й Інна, Кирило та Татарін позадкували, даючи яку-не-яку відсіч.

Для Кирила усе знову було сном. Таким же, як і тоді – все пливло, мов у тумані, люди втратили свої обличчя, перетворились на ляльок, яких треба було убити.

«Убивай, убивай, убивай!»

«УБИЙ!!!»

«УБИЙ ВСІХ, КИРИЛЕ!!!»

Лунав постріл за пострілом, а падали все нові та нові. Кирило обернувся та побачив, як збоку на Інну вилітає селянин із ножем.

«Захисти її!!! НЕГАЙНО!!!»

Онищенко враз націлив на кривдника пістолет та пролунав вистріл. Селянин, що хотів замахнутися на Інну тут же полетів спиною на землю із простріленим лобом. Блакитна панна тут же глянула на це, а тоді на Кирила.

- Захистити. – немов заворожений промовив Кирило, важко дихаючи.

- Дякую. – кинула вона та продовжила відхід.

- Захистити. – продовжив Кирило свою безумну мантру.

Це вже насторожило Інну.

- Кириле, що сталось? – запитала вона цілком щиро.

- Захистити…

- Кириле?...

Вони продовжили бій. Онищенко подумки рахував кожен вистріл – ще трохи і буде перезарядка.

Люди, що нагадували йому ляльок кричали :

- Садисти!

- Садисти!

- Садисти!

- Тут засідає садизм!

- У цій державі засідає садизм!

«НЕПРАВДА!!! Я – НЕ САДИСТ!!!»

Він - не садист. Ні. Неправда. Ніколи ним не був.

Він – борець за справедливість простого народу.

Він – герой…

Чи вже ні?...

Гримнув постріл. Розмиття в очах Кирила зникло. Він побачив, як перед ним падає навколішки отець Полікарп. Онищенко промазав – поцілив у живіт. Рана смертельна, тільки от він помре не зразу, а довго – у муках.

Кирило ніколи не стріляв по животах – цілився завжди у голови. Тому майже ніколи не стріляв – відточував майстерність.

Священник глянув на нього очима – повними смутку та горя. Він протягнув : - Ти вмреш від руки лицаря… Той, що сумнівається.

«Той, хто сумнівається?»

Кирило хотів поставити чергове запитання, проте його випередила Інна – постріл і отець Полікарп уже навіки закрив очі.

Хлопець дивився на труп, так, немов убив уперше людину.

І це було дійсно так.

Тоді, коли бушувала громадянська війна він убивав багато – різними способами. Бо тоді не бачив людей. Бачив лише ляльок без обличь. А зараз – перед ним не лялька. Не фігура без обличчя.

Людина.

Така, як і він сам.

І вона мертва. Мертва від його руки.

Кирило почав швидко роззиратися по сторонам – повсюдну валялись люди. Мертві люди. Не ляльки – люди. Онищенко бачив їхні обличчя, вони всі були різні, геть не схожі межи собою.

Вони всі були різними.

Унікальними.

«І я їх всіх убив? Усіх їх?! Невже… це був я?!»

Кирило відчув, як до нього поволі повертається холод. Але не просто дрижаки.

Повертається собачий холод.

Той самий. Як тоді.

Тряска охопила його тіло повністю, забираючи під свій контроль руки, ноги, тулуб. Маузер випав із рук, Онищенко упав на коліна і зціпив зуби. Тепер він боровся супроти свого старого ворога, що знову об’явився у всій своїй силі.

- Кириле, що з тобою? – хлопець відчув, як до нього підбігла Інна. – Кириле, що сталось? Тобі погано? Трясця, Кириле, не закривай очей! Памаґі єму, жива!

Усе знову почало розмиватись посеред очей. Кирило бачив тепер лиш темряву…

***

Прийшов до тями він уже у хаті. Був у самій сорочці. Шинель висіла збоку. Йому не було холодно.

Дивно. Дуже дивно.

Кирило підвівся із канапи та попрямував до своєї одежі, як відчув, що щось заважає йому рухатись Глянув униз.

Це була Пес. Вона махала своїм хвостиком та раділа, що той звернув на неї увагу. Онищенко схилився до неї та почав чухати за вухом.

- Бачу, що тобі вже краще.

«Інна».

Кирило повів лицем у сторону звуку. Це дійсно була Блакитна панна, тільки без свого робочого одягу. Тепер вона знову нагадувала йому ангела, якусь далеку та прекрасну істоту.

«Але так само здалеку такими здаються і червоні козаки».

- Я не завдав тобі проблем? – Кирило припинив бавитись із Псом та підвівся.

- Ні, не переживай. – заспокоїла вона його. – Вони вже всі потім розбіглись, а ми із … із Татаріном тебе сюди дотягли. До речі, було дуже легко. Ти сильно скинув вагу, Кириле. У тебе немає проблем із здоров’ям? Ти добре їси?

- Я знаю. Але ні – зі мною все гаразд. Дякую, що допомогла.

- Дякую тобі. Свою роботу ми виконали, а скоро сюди прибуде новий для «трійки». Із загоном.

Кирило згадав недавні події. Йому стало страшно.

«Я ж не хотів нікого убивати. Невже я не вмію… зробити по-інакшому…».

- Ін..

- Ну. – буркнула та.

- Навіщо ми їх убили.

- Вони на нас напали.

- Це… це було обов’язково? Можна просто було їх злякати.

- Я не могла бути впевненою до кінця. Тим більше – це моя робота.

- Убивати людей?

- Частина роботи. Ти ж також колись не мав пощади до ворогів. Чи ти змінився?

- Люди не змінюються, Іриско.

Кирило тут же замовк, зрозумівши що він бовкнув.

Галакта швидко глянула на нього. Колись давно, ще під час війни Кирило випадково під час сексу назвав її так. Їй це прізвисько подобалось до нестями і за її словами, якби вона не мала позивного «Блакитна панна», то була би «Ірискою». Тому хлопець називав її так зазвичай у моменти найбільшої близькості.

А зараз вона дивилась на нього своїми смарагдовими очима. Там не було ні злості, ні відрази. Лише попіл вогню… вогню того, що називається симпатія. Здивовані ті були смарагди. Дуже навіть.

- Бачу, що в тебе на думці про мене тільки одне…

Вона спробувала посміхнутись. Не вийшло.

Кирило у відповідь на те лиш сумно посміхнувся, похиливши голову.

- Ін…

- Звертаєшся до мене, ніби я твоя мамка.

- Чому ми стали такими?

- Якими?

- Ну… поганими.

- В сенсі?

- Ми убиваємо людей.

- Монархісти і народники теж убивали.

- А чому ми робили так само?

- Ти ніби мала дитина, Кириле. Серйозно. Ставиш якісь тупі запитання.

- Я просто хочу зрозуміти.

- Ланцелоте… - Інна нахилилась до того та взяла його за руки.

Кирило відчув їхню теплоту. Було таке враження, що він взявся за гарячий казан.

«Але тепло».

Вона подивилась йому в очі.

- Слухай. – продовжила Інна. – Я розумію, що тобі тяжко, що твої друзі загинули і все таке…

Кирило підвівся.

«Я бачив тебе справжню, тоді, учора, а тепер привид тої Інни хоче мене обманути. Я помилився. Дуже-дуже помилився. Люди все ж міняються».

- Ти не сумуєш за ними?

- Сумувала. А зараз розумію, що в моєму житті є місця і для інших речей.

- Таких, як Неронов?

- Він, принаймні, не намагається себе вбити чи бити мене.

- Вибач за то.

- Я ж те давно пробачила… Срань, забудь останні слова, що я сказала.

Якусь хвилину вони обоє мовчали. Кирило думав про своє, його колишня любов, колишній світанок нової надії – також. Через деякий час він знайшов у собі сили знову заговорити.

- Ін… - мовив, переборюючи у собі клубок, що раптово з’явився у горлі.

- Я слухаю.

- Добре, що ми розійшлись.

«Пробач мені, Ін. Я… я просто не хочу бачити тебе… бачити тебе такою. На те, що ти перетворилась».

Вона відступила крок. Опустила голову.

- Ти правий.

- Тепер можеш сказати те, що знаєш про Роланда?

- Звичайно, що можу. Він тут має коханку – Вона використовує псевдонім «Тайах». У неї недавно бачили того, хто за описом схожий на твого Роланда. Її хата стоїть коло центру села. Точно упізнаєш – вона ще пофарбована у зелені кольори, дуже сильно буде виділятись на фоні інших. Також він міг піти у село Сонячне, що за декілька кілометрів звідси.

«Точно. Антон згадував щось про помічника. Іван Іванович, здається».

- Також там – на Сонячному, - продовжила Інна, - досі неспокійно.

- Тобто?

- Є певні недобитки бандитів та чорних анархістів. Там зараз базується один із загонів консилійців. Називається «Нова загірна комуна». Очолює її один із наших знайомих.

- Та невже?

- Ага. Ти правильно мислиш. Мокій «Мазило» Мазайло. Колись теж ходив із вами.

- Колись. Це ключове слово. Що він там забув?

- Неспокійно там, я ж казала.

- Світ неймовірно тісний.

- Ага. До речі – вона кивнула на мішок на столі. – Твоя винагорода. Купиш за них собі нового кларнета.

«Тільки він мого кларнета лиш пофарбована дудка то і зосталась».

Кирило спитав : - Ти сердишся на мене?

- Ні, хлопчику. Не серджусь. У моєму серці нема і не буде вже більше гніву.

- Як і в моєму. – додав Онищенко.

«І не тільки гніву, а й усього решта. Тепер це просто мішки для перекачування крові й не більше. Дякую матінко-революціє. Дякую за це все гівно».

- Дякую за інформацію. – Кирило накинув на себе шинель, закинув сумку через плече, та разом із Псом попрямували до виходу.

- Передавай від мене Неронову привітання. – сказав він востаннє, перед тим як вийти за двері.

- Передам обов’язково.

Хвилину він над чимось думав, а тоді таки відповів:

- Сподіваюся, що ми більше не зустрінемось.

- Я – також. Бувай, Каї.. Ланцелоте. Бережи себе

- Бувай, Блакитна панно. І ти – себе.

Кирило послав їй повітряний поцілунок, після чого вийшов із хати та попрямував до коханки Роланда.

Чорні лицарі.

Чорний л́́ицар — в середньовіччі лицар, який не має при собі геральдичних розпізнавальних знаків, що могло бути обумовлено або відсутністю в лицаря таких, або бажанням приховати власну особистість чи особистість свого сеньйора.

Кирило йшов мовчки, коло нього перебила лапами Пес. Онищенко був повністю занурений у свої думки. Вони стосувались як його минулого, так і Роланда. Хлопця доволі дивувало те, що Антон мав коханку.

«Хоча я ж майже про нього нічого не знаю, гадки не маю, що він за людина така».

Для Кирила Роланд завжди виглядав доволі благородною, сміливою, рішучою людиною. Прикладом для наслідування, якщо ж можна так виразитись. І тому його позивний доволі був близьким до дійсності.

«На відміну від мого».

Секунда за секундою, Онищенко занурився у далеке для нього, і зовсім недалеке для історії минуле.

Тоді був пізній листопад. Ще декілька днів – й скоро почнеться зима. Тіки перший рік, як вибухнула революція консилійців супроти монархістів, проте Кирило уже разом із своїми друзями вступили у ряди армії пролетаріату. Вони були диверсійним загоном.

Це мало би бути одним із ї перших завдань – зробити лише невелику розвідку ворожих сил, після чого непомітно покинути територію та доповісти у штаб. Командиром було поставлено саме Кирила.

Була ніч. Вони продирались повільним ходом крізь хащі якогось давнього пралісу. Можливо, що ці дерева застали ще князів, козаків. А зараз бачать їх – романтиків, що боряться за праве діло.

Принаймні, вони самі так вважають.

Ступали повільно та тихо, постійно роззираючись. Йшло їх п’ятеро – Кирило, Кіт, Сатир, Рубенс та Буздиган.

Мазило уже відколовся від них і десь блукав своїми шляхами.

Раптом почувся якийсь шурхіт, неподалік «Загірної комуни».

- У коло! – наказав Кирило. – Швидко! Гвинтівки націлити та хащі! Стріляйте у все, що буде рухатись!

Так і вчинили – блискавично, злагоджено, мов один живий організм.

Запала тиша, хіба що можна було почути шалені калатання сердець хлопців.

Несподівано вони почули голос.

- Зозуля!

Це був пароль.

«Свої».

- Шуліка! – відгукнувся Кирило, але гвинтівку не опустив.

«Мало хто це може бути».

- Виходьте із піднятими руками! – скомандував Онищенко.

Перед ним з’явились троє людей із піднятими руками. Були вони між собою майже однолітками. Усі були коротко підстрижені, вбрані у таку ж форму, як і «Загірна комуна». Їхня зброя висіла на плечах.

- Хто такі? – запитав Кирило цілком серйозним тоном.

- Загін «Гарт»! А ви хто?

- «Загірна комуна»! Чули про нас? Під ким ходите?

- Неронов, нехай йому жаба цицьки покаже!

- То ти знаєш Неронова?! – Кирило поволі опускав дуло гвинтівки. – Як тебе звати, воїне?

- Роланд. Можу сказати лише це, бо не знаю, чи ти наш!

- Ми - наші ! – відгукнувся Сатир.

- Я – Кирило, командир «Загірної комуни», - мовив Онищенко і підійшов до Роланда.

- Антон – командир «Гарту». – привітався той та простягнув руку.

Кирило її потиснув.

- Приємно познайомитись. – мовив Онищенко.

- Навзаєм. – мовив Антон. – Приємно бачити товариша-однодумця. Перепрошую за обмовлення – товаришів-однодумців. До речі, як вас величати?

- Кіт.

- Сатир.

- Рубенс.

- Буздиган.

- Ого. А це шо таке?

- Такий вид булави. – пояснив товариш та напарник Кирила.

- Зрозуміло, ну тоді нехай мої хлопці представляться.

- Меркурій. – відповів лівий.

- Д’Артаньян. – озвався правий.

- І що ви тут забули? – поцікавився Кирило, легко посміхнувшись. – Чи просто так собі – гуляєте?

- А гвинтівки взяли, шоб від білок та дятлів оборонятись. – посміхнувся і собі Роланд. – Якби ж то. Завдання у нас. Нашого побратима захопили монархісти у полон. Ми йдемо його визволяти. А у вас?

- Розвідку маємо провести.

- А де?

Кирило назвав.

- А де вашого тримають?

Роланд назвав.

- Тобто виходить, що вашого тримають там, де ми маємо зібрати інформацію.

- Виходить, що так.

Кирило замислився на декілька секунд, а тоді розвернувся до своїх друзів.

- «Загірна комуна!» - сказав він. – Слухайте мій наказ! Ми разом із загоном «Гарт» беремо участь у визволені наших полонених однодумців. Все одно, що там буде бій.

- Як хочеш, діло твоє, але ти ризикуєш своїми людьми. – мовив Роланд цілком спокійно.

- Куди Кирилко – туди і ми! – посміхнувся Кіт.

- Ага! – підтвердив Сатир.

Рубенс та Буздиган лиш мовчки кивнули.

- Ну якщо це рішення усієї групи, - розвів руками Роланд. – То я буду лиш радий допомозі.

На тому і погодились і почали разом пробиратись до табору монархістів…

Спочатку все було тихо. Кирило та Роланд йшли попереду, а решта – за ними ступали повільно, зважаючи на кожен крок. Нарешті дістались.

За кущами вже був помітний табір монархістів. Ті виставили собі пару сторожів, а решта десь спали у палатках, що стояли коло основного багаття. Коли ж Кирило почав роздивлятися своїх ворогів, його несподівано перервав Антон.

- Он, дивись! – сказав він, вказуючи кудись пальцем. – Це ж наш!

Онищенко придивився. І дійсно – неподалік палаток монархістів до дерева був прив’язаний якийсь напів голий хлопець, що похилив свою голову.

- От виродки! – розгнівався Роланд, стискаючи кобуру із зброєю. – Ну почекайте падли, почекайте. Я вас усіх замочу.

- Ти правий… друже. – підтримав того Кирило і сам бажаючи зарядити у голови своїх ворогів трохи свинцю. – «Загірна комуна», слухайте мою команду – оточіть табір, а тоді за командою атакуйте. Ви мене зрозуміли?

- Куди ж ясніше! – пихнув Кіт.

- Зробимо! – погодився Сатир.

- Рахуй, шо їм – амба! – додав Рубенс.

- Зробимо у найкращому вигляді! – посміхнувся Буздиган.

***

Кирило зупинився у центрі Потоків. Побачив хату, яка нагадувала ту, що її описувала Інна.

«Мабуть, що вона, треба глянути».

Онищенко підійшов до плоту. Озирнувся. Був вже вечір. Людей мало було.

«То скільки ж я це спав? А яка різниця?»

Кирило зайшов у хату. Було відкрито. Було пусто.

- Є хто вдома? – поцікавився Онищенко неголосно.

Тиша. Каїн лиш мовчки та награно розвів руками.

«Тоді почекаю».

Кирило зайшов за двері, - Пес разом із ним. Хлопець закрив їх та став чекати, паралельно із цим він знову поволі поринав у свої спогади…

Знову туди…

Туди, де він був героєм.

(де він вважав себе героєм)

***

Перед ними було двоє вартових. Роланд та його напарник, мов стріли налетіли на них, повалили та тут же перерізали горлянки.

Кирило навіть не встиг зреагувати.

«Ефектно».

Антон озирнувся, а тоді подав умовний знак, щоб Онищенко також до них підтягувався.

А далі все було швидко. Вони, мов миші пройшлись, після чого знайшли напарника Роланда.

- Айвенго! Айвенго! – гукав до нього Антон. – Ми пройшли по тебе!

Вони за якусь хвилину розв’язали його, коли ж раптом почули постріл. А тоді ще один. Почалась стрілянина усюди.

- Якого?! – не зрозумів Роланд.

- Схоже наших засікли. – припустив Д’Артаньян.

- Але як? Вони не мали висовуватись! – розізлився Кирило.

- Схоже, що клали вони на це правило! – відповів Роланд, передаючи Айвенго револьвера.

Далі для Кирила усе було схоже на якийсь механізм – вони просто бігли та стріляли. Бігли та стріляли. Їхніми ворогами були якісь ляльки без лиця у формах монархістів. Ще він перекидався якимись жартами із Роландом, але на них відповідали лише Д’Артаньян та Айвенго. Антон лише мовчав весь час.

Наступний спогад – як Роланд рятує Кирила від «шальної» кулі…

Він прострілив монархісту голову. Вона луснула, мов переспілий фрукт, запляпавши кров’ю Антона. Той лиш протер від неї очі, а тоді глянув на Онищенка.

- Ну ти даєш, братчику… - промовив він, а тоді знову почав озиратись у пошуках ворогів. – Виберемось живими – віддячу!

- Та то дрібниці! – викрикнув йому переможно хлопець, заховавшись за ящиками.

У таборі гримали постріли. Кирило вистрибнув на рефлексах з-за свого укриття і тут же налетів на невідомого монархіста і вони обоє повалились на землю, впустивши свої «пушки».

Першим до тями прийшов Каїн. Він побачив ворога та миттю зреагував – накинувся на противника та почав душити того.

- Здохни, здохни, здохни, ЗДОХНИ!!! – кричав він тому, ніби слова мали якусь силу у цій ситуації. – ЗДОХНИ, ЗДОХНИ, ЗДОХНИ!!!

«УБИЙ, УБИЙ, УБИЙ!!!»

«УБ’Ю!!! УБ’Ю!!! УБ’Ю!!! ЗДОХНИ!!! ЗДОХНИ!!!»

Супротивник намагався вирватись із мертвого хвату Кирила, але це було безрезультатно і він міг лиш мотати головою зі сторони у сторони та дриґати руками і ногами. Через деякий час він припинив це робити і розлігся на холодній та брудній землі.

«Туди тобі дорога, сука ти гівняна!»

Кирило підвівся і потягнувся до свого маузера. Раптово його очі зустрілись із Антоном.

- Срань старої бабки! – вилаявся він та відсахнувся на мить.

Але лише на мить.

- Кириле, здуріти можна! – мовив він.

- Що таке? – важко дихав Каїн.

- Твої очі! Афігєть!

- Що з ними?

- Вони… вони…

- Що вони?!

- Вони, срака, світились! Як ліхтарі! Йосип драний!

Згодом вони всі вибрались, але по дорозі Кирило зашпортався та набив собі синяка крім тих пошкоджень, що мав до того. А згодом ляпас – вже від Інни, яка була розгнівана, коли оглядала його , що він так сильно ризикував.

- Чим ти думав, чугун-голова? – питала злісно вона його, дезінфікуючи рани йодом.

- Він був моїм напарником. – мовив винуватим та наївним тоном Кирило. – Я не хотів залишати його у біді. На моєму місці…

- Кожен порядний консилієць поступив би так само. Знаю, знаю, цю мантру я чула разів сто. Але я тебе запевняю, хлопчику – серед консилійців таких, як ти зовсім мало.

- Просто розумієш. Я побачив у Роланді…

- Споріднену душу? Так?

- Так.

- Розумію. Але, будь ласка, зрозумій – таких серед нас мало.

- Таких, як я? Це яких?

Інна відповіла не зразу.

- Ідейних. Мрійників і романтиків, як ти.

- Хочеш сказати, що я мрійник? – схоже, що цей прикметник дещо обурював Онищенка.

- До мозку-кісток. Скажу тобі правду, любий – серед консилійців дуже мало таких ідейних як ти. А такі вигорають найшвидше.

- Ти хочеш сказати, що я – слабак?

- Ні в якому разі, просто…

Кирило відчув, як замість холодних мазків йоду його оголений торс обнімають руки Інни, що притулилась до нього ззаду. Відчув наскільки вона була тепла, наскільки була чиста та як гарно вона пахнула.

- Просто я не хочу, щоб ти став «погаслою свічкою». – закінчила вона свою фразу.

- Погаслою? Це якою ще?

- Так ми серед дівчат називаємо зірвиголів, що вже втратили який-небудь сенс до життя та просто, мов гарматне м’ясо кидаються на завданнях, не шкодуючи ні себе, ні своїх близьких.

Тоді Кирило на кілька митей уявив, що став таким. Став «погаслою свічкою». Злякався.

- Твоя правда. Це страшно. Гаразд, Ін, я обіцяю, що більше не буду.

- Дякую, хлопчику.

Неронов про той випадок навіть і не дізнався, але свої дані отримав.

Тим паче, як виявилось пізніше визволення Айвенго було самовільним рішенням Роланда та його загону – вони діяли, мов чорні лицарі. І Кирили то його «Загірна комуна» - також.

Тоді він ще пару разів пересікався із Роландом.

***

Кирило повернувся до реальності.

«Я став «погаслою свічкою». І не тільки я».

Уже була ніч, і Тайах мала би уже з’явитись.

«Якщо Інна не обманула мене».

За цей час він із згадок про Роланда перейшов до згадок про себе. І зрозумів дещо одне.

«Усі мої давніші спогади не чіткі. Вони розмиті, без деталей. Лише як доповнення до чогось основного. Убивства … Я ж навіть не пам’ятаю скільки їх відбулось і як. Ніби то були не люди. А зараз…»

Кирило відчув, як до нього поволі повертається холод.

«Тільки не зараз, суко ти проклята!»

«НЕ ЗАРАЗ!!!»

Раптом він почув кроки. Хтось ішов з надвору.

- Сидіти! – різко наказав Псу Кирило, а сам дістав із кобури маузера та приготувався.

Кроки ставали гучнішими, через хвилину двері прочинились і Онищенко побачив тінь невисокої людини.

Вона зайшла до хати. Жінка. Майже одного віку із Кирилом. Хлопець швидко підвівся із схованки та наставив на неї дуло.

- Стій. – сказав холодно він. – Почнеш кричати – буду стріляти. Тобі ясно?

- Хто ви? – запитала вона і Кирило відчув, як та тремтить.

«Добре, що тремтиш ти, а не я».

- Тебе кличуть Тайах?

Вона кивнула.

- Чудово. Ти мені й потрібна.

- Чого тобі треба?

- Роланд. Антон Салащенко. Тобі знайоме це ім’я?

Вона похитала головою.

- Не бреши мені. Я знаю, що тобі відомо про це.

- Я не знаю ніякого Антона Салащенко, тим паче – якогось там Роланда.

- Тоді чого тебе бачили із ним останніми днями та його команду? Повір – інформація точна, тож краще не бреши мені тут.

- Ви про Юрія?

- Якого ще Юрія?

- Ну той, що до мене ходив. Юрій. Юрій Клен. Він так назвався.

- Як виглядав?

Тайах описала його. Очі Кирила збільшились.

«Антон. Це він».

- Куди він направився із своїми друзями?

- У Пролетарське.

- Де це?

- То так тепер називають Сонячне. Це як вийти із Потоків і на південь нікуди не звертаючи. Якщо вийти зараз, то під ранок можна вже бути коло нього. То велике село, дуже велике. Тіки там, ніби ше є бандити та чорні анархісти.

- Байдуже. Це все?

- Так.

- Точно?

- Так-так! Відпустіть тіки мене, прошу!

«Нехай».

- Пес! На вихід! – скомандував тварині Кирило і почекав, допоки та покине хату, а тоді промовив до Тайах : - Бувай. Якщо хочеш – розказуй, як до тебе прийшов злий розбійник, тобі все одно ніхто не допоможе.

- Але…

- Що?

- Ти… Ти не злий.

- Не злий?

«Ох, ну ніфіга собі, новина».

- І який я тоді?

- Сумний… Наляканий хлопчик, чиї мрії розибиті.

«Звідки вона знає?!»

- Я вгадала? – поцікавилась вона.

- Ні. Не вгадала.

Онищенко, не чекаючи від тієї якоїсь відповіді, зі всієї сили ударив пістолетом жінці по голові. Вона упала на землю, мов мішок із картоплею, а хлопець заховав пістолет назад у кобуру.

«Поспи трохи, медіум грьобаний».

Кирило вийшов на вулицю та дістав цигарку, пачку яких він узяв ще у таборі червоних запорожців, закурив її, а тоді разом із Псом нешвидким кроком покинув Потоки через пару хвилин та направився у велике село Сонячне-Пролетарське.

Йшов спокійно, виважено.

Без сумління за те, що зробив.

«Я вчинив правильно. З усіх трьох боків».