«Цирк».

Була ніч. Каїн та Пес йшли. Причому, кожен – по-своєму. Степ виглядав похмурим пустим місцем. Але це було по-своєму красиво. Кирило навіть у якійсь мірі був … щасливий (?), що може прогулятись нічним степом. Все одно це було би краще, ніж тирчати десь на півночі у якомусь кабінеті.

Або ще гірше –

стати тим, ким стала Інна…

Кирило зупинився.

«Ні, неправда. Я не спущусь до рівня Неронова, Краснова та його виродків, Татаріна, до …».

Він припинив думати на цю тему та подивився на зорі. Їх було сьогодні дуже-дуже мало.

«Колись їх було більше, хіба ні?»

У голову знову приходила та розмова із минулого.

«А можливо Рубенс правий, і на зірках уже давно створені пролетарські раї і вони зараз пильно стежать за нами, сподіваючись, що ми досягнемо того, чого досягли вони. І що вони бачать? Те, як ми перемогли … чи все ж програли? Може програли і наші космічні брати тепер ховаються від нас знову?»

Пес гавкнула.

- Угу. – кивнув їй хлопець. – Дурня повна. Я із тобою цілком згоден.

Вони продовжили рух строго на південь. Десь у степу заголосив якийсь птах. Кирило не розбирався геть у них, тому не міг сказати точно який.

«Може хижий».

Вони дійшли до якогось дерева, що самотньо стояло посеред голого неораного поля. Воно було велике , тонке із невеликими листками.

«Тополя?»

Кирило кинув свою сумку коло стовбура дерева, приліг коло нього та скомандував Псу : - Сидіти! Охороняй!

Тварина слухняно вмостилась неподалік Онищенка, а хлопець, поклавши руку на маузер, поволі поринав у сон.

Снилось йому щось далеке, але він швидко зрозумів, що саме. Минуле. Йому снилось минуле. Тоді, коли він ще точно та на всі сто процентів вважав свої дії правими.

Він та його друзі, його напарники, побратими та брати не по крові.

Це вже був другий рік громадянської війни. Вони вижили, стали «провіреними», бо уже і порох нюхали, і людей … убивали. Тоді стояв погожий сонячний день квітня. «Загірна комуна» та інші команди консилійців зайняли якийсь хутір та мали дочекатись решти, а в особливості – свого командування. Сюди мав надіватись той бундючний буркотун Неронов і перетворити на зайняте поселення на новий центр диверсійних загонів консилійців. А до того Кирило, Кіт, Сатир, Рубенс та Буздиган розглядали майно поселення, яке вони зайняли. От тоді один із них і знайшов той чудний апарат.

Як зазначив Рубенс, то це була камера для того, щоб записувати фільми. Колись він бачив, як поміщик дивився фільми і казав, що за допомогою цієї штуки їх якраз і роблять.

Тоді у Кота і загорілась ідея – зняти і самим фільм. Вони спробували, навіть придумали сюжет, але от на зло – плівки не було, а знайти нову бракувало часу. Через два дні прибув Неронов, «Загірну комуну» похвалили за виконане завдання, а тоді дали нову диверсію, запасли патронами та такий-сякий провіант, а тоді закинули на виконання.

Тоді про ту ідею хлопці між собою пам’ятали, але хотіли цим зайнятись після перемоги військ консилійців та встановлення на усій планеті влад колегій.

Сценарієм мав зайнятись Буздиган і він мав стосуватись них самих та їхні дивні пригоди. Але на зло рукопис загубився у якихось тимчасових штабах того буркотуна Неронова.

Кирило прокинувся. Був тільки-тільки ранок, наполовину темно. Коло нього мирно спочивала Пес. Хлопець дістав із своєї сумки бурдюк із водою та трохи попив, а тоді сховав назад. Він повернувся на бік та знову заснув.

- То, що знімемо фільм про нас! – сплеснув руками Кіт. – А то до того тіки пани та поміщики могли собі таке позволити!

- Підтримую! – додав і Кирило. – Тіки сюжет треба… То ж тіки ті монархісти і знімали, що без сюжету.

- Кирилко, як зазвичай має повну рацію. – підтримав того Рубенс. – Але от про що?

- А давай про нас та наші пригоди. – запропонував Буздиган, що у той час чистив булаву. – Але щоб не було надто помітно, що ми себе вихваляємо, то можна змінити імена.

- Я підтримую! – додав Сатир. – Чур мій персонаж буде називатись … е… називатись …

- Гальмо. – докинув Кирило.

П’ятірка голосно розсміялась.

- Чуєш, ти… принцеса із вежі! – награно відповів Сатир. – Твій персонаж тоді будеш носити позивний «Принцеса»!

- Чого це? – поцікавився Кирило. – Бо я солодке люблю чи що?

- Бо диви яку косу відростив! Навіть твоя Інна такого довгого за життя ніколи не мала! – зауважив його побратим та кивнув на довге русо-коричниве волосся.

- Ти просто не розбираєшся у стилі! – тепер абсурдні виправдання кидав у сторону опонента Кирило. – Ти Байрона читав? Ти бачив картини із Ренесансу та доби Просвітництва?

- Я не поняв – тебе Рубенс покусав, що ти таким великим шанувальником мистецтва став чи шо?

- Я завжди любив мистецтво!

- То заради нього підеш на жертви!

- Кіно – не мистецтво! Це чисто так – забавки! НЕ більше!

Раптово запала тиша.

- Кириле, - заговорив після недовгої мовчанки Рубенс. – Ти помиляєшся. Кіно дійсно мистецтво. Ти просто не розумієш.

Онищенко мовчав.

- Мабуть, що твоя правда. Пробач.

- Проїхали.

Більше вони не обговорювали разом цю тему.

Разом.

Кирило знову прокинувся. Був пізній ранок. У животі бурчало. Коло нього сиділа Пес та вертіла хвостом.

«Мабуть, що голодна».

Онищенко дістав трохи хліба та простягнув його тварині. Та стала тут же жадібно поїдати поживу.

«Вибач, що іншого не маю».

Кирило поволі підвівся. У нього у голові досі згадувався сон.

«Добре, що це був лише сон».

Хлопець провів рукою по своєю довгому волоссю.

«… - Твій персонаж тоді будеш носити позивний «Принцеса»!»

Онищенко дістав із чобота ніж та витяг його із кобури. Блиснуло лезо. Одним легким та водночас… важким(?) рухом зрізав волосся. Воно посипалось через плечі та упало на суху землю степу. Він провів рукою по обрубку. Дивно йому було без своєї фірмової коси.

«Як і без них».

Кирило заховав ніж назад у чобіт, а тоді глянув на Пса.

- Ідемо. – скомандував він.

Тварина, як зазвичай, послухалась його і вони рушили.

«Кіно. Кіно. Кіно. Кіно. Кіно»

Знову десь голосили птахи.

«Тепер, мабуть, не хижі»

Дерева зникли, тепер були невеликі пагорбки. Трави. Кирило уже не хотів дивитись по сторонам, тож просто похилив голову. Збоку, позаду нього йшла Пес, також похиливши морду.

Так пройшло декілька хвилин. Двадцять чи тридцять, може.

Сонце помалу припікало. Пес дихала через рот, висунувши язик. А от Кирилу – ні. Але не було і холодно. Він не кутався у шинель, але і не знімав її. Його фантомний холод, схоже, що досі спав.

«Спи, мій враже, спи-спи. Без тебе мені прекрасно».

Кирило вийшов на невеликий пагорб. Почав оглядатись. І помітив дещо цікаве.

Не так вже і далеко, метрів десь триста був якийсь табір. Там були палатки, які вози та … бронемашини? Там метушились люди, бігали якісь… солдати?

«Що там у дідька твориться?»

Кирило вирішив туди підійти. Через декілька хвилин він уже був коло цього збіговиська. Перше, що він побачив – це двох людей. Один сидів на кріслі, а коло нього – чоловік, що вовтузився коло якогось дивного апарату.

Онищенко придивився та не повірив своїм очам.

«Та невже…»

Камера.

Кирило серед табору людей, що знімають фільм. Тепер стало зрозуміло, що тут твориться і всі бігають.

Хлопець поволі підійшов до чоловіка, що сидів.

- Добрий день. – привітався Онищенко.

- Доброго. – відмахнувся той, навіть не глянувши у його сторону, а тоді перепитав: - А ви хто?

- Та так цікавлюсь. – промовив Кирило. – А що ви тут знімаєте?

- Документально-історичний фільм! – гордо заявив той. – Ми знімаємо про подвиги наших славних консилійців під час громадянської війни супроти клятих узурпаторів-експлуататор монархістів!

- А хто ви?

- Як?! – здивувався той. – Ви не знаєте хто я? Та я сам Василь Голик!

- Василь Голик? – перепитав Кирило.

- Так! Я – учень самого То-ма-кі! Ви чули за такого?

- Ні.

Товариш Василь Голик зробив награний жест, неначе його проткнули якоюсь шпагою.

- Ну не суть! Що вам ще цікаво?

- Ну про що воно?

- Ви чули про «Загірну комуну»?

«Що? Як він знає?!»

- Так. – кивнув головою Кирило, трохи пожвавішав.

- І чули про його членів?

«Звідки він знає?!»

- Так.

- Ми знімаємо кіно про них.

«Я, мабуть, сплю».

- І який епізод? – Кирило уже і сам не помітив, як енергійно розпитував Василя Голика.

- Як вони потрапляють у вороже оточення та гинуть геройською смертю!

Хоча Кирило і досі випромінював ледь-ледь помітну посмішку, але глибоко у голові прозвучало самотнє та голосне «Що?»

«Чого-чого?»

- Перепрошую, - мовив Кирило. – Але «Загірну комуну» ніколи не оточували вороги і не убивали усіх її членів.

- Тобто – ні?

- Її… - Кирило затнувся всього лиш на мить, а тоді сказав : - ЇЇ розстріляли самі ж консилійці.

- Що?! – схоже, що для відомого режисера Василя Голика це було справжньою новиною. – А як так сталося?

- Під час війни супроти іноземних окупантів на заході нашої країни, - почав розповідь Кирило. – Окупанти перейшли у небачений до того контрнаступ та почали відтісняти війська консилійців на схід. Тоді основні сили нашої армії були зосереджені на півдні і не могли його зупинити. Тоді «Загірна комуна» через помилку командування була відрізана від решти побратимів та потрапила у полон. Там вони пробули близько десяти днів, після чого зуміли втекти та ще три добирались до своїх. Але їх звинуватити у тому, що вони стали перекинчиками та зрадниками та наказали розстріляли. Вирок виконав загін червоних козаків під орудою отамана Краснова. Так безславно загинула «Загірна комуна».

- Це просто неймовірно… - промовив Василь. – Але ж офіційне джерело каже, що такого геть не було і вони загинули під час штурму півострову на півдні, забігши першими у ворожі тили, а там їх оточили.

- Це брехня. – сухо мовив Кирило. – Брехня, брехня та ще раз декілька разів брехня.

- А може це ти брешеш та ганьбиш пам’ять героїв? – втрутився у розмову якийсь чоловік, вбраний у зелену сорочку із підкоченими рукавами, синіх штанах із підкоченими лампасами та високих чорних чоботях.

Він був коротко стрижений, із коричневим волоссям та карими очима. На вигляд йому було років тридцять, може трішки більше.

- От версія про оточення підтверджена і самим південним командуванням, що всі її члени загинули на півострові, а ти чим доведеш? – продовжив він.

- А тим, що я сам із «Загірної комуни»! – не стримався Кирило. – Я її незмінний лідер – Кирило Онищенко!

Хлопець відчував, як знову починає помалу тремтіти. Той грьобаний фантомний холод знову повертається по його душу.

«Падло».

- Кирило Онищенко? – здивувався ще більше Василь. – Але ж командиром «Загірної комуни» був Кіндрат Сидоров із північних колишніх губерній на прізвисько «Вітязь»!

- Неправда, не було серед моїх друзів ніякого Кіндрата Витязя із колишніх північних губерній! – промовив ще рішучіше хлопець. – Був я та четверо моїх друзів, моїх братів не по крові!

- Та який із тебе командир «Загірної комуни»! – ще раз мовив чоловік у сорочці із закоченими рукавами – Витязь мав довге волосся, а не таке, як у тебе! Товаришу Голик, я його зараз виведу звідси.

- Дякую, товаришу лейтенанте. – мовив на те Василь Голик та знову повернувся до своєї роботи.

Невідомий «товариш лейтенант» узяв Кирила під руку та вивів його до виходу із табору зйомок.

- Притни язика, Каїне, - мовив він. – Притни. Для всього світу –ви мертві. Те, що Неронов зробив вас недоторканою особою до нас – це ще не значить, що ви будете бродити куди попало і робити що вам заманеться.

- Ви від Неронова? – тут же запитав Кирило.

- Так. Він просив простежити за вашими успіхами щодо знаходження Антона Салащенка та його пійманню та переданню ЧК. Як відбувається сам процес?

- Я вивідав, що він знаходиться у Сонячному, його зараз називають Пролетарським. До того я особисто із ним зустрічався.

- Зустрічались?

- Так. Він запропонував припинити його переслідувати та передав документи, згідно яких він вважається мертвими та передати їх ЧК.

- Вони при тобі, Каїне?

- Так.

- Покажи їх. І до речі – хто їх зробив?

«Втретє я вже на це не поведусь, гадюки».

- Він не казав. – збрехав Кирило, досі трусячись.

«Я брешу ЧК. Брешу тим, хто і так взнають все на світі. Всратися, який я сміливий. Чи дурний. Щось одне».

Кирило не був із боягузів. Він був із реалістів.

- Ясно. – подивився той на документи, які йому дав Онищенко під час розмови.

Так пройшла хвилина, після чого він запитав : - А як якщо ви із ним бачились, то чого не впіймали?

- Він мав спільників. Свій колишній загін. «Гарт».

«Вони все одно мають майже всю інформацію про Антона. Гірше вже йому я точно не зроблю».

- Скільки їх було? – продовжив допит агент із ЧК.

«Вони не знають за решту? Дурість. Вони точно мусили знати про все».

У сонячному степу подув вітер. Стало холодно і Онищенко закутався сильніше у свою потерту сіру шинель.

- Із Роландом – троє. Одного із них я знав. Це був Меркурій – найкращий стрілець, якого я зустрічав за все життя. А інший … Іншого я не знав, він був у масці.

«Бреши, бреши, бреши».

Чекіст задумався на хвилинку, а тоді сказав : - Ясно, щось ти нарив. То ти рухався у Пролетарське?

«Ні, блін, гуляю собі куди попало та роблю те, що мені заманеться».

- Так.

«Я не всевладний. Уже – ні».

- Тут є машина. Я можу її позичити, щоб тебе її туди довезти.

«Оце так люб’язність».

- Краще дайте поїсти мені та моєму псу та привезіть до табору Мазила.

- Кого?

- Мокій Мазайло. У нього ж був позивний «Мазило».

- То колись. Тепер інший.

- І який ж?

- «Муромець».

«Звучить грізно. Я вражений, Мокію».

- На честь богатиря?

- На честь літачка, який ми «віджали» у монархістів. Там серед тих був який далекий родич Мазайло, от в честь цього і придумав він собі новий позивний.

«Яка вражаюча історія».

- Гаразд, тоді дай мені та Псу трохи поїсти, а тоді завези мене до них. – Кирило кивнув на тварину, яка почувши про їжу, тут же почала мотати зі сторони у сторону хвостиком.

- Як хочеш, Онищенко. – чекіст говорив неголосно та байдуже. Просто як Кирило.

- Але щоб більше я такого не бачив. Ти затямив? Як кажуть мудрі люди – останнє китайське попередження. Ти це затямив?

Хлопець стримався, щоб не вичавити із себе посмішку. Колись він би дав волю емоціям. Колись – так.

Тепер – нізащо.

Принаймні так, щоб ніхто не бачив. Не розумів.

«То мені нічого не буде чи він просто тупий?»

Кирило мовчки кивнув головою.

- Чудово, ідемо.

«Хоч поїм».

Схоже, що Пес прочитала його думки і гавкнула, підстрибнувши на задні ноги.

Боягуз.

Їхали вони не надто довго. Кирило до поїздки добряче поїв, Пес- також. Їм дали якогось супу, салату та курячого м’яса, Онищенко поповнив запаси, налив до бурдюка нову воду та набрав декілька консерв.

«Хоч якийсь плюс працювати на них».

Перші декілька хвилин їхали мовчки, хіба що мотор машини гудів, мов якийсь дивний звір. Вітер у степу стих, а разом із ним – і фантомний холод Кирила. Хлопець час від часу позирав на чекіста, що вів цього залізного звіра.

«А буквально років сто тому про це люди лише могли мріяти. Як і про те, що картинка оживе чи те, що простий народ зуміє побороти клятих монархістів та створити свою республіку колегіумів. Во істину – майбутнє настало.

Та чи благе воно?»

Він дивився на небо. Хмар майже не було. Бабине літо у степу от-от мало би початись. Через декілька днів-осінь.

«А чи люблю я осінь?»

Питання було дивне, спонтанне та геть не лізло у вир нещодавніх подій, які пережив Кирило. Він відкинувся на м’яку спинку заднього сидіння та закрив очі та правою рукою погладжував Пса.

«А чи люблю я осінь?»

Колись, коли Онищенко був малим, то любив зиму. Йому подобалось, коли випадав сніг, як він рипав попід ногами при ходьбі, любив грати у сніжки, кататись на санчатах. Колись йому подобались і зимові свята. У грудні був його день народження і це також було гарно. Свята були релігійні, але тоді ще маленький Кирилко навіть не здогадувався про існування таких людей, як революціонери, не те що підтримував їх. Коли йому стукнуло більше сімнадцяти і він уже якось-не-якось розбирався у люду, то почав помалу ненавидіти владу монархістів, почав вважати, що релігія – це лише казка для дорослих, які бояться усвідомити те, що після смерті їх не буде очікувати ні раю, ні пекла, а лиш темна, непроглядна та безкінечна пустота. А він змирився із цим та казав. Що подолав цей «пережитній» страх.

А тоді й, через рік-два і вибухнула революція. Тоді йому почала подобатись весна(хоча то все почалось у листопаді). Йому подобалось, як природа оживає і проводив паралелі зі тим, як простий народ розквітає у власній державі. Кирило любив травень, коли йому здавалось, що от-от і війна завершиться, почнеться літо – доба, коли він почне справжнє життя, як і природа, що постійно його оточувала на завданнях(у великих містах «Загірна комуна» затримувалась ненадовго – на два-три дні). А коли він почав кохатися із Інною, то повністю полюбив літо, полюбив ранній червень, що був для нього неначе першою сходинкою до початку чогось нового, вступом, стартом до …

До тої речі, яку той старий чумак Червень назвав, як «пригодою життя». Цікаво, як він сам дійшов до такого висновку?

А чи любив Кирило колись осінь? Мав би, оскільки саме тоді він записався до консилійців, познайомився із Котом, Сатиром, Рубенсом та Буздиганом, тоді вони із купки однодумців стали «Загірною комуною», саме під час осені пройшли своє перше бойове хрещення.

То чи любив Кирило осінь?

Мабуть, що ні.

А чому люди люблять осінь? Тому що народились у тій порі? Чи люблять ці постійні зміни у природі, люблять, коли на зміну літній духоті приходять затяжні осінні дощі? Чи люблять пожовкле листя?

А що красивого у звичайному листі, що просто поволі відмирає? Це ж як любуватись напівмертвій тварині чи людині? Чи хіба не так?

Кирило не знав – подобається йому осінь чи ні.

Не хотів давати відповідь на це питання саме зараз. Як і більшість інших.

- Агов, Каїне. – гукнув до нього чекіст, стежачи паралельно за дорогою.

- Я тебе слухаю… ем, не знаю імені. – відгукнувся Кирило, не відкриваючи очей.

«Як ви всі знаєте про це прізвисько, я одного зрозуміти не можу».

- Називай мене Степаном.

- Степаном?

«І ніяких пафосних позивних, як там «Кобзар», «Каменяр», «Всеобіймаюче око» чи там «Багряний»?»

- Степан. Степан Радченко. Це також псевдонім, Каїне.

«Ага, розігнався – справжнє ім’я він мені візьме та зразу скаже. Забув, видно, із ким маю діло».

- Може мені теж варто використовувати якийсь псевдонім? – поцікавився у нього мимоволі Кирило. – Ну там…

- Нащо? – перебив його Радченко. – Ти - і так серед наших маєш кличку «Каїн». Щоби ти там собі не придумав, то все одно залишишся для нашого брата Каїном.

«Яка честь, бляха».

- Гаразд, проїхали. – Кирило хотів якомога скоріше змінити тему. – То про що ти хотів побалакати?

- А як так вийшло, що ти – єдиний із «Загірної комуни», хто вижив?

- Мене не розстріляли Краснов і його виродки, ось і все. – на цю тему Онищенко балакати тим паче не хотів.

Кінчики його пальців почало морозити.

«Сука».

- Я це зрозумів. – відмахнувся на це чекіст і продовжив: - Але як саме? Я раз одним оком видів, що то дійсно наші розстріляли твоїх, але як то там все вийшло?

- Я казав так, як це сталось…

Тремор перекинувся і решту тіла, але він був ще поки слабким.

«Срань, срань, срань».

- А, ясно. Так ти чого вижив?

- Зумів вибратись.

- Здав своїх?

- Ні.

«Так».

- То як?

- Неронов за мене вступився, ось і все.

- А от брехати мені тут не треба. Неронов не такий добрий самарянин, щоб рятувати тебе.

- Але так вийшло. – Кирило досі настоював на своєму.

- Як хочеш – не кажи, та все одно від нас правди не втаїти.

«А тут я із тобою згідний».

Далі вони знову мовчали. Кирило хотів знову відволіктись від усього, але слова, що їх сказав той чекіст ніяк не хотіли покидати його голову.

«Я підтвердив?

Не знаю».

Замість темряви, яку він бачив до того(бо ж закрив очі) тепер перед Кирилом помалу з’являвся якийсь простір. Ліс. Холод. Березень. Ліси на північ від степу. П’ятеро легко одягнутих для тої погоди молодих чоловіків із берданками прориваються через хащі. Йдуть швидко, майже не розбираючи дороги, важко, немов буйволи дихають через рот. Вони настільки спітнілі від руху, що повітря, яке вони видихають тут же стає густою парою, що швидко здіймається догори та розчинається у холодному просторі.

Їх усіх трусить. Зуби цокотять, немов двигуни бронепоїздів. Дехто із них упав та загорлав від знесилля.

- Кіт упав! – крикнув Кирило та тут же підбіг до нього. – Хлопці! Поможіть!

Йому на допомогу кидається Буздиган та вони обоє починають волочити свого напарника. Рубенс, лице якого заляпане кров’ю та вкрите синцями, бере берданку товариша і вони продовжують рух. Кирило відчуває, як його товариш зовсім-зовсім холодний, мов крига.

«Ні, він живий. Живий».

Його гарячі легені боліли від кожного подиху, від кожного руху. Холод пробирав до кісток, до самої душі, хоча Кирило був атеїстом.

«Холодно, холодно, холодно, холодно. Х О Л О Д Н О».

«ХОЛОД!!!»

«Що це в біса було?»

Дрижаки на мить зникли. Але лиш на мить. Потім вони знову відновились із новими потугами.

- Хлопці… - знаходить у собі сили Кіт. – Хлопці!... Киньте мене і біжіть! До наших йдіть!

- Закрий морду! – гукає попереду Сатир. – Коте, закрий морду!

Так вони просувались далі. Тоді вони побачили людей.

- Люди! – загукав Кирило і почав сміятись. – Люди!

Сатир помчав до них першим. Він був із «Загірної комуни» найбільш витривалішим. На нього наставили багнети першими.

Чекіст наїхав на невелику вибоїну. Машину трусонуло. Кирило відкрив очі.

- Вибач. – перепросив чекіст «Степан Радченко».

- Угу. – буркнув Онищенко та знову закрив очі.

Минуле знову огорнуло його.

Три дні він боровся із холодом. Три дні та ще вісімнадцять годин у камері. Хотілось померти. Померти швидкою смертю. Найкраще згоріти. Отак. Якщо вони помруть, то Кирило бажав, щоб його спалили. Колись на заході так убивали чаклунів та відьом. І тих, хто був проти церкви. Тоді нехай спалять і його. Він теж свого роду маг, бо зробив неможливе – зумів врятуватись сам із полону іноземних окупантів та допоміг втекти товаришам. І зумів вижити. Так, це чисте чудо.

Він спробував заснути. Закрив очі, скрутився клубком у надії, що так холод буде менше його доймати. Мало чим допомогло. Крізь сон він бачив полум’я, на яке його ведуть.

Але навіть серед багаття йому здаватиметься, що в останні секунди життя серед огненної стихії його буде проймати легкий холодок…

На другий день його вивели. Сподівався. Що вб’ють. Ні. Допит. Його посадили перед Нерононвим. У кімнаті було більш тепло. Його начальник був чистим, помитим, неголодним. Повна протилежність Кирилу. Добре, що у цьому приміщенні було куди тепліше.

Вони довго говорили. Конкретики не було – Кирило не хотів це пам’ятати. Хотів забути. Ця сторінка життя не личить герою, яким він хотів бути. Або яким себе вважав.

Але все ж це було. І це сталось із ним.

Перший час Неронов вимагав назвати усі позиції ворога, бо Кирило та його хлопці точно продались їм. Онищенко все заперечував. Це було довго. Дуже довго.

Тоді Неронов змінив тактику. Сказав. Що збереже Кирила на службі і навіть дасть кращий загін.

Онищенко сказав, що хоче залишитись у «Загірній комуні».

Неронов відповів, що її тепер більше не існує, бо все ж його товариші продались.

Кирило заперечив.

Тоді Неронов просто дістав папку та кинув на стіл перед Онищенком.

Хлопець її розгорнув. І не повірив власним очам. Тут був компромат на усіх – на Кота, Сатира, Рубенса, Буздигана. Тут було багато чого цікавого і воно вказувало на те, що його товариші, його друзі, його напарники та побратими, його брати не по крові продались ворогу.

«Як?»

«Як?! Як це сталось?!»

«Неправда, неправда, неправда, неправда»

«НЕПРАВДА».

А тим часом Неронов тріумфував від того, що Кирило, немов, випав із простору.

- Але не переживай, Онищенко. – сказав він голосом змія-спокусника. – НА тебе тут ніц нєту.

- Тобто? – не зрозумів Кирило.

- Таму што ти дуже ценний кадр. Такий солдат, як ти – адін на міліон. Тобою були зацікавлені у штабі. Ревком бажає, щоб ти жив. Ці вєщдоки ще не відіслані на звіт. І ти можеш сказати, що це нарив ти, а не я. Таким чином ти залишишся «прі ісполнєніїї».

- Аааааякже мої друзі?

- Їх будуть судити, як прєдатєлей. Міру наказанія сам знаєш.

Кирило замовк.

«Ні. Ні. НІ. Ні, ні, ні. Ні».

«Чого так має статися?»

- Але ж це неправильно… - мовив ледь чутно Кирило.

Він відчув, як холод помалу бере його під свій контроль. Тоді він ще не вмів із ним боротись, як слід. Тоді програвав.

Його почало сильно трусити. Це помітив і Неронов.

- Що це із тобою, Онищенко? – запитав він. – Ти епілептик чи що?

- Ні. – заперечив хлопець. – Просто… просто мені дуже холодно. Але ж так не можна. Вони ж мої друзі.

- Мені дали наказ, що всі, хто потрапив у полон – зрадники і їх треба розстрілювати. Для тебе, сука, Онищенко зробили ісключеніє! Шанс уціліти і ще остатись при війську! То думай головою! Лібо ти, лібо вони!

- Ні!

- То здохнеш із ними! – на крик уже перейшов і Неронов.

Кирило похилив голову, взявся за неї холодними, задубілими руками.

«Але ж …

Але ж я пройшов із ними це все…

І тут отак.

Це… неправильно!»

«ІНШОГО ВАРІАНТУ НЕМАЄ!!!»

«Що?»

«АБО Я, АБО ВОНИ!!!»

«Але я хочу по-іншому!»

«А ПО-ІНШОМУ НІЯК!!! АБО Я, АБО ВОНИ!!!».

Кирило закричав.

- Угомонись, Онищенко, бо зараз тебе у дурку ще відправимо. – холодно проказав Неронов. – То ти вирішив.

Кирило кричав далі. Він ігнорував того. Це бу крик із глибин самої душі. Душі, у яку він не вірив.

До тями привів його сильний удар у пику. Хлопець аж повалився із стільця і тепер плазував по холодній кам’яній підлозі. Над ним, мов стерв’ятник, височів Неронов. Він розминав руку.

- Ти повернувся, Онищенко? – запитав із неприхованим презирством він.

«Я їх врятую. Мені не страшно. Не страшно. Н Е С Т Р А Ш Н О».

«Б Р Е Х Н Я ! ! !»

- Так. Повернувся.

На його пиці з’явилось щось на зразок радості.

- Молодець. – сказав він. – То що ти вибереш?

«Я вас врятую, врятую».

«ВРЯТЙ(УЮ) ВАс…сЕБЕ!!!»

- Я погоджуюсь із тобою. Де ставити підпис?

- Радий, що ти вибрав розумне вирішення із цієї проблематичної ситуації.

Потім Кирило біг. Він біг як тільки міг. Та виявилось, що наказ був виданий ще до того, як він дав свою згоду.

І це зрозумів Кирило пізніше. Значно пізніше.

Тоді це була його вина. Так він вважав.

Знайшов їх у невеликому яру. Було холодно.

- Ні. Ні. Ні. НІ! – Кирило схилився на першим трупом, що був під рукою.

Це був Буздиган. Він був ледь живий. Помирав.

- Ти… - сказав він та глянув у очі Онищенка із дивним кольором чорного. – Ти… Каїне…

Він ще щось сказав, але Кирило не почув. Позаду них сміялись червоні козаки Краснова.

Потім було поховання, Онищенко поховав разом із ними свій кларнет та взяв сіру шинель Буздигана та пообіцяв, що уб’є кожного із групи Краснова. Кожного. Потім було літо, штурм півострова, та море.

Він побачив море сам.

«Це не моя вина. Я нічим не міг зарадити».

«Не міг. Нічим. Зарадити».

- Приїхали! – гаркнув чекіст. – Вилазь. Он, уже йдуть по тебе «Муромець».

Кирило розплющив очі та підвівся. Недалеко від них був якийсь табір, а їм на зустріч йшло троє людей.

- Дякую. – мовив тому Онищенко, після чого зістрибнув разом із Псом із машини та пішов на зустріч тріо.

Людину по центру він міг упізнати.

- Здоров, командире. – дещо глузливо привітався із ним Мокій Мазило.

- Здоров, боягузе. – привітався із ним Онищенко.

Хто і для кого вік свій загубив…

Вони стояли один перед одним. Після привітання просто дивились мовчки. Першим вирішив порушити тишу «Муромець».

- Давно не бачились. – відповів він та простягнув тому руку.

- Так. Давно. – підтвердив на те сухо Кирило та потис його кінцівку.

- Бачу, що ти досі не сильно змінився.

- Ти теж.

Коли Мокій покинув «Загірну комуну», то Кирило ще не відростив своєї знаменитої коси, тож тому здавалось, що Онищенко зовсім не змінився. Проте сам Мазило також не зазнав сильних змін.

Його колишній командир запам’ятав Мазайла, як високого, широкоплечого хлопця-однолітка із зеленими очима(але до краси смарагдів Інни їм, звісно, далеко) та дещо загнутими кутиками губ, мов у Чеширського Кота і складалось враження, що Мокій весь час веселий. Хоча це було діаметрально протилежне тому, що у того було на душі.

- Пішли у табір, усе обговоримо? – поцікавився Мокій.

- Угу. – кивнув Кирило.

Мазайло подивився на Пса. Та припідняла свою морду угору та також глянула на Мокія.

- Твій? – запитав він у Кирила.

- Мій. – відповів ствердно Онищенко.

- А-а-а. І хто?

- Ти про що?

- Ну-у-у-у, хлопчик чи дівчинка?

- …Дівчинка.

- І як звати?

- Пес.

- Ееее?

- Пес. Її звати Пес.

- А чого?

- Бо того.

Кирило хотів якомога скоріше припинити діалог із Мокієм. Не те, щоб він його ненавидів. Просто відчував до нього сильну відразу.

«Закрий свою морду та пішли вже врешті-решт, боягузе».

Схоже, що прохання помалу починало діяти. Його старий приятель ще якусь хвилю мовчав, придумуючи все нові та нові запитання, та потім, схоже, що покинув цю ідею, тому знову глянув на Кирила( майже всю розмову до цього він дивився Онищенку на чоботи, або на Пса) і сказав : - А як там решта?

«Я тобі нічого не винен».

- Пробач? – перепитав хлопець.

- Ну-у-у. Друзі наші. Кіт, Сатир, Рубенс, Буздиган. Де вони?

Кирило зупинився.

- А ти хіба не знаєш що із ними?

- Та ні, якось не цікавився, забув потім взагалі. А тут зовсім недавно Інна шепнула, що ти будеш у наших краях. Якось так.

- Тобто ти не знаєш, що зі ними сталося, так? – Кирило широко розкрив очі і Мокій та його двоє підручних могли тепер у повній красі побачити його дивний колір чорного забарвлення його іриса.

- Та. А що із ними?

«Ти не знаєш, не знаєш

НЕ ЗНАЄШ?!!!»

«НЕ ЗНАЄ!!!»

Всі подальші дії відбулись неймовірно швидко – секунду тому вони стояли. Наступна – і ось двоє підручних «Муромця» наставили на Кирила дули, коли Онищенко тримає поваленого Мокія на землі та тицяє тому просто у рота ствол маузера. Пес відбігла від цього видовища подалі та наглядала зі сторони.

- Кидай зброю, падло! – крикнув один.

- Відійди від нього! – гаркнув інший.

Кирило пропускав їхні накази повз вуха. Був злий. Невимовно. НА лиці помало з’являлась хижа посмішка.

«ТИ, СУКА, НЕ ЗНАВ!!!»

«НЕ ЗНАВ!!!»

«УБИЙ!!! УБИТИ!!!»

Мокій лиш налякано кліпав очима. Він пробував щось бурмотіти, та залізне дуло заважало. Кирило витягнув його.

- Почекай! Почекай! Не стріляй! Я дійсно не знаю! Пробач! Пробач! Пробач!

Онищенка від згадки почав помалу брати холод. Він знову підступав.

«І ти ще сюди вирішив прийти. Ви всі зібрались тут. Проти мене. Падли. Виродки».

Кирило так занурився у власні думки, що легко проґавив той момент, коли його повалили на землю та відсунули від Мокія та обеззброїли.

Мазило швидко підвівся та досі важко дихав.

- Поведете його ось так! – наказав він. – І заберіть зброю. Я його знаю, він швидко прийде до тями та його лють пропаде.

Консилійці мовчки послухались.

Мокій Муромець був правий щодо Кирила. Усе-таки він був його першим напарником і саме він із ним заснував «Загірну комуну».

Іронія.

***

Спогад. Ще один. Черговий.

Були перші дні листопада. Та перші дні із того, як почалась революція. Вона доносилась по всіх куточках держави та решти світу, немов пожежа чи чума. Тоді вже всі підпільні консилійці та прихильники влади колегіумів стали на відкриту збройну боротьбу.

Серед таких – Кирило Онищенко та Мокій Мазайло.

Познайомились вони випадково, коли Кирило уже був у рядах консилійців. Мокій декламував свої вірші та плани по облаштуванню світу після громадянської війни. Вони доволі сподобались Кирилу. Слово за слово – і вони так розговорились.

- Ти доволі цікава людина, Кириле. Мені неймовірно приємно, що ти поділяєш мої думки. Я вже і зневірився, що коли-небудь зустріну однодумця.

- Я також. Але бачиш як воно тут склалось. – посміхнувся зовсім зелений Онищенко. – До речі – тут набирають людей для того, щоб зробити диверсійні загони. Як ти ставишся до цього?

- Цілком позитивно! – тут же відповів Мазайло. – Наш ворог неймовірно сильний та могутній, тому не бачу нічого ганебного у використанні таких способів. Тим паче, що на війні усі методи хороші й виграє найхитріший.

- Навіть так. То я туди хочу податись. Хочу не тільки словом допомагати у боротьбі супроти монархістів. А ти?

Мокій відповів не зразу.

- З тобою – може і піду. Я назву придумаю… «Загірна комуна». Як тобі?

- Непогано. Цілком-цілком.

- Гав! Гав!

Кирило припідняв голову. Знову був степ. Знову було теперішнє.

І знову був він.

Саме він. Кирило Онищенко.

Він опустив голову та знову закрив очі, автоматично перебираючи ногами за консилійцями. Голова сама помалу вертала картинки із минулого. Дивно, що і цю Кирило ледве пам’ятав у деталях.

Вони стоять та прикріплюють до своїх шинелей червоні стрічки старими булавками, що невідомо де знайшли, після чого хочуть дати один одному бойові позивні. Тоді минає ще якийсь час.

Він також стерся у пам’яті Кирила.

Потім були і решта.

Кіт.

Сатир.

Рубенс.

Буздиган.

Мазило.

І він.

Кирило.

Їх на самому початку було шість. Але недовго. Доки не настало «бойове хрещення».

Тоді їх ще не відправили на спеціальне диверсійне завдання. Ні. Їх кинули на захист якогось «стратегічно-важливого» об’єкту для консилійців. Тоді там розігрався дуже кривавий бій.

Почалась стрілянина. Кирило та решта кинулись без страху на супротивника. Тоді Онищенко ще не мав свого маузера – він появиться у нього трошки пізніше.

- Отримуй! – хлопець почув, як коло нього точився бій.

Обернувся. Там Кіт ударом рушниці повалив на землю монархіста та почав його добивати.

- МОЛОДЕЦЬ!!! – вигукнув йому радісно Каїн і тут же побачив на дереві ворожого стрільця.

- Твою ж! – вигукнув він і в ту ж мить пролунав постріл.

«Кінець?» - подумав сумно Кирило та закрив очі, але щось його штовхнуло.

Він відкрив очі та побачив, що якийсь невідомий йому консилієць ціною свого життя урятував його.

А монархіст-стрілець досі сидів на дереві та стріляв по союзникам Кирила.

- Падло! – загорлав зі люті Кирило. – Уб’ю! Уб’ю, уб’ю, уб’ю, уб’ю! УБ’Ю!!!

«УБИЙ!!!»

А далі все відбувалось, немов під водою – Каїн схопив рушницю, перезарядив її, прицілився за маленьку частинку секунди, а тоді вистрілив. Ворог у ту ж мить повалився зі своєї точки, але хлопець побачив – він поцілив тому просто у голову.

- Отримуй, засранцю! – кричав йому Каїн, войовничо махаючи рушницею.

- Оце ти дав! – прокоментував постріл Кіт. – У голову! Снайпер ти, Кирилко!

- Я просто помстився за напарника! – мовив із деяким жалем до нього Онищенко і вони продовжили оборону.

Та дивом(ніяк інакше!) Кирило, Мокій та решта вижили. І не просто – вони зажили слави, як одні із найвідважніших оборонців. Це дало «Загірній комуні» тільки більше та більше мотивації рухатись уперед.

Крім Мазайла. Він навідріз відмовився продовжувати служити у диверсійному загоні та перевівся звідти через декілька днів потому. В очах Кирила він став зразу таруватися, як брехло та боягуз.

«Слинько. Халявщик. Слабак. Такі консилійці дохнуть найпершими і нічого не досягають».

Онищенко наказав членам своєї групи мовчати та не згадувати про цього «слинька».

Дивно, що назву залишив.

Може сподобалась?

І більше Кирило не бачив Мокія.

До сьогоднішнього дня.

***

Табір Мокія Мазили Муромця Мазайла являв собою територію, що тулилась до невеликого пагорбку, оточена якимось невеликим парканом, де були розставлені сторожі, декілька бронемобілів та великі зелені палатки, а у центрі горіло полум’я.

Та Кирилу було на те все байдуже. Його хвилювало дещо інше.

«Чому він не знає? Чому він не знає?»

- Мокію. – вперше за останній час хлопець подав голос.

- Чого тобі? – обернувся до нього Мазайло.

- Чому ти не знав?

- Не було нагоди, Кириле… Тим паче, що знав я їх небагато. Як, власне і тебе. Але мені й того вистачило із головою. Зараз тебе заведуть у моє «шатро» і ми про все детальніше і поговоримо. Згода?

- Згода. Тільки Пса нагодуйте.

- Це саме собою…друж… та, нагодуємо.

- Дякую. – це Кирило сказав щиро.

«Я так вмію?»

Через пару хвилин вони вже змінили обстановку – Онищенко сидів у шатрі, а напроти нього – Мокій.

Спочатку панувала мовчанка.

- То все ж… - через деякий час почав Мазило. – То що із ними… із ними сталось? Вони померли?

«-Притни язика, Каїне… Притни. Для всього світу –ви мертві. Те, що Неронов зробив вас недоторканою особою до нас – це ще не значить, що ви будете бродити куди попало і робити що вам заманеться».

«Цілуй сраку, чекісте».

- Вони померли.

- Померли? – схоже, що Мокій і справді переживав.

Це помітив й Онищенко. Насторожився.

«Невже тобі дійсно цікаво?»

- Так. Загинули. Їх розстріляли червоні козаки отамана Краснова.

- Свої ж?

Кирило почув, як Мокій щось упустив вниз.

- Угу. Ми потрапили у полон до окупантів, а тоді через деякий час втекли звідти і ще декілька днів пробирались до наших. А виявилось, що вони дали наказ, що всі полонені консилійці – зрадники.

- Стоп. А як тоді вижив ти?

- Пощастило.

- І все?

«Ні. Не все».

Кирило вагався – казати йому чи ні. Із одної сторони – це був його друг, хай і колишній. Це саме він дав назву його загону.

«Загірна комуна».

А з іншої - …

«Боягуз».

Він похилив голову.

- Ти точно не хочеш мені нічого розповісти? – і далі наполягав на цьому Мокій.

«Насрати. Нехай вже».

- Так. – Онищенко підвів голову та глянув Мазайлу просто в його зелені очі. – Хочу. Правду.

- Правду?

- Не перепитуй моє кожне останнє слово. Виглядаєш, як мала дитина. Так, я хочу розповісти прав… як усе було. Неронов запропонував мені підписати на них компромати…

- Здати їх?

- Так. Ніби я це зрозумів та роблю на них донос. Тоді я збережу життя та навіть службу у рядах консилійців. Я вважав, що як погоджусь, то встигну до місця вироку та впораюсь. Звільню їх чи тому подібне. Як був повним дебілом. Наказ поступив уже давно. Їх вже під час мого допиту убили. Я запізнився усього лиш на пару секунд… чи хвилин. Але тоді я того не знав.

- І ти вважав, що …

- Що саме я їх убив. Усіх. Кота, Сатира, Рубенса, Буздигана. Що із мого легкого та дурного слова в одну мить життів залишились ті, хто пройшов зі мною найстрашніше, що може бути у цьому світі. Але не тільки померли вони. Я цим убив ще і частинку себе. – Кирило знову похилив голову та голосно видихнув.

Запала тиша. Та лише на мить. Онищенко підвівся зі стільця та підійшов до Мокія.

- Я хотів їх врятувати! – крикнув він йому, що той аж здригнувся. – Я лише хотів, щоб вони жили! Але убив! Краще я би сам лежав із ними у тому яру! Але я ходжу по цій землі, їм, продовжую життя! Бо мені страшно! Я боюсь померти, Мокію! Боюсь! Це я боягуз, а не ти, як тебе я і вважав! А все вийшло, що через власний страх та власний егоїзм я знищив те, що любив! Це не Краснов і його виродки розстріляли «Загірну комуну»! Це зробив я! Я-Каїн! КАЇН!!!

Кирило упав на коліна та заридав. Плакав по-справжньому. Ніколи, як до цього. Мокій навіть не знав, що робити.

- Зупинись, Кириле, Кириле! – він нахилився до нього та поклав руку на плече. – Тебе це мучило останній час?

- Так. Усе, що я намагався досягти тепер… тепер нездійсненне. Я просто хотів їх врятувати. Не більше.

- Розумію, друже. Вірю. Вставай. Хочеш чаю? Легше стане.

- Дякую, не проти.

Онищенко підвівся та витер сльози. І відчув, що стало легше. Відчув, що щось змінилось.

«Що вже?»

Відчув, як те, чого бажав давно.

Тепло.

Йому стало тепло.

Холод зник. Пропав. Програв. Він програв йому.

Кирило посміхнувся.

«Ти зник. Я ж казав тобі – я переможу».

- Щось веселе згадав? – поцікавився у того Мазило.

- Так. Згадав. – відповів йому на те Онищенко, а тоді і сам поставив запитання.

- Чуєш, Мокію.

- Гу?

- А чому ти тоді не наказав мене пристрелити? Ну-у-у, тоді, коли я… коли я напав на тебе.

- А-а-а. Ти про це. Так то не був ти.

«Чого?»

- Не зрозумів. – сказав Кирило. – Можеш пояснити?

- Так, звичайно. Як тобі це пояснити – коли ти починаєш якийсь бій чи просто проявляти дуже сильну агресію, то стаєш наче сам не свій. Я таке бачив ще і тоді – коли у нас було «бойове хрещення». Тоді мене це не зачепило, бо я боявся. Боявся померти. Але не ти і решта. Ви були схожі на диких звірів. Я ще ніколи до того не бачив, щоб люди так себе поводили. Це було ще страшніше. Я бачив твої очі Кириле. Вони світились. Це був не ти. Це був Каїн. А потім, коли ти наставив на мене пістолет… Тоді з’явився знову він. Каїн знову прийшов.

- Це ти так називаєш мою лють?

- Так. – погодився Мокій. – Але на відміну від решти людей ти не просто злився, що хочеш когось убити. Ти щиро вважав, що робиш із благих цілей. Таким чином ти сам створив собі вигаданий світ, у якому ти та твої друзі – це герої, що боряться проти зла. Хіба ж ти не розумів, що вибрав не ту сторону?

- Вона стала для мене «не тою», коли убила моїх друзів. – відповів на те Кирило та ще раз голосно видихнув. – Люди вірять, що знаходяться на стороні добра лиш до того моменту, коли їм це вигідно. І все. Не більше, не менше.

- Але при цьому із кожним роком людського у тобі все менше та менше. – зазначив Мокій.

Онищенко здивувався.

- А це ще що? – хотів обуритись він, а тоді зразу же згадав. – Це через Каїна?

- Ага. Хто бореться з чудовиськами, тому слід остерігатися, щоб самому при цьому не стати чудовиськом. І якщо ти довго дивишся в безодню, то безодня теж дивиться в тебе. Я бачив тих, хто був як ти, Кириле і те, чим вони зараз стали.

- Це ти про Краснова та Неронова?

- Ні. Є гірші. Ти ж досі атеїст?

- Не знаю. Може так, а може… ні.

- Тоді молись кому знаєш, щоб ти із ними не зустрівся.

- Дякую за попередження. А тепер до діла. Я шукаю Антона Салащенко. У мене є інформація, що він разом із Меркурієм та його братом відправились у Сонячне. Маєш наводки де їх шукати?

Мокій задумався, а тоді підбіг до письмового стола, взяв залізне перо та почав щось писати, а тоді через декілька хвилин він підійшов до Кирила та вручив йому папір.

- Це покажеш місцевому «колєгнардєпу». Він зразу тебе прийме. У нього розпитаєш про Антона. Він точно має дати тобі наводку на нього. Пролетарське тут недалеко, ти його побачиш.

- Ти не покажеш мені дорогу? – здивувався Кирило.

- Вибач, я б із радістю, та у мене кожен солдат на рахунку, розумієш? Та і тут в околицях гасають недобитки ворогів. НА тебе вони не нападуть, вони простих не чіпають. А як забачать тебе із консилійцями, то… ти сам розумієш.

- Що ж. – Онищенко підвівся. – Дякую хоча б і на цьому. Але якщо дійсно, то… пробач мене, Мокію. За те, що… за все.

- І ти мене пробач, Кириле.

Вони посміхнулись та потиснули руки один одному.

- Пса можеш залишити поки у нас, ми за ним доглянемо. – додав тут же Мазило.

«Та вже нехай».

- Згода. – Кирило розвернувся, підійшов до стола, де лежав його маузер із патронами, узяв його та заховав до кобури та вийшов на двір.

Йшов він тепер уже цілком легко, не боячись уже тепер, що йому раптово стане морозно...

Ті, хто ловили летючу мить життя…

Мокій не збрехав. Пролетарське вже красувалось за наступним невеликим пагорбом, що для степу(точніше – цього регіону неприборканої природи) було дещо рідкісним.

Кирило йшов просто навпростець туди.

«Дякую Боже, що хоч Мазило не змусив мене бігати та щось йому виконувати».

Раптово він зупинився посеред дороги. Зосередився.

Він несвідомо подякував Богу.

Саме тій невидимій істоті, яку він певний час вважав лиш вигадкою, маніпуляцією шарлатанів-священників.

Саме тій істоті, храмами якої він тепер бездушно палив, грабував, плюндрував.

«Ні, це робив не я. Це був Каїн».

Тепер Кирило розумів, чому він тоді перестав бачити у своїх ворогах лиш ляльок без обличь. Убивав не він. Убивав Каїн.

«І він вже більше не владний над мною. Я тепер інший. Я переміг холод, переможу і його».

Онищенко спустився із пагорбка, неподалік якого і був табір Мазайла та продовжив рух.

Без Пса це було доволі дивно, та не так потрібно.

«Вона хороший компаньйон. Як мінімум – не ставить дурних запитань і майже завжди погоджується зі мною».

Кирило від цього посміхнувся.

«Та Кіт, Сатир, Рубенс і Буздиган також рідко коли мене злили. Хіба що своїми жартами».

Онищенко зупинився, мимоволі згадавши їх. Почекав секунду. Тоді другу. Пройшла і третя.

Холоду не було.

Він не з’явився. Йому не треба буде кутатись у Буздиганову шинель та цокотіти зубами посеред спекотного степу. Це вже значна особиста перемога Кирила.

«Що і треба було довести».

Але його досі гризло те, що він живий, а вони –ні.

«Це ж неправильно. Так не має бути. Не повинно було. Я винний. Але частково. А хто ж тоді другий винуватець? Краснов? Мабуть. Я його убив».

Роздуми хлопця перевали якісь гучні звуки зі сторони. Вони були десь внизу, у великій балці, яку використовували, як дорогу для карет та іншого транспорту. Зацікавлений цим, Кирило повільно прослідував туди та виглянув із висоти.

А картина була дійсно цікавою. Посеред балки, на дорозі стояв невеликий віз, запряжений двома кіньми. На ньому було різне добро, а також якийсь чоловік, років сорока, що перелякано щось пояснював вершникам. Тих було п’ятеро, вони були вбрані червоні плащі, що повністю закривали їхні тіла. На головах були суконні зелені шоломи(такі носив ще Сатир та інші консилійці). Вони майже повністю закривали обличчя тих невідомих. Одними руками вони тримали за вудчека своїх коней, а іншими – тримали візника на прицілі револьверами та рушницями.

«Оце вже цікаво!»

Здається, що вони між собою про щось говорили.

Кирило спробував прислухатись до їхніх голосів. НА перший погляд – звичайні бандити, хіба що так пафосно вирядились – червоні плащі. Як ті спартанці. Онищенко вже хотів забиратися звідси, бо за своє життя бачив таких випадків чимало, але його привернула увагу одна деталь – усі голоси грабіжників не були грубими, низькими, а навпаки.

«Того мужика діти дерибанять чи що?»

І тоді до нього дійшло.

«Жінки».

Його грабують жінки.

Кирило швидко повернувся на місце спостереження та продовжив перегляд.

«Це вже цікаво. Банда жінок. Це про них казав Мокій? Це саме через них він боїться вилазити із своїми підлеглими із табору?»

Тим часом невідомі жінки у червоному завершували свій грабунок. Одна із них вилізла із сідла коня, зістрибнула до воза, перейняла у чоловіка вуздечка, коли її напарниця узяла пустого коня і цей весь кортеж поїхав кудись у сторону Сонячного, хіба що дещо звернули лівіше.

Кирило ж підвівся.

Побачена картина справила на нього дивне та дещо зацікавлене враження.

«…І хитається без звука

Білих віял довгий ряд,

І мелькають голі руки

Цвітом вінчаних дівчат» - згадався вірш якогось поета.

У голові було безліч питань.

«Хто це такі? Чому вони поїхали у сторону села?» і тому подібне.

Хлопець поспішив до села.

По дорозі йому знову приходили спогади але так, немов він ніколи і не переживав ті події. Ніби вони були сном.

Був вечір травневого дня. Ще йшла громадянська війна, ще усі друзі Онищенка були живі, він кохався разом із Інною та вважав, що досягнув всього, чого хотів. Крім перемоги консилійців у світі, звичайно. Але це було би лиш питанням часу.

Тоді усі вже полягали спати, а Кирило балакав на різні теми із Котом. І зупинились вони на одній доволі делікатній.

- Чуєш, Кирилку, - мовив на веселому тоні той. – А ти чув за «амазонок»?

- Ніби та… - задумався той. – Це щось із річкою зв’язане?

- Це річка названа на їхню честь. – зробив серйозну та незадоволену міну Кіт, але лише на мить. – У прадавні часи у цих степах жило плем’я жінок-воїнів. Їх і називали амазонками. Кажуть, що там воювали та полювали лише жінки, а чоловіки дивились за вогнищем і доглядали за господарством.

- Ого. Оце ти видав, братчику. – із захопленням мовив Кирило, який у цей час спостерігав за зорями. – І чого ти завів за це?

- Та бо просто… Це ж так класно?

- Тобто?

- Ну-у, ці… амазонки. Якби вони існували у наш час. Якби вони були б за нас?

- Мені й Інни хватає із головою, а як таких, як вона буде ціла армія... – спробував перевести на жарт Кирило.

- Я тоже хочу мати собі дівчину із характером, як твоя Інна!

Це подіяло. Вони із Котом легко розсміялись.

- Але якщо чесно. – відповів Кіт. – Так же має бути. Ну, щоб чоловік і жінка рівними були.

- Та так, але монархістам на це байдуже – у них всі раби, незалежно хто ти.

- І тут ти правий. Але все ж…

- Але все ж тому ми боремось із тобою, Котяро. Щоб всі були між собою рівними, правда ж?

- Ага, твоя правда…

Вони ще про щось говорили, але то було не надто цікаво.

Тим часом Кирило уже пройшов перші будинки села Сонячне-Пролетарське.

«І чого було міняти назву?»

***

Це поселення кардинально відрізнялось від Пряного та Потоків. Перш за все – це розміри. Воно було неймовірно великим на фоні двох попередніх. Кирилу навіть спершу здалось, що це якесь невелике містечко, що невідомо як загубилось серед цього віковічного степу. Другим – це було те, що більшість будинків були двоповерхові, майже ніде не траплялись якісь старосвітські мазанки чи із солом’яними дахами. Ніби сюди, у це село найпершим ділом пройшла пролетарська революція та почала його цивілізувати.

Людей на вулиці було мало. Мабуть, що сиділи по домам ще.

«А куди треба іти після обіду?»

Кирило розпитав дорогу до місцевого «колєгнардєпа» та попрямував туди. Цей мав кабінет також у двоповерховому будинку( на другому поверсі, що не дивно). Онищенко побачив табличку перед дверима.

«Колегигиумный народной депутат, товариш Терлецкий Е. П.»

«Отже Терлецький, сподіваюсь, що він буде краще Воротського».

Кирило важко видихнув, а тоді постукав у двері, не дочекавшись відповіді відкрив їх.

У добре освітленій кімнаті сидів невеликий чоловічок, років п’ятдесяти, що заповнював якісь папери. Був він вдягнутий у робочу форму, а його кабінет був доволі скромний – стіл, стільці, пару простих картин, вішак для одягу та шафа.

«А цей не живе на широку ногу, як Воротський. Чи просто хитріший і все награбоване заховав деінде?»

- Добрий день. – привітався Онищенко. – Ви- товариш Терлецький?

- Доброго. – відповів той. – Так, це я.

- Чудово, у мене до вас є справа, якщо ви зараз вільний.

- А що за справа, можу я поцікавитись?

- Можете. – Кирило зайшов до кабінету, дістав із своєї сумки папір та вручив його Терлецькому.

Той почав мовчки читати.

- Так ви від товариша Муромця… - промовив він неголосно.

- Так. Ви допоможете мені? – поцікавився Кирило.

- Так, звичайно. – «колєгнардєп» досі говорив неголосно.

- Чому ви тихо говорите? – поцікавився у нього Онищенко.

- Та просто тут через дорогу стоять дівки із армії обраної Ганки, то боюсь, що як зачують, що ви від товариша Муромця прийшли, то мені гірше буде.

- Дівки із армії обраної Ганки? – поцікавився хлопець. – А це ще хто такі?

«Можливо це і є ті загадкові червоні плащі».

- Я так розумію, що ви нетутешній, раз не чули про армію обраної Ганки, тому дозвольте вам все розказати. – почав оповідь Терлецький. – Ця вся каша заварилась у перші дні війни, коли Бог… перепрошую, Бога немає… коли померла стара ворожка баба Лепетаха і перед смертю вона сказала, що Сонячне омине війна, горе, лихо та голод, бо на його захист стане дівчина із різними очима. Ну підозра зразу же впала на онучку бабки, товаришку Ганну Косар, яка мала цю, як її… то вчене слово.. ге.. гете… гетерохромію! У неї ліве око було зеленим, а праве – синім. Так от - жінки, що до того ходили по допомогу до Лепетахи побачили у тому знак і швидко збились до купи, оголосивши про створення армії обраної Ганки. Хоча туди пускали і чоловіків, але у бій йшли лиш виключно жіноцтво. Воювали вони із бандитами та чорними анархістами і ті червоні амазонки помалу набирались досвіду, а тоді пішли самовільним рейдом аж до моря, грабуючи подорожні села, тому голод і оминув село, яке і переназвали, щоб обманути колегіумну владу, що тут, ніби, є консилійці, плюс Ганна під час того рейду знайшла собі зв’язки із деякими авторитетними консилійцями. Війна закінчилась, але амазонки так і не захотіли розформовуватись і тому далі продовжують тримати Пролетарське під своїм контролем, оскільки онучці ворожки її важливість та те передсмертне марево її бабки зовсім закрутило голову і вона досі продовжує «боронити» село, як те пророкувала покійна Лепетаха. Але деяким із консилійців це не надто сподобалось, тому сюди відправили загін товариша Муромця. Спершу вони зразу же почали ловити амазонок, та ті ховались і завдавали страшних ударів своїм супротивникам, бо добре знали місцевість. Тому загін товариша Мазайла відійшли від їхніх земель та там отаборились. А мені та моїм колегам прийшло повідомлення, що треба у всьому допомагати консилійцям у боротьбі проти цих бандиток.

- А що роблять амазонки? – поцікавився Кирило.

- Вони могли кинутись за ними у погоню, та зараз у них щось на зразок перемир’я. – відповів Терлецький та оглянувся, після чого встав із місця та перевірив, чи зачинив він вікно, а тоді знову сів за стіл напроти Кирила.

- Перемир’я? Можеш пояснити детальніше?

- Річ у тім, що тут крім них двох об’явились ще інші сторони конфлікту. Було помічено на півдні чорних анархістів на чолі із Панасом Моряком, а він ходив під самим Щусем! І з півночі амазонки воюють із якимись старими дідами. Вони називають себе Вершниками, зловісно, чи не так?

- Мабуть, що так, та мені потрібна інформація. Ти знаєш у селі когось, хто відгукувався на Івана Івановича та розбирається у документах.

- Та ні, немає у нас таких , я би точно знав.

«Зараза, Роланд знову перехитрив мене та сказав його фальшиве ім’я. Щоб через мене на того гаврика не вийшло ЧК. Ти точно не тупий, Антоне. Я вже це зрозумів».

- А чи не з’являвся у цих краях Антон Салащенко, більш відомий, як «Роланд»?

Терлецький похитав головою.

- Ні. Про такого не чув.

- А чи не приходило троє молодих чоловіків на днях? Вони виглядали приблизно ось так…

Кирило описав зовнішність Антона, Меркурія та Микити. «Колєгнардєп» досі вагався із відповіддю.

- Точно не скажу – село то здоровенне, кожен день крізь нього хтось тай проходить. Якщо ті, хто вам потрібні тут були, то єдині, хто про це точно можуть знати – це вони.

- Амазонки?

- Ага. Якщо щось і діється у Пролетарському, то вони – перші, хто дізнаються про це.

- Тобто так чи інакше мені доведеться вийти із ними на контакт?

Хлопець згадав грабунок коло Сонячного.

«А мене вони також спочатку розберуть до нитки чи ні?»

Терлецький голосно видихнув, неначе не хотів казати наступного.

- Так. Доведеться.

«Ніби я не здогадувався».

- Але ви звичайно можете пошукати самі. – затнувся про це «колєгнардєп». – Але більше шансів знайти вам потрібних людей, якщо ви звернитесь по допомогу до амазонок.

- Я вже зрозумів це. Нехай, грець із ним. Де вони найчастіше сидять?

- На старій поміщицькій конюшні. Вони під час громадянської війни її переробили під своє кубло, тепер то справжня неприступна фортеця!

- А я її не збирався й штурмувати. Де вона знаходиться?

Терлецький описав її місцезнаходження, після чого Кирило буркнув щось на зразок подяки, відкланявся та покинув кабінет, а потім – і саму будівлю та поспішив на зустріч із армією обраної Ганки…

***

Конюшні знаходились на східному краю Сонячного-Пролетарського. До них хлопець добирався приблизно годину звичайною ходою. Він в чергове засвідчився, що це поселення дійсно велетенське, якщо порівнювати на фоні двох попередніх сіл, у яких Кирило уже побував.

«І сховатися тут також у декілька разів легше, ніж у тому ж Пряному чи Потоках».

Хати закінчились, почався невеличкий пустир, а посеред нього – дві довгі, мов сосиски будівлі, що нагадували сараї, хіба що видовжені. Їхні дахи були блідо-червоного кольору, а вікна були забиті дошками чи навіть обшиті залізними листами.

«Якщо вони справді тут живуть, то вислів «мій дім – моя фортеця» заграв новими фарбами».

Кирило легко доторкнувся до кобури. Маузер на місці. Швидко витяг його та перевірив. Патрони усередині. У разі чого – когось то він і встигне завалити.

«Головне, щоби це був я, а не Каїн».

Онищенко навіть продумав і цей варіант.

«Смерть – це також вихід. Принаймні загину у бою та буду із напарниками. А тут тоже про мене якусь красиву казку придумають – помер у двобої із химерними бандитами-амазонками. Може навіть фільм знімуть».

Він на мить згадав Голика та його документальну кінокартину про «правильну» історію життя та погибелі «Загірної комуни».

«Мабуть добре, що Рубенс загинув. Він би не пережив, якби дізнався, що його мрія не здійснилась. Як і Буздигана, що консилійці відродять козаків, якими він захоплювався».

Тим часом Кирило підходив усе ближче та ближче до цієї «фортеці амазонок». Утім, побачили його вони перші.

- Стій!

Хлопець почув різкий голос десь із сторони.

«Нехай».

Він зупинився.

- Стою! – відгукнувся Онищенко голосу.

- От і стій! Руки догори! – скомандував той.

«Не грубий, дещо хрипуватий. Жіночий. Я прийшов за правильною адресою».

Кирило підняв руки угору.

- Зброю при собі маєш? – поцікавився голос.

- Маузер у кобурі. – сказав правду той.

- Покажи його!

«А ви таких ніколи не бачили чи що?»

Онищенко дістав свою фірмову зброю.

- Тепер викинь його перед собою. Але далеко.

«А ти не аху..»

- Я ж його потім заберу?

- Звичайно! Як будеш нас покидати! Обіцяємо, що ніц йому не вробим!

- Беру на слово. – Кирило виконав процедуру та жбурнув зброю на декілька метрів перед собою

- Це вся твоя зброя? – цікавився і надалі голос.

«Звичайно, що ні – у кишені три бронепоїзда, а під зубами – ескадрилья винищувачів, а у моїй тіні ховається цілий полк кавалеристів на коровах».

- Вся! – Кирило збрехав.

У чоботах досі лежав ніж.

«Хрін ви його там побачите».

- Що ж… Тоді назвись хто такий і чого сюди приперся!

- Моє ім’я – Кирило Онищенко! Я шукаю людину, яка називається Антон Салащенко, але також він може бути відомий під прізвиськом Роланд! Є інформація, що він міг проходити через Сонячне! Можливо, що хтось серед вас його бачив!

Запала тиша. Через декілька секунд голос відповів.

- Навіщо він тобі?

- А це вже не ваше діло! – відгукнувся на те Кирило.

- Тоді ми тобі нічого не скажемо!

«Л-логіка».

- Це дуже серйозна та секретна справа! – спробував переконати їх Онищенко.

- І якщо вона проходить через наші володіння, то ми повинні знати що відбувається!

«Та ви заманали».

- Він – мій старий друг та знайомий. Я шукаю його, бо у нього великі проблеми!

«Найкраща брехня – напівправда. Інна би мною пишалась».

Знову тихо.

«Вони там інструкції читають, бо випадок незвичний чи що?»

- Гаразд, можеш проходити. Ми зараз відкриємо двері. Але спочатку запам’ятай одну річ – ти тут гість і почнеш виробляти якісь коники, то ми швидко тебе звідси ногами вперед винесемо!

«Можна було і менш агресивніше пояснити, я ж не лох».

- Усе зрозумів! – сказав їм Кирило.

Відкрились невеликі двері конюші і зі середини вийшло троє жінок. Усі вони були доволі молоді, майже ровесники Кирила. Були вбрані у різноманітну одіж, але мали спільну рису – це червоні плащі, не надто довгі та пістолети, якими вони цілились у Онищенка.

Двоє зосередили свою увагу на ньому, а третя підібрала його маузер, після чого подала якийсь умовний знак своїм напарницям й одна із них мовила до Кирила : - Можеш опускати руки і слідуй за нами.

Онищенко на те кивнув головою, після чого вони завели його усередину та гримнули дверима, закривши їх.

Кирило почав оглядати це лігво червоних амазонок. Перш за все – тут не смерділо та не було коней.

«Значить вони у іншому приміщені, тому, правому, а цей переробили під житло. Розумно».

Усюди валялись стоки сіна(мабуть, що торічного), а на них – різні ковдри, перини та тому подібне. Це виглядало надто строкато, бо у кожного місця була різна.

«Мабуть це їхні трофеї із того рейду, про який казав староста».

На них бавились маленькі дівчата, а поряд за ними приглядали більш старші жінки. Настільки старші, що їм би підійшов термін «бабці».

«Але якби я це сказав, то вже не вийшов би звідсіля».

Потім він повів головою угору. Там зробили із дошок другий поверх і на нього дивились більш старші дівчата – їм, можливо, років було би п’ятнадцять - сімнадцять. Вони чистили револьвери, гвинтівки, а деякі розмовляли із дорослими жінками.

«Козачки та їхні джури, блін».

Хлопцю згадались уроки історії від напарника Буздигана про козаків.

Також висіли і їхні емблеми – червоні полотна, на яких чорними фарбами був намальований скелет. Цікавою деталлю було те, що йому домалювали груди. І доволі немаленькі.

«Є чорні анархісти, а це – червоні… анархістки».

Також були столи, на за якими сиділи жінки та про щось обговорювали. Краєм ока Кирило побачив карти.

«Мабуть, що перевіряють свої володіння».

Десь він чув гучну п’янку.

- Ще сьогодні двох поскубали! – почув хлопець жіночий голос.

- Чоловік віз хліб! Небагато, але це краще, ніж те, що наполювали ті ідіотки! Що, Ганусю-художнице, втерли ми тобі і твоїм подружкам носа, ха-ха!

- Аха! То точно, наливай Міріам! За перемогу!

- За перемогу, Горпино!

Далі Кирило вже не чув. Вони завернули у невеликий кут, де Онищенко побачив перед собою наступну картину – перед ним було багато стоків сіна, що утворювали собою щось схоже на трон, на якому засідала дівчина років двадцяти(на вигляд вона була точно молодша за Кирила). Одяг її був, скоріш за все, зідраний із якогось монархіста-генерала та перешитий під тіло дівчини. При боці у неї висіла парадна шабля. Волосся у неї було чорняве, коротке.

«Інна так само стриже. Взагалі цікаво – а що вона сказала, побачивши це все зробище?».

Вона гралась із великим білим котом, що лежав у неї на коліна. ЇЇ оточувало троє жінок старшого віку – років більше ніж сорок точно кожна мала. Вони теж були вдягнуті по-воєнному із своїми фірмовими багряно-червоними плащами.

Така ідилія тривала до того моменту, допоки перед ними не постав Кирило. Старші жінки зразу ж почали свердлити його поглядами. Дівчина, що бавилась із котом, припинила цю дію.

- Черемисе, піди погуляй собі. – сказала вона йому та підвела очі на Кирила.

Одне було зелене, інше – синім.

«Інна має зелені очі. Сатир – сині».

Без сумніву перед ним – обрана Ганка, або ж по-іншому Ганна Косар.

«Знайшлась».

Тепер уся увага була прикута до Кирила, який стояв, навіть не знаючи, що і сказати. Ті жінки, що його супроводжували, зробили якийсь умовний знак Ганні та її колу, а тоді віддалились.

«Схоже, що розмова буде доволі цікавою».

Косар дивилась на нього своїми різнокольоровими очима, після чого заговорила.

Її голос був тихим, не хрипливим, а повен енергії.

- Твоє ім’я.

- Кирило. Кирило Онищенко.

Одна із її «порадниць»(їх так вже подумки охрестив Кирило) ступила крок уперед.

- Це Каїн. – мовила вона.

Хлопець враз напружився.

«Якого вона знає це? Роланд тут був?»

- Звідки вам відомо про це? – запитав Онищенко, та тут його зразу ж перервали.

- Мовчати, тобі ще не давали слова!- гукнула одна із «порадниць». – Тебе це поки що не хвилює!

«Колоритний у вас тут народ, Мокію».

Після крику наступила тишина. Але всього на секунду. Ганна знову подала голос, мов по команді.

«Хіба що невидимій, бо ці бабки – срані медіуми».

- Що ти тут шукаєш, Каїне?

Після зустрічі із Мокієм це прізвисько звучала, мов образа. Як тавро злочинця. Тавро того, хто був повною протилежністю образу героя до якого Кирило так рвався всі ці роки.

«І не дорвався, все ж. Навпаки навіть».

- Мене звати Кирило.

- Мовчати!

- Як ти смієш балакати у такому тоні із обраною Ганкою!

- Ти ходиш по тонкому льоду, чоловіче!

«Як квочки, їй Богу».

І знову згадав про ту істоту, яку він до того усяко проклинав.

- Мене. Звати. Кирило. Будь ласка, звертайтесь до мене по імені. – Онищенко був непохитним у своєму виборі.

- А не забагато ти хочеш? – запитала одна, що мала бородавку на носі.

- Нехай вже буде так, Кадайшихо, - прийняла такі умови Ганна Косар, а тоді знову повторила своє питання. – Чому ти тут, Кириле?

«О-ось, інша справа, товаришки».

- Роланд. Я шукаю чоловіка, якого кличуть Роландом. Його справжнє ім’я – це Антон Салащенко. Він мусив у супроводі двох побратимів проходити повз Сонячне. Його мусили бачити червоні амазонки.

- А ти його друг чи що? – поцікавилась байдуже Ганна.

- Щось на зразок того. Колишній знайомий. Зараз шукаю його.

- О, тоді ти мусиш знати і цього.

- Кого ще?

Косар відповіла не зразу. Замість цього вона лиш кивнула якимось умовним сигналом, після чого одна із радниць вийшла із «тронної зали»(знову ж таки – із легкої уяви та умінню влучно давати назви різним місцям Кирила) та через пару хвилин вони привели якогось зв’язаного хлопця у супроводі чотирьох амазонок.

Онищенко глянув на нього.

І не повірив своїм очам.

- Микита? – здивувався він, побачивши Гавриленка.

- О, Кирилку! – дещо радісно відгукнувся той, блиснувши очима. – А ти тут…

- Шукаю Роланда. – відповів зразу Онищенко. – Сам розумієш – у мене завдання.

- Яке ще завдання? – поцікавилась Ганна.

- Він працює на ЧК! – різко заявив Микита. – Він особисто знає самого Неронова, тому, дівчатка, краще не випробуйте його терпіння та розкажіть йому що як і є! І не вбивайте! Він – далеко не остання людина у ЧК! Якщо того вимагатимуть обставини, то він зможе викликати цілий загін добре підготовлених чекістів! І запевняю вас, дівчатка – вони будуть озброєні до зубів! Це вже напевне!

- ЧК?! – зразу поблідла Кайдашиха. – Тобто він?

- Ага! – блиснув очима Микита. – І це правда ж, Кирилку?

«Ну ти даєш, пацан».

- Ага. Він правий. – підтвердив Кирило, набуваючи поступово грізності. – У мене завдання знайти Роланда та переправити його до ЧК. А цей хлопець – один із спільників Антона Салащенко. Краще давайте ви розкажете як все було і ми уникнемо непотрібного конфлікту, гаразд?

- Гаразд. – видихнула Ганна, після чого мовила. – Я знаю, що Роланд зупинявся у нас, бо мав добрі відносини із деякою із нас.

- Зі мною. – сказала та підняла руку угору жінка приємної зовнішності, років якій було десь тридцять-тридцять чотири. – Мене звати Соломія Донець, та у колі Антона Салащенко та його побратимів я відома під чоловічим псевдонімом «Свенальд Гурт».

- Свенальд Гурт?

- Так. Персонаж із книжки однієї, це зараз не важливо. Так от – він приходив сюди із компаньйонами. Просив підтримки. Хотів переховатись.

- А ви?

Усі знову поблідлі.

«А може все ж варто було податись у ЧК?»

Та він згадав на що перетворились усі, кого він бачив із тої організації і ця думка миттю померла у зародку.

«Інна…».

«Це не Інна».

- Ми спочатку могли зголоситись. – почала мутити воду Соломія. – Та один із його друзів, що іменував себе Айвенго вирішив пограти у героя та вчинив ганебний злочин.

- Який саме?

- Зачепив одну із наших сестер. Він порушив місцеві звичаї, вважавши, що нам не можна грабувати, тому ми схопили його та кинули у нашу в’язницю.

- В’язницю?

- Ага, у нас така є. – посміхнулась Донець, після чого продовжила. – Роланд був злий на нас, після чого спробував відбити його у нас. Результат – Айвенго загинув під час перестрілки, а цього ми узяли у полон. Тепер вимагаємо, щоб він здався нам у обмін на цього гаврика.

- А що Роланд? – поцікавився Кирило.

- А він каже, що переб’є нас усіх. – констатувала Кайдашиха.

- Я його розумію. – мовив Кирило. – Я б на його місці вчинив аналогічно. Тобто він зараз сам?

- Із тим своїм напарником другим.

«Меркурій. Із ним Антон почувається, мов за кам’яною стіною, тому він і сам знаходить мене. Але чому не вбиває?»

- Він досі у селі?

- Ага. – махнула рукою на те Ганна. – Я дала наказ, щоб він не покинув територію Сонячного.

- Зрозуміло. Якщо упіймаєте його – дасте знати?

- Я, здається, не пам’ятаю, що давала згоду на співпрацю із тобою. – відповіла на те Ганна, але тут же сказала. – Чекай, ти ж із ЧК?

Кивок.

«Бреши, щоб вижити Кирилку».

- І у тебе завдання його схопити? А убити також вийде?

- Якщо того вимагатимуть обставини.

- Але це все одно допустимо, так?

- Так. До чого ти хилиш?

- Якщо упіймаєш його – чи можеш ти нам його притягнути? Ми із ним не закінчили одну виховну бесіду.

«А для свого віку ти вже достатньо владна. Прямо Неронов із цицьками».

- Чого я мушу це робити? – поцікавився Кирило.

- Ну тоді ми допоможемо його упіймати, як тобі таке? – поцікавилась Ганна.

- Згода. Я йду.

- Згода. На все добре, Кирилку.

Онищенко зупинився коло виходу, коли брав маузера. Швидко розвернувся та вистрелив коло Косар.

Амазонки за секунду націлили гвинтівки та пістолети на хлопця.

- Не називай мене так. – промовив він. – Ніколи не називай.

- Сховайте краще стволи, дівчата. – сказала Кайдашиха. – Цей гівнюк із ЧК! Якщо його убити, то по нас всіх прийде ціла армія, а не один із тих задрипаних загонів Муромця.

- Правильно каже.

Кирило покинув фортецю амазонок.

Він знову повернувся у Сонячне. Тим часом діло уже доходило до вечора. Сонце сідало.

Онищенко зупинився, щоб подивитись на захід сонця. Красиве явище, воно йому завжди подобалось до нестями. Усі свої роки, причому. Воно мало якусь ауру, якесь дивне відчуття… спокою?

«А що таке спокій?»

Кирила перервав із роздумів голос.

- Теж любиш милуватись заходом сонця? Красиве явище, правда?

Онищенко повернув голову у сторону. Коло нього був Антон власною персоною. Він когось нагадував Онищенку своїм зовнішнім виглядом.

Три товариші.

Кирило не зразу зрозумів цього. Хто перед ним стоїть. Це відбувалось якихось три секунди. Але вони швидко пройшли, після чого наступив подив.

- Роланд?!

- Ага, Кириле.

Онищенко тут же потягнувся до маузера, та Антон вкотре його випередив та наставив на нього револьвер. Обличчя його майже не змінилось. Він нагадував Онищенку якогось персонажа, якого він раніше уже десь зустрічав. Тільки не може згадати де саме.

- Сховай пістолета, Кириле та не сором себе та мене. Меркурій тримає тебе на прицілі уже як третю хвилину. – цілком спокійним тоном мовив Роланд. – Я прийшов поговорити.

- Знову будеш сувати мені документи? – поцікавився Онищенко.

- Ні, не буду. Ти вже показав, що не хочеш вирішити все мирно. Я поважаю твій вибір, хоч ми могли вирішити все і без крові. Але спершу, ніж цей момент настане, я хочу попросити у тебе дещо.

- Ого, і що саме?

- Допомогу.

«Ну ніхєра собі розмова тут зараз буде».

Кирило витріщив на нього очі.

- Тобто ти хочеш сказати, що я тобі допоможу, а взамін ми вирішимо питання із тим, що я тебе переслідую?

Роланд мовчки кивнув.

- Та ну, ти просто пи…

Пролунав постріл коло ноги Онищенка. Той різко затнувся та напружився.

- Я. Не. Брешу. – відповів Антон. – Бо якби я хотів тебе убити, то Меркурій зробив це просто зараз, але із поваги до тебе я цього не роблю, правда ж?

Хлопець похитав головою.

- Чого ти хочеш?

- Ти можеш наказати амазонкам відкрити двері? – поцікавився Антон.

- Ну вони думають, що я із ЧК.

- Тобто вони тебе бояться?

- Завдяки Микиті – то так.

- Прекрасно. – зблиснув очима Салащенко. – Тоді ти знаєш усю історію.

- Антоне, - промовив Кирило. – Мені дійсно жаль, що Айвенго загинув. Прийми мої співчуття. Я знаю як це.

- Я приймаю їх. Дякую, Кириле. – похилив голову та голосно видув Роланд. – Тому ти розумієш, чому я хочу напасти на тих гівняних баб.

- Ти їх не здужаєш. Їх забагато. Навіть, якщо я допоможу, то нас буде лише…

- Три?

- Так.

- Ти помиляєшся, Кириле, - почав пояснювати свій зловісний план Роланд. – Я вже усе продумав. Ти уже бачився із Мокієм?

- Звідки ти знаєш?

- Меркурій. Не забувай – він усюдисущий.

«Ага, з тобою – хрін забудеш».

- Бачився і що?

- Ти ж знаєш, що він має зуба на амазонок?

- Знаю. Пропонуєш звернутися до нього за допомогою?

«Використовуєш мене, Роланде? Не схоже на тебе».

- Ага. Скажеш, щоб пошуміти десь на околицях та перетягнули усю увагу патрулів тих червоних баб на себе. А далі я вже сам розберусь.

- Хочеш втекти, Роланде? – поцікавився Кирило. – І пошити мене заодно у дурні?

- Ні. Я маю зв’язки. Просто попроси Мокія, щоб той пошумів, після чого приходи сюди. Я скажу тобі наступну частину плану.

- Де гарантії, що я маю тобі вірити?

Роланд голосно видихнув.

- Ну ти досі живий. Це можна вважатись за гарантію?

- Ти просто граєшся та випробовуєш моє терпіння. – прошипів до нього Кирило.

- Ага. Мені цікаво чого досягнув ти, Кириле. Пам’ятаєш парі?

- Парі?

Кирило повернув голову від Антона кудись убік, у сторону степу та задумався.

«Парі».

«Ми укладали парі».

Роланд не брехав. Із цим прокинувся черговий спогад із минулого Кирила(чи Каїна?).

Тоді він ще раз пересіпнувся із Роландом. Вони балакали за життя та як працюють їхні загони. І так, слово за словом вони вирішили дізнатись хто кращий – «Гарт» чи «Загірна комуна». На тому і уклали парі.

А згадали тільки зараз.

- Парі. – мовив Кирило. – Точно. Ми ж колись його уклали.

- Ага, уклали, друже. І воно досі у силі.

- Ні, не у силі. «Загірна комуна» мертва.

- Як деякі члени «Гарту». Айвенго віддав Богу душу.

Вони ще якусь хвилю мовчати, після чого Роланд розвернувся.

- Ну ти мене почув, друже. – мовив він. – Зроби те, що я тебе просив. Якщо зробиш, то я точно про це дізнаюсь і сам тебе знайду. Бувай, Кириле! До наступної зустрічі!

Роланд знову собі спокійно пішов, а Кирило не міг нічого вдіяти. Як зараз, так тоді. Це його бісило.

Але допомогти він збирався.

«Це Роланд. Таким людям я точно допоможу. Він не може мені брехати».

Чотири шаблі.

Коли помалу сонце зайшло за горизонт та з’явилась темрява(а хоча вона ніколи і не зникала), то Кирило уже дістався до табору консилійців Мокія. Він йшов легко, бо знав, що зараз зможе собі спокійно поїсти та поговорити із Мокієм.

«А він може із «Загірної комуни» чи ні?»

Це питання з’явилось, як тільки він зайшов у табір, а перед тим сказав про себе. Йому тут же на зустріч вийшов Муромець-Мазило. У руках тримав дві металеві кружки із чаєм. Одну він простягнув Онищенку.

- Здоров! – привітався спокійно Мокій. – Як справи у Селі були? Найшов якісь сліди Роланда?

Кирило взяв кружку. Подивився на неї. Потім – на Мокія.

- Цигарку маєш? – поцікавився.

- Так ж не курю.

- А. Точно. Забув.

- Не забув, бо я тоді ніколи цього не казав. – посмішка на обличчі того миттю зникла.

- А, пробач. Тоді можеш у когось попросити.

- Зараз.

Їх ній діалог перервався до того моменту, як один із членів «нової загірної комуни» не дав Кирилу цигарку та не запалив її.

Хлопець подякував тому, після чого він та Мокій дивились на нічне Пролетарське-Сонячне та паралельно із цим пили чай.

- Ти питав за пошуки. – почав Кирило. – Я знайшов його. Навіть розмовляв із ним.

- А чого тоді не впіймав? – поцікавився Мокій раптово.

- Меркурій тримав мене на прицілі. Якби я щось би зробив, то мене б просто убили. Тому я мусив його просто вислухати.

- Угу. І що він тобі говорив?

- Він казав, що готовий вирішити усі питання, але спершу хоче визволити свого напарника із лап тих червоних амазонок. До речі, чому ти мені нічого про них не казав?

- А ти б повірив? – поцікавився Мокій.

Кирило задумався, після чого затягнув сигару.

- Твоя правда – не повірив би.

- І я про те. То чого це Антону розказувати тобі про свої плани?

- Бо він досі вважає мене своїм другом. Він просив допомоги. Хотів, щоб я сказав це тобі і ти відволік із своїми хлопцями патрулі, доки Салащенко буде штурмувати ті конюшні.

- Тільки він та його помічник? Він дійсно думає, що у нього вийде? – здивувався Мокій. – Це ж дурість! Тим паче, що він може тебе просто дурити і втече, щойно з’явиться нагода.

- Ні. – заперечив Кирило.

- Що? – перепитав Мазило.

- Він не втече. Я занадто добре знаю його, Мокію. Він свого друга не кине. А того гаврика я бачив у полоні власними очима. Якби він це вчинив, то я тоді б дізнався, що полюю не за Антоном, а за кимось іншим.

- Він міг змінитись за цей час.

- Не вірю.

- Як знаєш. – Мокій зробив паузу, щоб випити чай. – То ти хочеш, щоб ми трохи поробили нерви амазонкам?

- Ага, бажано, щоб ви відвели їх від тих великих сараїв.

- Я допоможу тобі, але якщо Антон втече, ідіотом будеш ти. Як і провина на тобі. Тобі підходить?

Кирило також зробив ковток із кружки. Чай був несолодкий, гіркий.

«Як моє життя, ахаха».

Хоча він завжди любив гіркий чай. Це додавало йому якоїсь вигаданої та неіснуючої крутості.

«Але чому Роланд тоді тікає? Що він такого зробив?»

Кирило завагався.

«Може він зрадник і просто використовує мене?»

- Знаєш. – почав Кирило. – Можливо ти і правий. Роланд мене просто використовує. Тим паче як так і до кінця не знаю чому ЧК відкрило за ним полювання.

- Твоя правда, зазвичай ті хлопці за ким попало не полюють. – підтвердив Мокій.

- Зазвичай ЧК полює за іноземними агентами та саботажниками, а Роланд…

«Інна, вона полювала на священника… але вони брехуни».

- Роланд міг цілком ним бути. – погодився Кирило. – Тому візьмеш найкращим хлопців і сядете коло мене у засідку, гаразд? Коло він прийде, то коло нього десь буде Меркурій. Намагайтесь його ліквідувати, а я беру на себе Антона. Я знаю багато про нього, тому впораюсь. У разі чого – прийдете мені на допомогу.

- Це вже більш схоже на хороший план. – погодився із ним Мазило-Муромець.

- Тоді за те, щоб його нарешті упіймати, друже! – Кирило підніс кружку.

- За те, друже! – Мазило стукнув і вони розсміялись між собою.

- До речі – як там Пес?

- Їсть собі і спить. Більш нічого. Певно, що засумувала без тебе.

«Це ж треба. Якась жива істота на цьому світі сумує за мною. Можливо, що не все втрачено».

Але думка була моментом і через мить вона розтанула серед тисяч інших таких подібних думок у голові Кирила, що разом із Мокієм пішли у шатро.

***

На другий ранок вони встали рано. Сонце зійшло лише через хвилин десять чи двадцять до того, а вже весь загін Мокія був на ногах і готувався до бою. Всього Кирило нарахував двадцять сім бійців(якщо не рахувати Мокія та самого Онищенка).

«А було їх ще більше. Ці амазонки дійсно уміють воювати, або у консилійців гівняний командир».

Кирило вже більш не хотів ображати та принижувати Мокія, але це у нього промайнуло мимоволі, майже на автоматизмі, подібно до того, як у собаки пролітає сигнал на команду свого господаря.

Консилійці вишикувались у шеренгу. Виглядали по-різному. Найбільше дивувало, що вони всі були різні між собою, але однакові водночас. Так, неначе кожен старався виділитись на фоні інших.

«І вони не можуть зрозуміти, що схожі межи собою».

Раптом Онищенко задумався ще глибше.

«А «Загірна комуна»? Чим ми були особливі?»

Його голова перетворилась на стрічку швидкого та бурхливого кіно, що показувала своєму власнику минуле, його миттєвості. Кіт, Сатир, Рубенс, Буздиган. Можна додати ще і Мокія, хай він і звалив на самісінькому початку. Всі моменти, коли вони виконували завдання та докладали їх штабу. Хто говорив про «Загірну комуну»? крім Неронова, Інни та Роланда і його хлопців із «Гарту»?

«Ніхто».

А чому не балакали?

«Не знали?»

Така думка приходила, коли вони всі ще були разом?

«Звичайно, що ні».

«А хтось балакав про «Гарт»? Хтось ще так само возвеличувався Роландом крім його напарників та мене?»

Ніхто.

«Але чому?»

Відповідь неймовірно проста.

«Бо ми не були ніякими особливими. Ми були лише інструментами».

«Тобто ніхто і не згадає про смерть «Загірної комуни»? Для всіх це буде просто сумна статистика втрати на війні? Бо ніхто про них не чув?»

Кирило відчув, що заплаче. По-справжньому. По-живому.

«Не зараз, сука».

Він похилив голову та закрив обличчя руками. Вони були сухими від спеки та мозолястими від подій минулого. Шорсткі, неприємні. Брудні.

«Не зараз».

- Кириле, ти готовий?

Онищенко забрав руки та підняв голову. Коло нього стояв Мокій у повному озброєні та дивився на нього.

- Готовий. Дякую за набої до пістолета.

- Звертайся.

Мокій підійшов до загону.

- Слухайте мене сюди, «Нова загірна комуна»! Ми сьогодні нарешті покладемо край розбою на цих землях! Ми покажемо цим самозакоханих жінкам, що із ворогами революції ми розбираємось нещадно і нам байдуже хто встане проти нас! Ми нещадні до ворогів! Хто не з нами, той під нами! І нехай наші вороги проклянуть той день, коли пішли проти сил держави колегіумів! Слава!

- Слава! – підхопили його солдати, піднявши свої гвинтівки. – Порвемо тих сраних баб!

- Кривда! – гаркнув Мокій. – Бери своїх хлопців і ганяйте коло села, час від часу стріляйте по ним! Нехай вони всі збіжаться! А ми вдаримо їм по тилам!

- Як накажеш, товаришу Муромець! – відгукнувся вусатий чоловік на ймення Кривда, а тоді заговорив до тих хлопців, що були коло нього. – Хлопці, ви чули командира! Беремо машин і коней! Качинський і Детерінг, ви за кермо! Пауль, Франц, Мюллер, ви на коней, а решта – за по машинам!

Одна частина тут же почала готуватись до виконання своїх завдань, а інша частина – людей десь дванадцять(якщо не рахувати Кирила та Мокія) досі залишались стояти.

- Отже слухайте мене, ви! – продовжив Муромець-Мазило. – А в нас є дещо інша ціль! Ми мусимо упіймати небезпечного злочинця, якого розшукує саме ЧК! Антон Салащенко, він же Роланд! Думаю, що ви мали чути про нього.

Поміж солдатами пройшовся шепіт. Кирило це вловив.

«Вони швидше питаються один в одного хто це такий взагалі, ніж просто що це він. Я був правий».

Він прикусив губу. До крові.

«Срань. Тоді я сам вірив у власну брехню».

Мокій продовжував : - Тож ми будемо його ловити із засідки. Це – мій друг, Кирило Онищенко, очільник «Загірної комуни» на честь якої я і назвав наш загін!

«Хріна лисого вони там щось про мене знають».

- Каїн…

Хлопець різко підвів голову та почав оглядати їх.

- Хтось щось сказав ? – запитав Кирило у консилійців.

Ті хитали головами.

«Невже причулось?»

- Так ось. – знову заговорив Мокій. – Ми мали би його упіймати. Роланд буде не сам. Із ним буде його напарник – вправний стрілець Меркурій. Його знайдіть першим, ніж Роланда, бо він, мов та примара – уб’є нас всіх, мов малих та сліпих дітей і знову втече разом із Салащенком. Вас ясно?

- Так! – хором відповіли консилійців.

- Чудово, тоді уперед!

Муромець розвернувся до Онищенка.

- Отже, Кирило йди, на те місце про яке ти казав мені вчора. Ми зразу будемо тихо йти за тобою. Спочатку спробуємо знайти гніздечко Меркурія та його нейтралізуємо. Як тільки це зробимо, то подамо знак. Це буде схоже на звук якогось ну дуже дивного птаха, ти точно не переплутаєш. Роланд мав би відволіктися, у той час як ти виб’єш у нього пістолета та повалиш на землю. Мої хлопці зразу тобі прибіжуть на допомогу. Усе засвоїв?

- Так. – кивнув Кирило. – І цей. Дякую.

- Та на здоров’я.

- Але у тебе промова була стрьомна. Я серйозно. Ніби якусь армію мертвих кличеш на бій.

Мокій здивувався.

- Так це я просто тебе копіював. Тоді, коли перший бій був. Коли ми те село мали захищати. Пам’ятаєш?

Кирило перевів погляд у сторону. Спробував згадати.

Мазайло був правий.

Таке було.

Ось Кирило стоїть, молодий, енергійний, із таким же волоссям, недовгим, що і зараз, але без помітної щетини та мішків під очима. Він виголошує це не тільки перед «Загірною комуною», а і перед іншими. І всі погоджуються із ним. Але ж тоді все було інакше…

Ні.

Не було.

Нічого

не

змінилось.

Н і ч о г о .

«Це дійсно було».

- Так. Я таке казав. – погодився Кирило із Мокієм.

- Та. Я тоді думав, що це така особлива промова, спеціальна…

- А був просто набір слів, щоб збільшити нашу агресію до ворога. – закінчив за нього Онищенко. – Це кожен міг таке зробити. У цьому не має нічого особливого. І не було. Як не було нічого унікального в «Загірній комуні», «Гарту» і тисячі тих, хто був схожий на нас. Єдине унікальне, що було у людей – це їхня власна дурість та егоїзм.

- Ти так вважаєш?

- Я так бачу, Мокію.

Він задумався. Але лише на мить.

- Можливо ти правий. Але я досі не впевнений.

Кирило важко видихнув.

- Та будь ласка. Думай, як хочеш. Мені насрати. Чесно. Не підведи мене друже.

- Не підведу, друже.

- Ні пуху, ні пера.

Онищенко вийшов із табору. Йшов швидкою ходою у Сонячне. По дорозі перевірив маузер та патрони. Все у порядку. Випадково поглянув у сторону – у степ. Сонце висіло високо у небі, усе було зелено-жовте. Ніби картинка із якоїсь книжки про далекі чи вигадані світи.

«Ніби пустеля. Все пусто, нічого немає».

Кирило ще раз глянув на цю «пустелю», як йому здавалось, після чого далі продовжив свій шлях, не збавляючи попереднього темпу.

***

Хлопець уже був у Сонячному. Ішов за попереднім маршрутом. Оглядався. Людей взагалі не було на вулиці.

«Не дивно».

Амазонок – також. Десь далеко, як на північ прогриміли перші постріли.

«Вовкулаки Мокія почали виконувати свою роботу. Молодці. Не здохніть тільки там».

Потім ще один. І ще. Справжня перестрілка.

Кирило витяг із кобури маузера, розглянув його, зважив його рукою, немов тримає вперше, після чого заховав його у кишеню сірої потертої шинелі Буздигана, а тоді продовжив рух.

Постріли то затихали, то ставали гучнішими. Раптово через вулицю проїхав загін на конях. Їх було п’ятеро жінок. Із рушницями та із плащами. Червоними.

Вони зникли за наступним поворотом.

«Роблять свою роботу. Молодці».

Це було радше іронія, ніж Кирило їх насправді похвалив. Таке вже не вперше.

Хлопець знову глянув на степ. Він досі нагадував пустелю. Велику жовту могилу. Закопану.

«Напевно, що у цих місцях я і помру».

Кирило продовжив рух. Повернув на наступну вулицю – там проїхала машина без даху на якій хлопець нарахував п’ятеро амазонок – вони розмахували гвинтівками.

«А кулемети у них є?»

Це було би сюрпризом. Кирило у тій кріпості не бачив якогось сильного озброєння. Таке воно було, звичайне.

«Як у бандитів».

Ще декілька вулиць і Онищенко буде на місці. Поки він йшов, то побачив ще два загони амазонок. Вони вже були піші. Так спішили, що навіть не звернули увагу на Кирила.

«Не побачили мене – не побачать і Мокія».

Він уже був на тому місці, де буквально вчора цілком спокійно балакав із Роландом.

«Він просив у мене допомоги, зголосився уже більше не тікати, а я беру його у засідку. Він повірив мені, а я хочу його підставити. Це гідне друга?»

Але він називав Мокія другом, хоча до того вважав його мало не за шмат лайна. Невже він так легко може змінювати думку про людей?

«У мене немає іншого виходу».

Кирило чекав. Антона ще не було видно.

«Але із іншої сторони… Може він хоче мене обманути і якщо я все-таки успішно організую на нього засідку, то полегшу собі роботу. Упіймаю, повернусь до Потоків, знайду там Інну і через неї зв’яжусь із Нероновим. Здам Антона і буду вільний…

Вільний».

Він похилив голову, щоб сонячне проміння не світило йому в лице, після чого задумався.

«А що я робитиму, як моя робота скінчиться?»

Відповіді не було.

Кирило напружився. Посунув руку в кишеню та намацав маузер, а тоді витягнув його та націлився.

Перед ним був Роланд. Він також цілив револьвером у того.

- Привіт. – сказав він, повільно підходячи. – Молодець, що прийшов. Меркурій теж передає тобі «здоров». І його гвинтівка.

«Уся команда у зборі».

- Я по-іншому не міг. Ти ж міг убити мене будь якої миті.

- Не я, а Меркурій. Хоча-а-а… твоя правда. І я теж. Але цього не зробив.

- За що я тобі сильно і дякую.

- Це я тобі дякую, Кириле, що ти мені допомагаєш.

- На та здоров’я.

Онищенко вже навіть не хотів задумуватись над тим, що він вкотре бреше. Не хотів. Не мав ні найменшого бажання.

«Насрати. Всі брешуть і я теж».

А по вигляду Антона було видно, що він точно налаштований на бій – його довге чорне волосся було заплетене у хвіст, чорна гімнастерка буза защеплена, а на плечі висіла гвинтівка. «Мосіна», напевно.

- Що ж, ти молодець. – посміхнувся Антон, після чого сховав револьвер. – Бачиш, я не бажаю тобі зла. Як і ти мені. Ти просто жертва обставин.

- І а чого Меркурій не показується?

- Він зараз вийде. Із рештою.

«Рештою?»

- Рештою? – здивувався Мокій.

- Ага. Ти думаєш, що ми втрьох будемо визволяти Микиту? Ні, звичайно ж. Я покликав допомогу.

- І кого ж?

- Вони називають себе Вершниками.

«Косар говорила про них. Говорила і сприймала як доволі небезпечних супротивників».

- Хто це такі?

- Чотири старих діда. Ніхто не знає скільки їм насправді років, але кажуть, що вони характерники.

- Характерники?

- Ага. Воїни-маги.

Кирило широко відкрив очі.

«Хто в сраку?»

- Воїни-маги? Ти серйозно?

- Ага. – Роланд був сама спокійність. – Не знаю правда то чи ні, але їх всі бояться і вони дійсно вправні воїни.

Раптово вони двоє почули постріли. Схопились за пістолети.

- Сила звички, Кириле, чи не так? – знову брав на кпини Роланд.

- Ага, Антоне. – мимоволі і собі посміхнувся Кирило, хоча глибоко у душі переживав.

«Мокій і решта про те не знають же».

Але стрілянина була всього декілька секунд, після чого двоє знайомих побачили, як із рогу будинку виходить ціла група людей. На перший погляд – бандити, проте вони були доволі добре озброєні, а деякі ішли із лютнями та барабанами.

«Що за цирк?»

Кирило придивився. Попереду йшли декілька людей.

«Та ну нахрін. Цього не може бути!»

Вели цей вертеп посеред кінця літа та початку осені чотири старезних дідугана, які були пишно вбрані. Усі вони були сивочолими, із довгими вусами та зачісками-оселедцями. Коло себе несли гвинтівки та шаблі, що висіли при боці.

«Ти диви, дійсно схожі на магів».

Але найбільше здивувало Онищенка не це. А дещо інше. Коло стариганів йшов молодий хлопець із легкою чорною борідкою та дещо довгим(але не настільки, як у Роланда) волоссям, а на плечі висіла довга рушниця. Був він вбраний у звичайний сільський одяг, хіба що мав на руках білі рукавички та закочені рукава. Йшов та його погляд і Кирила перестрілись.

Упізнав.

«Меркурій. Срань. Срань, срань, срань».

А коло напарника Роланда йшло двоє консилійців, що тягнули на собі Мокія, що був сильно поранений.

- Твою ж, Мокій! – крикнув Кирило та хотів якось побігти йому на допомогу, як тут же почув голос із сторони.

- Ступиш ще один крок, Кириле і мені доведеться стріляти.

«Роланд. Він не брехав».

Тим часом цей загін підійшов до Антона та Кирила, після чого обступили їх напівколом.

- Привіт , Каїне. – привітався глузливо із ним Меркурій, махнувши рукою. – Знаєш, а якщо дивитись на тебе так, а не через приціл, то ти навіть дуже гарний.

- Завались, бо на тебе вже ніхто не подивиться. – пригрозив йому Онищенко.

Він ніколи не ладив із Меркурієм. Так уже склалось. Вони були аж надто різними. Хоча не ладили, але завжди визнавали один одного вправними воїнами та консилійцями.

Кирило повернув голову до Мокія.

- Ти живий? – запитав він, але тут у нього зразу же націлили дулами різної вогнепальної зброї.

- То ти із ними? – мовив один із старих, що мав невелике намисто із прикрасами у формі черепів.

На голову лобі цього діда красувались татуювання могил. Він махнув рукою до бандитів-музик і ті почали грати. Але якось по-дивному, по-незвичному. Кирило ще не чув такої музики. Вона була якась страхітлива, якась лячна.

- Ні, не з ними. – мовив зразу ж після тої фрази Роланд, опустивши із Кирила револьвер. – Вони його змусили, правда ж? Він не з ними.

Онищенко отетерів від такої відповіді.

«Він мене рятує від смерті?»

- Він мій друг, як я мав казав. – продовжував тим часом Антон. – І друг Меркурія. Правда ж, Меркурію?

- Ага. Це я так із ним дражнюсь увесь час. Правда, Каїне? – відповів член «Гарту».

- Так. – погодився із ним Кирило, бо це було правдою.

Стариган із черепами знову махнув рукою. Музиканти затихали. Страхітлива музика припинилась.

- Як скажеш. Але тоді. – він показав рукою на Мокія. – Нехай уб’є його.

- А навіщо? – не зрозумів Кирило.

- Раз вони тебе змусили організувати засідку, то це означає, що ти їх ненавидиш. Хіба ні?

Це говорив уже стариган із двома шаблями. Його лице було пошрамоване, а на тіло накинута довгий червоний жупан.

- У цьому немає потреби. Я довіряю йому. – знову вступився Роланд. – Клянусь, що так і є.

- Гаразд. – видихнув той із черепами. – Але якщо це буде неправда, то вмреш і ти сам.

- Домовились. – відповів Роланд.

Той дід із двома шаблями розвернувся до консилійців, що тримали пораненого Мокія і змахнув руками.

Солдати різко повалили Муромця на землю, після чого почали його копати та бити руками.

Мокій важко дихав та кричав.

- Хлопці! Хлопці! Не робіть цього! Будь ласка! Будь ласка!

Та його вірні піддані були немов глухі до нього та продовжували дубасити свого командира.

- Киньте їх щось. – звелів стариган із двома шаблями, спокійно спостерігаючи за тим, як б’ють Мазайла.

Один із бандитів кинув їм ножа. Його вхопив консилієць та тоді заколов Мокія. Той важко дихнув і перестав супротивляться і бути скрученим колобком.

До нього підійшов один із бандитів, оглянув, а тоді сказав старим : - Він мертвий!

Консилійці ж, тим часом стояли, немов прокинулись.

- Муромець. – сказав один із них. – Муромець!

- Ми його убили! Убили! – мало не плакав інший.

- Але ж… але ж ми не хотіли! Не хотіли, Дикуне!

- Заваліться вже. – промовив розлючено стариган із двома шаблями, після чого знову змахнув рукою.

Той, що тримав ножа тут же накинувся на свого товариша та почав його колоти, а тоді заколов ним і себе.

Кирило наглядав за цією картиною із кам’яним обличчям. У нього не було раціонального пояснення як це сталось.

«Якого…»

- Заберіть ніж. – продовжив дід. – І кинете до решти. Ті консилійці й таляра ламаного не варті.

- Ага. – погодився із ним другий.

Він жував запліснявілий хліб. Це було доволі гидко.

- То, що продовжуємо рух? – поцікавився Роланд у дідів.

- Ага, ідемо. Нічого витрачати тут час. – буркнув хтось із них.

Кирило не міг зрозуміти хто саме – їхні голоси були схожі між собою.

- Ідемо, Кириле, допоможеш нам відкрити ворота. – нагадав йому Роланд та підійшов ближче.

- Ти мене обманув, друже. Я неймовірно злий. Тепер я маю повне право, щоб тебе убити. Але я зроблю для тебе виняток – дам другий шанс. Коли допоможеш нам – то вирішимо дилему із тим, що ти мусиш мене упіймати. Але хочеш вижити – тримайся мене та Меркурія. Із цими жарти неймовірно погані.

- Хто вони? – запитав Кирило, ледве стримуючи себе, щоб не закричати.

- Вершники. Маги. Характерники. Це каста чарівників серед козаків. Одиниці на мільйони. І ти сам бачив на що вони здатні.

- Як їх звати?

- Не повіриш.

- Кажи вже.

- Війна, Чума, Смерть та Голод, Каїне.

Це сказав Меркурій.

Volens – nolens.

Гурт бандитів продовжував рух. Попереду йшли, власне, самі Вершники, коло них – свита, а десь позаду Меркурій, Роланд та Кирило. Перші пару хвилин топтали мовчки. Кожен думав про своє. Але потім все ж заговорили.

- Де ти їх знайшов? – поцікавився у Антона Кирило.

- Де знайшов – то там уже немає. Вони тут недалеко перебувались.

- Що ці діди не поділили із амазонками?

- Якась стара ворожнеча, ще із часів громадянської війни. Я у подробиці сильно не вдавався, сам розумієш. Усю правду про це знати – собі дорожче.

Кирило кивнув йому.

«Ага, ти правий».

Поки що мовчали. Меркурій свистів собі якусь пісеньку. Сонце припікало, степ поволі починав нагадували пустелю, про яку думав Онищенко.

На душі теж було щось схоже. Тільки що на його очах помер Мокій. Померла людина, яку він зумів пробачити після стількох років сліпої ненависті. Тільки зумів назвати його знову «другом», як тут же знову померла.

«Може така моя доля?»

На початку громадянської війни Кирило не вірив у такі нематеріальні поняття, вважав їх казочками для тупих людей або маленьких дітей.

А зараз…

«А зараз я вже нічого не хочу вірити чи приймати».

Кіт, Сатир, Рубенс, Буздиган. Мокій…

Вони мертві.

Інна.

«Людина у ній точно померла».

Сама історія «Загірної комуни» - тепер героїчна брехня.

«Куди я повернув не в ту сторону, що тепер це все маю?»

Раптово до нього заговорив Антон.

- Кириле.

- Я слухаю.

«Хоч відволічусь від цих думок».

- Що ти будеш робити, якщо упіймаєш мене?

- Я?... Навіть не знаю. Я не мав жодної цілі після того, як вернувся із півдня та після того, як та війна завершилась. Мабуть би почав пити, як останній чорт і зрештою спився би. Але Неронов, який тепер працює у ЧК виявився швидшим за горілку і знайшов мене та поставив перед фактом – ти втік, я тебе ловлю.

- Тобто у тебе немає вибору, правда ж?

- Так.

- Я розумію. Тому я і запропонував тобі спочатку варіант, який ти відкинув…

- Неронов і його «друзі» - то тобі не дворічні діти, щоб їх так можна було легко дурити.

- Знаю. Але спробувати все одно можна було.

- Мені б твою сміливість.

- Ясно, проїхали. – видихнув Роланд. – А ось тому я запропонував тобі ще другий варіант.

- Який саме?

- Не хочу говорити про нього. Спершу допоможи мені визволити Микиту та помститись за Айвенго. Я ж допоміг тобі зробити праведну вендету за своїх, правда ж?

- Якщо по правді, то Краснова і решту перебив лише один я.

- Але я, Меркурій та Микита вивели тебе на нього, правда ж?

- Ага, гаразд. До речі – а де зараз Д’Артаньян?

Антон не відповів. Лиш довго та тонко засопів.

- Потім скажу.

- Останнє питання. – попросив Онищенко.

- Валяй. – погодився Салащенко.

- Ти знайомий із амазонками?

- Щось типу того. Точніше не я, а Меркурій – спав однією із них.

- Ого. – відповів Кирило та обернувся до Меркурія. – Я бачу, що у тебе цікаве життя.

- Та точно цікавіше, ніж твоє, Каїне. – буркнув той, курячи цигарку(невідомо як він встиг її закурити за час розмови Роланда та Кирила).

- Не маєш до чого вчепитись, тільки і вмієш, що обзивати мене «Каїном»? – поцікавився хлопець.

У відповідь той буркнув щось нерозбірливе та відійшов від них обох.

- Сам знаєш, який у нього характер. – відповів Салащенко та додав. – Скверний.

- Скверний, та. – погодився Кирило, а тоді поцікавився : - А як сам Меркурій ставиться до того, що має стріляти у них? Там же є та…

- Цілковито спокійно, Кириле. Казав, що якщо хтось і вб’є її, то це буде він. Убили нашого побратима та брата не по крові, Кириле. Таке не пробачається.

- Але ти убив того друга.

- Муромця?

- Так.

- Тут не було вибору, Кириле. Треба було йти на жертви. Або ти живий, а він ні, або Війна убив би вас обох тим способом…

- Це магія?

- Не знаю. І знати точно не хочу. На рахунок Мокія – у тебе буде шанс помститись.

- Сподіваюсь на це. Не хочеться бути обділеним.

- Ага.

Тим часом їхня здоровенна група зупинилась перед самими конюшнями. Бандити утворили коло, посеред якого стояли Вершники.

Один із них – Смерть, почав : - Отже, хлопці, ви самі знаєте для чого сюди прийшли. Нам випав грандіозний шанс знищити той гадюшник зсередини. Треба подякувати побратимам тих консилійців, які вирішили зробити на нас засідку і самі потрапили у нашу.

Бандити розсміялись. Прозвучали слова «так їм і треба!» «собаці – собача смерть!» і тому подібне.

Смерть почекав, допоки решта затихне, після чого продовжив : - Тому попробуємо заслати їм «троянського коня». Роланд! Той здохляк при тобі ще?

«Високої вони про мене думки».

- При мені! – відгукнувся Роланд і тут же сказав: - Амазонки вважають, що він із ЧК!

- Із ЧК?! – здивувались усі навкруги.

- Але це не так. Він їх обманув! – продовжував Салащенко. – І я вважаю, що це можна добре використати. Косар і її посіпаки мають на мене зуб за те, що я пообіцяв їх усіх перебити!

- План? – це сказав уже Війна. – Мені цікаво його почути.

- Нехай ми зробимо вигляд, неначе Кирило мене зловив і веде. Вони миттю відкриють двері, після чого ми спробуємо відтовкти їх, коли ви будете вибивати двері. Тим паче, що у них у полоні знаходиться мій товариш, то ми проб’ємось.

- Можна узяти ще для більшої переконливості Меркурія, щоб було легше. – додав Кирило.

- Гарна спроба, Каїне. – той з’явився тут-як-тут. – Але я – стрілець і моя перевага це вбивства на відстані. Там із мене толку буде, що із козла – молока. Я краще буду бити по вікнам.

- Дій, як вважаєш за потрібне. – докинув йому Роланд, після чого сказав. – Тоді я готовий стати приманкою.

- Нехай буде так. Все одно вас не шкода. – докинув посохлий Вершник(це мав би бути Голод).

- Тоді я не проти. Можемо починати. – мовив Кирило.

Через п’ять хвилин він вів поперед себе Антона, який ступав із піднятими руками уперед, бо Онищенко цілив на нього маузером.

«Тільки б спрацювало».

«Тільки б спрацювало».

Вони зупинились перед воротами.

- Агов! Червоні амазонки чи як ви там себе називаєте! – загукав щосили Кирило. – Агов! Ви мене чуєте?! Ви там спите чи оглухи від такої глушини!

- Чуємо тебе! – почув хлопець голос із протилежної сторони. – Чого треба?

- Я привів Роланда! Як і домовлялись! Відкривайте! – продовжив кричати Онищенко.

- Привів? Точно? Не брешеш?

- Може вийдете і перевірите?!

- Зараз-зараз, відкриваємо!

«Вони купились».

Дверцята, що були у ворота широко розчинились і до них вийшло п’ятеро амазонок у своїх фірмових багряно-червоних плащах.

- Ти диви, дійсно упіймали! – мовила одна молода, із чорним волоссям. – Що, добігався Роланде?

- Мабуть, що так. – цілком спокійно відповідав той.

- А що із Меркурієм? – поцікавилась та чорнява.

- Убив. – коротко відзвітував Кирило. – Більше той гівнюк не буде мене тримати на прицілі.

- Жаль, красивий був. – знизила плечима вона, після чого знову зиркнула на Антона. – Як зустрінешся із ним у пеклі, то передасиш мій «привіт».

- Та куди я вже дінусь. – відказав той.

- Заводь його усередину. Косар обіцяла тобі за це ще додаткову нагороду. – мовила вона, показуючи рукою в яку сторону треба йти.

- Ага, винагороду – хіба що особисто розставить перед ним ноги. – гаркнув Антон.

Від такої відповіді здивувався навіть Кирило.

«Охєрєть, ти видав, Роланде».

Супроводжувальні зупинились на місці. Першою Антону удару в лице нанесла та чорнява. А тоді всі решта. Салащенко лиш гарчав, мов який поранений звір, але потім лиш посміявся.

- Б’єте, мов якісь баби. – відповів він.

- Нічого, як до тебе дійде Донець, то будемо сміятись ми. – пригрозила та дівчина із якою спав колись Меркурій.

- Ти не вирішуй за мене. – вступився Кирило. – Може я передумаю його віддавати вам. ЧК мені строго сказало, що я його маю схопити, а не порішати на місці.

- Твоя ж правда, але все ж… - відповіла та. – Заходь.

«Нарешті зайшли».

Він знову опинився у цій «фортеці». Тепер усі дивились на них обох. Усі хотіли побачити того самого Роланда, що божився, що прийде по їхню обрану Ганку. Кирило теж розглядав по сторонам.

«Холера, вони ж напевно усі будуть озброєні. Треба виграти трохи часу».

- Ей, як там тебе? – він звернувся до знайомої Меркурія.

- Леніна Краун. – відповіла та.

- Ти не місцева? – поцікавився із байдужим виглядом Кирило.

- Ні. Це позивний. Не тільки ви можете обзиватись усякими крутенькими іменами. – буркнула Краун.

- Ясно. Але про що мова – нехай оці всі йдуть робити свої справи. Я домовлявся про доставку лише із Косар, що передам його особисто їй. Я й так роблю вам велику послугу, що приводжу сюди і ставлю під удар своє місце у ЧК.

«Вай, яка брехня. Інночко, ти би раділа тому як я майстерно працюю».

Краун замислилась, потім ще переговорила із своїми напарницями, після чого злісно засопіла носом і відповіла : - Гаразд, твоя правда, буде по-твоєму.

«Авжеж, що буде по-моєму, Леніна Краун. Бляха, це ж треба було до такого позивного додуматись».

Хоча у Кирила він був не менш пафосним.

Вони пройшли ще, після чого повернули до того самого крила, де засідала «верхівка»(знову Кирило дав асоціацію для себе із тим місцем).

Вони зайшли. Усі були на місці. Ганна, яка щось їла, Кайдашиха, Донець, решта, які теж щось їли.

Щойно сюди зайшли Краун, її напарниці, Кирило та Роланд, вони покинули трапезу та почали розглядати жадібно Антона.

- Обрана! – мовила голосно Краун. – Каїн привів Роланда!

- Я бачу! – відповіла та. – Можете нас залишити.

- Як скажете! – Краун кивнула головою і вони зникли, залишивши їх.

- Отже ти все ж виконав моє прохання. – Ганна підвелась та попрямувала до хлопців. – Я вважала, що це буде малоймовірно.

- Ми були гіршої про тебе думки, чекісте. – мовила Донець. – Але ти виконав це.

- Для початку, ніж ви почнете свою сердечну зустріч, я хочу побачити вашого ув’язненого. – відповів Кирило.

- Чого це? – поцікавилась Кайдашиха.

- Таким було його останнє бажання. Скільки я б за ним не ганявся, та він був моїм колишнім другом. Побачити на останок одного із своїх напарників – таким було його останнє бажання. І я зголосився його виконати.

Вони всі недовго замовчали. Ганна думала недовго, бо, схоже те, що вона отримає бажане закрутило їй голову.

- Нехай буде так. – мовила вона. – Приведіть в’язня!

По той бік кімнати хтось зарухався і через декілька хвилин у приміщені з’явилось двоє амазонок, а разом із ними – зв’язаний Микита.

- О, Кириле! – сказав він Онищенку, коли знову побачив його, а тоді його зір упав на Роланда, - Антоне…

- Бачиш, мене зловили. – цілком спокійно сказав Салащенко. – Кирило виявися спритнішим та розумнішим за мене.

«Або він мене дійсно хвалить, або це дуже і дуже тонка іронія».

Микита перевів погляд від друга на Кирила.

- То ти все-таки його зловив? – поцікавився він. – І ти його здаси ЧК?

- Спершу ми займимось ним, а тоді вже у ЧК. – мовила спокійним тоном Соломія Донець. – Не забувай, дурню, що він тут через свою дурну голову.

- То якщо він через провину Антона. – мовив Онищенко. – То я ось привів його. Можете відпустити хлопця. Роланде, можеш із ним поговорити. Це також була частина його бажання. Я і не перечу.

- Нехай. – буркнула Косар. – Тільки щоб це не зайняло якісь довгі години.

- Не переживай. – заспокоїв її піднесеним тоном Салащенко. – Це буде усього декілька секунд.

- Тобі слова не давали. Поки що! – гримнула на нього Кайдашиха.

- Можеш обмінятись парою слів із своїм товаришем, Роланде. – дав йому дозвіл Кирило.

- Дякую, друже. – відповів йому той, після чого повільно підійшов до Микити та шепнув йому пару на вухо, а тоді відійшов від нього та сказав решті присутнім: - Я завершив.

- Нарешті. – від нетерплячки Ганна уже почала стукати ногою об підлогу конюшні. – Мені вже не терпиться почати.

- Як і мені. – відповів Кирило, а тоді крикнув: - Зараз!

Онищенко різко перевів маузер із Антона на амазонок, що літали десь у хмарах думками та вистрелив.

Бах.

Бах.

Два постріли. Обидва – у лоб. Вони загинули на місці. Кирило завжди цілить по головам.

Або Каїн.

Антон тим часом вихопив із кишені револьвера та вистрелив по Кайдашисі та Донець. Обидві кулі поцілили їм у тіло. Вони померли не зразу. Відчули пекучий біль та попадали із криками.

Це відбулось за якісь нещасні, швидкоплинні т р и с е к у н д и .

Тільки но все було більш-менш спокійно. Пройшло три секунди – чотири трупи і ситуація різко перемінилась із ніг на голову.

Тим часом Роланд націлив револьвер на Ганну.

- Не рухайся, суко! Бо продірявлю тобі твої курячі мізки! – завив він.

Кирило, тим часом, швидко метнувся до дверей та зачинив їх.

Микита був у шоці.

- Йосип драний! – промовив він. – То ти, Кириле, разом із Роландом!

- Ага. – відповів Онищенко, підбігши до нього. – Зараз розв’яжу.

Він витяг із чобота ніж та перерізав мотузки.

- Бери собі якусь зброю і допоможеш нам. – сказав Кирило, почувши, як до дверей почали гупати: - Зараза.

- Нема питань, зараз ми їх швидко на шинку пустимо. – блиснули очі у того.

- Микито.

Це сказав уже Роланд.

- Шо? – поцікавився той.

- Ласкаво прошу у «Гарт». Тепер ти у моїй команді. Як твій брат.

- О-о-о! – ще більше зрадів той. – Не підведу тебе, командире Роланд.

- Якщо ти вже подався до Роланда, то й позивний у тебе має бути класний. – вирішив і собі додати п’ять копійок Кирило, підпираючи двері, що все більше та більше тріщали.

- Ага, то правильно. – погодився із ним Салащенком. – Ким ти будеш?

- Фаустом він буде. – додав Кирило, посміхнувшись. – Тоже хлоп був такий, на тебе схожий.

- Мені подобається, прикольно звучить. – відповів Роланд, тримаючи на прицілі Косар, що боялась тепер і слово зайве вимовити.

- Нехай, цікаво звучить. – Микита узяв із трупів амазонок рушницю. – Фауст, так Фауст!

Зірка Фауста.

Тепер вони тримали оборону втрьох – Роланд, Фауст та Кирило. Двері далі гупали.

- Ну і де ці Вершники? – поцікавився Онищенко у Антона.

- Я звідки знаю, чого вони не почали нам допомагати! – відповів той. – Зараз приєднаюсь до вас.

Він почав зближувати ціль із Ганною.

- Я знаю, що ти точно не беззахисна, тому зводити із тебе очей не можна. – відповів він. – Але і тримати тебе на мушці весь час не надто вигідно для нас.

- Тоді убий мене, помстись за свого друга. – гордовито промовила вона.

- Це обов’язково. – при таких словах Салащенко зберігав спокій. – Але не зараз. Зараз відпочивай.

Він, мов гадюка рвонув та ударив револьвером Косар по лобі. Знав куди цілитись – через секунду дівчина повалилась, мов мішок на підлогу.

- Все гаразд, житиме. – прокоментував падіння Роланд Кирилу та Микиті, додавши: - Аматори.

Після цього він розвернувся до решти.

- Що будемо робити? – поцікавився Фауст.

- Чекати, коли нам прийдуть на допомогу. – відповів Кирило.

Серце у нього калатало.

«Смерті. Знову я убиваю. Але тоді вони б убили мене. Це справедливо».

Він оглянувся на трупи. Обличчя ще були. Це були мертві люди. Не ляльки без лиць.

«Каїн не прийшов. Чудово. Чудово. Ч у д о в о».

Тоді хлопець знову перевів погляд на двері. Краще не варто збільшувати шанс появи небажаного.

По той бік двері пролунали перші постріли. Потім ще одні. І знову. Вони були різні, довгі черги, одиничні постріли, по черзі.

- Нарешті! – радісно вигукнув Кирило. – Ще трохи і будемо пробувати вибиратись із цього пекла!

- Правильно кажеш, Кириле! – підтримав того Антон. – Треба зачекати, коли вся увага від нас перейде на Меркурія та Вершників!

- Меркурій теж із вами? Оце так! – у Микити від того аж очі палали. – Тоді я вас почув!

- Слухай, Микито, - почав Роланд. – Ти не сунься на рожен. Краще тримайся укриття.

- Гаразд, гаразд! – відказав той.

Кирило над цим замислився.

«Він навіть ніяк не відреагував на те, що я тільки но убив двох жінок. Він рветься у бій, зовсім, як…».

«Я».

Це його налякало.

«То от яким я був зі сторони. Скаженим звіром, що жадає убити своїх ворогів. Ось що ти таке, Каїне».

- Микито. – звернувся він до Фауста.

- Я тебе слухаю, Кириле. – відповів той.

- Тебе не турбує те, що я тільки-но убив двох людей? І те, що Роланд також вбив?

- Ті, ніскілечки. То ж вороги. Вони б тоді убили нас.

«Холєра, доля правди у його словах є».

Так вже пройшла хвилина. Потім наступна. Стрілянина по той бік досі продовжувалась.

- Думаю, що можна відкривати. – сказав Фауст.

- Ти як, думаєш, Антоне? – поцікавився Онищенко у Салащенка.

- Можна спробувати. Ти береш тих, що будуть із ліва, а я тих, що зправа.

- Гаразд, згода.

- На рахунок три.

- А я? – поцікавився Фауст.

- Зразу будеш за нами. – відповів тому Роланд. – Ти у моїй групі тільки новачок, тому ризикувати будеш по мінімуму.

- Ну як скажеш.

Схоже було, що Фауст був незадоволений, але змирився із цим наказом свого командира.

- Почали. – сказав Роланд, підійшов до дверей.

- Раз! – Кирило відіправ колоду, якою він закрив двері на початку.

- Два! – до дверей підійшов Роланд і тепер вони обоє підпирали їх лише вагою власних тіл.

Кирило тримав правою рукою ручку дверей.

- ТРИ! – крикнув він, а тоді швидко відкрив їх та здіймав пістолет у ліву сторону.

Антон – у праву. Вони зразу вийшли із кімнати та почали шукати укриття. Коло них нікого не було. Усі тепер концентрувались на нових та більш небезпечних.

Заховались та почали оглядатись. Раптово із сторони вискочила якась амазонка.

Кирило рефлекторно висунувся та вистрелив у неї. Поцілив. У голову. Та зразу же упала.

- Бачу, що ти досі точно б’єш. – відповів йому на те Роланд цілком спокійним голосом.

- На жаль так. – відповів йому Кирило.

«Добре, що я того трупа поки що не побачу».

Раптово Антон почав стріляти по верхнім переходам. Певно, що побачив там ворогів.

- Кириле, там, на горі! – сказав йому Салащенко.

- Зрозумів! – відгукнувся Онищенко.

Він перевів свій погляд. Дійсно – там були присутні вороги.

«Поїхали».

Почав вичікувати, допоки вони висунуться. Ще із часів громадянської війни, коли ще існувала така група, як «Загірна комуна» він старався берегти свої патрони та вбивати ворогів(людей) одним пострілом прямісінько у голову. Теперішній час не був винятком.

Роланд собі дозволяв промахуватись. Кирило ж – ні.

Нарешті – висунулась одна із амазонок. Постріл. Вона повалилась на упала на підлогу із висоти. Кирило у той момент відвернувся. Не міг на таке дивитись. Тепер, коли убивав уже він, а не Каїн.

- Там ще є трохи, Кириле! Слідкуй за переходом! – крикнув йому Антон.

Онищенко просто кивнув йому. Прицілився. Чекав на наступну жертву. Усе навкруги починало розмиватись, так, немов воно немає ніякого значення. Немов це все відбувається у якійсь книжці. Немов воно немає ніякого значення.

«Каїн повертається? Чи я вже просто їду дахом?»

Чергова жертва показалась . Кирило вистрелив. Новий постріл-новий труп.

- Їх там двоє залишилось, Кириле. – мовив тим часом Роланд, перезаряджаючи револьвера за укриттям.

- Ага. – Онищенко сказав це байдуже.

Йому в голову приходили різні думки. Ну дійсно неймовірно різні.

«Чому мої товариші загинули, а я врятувався? Чому я знову повинен когось убивати? Я вже достатньо убив людей! Достатньо!»

«Краще я би теж загинув, ніж продовжую таке мізерне існування!»

Його осяяло.

«Загинути у бою. Точно. Це ж буде сильно, та краще, ніж просто тихо повіситись десь у комірчині».

«Дурень».

Кирило роззирнувся. Він почув знайомий голос. Він належав Коту.

«Дурень».

«Це ж голос Сатира!»

«Дурень, дурень, дурень».

«Не може бути… Рубенс, Буздиган… Мокій?!».

Кирило уже думав, що втратив розум.

«Це ж якесь безумство».

«Не безумство, Кириле. Безумство це те, що ти шукаєш погибелі. Як думаєш, нам би було приємно, що ми віддали свої життя в обмін на твоє, а ти візьмеш і здохнеш?»

«Але ж…»

«Це буде дурістю, Кириле. Великою дурістю».

Кирило заціпенів. На відкритому просторі.

- Кириле, твою ж мати! – гаркнув до нього Роланд. – Ти на видноті!

Та, схоже, що Онищенко його не чув. Він стояв, мов стовп, ні на що не реагував.

- Кирило! – вибіг із укриття Фауст.

Гримнув постріл.

Кирило пройшов до тями. Він помітив ворога. Націлився. Вистрелив. Попав. У голову, як зазвичай. Три секунди і чергового ворога немає.

- Фауст? – гукнув до нього Онищенко, після чого побачив, що той лежить на підлозі.

На його грудях з’являлись бурі криваві плями.

- Срань, Микито! – крикнув Роланд та підбіг до нього, хоча сам декілька секунд назад казав, що потрібно сиділи в укритті.

Кирило також рвонув до нього. Вони обоє схилились над хлопцем.

- Микито, ти живий? – запитав у нього Кирило.

Але було запізно. Микита Фауст був мертвий. Куля потрапила йому просто у самісіньке серце, а на його обличчі красувалась смілива гримаса, так, немов він вважав себе новим героєм мертвої епохи, так і до кінця не зрозумів, що його пригоди обірвались на тому ж місці, що і почались. Фауст зародився та спалахнув лише на коротку мить, вірячи до кінця, що стане наступним сподвижником Роланда.

«Як думаєш, нам би було приємно, що ми віддали свої життя в обмін на твоє, а ти візьмеш і здохнеш?»

«Як думаєш, нам би було приємно, що ми віддали свої життя в обмін на твоє, а ти візьмеш і здохнеш?»

«Як думаєш, нам би було приємно, що ми віддали свої життя в обмін на твоє, а ти візьмеш і здохнеш?»

«Ваша правда. Я не здохну ні за яку ціну».

«Як і я не здохну».

Суне темрява й жах…

Тим часом стрілянина поволі вщухла і запала якась дивна, загадкова тишина. Але Роланду та Кирилу було на неї байдуже.

- Винесемо його звідси. – сказав коротко Роланд.

- Я тобі допоможу. – сказав йому Кирило.

- Дякую.

- Це- найменше, що я можу зробити для тебе.

Роланд узяв його за руки, Кирило – за ноги. Вони підняли його. Тіло було доволі легким. Колишні друзі потягли його крізь конюшні, які і без Фауста були завалені трупами.

Але навіть якщо хтось і був живим, то Роланду та Кирилу на це було абсолютно байдуже.

Почули кроки. Оглянули. У конюшні зайшли Вершники із своїм почетом. Були цілком спокійні.

- Усі мертві? – поцікавився Смерть.

- Напевно, точно не знаю. – відповів Роланд – Ну Косар точно жива. Я її вирубив її. Вона лежить у своєму «тронному залі».

«То не тіки я його так називав».

- Ясно. – промовив Війна, а тоді звернувся до решти Вершників. – Голод, Чума, приберіться тут.

Ті двоє мовчки кивнули, після чого пішли до найперших трупів та почали над ними чаклувати. Голод здійняв руки, після чого мерці почали сохнути, зсихатись. Жертви Чуми ж почали гнити, вкриватись бубонами, поступово зменшуючись. Це було доволі моторошне явище.

- Тоді дякую за все. – мовив Роланд. – Ми відчалюємо. Ще маємо друга поховати.

- Не так швидко. – промовив Війна.

- Що вже? – поцікавився Роланд.

- Ви забагато знаєте. Ми вас так просто не можемо відпустити.

Бандити різко націлили зброю на Кирила та Антона.

- Якого? – не зрозумів Онищенко. – Це що ще за грьобана підстава?

- Ми так не домовлялись! – запротестував Антон.

- А ти міг і сам подумати! – промовив різко Війна та підійшов ближче.

В його лице світило сонце із вікна.

- Ти нам просто кинути хочеш! – сказав йому Кирило. – Брехло!

- Морду свою закрий! – Війна витягнув шаблю та показав її хлопцям. – Не переживайте, уб’ємо вас по-нормальному, без магії. Ви ж бо, консилійці не вірите у неї та вважаєте її звичайними казочками! Acta est fabula!

«Срань і як бути?»

Кирило та Антон стали готуватись до останнього.

«Невже все?»

Війна здійняв шаблю вгору, а тоді пролунав постріл. Салащенко та Онищенко майже одночасно закрили очі і стали гадати хто помре першим.

Але ним виявився Війна.

Він тут же повалився боком на землю, навіть не встигнувши сказати чогось чи навіть просто вигукнути.

Бандити ж різко почали стріляти у різні сторони, бо випадково це зробили. Кирило та Антон кинули труп Фауста та заховались за барикадами.

- Меркурій, чорт забирай! – радів Антон. – Як же ти вчасно вистрелив!

- Тепер я зрозумів, що попередні рази ти не жартував. – мовив Кирило.

- Ага, але тепер потрібно вибиратись звідси! – сказав його Роланд. – Отже, Кириле, слухай мій план – я зараз відволікаю їх на себе, поки ти тікаєш. Не переживай, я тебе розшукаю. Рекомендую тобі покинути Потоки, поки усі Вершники не відправляться у могилу!

- А чи можна тобі вірити? – поцікавився Онищенко.

- А я коли-небудь до цього давав тобі сумніви? – запитав у нього Роланд. – То готуйся тікати через он ті двері! На рахунок три!

- Зрозумів тебе! – вигукнув Кирило.

- Раз!

- Два!

«Нуж-бо, У тебе вийде!»

- Три!

Антон висунувся з-за укриття та почав стріляти із револьвера, допоки Кирило не помчав до дверей. Він вибив їх із ноги та опинився на вулиці. Хлопець тут же закрив їх за собою та побіг стрімголов подалі від кріпості амазонок.

Віддихався він уже серед хат, після чого уже трохи повільнішою ходою рушив до колишнього табору Мокія.

«Я забув про Пса».

Це потрібно було виправляти. Через годину він вже був коло залишків табору та почав гукати свого улюбленця.

На диво, той з’явився швидко. Кирило присів коло нього та почав його гладити.

- Хороша дівчинка, хороша. – казав він до тварини, після чого підвівся та оглянувся.

- Тут можна залишились на ніч. – сказав він чи то Псу, чи то самому собі.

Так і вчинив. Став готуватись до ночі, давши перед тим команду Псу, щоб подавала голос, коли хтось чужий наблизиться до табору.

Довго не міг заснути. Постійно крутився, не міг вибрати зручної пози для сну, постійно здавалось, що хтось із Вершників сновигає поблизу. Або ж те, що він на прицілі у Меркурія і той стріляє – і ось замість Війни мертвим падає він.

«Але я не можу загинути. Я дав обіцянку друзям, моїм братам не по крові, що виживу, щоб їхня жертва не була на дурно».

Через годину-дві він нарешті повністю закрив очі та засопів. Провалився у сон.

Герой.

Він стояв посеред дивної місцини. Фантастичної, якщо можна було сказати. Неймовірної та неземної.

Кирило стояв посеред якогось чудернацького дивного міста. Воно було велике, що Онищенко не бачив там ні кінця-краю. Будинки були високі, квадратні, прямокутні, нагадували великі куби та паралелепіпеди, що високо здіймаються угору, до самих небес. Вони були сірі, безбарвні, похмурі.

Між ними були певні відстані, проте це нагадувало якусь колонію космічних братів про яких колись торочив Рубенс. Колонія. Мурашник.

Кирило почав оглядати їх та побачив, що крізь вікна на нього дивляться люди. У цих великих кубах живуть люди.

Це людське місто. Людська колонія. Людський мурашник.

«Невже вони хочуть жити у таких будинка?»

Кирило вирішив покинути це місто. Він рушив далі. Химерні будинки не зникали. Як і люди у них.

«А може у них немає вибору?»

Кирило йшов далі. Раптово побачив, що на бруківці валяється якась листівка.

Він підійшов до неї, підняв. На одній стороні було зображено будівлю. Вона була високою, дуже. Коло неї був напис, що ця будівля мала висоту 416 метрів та показувала, що вона більші за інші хмарочоси.

Ця споруда виглядала, як якийсь палац, який здіймався угору, перетворюючись на колону на якій стоїть золотий чоловік та вказує вдаль. Внизу був напис: «Палац Колегіумів».

Раптово погожа світла погода змінилась на темряву. Кирило він такого навіть обернувся. Побачив, що просто перед них із-під землі виростає той палац із листівки.

Виростає просто із-під людських кісток. Скелети витягують його із землі, ставляють собі на плечі, щоб дотягнути, після чого падають, утворюючи фундамент.

- Срань! – відсахнувся від такого видовища Онищенка, після чого подивився угору та побачив – замість золотого чоловіка стоїть його статуя.

Він, із своєю косою та маузером цілиться невідомо куди та немов закликає на бій. Коло цього палацу почали виростати пам’ятники. Кирило почав на них дивитись та побачив – на одному був пам’ятник Мокію та його друзям, які розстрілюють мирних жителів. Напис казав : « Групі консилійця Муромця, що пав від рук бандитів та контрреволюціонерів. Вічна слава героям!»

- Але ж… - промовив Кирило. – Це ж неправда…

Наступний пам’ятник був Інні. Вона стояла із своїм синім плащем. І стріляла у того священика, що стояв перед нею на колінах. Тут вже був інший напис. «Працівникам служби безпеки держави влад колегіумів, що загинули при боротьбі із шкідниками, ворогами народу , іноземними агентами та контрреволюціонерами. Вічна слава героям!»

«Інна ж служила у ЧК!»

Тепер Кирило бачив, як коло пам’ятників юрмяться скелети – більші та менші. Більші лежать та хором кричать на статуї.

- Кати! Кати! Кати!

- Людожери! Людожери! Людожери!

- Садисти! Садисти! Садисти!

Менші скелети їх втоптують у землю та кричать діаметрально протилежне.

- Герої! Герої! Герої!

- Борці за справедливість! Борці за справедливість! Борці за справедливість!

- Воїни! Воїни! Воїни!

Більші скелети починаю кричати своє нове :

- До них не було того жахіття!

- Не було такого терору!

- Вони принесли сюди смерть і страх!

Молодші все заперечували та сліпо, мов на рефлексах відгукували :

- Брехня! Ви шкідники!

- Брехня! Вони герої!

- Вони боролись за наше світле майбутнє!

Раптово із пам’ятників починає текти кров. Вона забруднює руки по лікоть пам’ятникам Інни, Мокія та самого ж Кирила. Побачивши це, менші скелети почали ще більше скандувати та топтати більших.

- ГЕРОЇ! ГЕРОЇ! ГЕРОЇ! Г Е Р О Ї !

Кров починає помалу топити і великих скелетів, і маленьких. Нижніх уже не чути, а верхні ще досі продовжують кричати.

- ГЕРОЇ!!! ГЕРОЇ!!! ГЕРОЇ!!!

«Та що тут за херня діється?!!!»

Кирило почав бігти, та раптом побачив, нові пам’ятники. Тепер вони виглядали страхітливими. Мокій, Інна, «Загірна комуна» та «Гарт». Усі власними персонами. Тільки тепер вони схожі на вовкулаків, бісів, чортів, виродків, лісовиків що грабують мирних людей, стріляють у них, впиваються у плоть та висмоктують серця. І при цьому із веселими обличчями.

Напис під пам’ятником казав : «Душогубам, крадіям, убивцям, людожерам кривавим злочинцям, катам-каїнам власного народу, бандитам-консилійцям, що прикриваючись благими цілями держави пролетарів та вважали себе месіями, а насправді переставили себе білим, а ворогів – чорними та нищили усіх, хто із ними не згоден це пам’ятник присвячено. Вічна пам’ять героям!»

Ні, це ж неправда! Неправда!»

Кирило хотів утекти та малі скелети його помітили та взяли попід руки та почали нести.

- Герой! – кричали вони. – Герой! Герой!

А перед Кирилом проносились пам’ятники на яких красувався він та його друзі – Кіт, Сатир, Рубенс та Буздиган. Де вони убивають, грабують, відбирають востаннє. А тоді у Онищенко побачив спогад із минулого – як він та його друзі змивають із себе кров після того, як перестріляли чергове село.

- Кириле, ти маєш якусь мрію? – запитав у нього Кіт.

- Мабуть, що маю. – весело відповів йому Онищенко, так, немов декілька хвилин назад це не вони винищили до ноги ціле поселення.

Бо тоді це не були прості жителі. Це були вороги. А ворогів потрібно нищити за всяку ціну. Усіх.

- І яка ж? – тепер поцікавився Сатир.

- Пам’ятник собі хочу. – відповів із піднесеним настроєм Кирило. – Я думаю, що заслужив.

- А що ж ти такого зробив, що тобі пам’ятник треба? – поцікавився Рубенс.

- Та багато чого. Воюю за простий народ, один із найкращих лідерів диверсійного загону.

- Age quod agis, мій друже. – порекомендував йому Рубенс. - - Age quod agis і тоді, можливо, отримаєш бажане.

Вони п’ятеро розсміялись, а тоді навіть не заткнулись, що розстріляли ціле село.

Неправда. Правдою виявилось те, що вони – лиш самозакохані невідомі нікому у лице кати, які вбачають у власних звірствах благу ціль.

І таких було тисячі.

Кирило більш е не міг цього витримати. Він намацав на кобурі маузер та через силу витягнув його, бо ж досі несли хлопця малі скелети.

Він приклав дуло до лоба.

«Більше я так не можу… Я зрозумів. Зрозумів, що не герой і ніколи ним не був. Це все був обман!»

«Твій власний обман!»

Кирило закрив очі.

«Пробачте хлопці, та я заслуговую на смерть. Ми усі… заслуговуємо на смерть».

Пролунав вистріл.

Кирило Онищенко прокинувся у порожньому(якщо не рахувати Пса) таборі.

- Це був лиш сон. – сказав він собі та розглянув свої руки.

«Я досі, сука живий».

Коло ліжка сиділа Пес. Вона виглядала так, немов щойно поїла.

«І на тому добре».

Кирило почав помалу вдягатись, як помітив на столі лист. Підійшов від нього.

«Кому : Кирилу Онищенко.

Від : Роланд (Я пам’ятаю про сказане).

- Як ти мене знаходиш, чортяко? – майже у жарт мовив Онищенко, після чого узяв конверт та розгорнув його.

Усередині був складений лист. Хлопець витягнув його, після чого почав читати.

«Здоров, Кириле!

Не питай як я дізнався де ти переховувався. Я здогадувався, що ти підеш на старе місце свого друга, бо воно далеко від Сонячного. Це доволі мудро. Молодець.

Щодо мене – погані новини. Меркурія завалили, я навіть не зміг дістати тіло та поховати його. Як і тіло Микити(ім’я було закреслене) Фауста. Тепер я такий, як ти, Кириле – єдиний учасник власної ж групи.

Я зумів залягти на дно та збити із наших слідів Вершників. Вони досі оплакують Війну і це нам лише на руку. Я мусив покинути Сонячне, щоб вижити до зустрічі із тобою. Шукай мене у Семигорах, це сусіднє село, у декілька разів менше, ніж Пролетарське, воно на схід, як вийти із табору. Воно, порівняно спокійне, бо вже під орудою Морячка, може чув про такого чорного анархіста.

Там знайди кобзаря Голоту, він і приведе тебе до мене, де ми все вирішимо остаточно. Маєш про все на все три дні. Не встигнеш – я подався далі. Тепер мене у степу уже нічого не тримає.

Зичю удачі тобі, Кириле.

Антон Салащенко. Роланд

P.S. Маєш файну суку. Якщо що, то я її погодував, можеш не переживати.»

Кирило згорнув листа.

- Семигори, так Семигори, Роланде. – сказав він Псу. – Йдемо. Нас нарешті чекає завершення цих грьобаних мандрів.

Через декілька хвилин він зібрався та разом із Псом покинули табір і направились у маленьке село Семигори.