Сонце зависло над горизонтом величезним вогняним півколом. Завдяки цьому небо та поля наче горіли разом із ним помаранчевим полум'ям. Було тепло, не дивлячись на вже вечір, який поступово підбирався до Сонцекраю. Жінка вдихнула свіже лісне повітря і через звичку потерла трикутний шрам, що оточував око. Не просто шрам від порізу чи подряпини - він був від клейма. Комахи, коли відчули, що сонце вже не так пече своїми променями, вилізли зі своїх хованок і почали шукати собі їжу: комарі намагались висмоктати якомога більше крові, а бабки якраз шукали таких комарів. Мурахи розвідували усе навколишнє середовище, що може знадобитись в будівництві мурашника, а сонечки їли тих, хто зайшов надто далеко в пошуку предметів для будівлі.

Греганна, спостерігаючи за цим чудовим краєвидом, злізла з коня і почала знімати з себе обладунки. Вони були не великі, не як у рицарів Хейворду, які закривали обличчя й усі інші частини тіла. Вони були виготовлені спеціально для неї - легкі, але при тому можуть захистити того, хто їх носить, від смертельних ударів бестій та звичайних тварин, водночас не сповільнюючи рухи. Проте все одно потребувався час, щоб їх зняти, і тому, поки вона це робить, може якраз подумати про різні свої потреби.

Війна з Безсмертям була тисячу чотирнадцять років тому. Тоді Кощій Безсмертний, як його прозвали саме в Сонцекраї, привів з собою сотні тисяч різних монстрів. Коли ж його перемогли, зачинивши в Хмаролісі, більшість цих істот теж заточені з ним же. Але, не дивлячись на це, все одно було багато чудовиськ, і тоді вчасно з'явились мисливці. Вони зрозуміли, що завдяки ельфійській сталі - вода, що змішана з лавою магічним чином - їх можна легко поранити та вбити. І, тренуючись, все більше вбивали цих істот. Однак наразі мутантів менше, тому мисливцям знайти роботу складніше. До того, як Греганна отримала лист з контрактом, який лежав в сумці на Трої - її коні - вона частіше за все працювала саме найманцем або тілоохоронцем відомих людей.

Так, за легендами, в Хмаролісі цих істот лишилось повно, і вони не можуть втекти звідти усі через магічний щит - лиш іноді якось проскочити крізь нього в них виходить. Довго вона в це не вірила, поки Князь Костій не відправив туди одного разу десять мисливців, щоб лише перевірили, куди іноді зникають люди, які все ж, не дивлячись на попередження, туди йдуть. Не повернулось жодного.

Греганна сумувала за тим адреналіном, коли боролась з чудовиськами. Десять років вона ким тільки не працювала, і лише останні тижні нарешті почала отримувати замовлення саме з чудовиськами. Вже третє за пів року - це більше, ніж за весь останній час. І завтра вона знов полюватиме.

Як зняла останню деталь, прив'язала Троя до дерева, під яким і сама лягла. Вже почала засинати, але почула біля себе шарудіння в кущах.

Не ризикнула перевіряти одразу. Спочатку взяла меч, який завжди кладе біля себе, і тільки тоді почала тихіше миші наближатися до місця, де був звук, вже готова до бою.

Хотіла зробити удар - навряд той, хто хоче потоваришувати, буде тихо підкрадатись, - але з кущів вистрибнула всього-на-всього біла кішка. Нічого цікавого в ній не було окрім різного кольору очей - ліве око синє, інше помаранчеве. Погляд мала теж не звичайний - здавалось, кішка ця розумніша за більшість людей, які зустрічалися мисливцю.

Заспокоївшись, Греганна засунула меч в піхви та хотіла присісти погладити тварину, але білий пухнастик гордо підняв голову, крутнув хвостом та втік назад у кущі.

***

Сонце в цей день світило надто ярко та тепло навіть для сонцекраївського літа. Його промені пробивались крізь вільне місце між тінями гілок дерева та світили прямо в обличчя Греганни. Та спочатку зажмурилась і не хотіла прокидатись, але вибору не було, тому сховала рукою світло і тільки тоді встала і продовжила їхати на Трої прямо до селища, звідки їй і надійшов лист.

Пшенитінь було надто малим селищем, але одночасно відомим та багатим. Завдяки своїй урожайній землі ті, хто жили тут заробляли достатньо для життя через пшеницю, яке продавали сусіднім селам і на початку часів, коли за якихось обставин довгий час в містах рослини ніяк не росли. Колись Греганна в Пшенитіні вже працювала. Тоді було будинків там не більше дванадцяти, а зараз перед її обличчям вже стояло близько тридцяти - і це за шість років. Тоді вона оберігала вершника села від бандитів, поки той віз пшеницю у сусіднє селище і зазнала успіху. Зараз же нарешті вже буде зовсім інша справа - задля якої вона була навчана саме мисливцем, задля якої, здавалося, була народжена.

Найбідніші села, в яких вона була останніми часами, були дерев'яні, страшні та майже зруйновані. В Пшенотіні вони цегляні й не просто білі, а й іноді зустрічаються як рожеві, так і голубі. Двохповерхові будівлі взагалі для таких місць - це цілі маєтки. Дорога теж не лише з бруду зроблена, а й з плитки. Греганна здогадувалась, що поступово це село перетвориться на місто. Може вона й не застане цього, але все ж таки так буде.

Нарешті зупинилась біля хати старости, яка знаходилась по центру Пшенотіні. Прив'язала Троя до паркану і постукала у двері. Відкрив їй товстий чоловік у червоному одязі. Мав він три підборіддя, які можна було побачити навіть через довгу чорну бороду. Старосту звали Олешко Попович. Коли востаннє його бачила Греганна, він був помічником минулого старости, Іллі Моривського, з яким і мала справу вона багато років тому. А ще до цього - вправним воїном-богатирем за чутками.

Добриня кинув погляд на Греганну знизу вверх. Схоже, не пам'ятав її. Та і не дивовижно, чому: шрамів на обличчі набагато більше - настільки, що наче страшна маска вдягнута на її тонке обличчя. Нова нарешті броня - коли востаннє її бачив Попович, мала Греганна лише шкіряну стару куртку.

— Ви, я так зрозумів, мисливець на бестій? - запитав хрипучим голосом пан Олешко, трішки крутячись на місці, як змія. Та він же п'яний в третє небо!

— Так... Це я, - кивнула Греганна, трішки здивована побаченим, і, не думаючи бути ввічливою, запитала одразу: - а чи ви зможете мені розповісти про все в деталях? Бо ви...

— Запам'ятай, люба, - перебив новий староста, - Олешко Попович тверезим ніколи не б'ється і не говорить з людьми! І бачиш, - розставив руки, наче демонструючи свою зовнішність, - живий та здоровий.

— Так, - знов кивнула, - бачу.

Та трішки почала переживати. Вона переймалась, що та бестія, яку бачив на власні - як він писав у листі - очі Попович ніяка не бестія, а всього лиш білочка від алкоголю. Але вирішила вислухати його.

Він жестом запропонував увійти у її хату і здивувалась, наскільки в такого п'яниці чисто в середині будинку. Хоч вона була й не велика - всього кухня, кімната та приміщення, де він заповнював документи, всі місця стояли якраз там, де й повинні були б стояти в людини, котра знала всі правила комфорту. Присіли обидва за стіл у кабінеті. Марно витрачати час Олешко не став та почав розповідь:

— Почалося це тижні два тому, - одразу погляд в старости змінився, як став розповідати: він наче бачив усю страшну картину прям тут, у хаті, і навіть п'яна поведінка зникла: - дуже багато дощів тоді було. Сонця майже не видно; вітер такий, що й не те, що ссяти проти вітру, а й срати не варто, а темрява не проходила і здавалось, що настав вічний вечір. Проте люди наші намагались працювати навіть у такі страшні погодні умови: одні садили, інші косили. Я сидів, писав листа до Річкостану, одному з селищ, і тут вбігає до мене Кирило, що займається підготовкою нових земель до посадки. Очі наче зараз луснуть від переляку, білий, як лайно пташине. Кричить мені, що в наших полях чудовисько якесь з'явилось і вбило Івана, одного з працівників.

Я спочатку не повірив, хоча й чув, що все частіше зустрічають мутантів у різних куточках Сонцекраю, особливо ближче до Хмаролісу. Проте не ризикнув іти туди без якоїсь зброї. Бачиш отой молот великий, позаду тебе. Чудовий, правда? Взяв я його і пішов туди, куди вказав Кирило. І ледве не перднув від переляку. Перший крок на поле, де пшениця вище мене була, і я вже наступаю на руку, яка, як я зрозумів, належала саме тому самому Івану. Ну може ведмідь, подумав я, поки не побачив очей, які світились при місячному сяйві та такі гострі й великі зуби, що ножі в найкращих кухарях Ат-Рене нема таких. А лиса голова блідніша за Кирила. Я не втримався і втік.

Тоді ми декілька днів усі з хати не виходили, бо перелякалися до того, що я ледве свою покійну бабусю не побачив. Але ризикнули з хати вийти - і воно дійсно зникло. Але лише вдень нема його. Як тільки сонце ховається за горизонтом, цей блідий дідько одразу й з'являється

Греганна слухала, не перебиваючи. Здогадувалася, що це за істота, але остаточних висновків робити не поспішала. Чекала, поки не гляне усі докази.

— А чи не мав сам Кирило якихось шрамів? - запитала нарешті після тиші.

— Та якби мав, то тільки його труп, який та б істота лишила, бо живим би не втік.

— Шкода, - зітхнула мисливець і побачивши здивований погляд Олешка почала виправдовуватись: - ну просто що завдяки шрамам я могла б більше зрозуміти.

— Так що робити будеш?

— Спочатку я ставлю питання, - дала наказ жінка, - скажи мені, а чи ставалися у вас самогубства за декілька днів до появи цього створіння?

Ще більш здивований староста нахилився ближче до Греганни та оперся ліктями об стіл.

— А звідки ти знаєш це? Ну так, було тут. Старий Остап повісився, коли дізнався, що від рук орди померли усі його сини у Фолені.

Після відповіді мисливець точно впевнився, що саме за мутант тероризує селище. Тому, кивнувши, відповіла:

— Я знаю, що це за істота.

***

Ирка - дух людини, яка наклала на себе руки. Це рідке явище, і ось сотні років їх вже не було видно, і почала знов з'являтись лише разом з іншими бестіями. Через сім днів після поховання людини вона повертається до світу живих вже в образі настільки худорлявої істоти, що як вона не рухатиметься - можна було б переплутати її з гілками дерев, якби не лиса голова з білими очами та зубами. Живуть ирки на полях і вийти звідти не можуть, бо - за легендами - духи лісів не пускають їх до інших місць. Через це багато селищ були покинуті перед винищенням монстрів мисливцями.

Греганна з такими ще не зустрічалася, проте від свого вчителя вона чула про них, тому в цілому уявляла, як з ними боротися і була рада, що матиме в портфоліо ще й таку жертву.

— І що, цьому ніяк заважити не можна? - запитав Олешко, коли Греганна розповіла йому все.

— Саме щоб якийсь бідолага не перетворився на ирку - ні. Проте, на щастя, це рідкісне явище і я знаю, як здолати її.

— Я можу чимось допомогти?

— Так, - знов кивнула Греганна, - покажи мені будинок цього... Остапа. Ви ж його речі старі ще не викинули?

— Не встигли, - відповів той.

***

Будинок покійного нині Остапа надто виділявся серед інших будівель. Як ще давно помітила Греганна: ззовні всі хати інших людей та їх двори виглядали гарними та прибраними, разом з тим та, що належала минулому власнику стояла надто занедбана — сіно на даху було вже чорне, а на самому будинку незліченна кількість тріщин.

Всередині ще гірше. Повсюди павутина, пилюга була навіть на вікнах - відчуття, що його покинули не 7 днів тому, а десятки років в ньому ніхто не живе.

— Він не дозволяв наближатися до свого будинку, - відповів на це Олешко, бо побачив вираз обличчя мисливця, - прям божеволів. Ми хотіли йому навіть безплатно допомогти хоча б зовнішній вигляд йому покращити, бо псує погляд на наше село, але Остап ніяк взагалі не йшов на контакт.

Греганна прийняла відповідь, але насправді їй не дуже було це цікаво. Було важливо лиш знайти одне - річ, яка допоможе перемогти чудовисько.

— Так, а що ми шукаємо? - як прочитав думки, запитав староста.

— Якусь річ, що дуже була душевно пов'язана з Остапом, - відповіла мисливець, оглядаючи однокімнатний будинок, де була і кухня, і спальна кімната одночасно.

— А оце не підійде? - показав Греганні пан Олешко лист, що лежав на столі. Це був папір, де написані прощальні слова Остапа з усіма своїми сусідами та що на тому світі йому буде набагато легше зі своїми синами.

— Якраз воно, - кивнула Греганна, і сховала лист до кишені. Перед виходом з дому Остапа на останок почала розповідати інструкції старості, які дати накази жителям Пшенотіні, бо цієї ночі Ирка зможе вийти з поля прямо до селища.

***

Під вечір хмари захопили небо і сховали його за собою. Через сильні вітри здавалось, що вже осінь захопила усю землю, хоча насправді була середина літа. Дощ поступово зростав, і вже коли настала ніч, почалась справжня злива - настільки густа, що можна було подумати про те, наче вона намагається сховати усе від очей людини й потрапити до очей, носа та рота.

Увесь день Греганна готувалась до бою. Першою справою перевірила, чи всі будинки про всяк випадок намалювали крейдою лінію за дверима, і коли переконалась, що кожен житель зробив все так, як треба, почала займатись найголовнішим - загострювати меч, який нарешті знадобиться.

Попович не брехав. Пшениця на полі росла настільки високою, що, здавалось, зробиш один крок уперед - і загубишся в ньому навіки. Однак вже через кілька хвилин настане ніч, і треба зробити ритуал.

За кілька кроків рослина почала колоти обличчя, долоні та всі інші відкриті частини тіла, які згодом почали сильно свербіти. Шрами від порізів та інших поранень вона терпіла легко, але свербіння дратувало чомусь надто сильно. Нарешті присіла на коліно, намалювала на землі трикутне око, яке було в неї у вигляді опіку на обличчі, і, шепочучи закляття древньою мовою, клацнула пальцями.

Папір одразу загорівся фіолетовим полум'ям. Не завадив цьому процесу навіть дощ, який, схоже, засмутився через це, бо став іще більшим. Після чого Греганна почула позаду себе рик, який не був схожий ні на один інший, який вона коли-небудь чула.

Тільки хотіла встати на ноги, розуміючи, що зараз буде, але не встигла - ирка стрибнула з того боку, де був рик, і змогла порізати руку. Греганна не померла тільки тому, що вчасно відвернулася від удару, бо кігті якраз би влучили у шию.

Істота виглядала точно так, як її описував Олешко, а до того її вчитель. Подряпина боліла, але на це зараз вона уваги не звертала - не можна зводити погляду з чудовиська.

— Ну що, пограємо, Остапе?

Чудовисько відповіло лише криком, змішаним з ричанням, та знов побігло у бій. Дівчина вдала, що стрибає у бік, і ирка повірила цьому, тому спробувала після цього стрибка змінити траєкторію, але коли зрозуміла брехню, було вже пізно, і хоч і не змогла повністю вбити духа мисливець, зашкодити відрубанням руки вона встигла.

Ирка запищала. Від болю вона каталася по землі й з рани йшов, як від окропу, замість крові пар. Якби це зробили звичайним мечем зі стандартної сталі, рука б одразу відросла, але саме з ельфійського матеріалу результат набагато краще. Поки чудовисько ще не повернулось до тями, Греганна побігла до нього, пригнула, розмахнувшись мечем, і вже ось-ось лезо меча було б у тілі бестії.

Не встигла знов. Ирка сховалась у кущах і мисливець не був в змозі бачити її. Рик чудовиська чутно спочатку позаду себе, потім спереду.

Без якогось шуму нарешті мутант вистрибував з неймовірною швидкістю то з одного боку, то з іншого. Він дряпав різні частини тіла жінці настільки глибоко, наскільки встигав, а потім знов ховався у морі пшениці. Греганна почала переживати - вона не може передбачити рухи істоти. Серце частіше стукає через адреналін, ще й завдяки дощу зерна пшениці дратівливо прилипали до мокрого обличчя.

Вдих.

Видих.

Заспокоїтись. Треба зробити лише це.

Греганна знов підняла меч, змусила, наскільки змогла, серце битись повільніше і нагострила вуха. Коли ирка знову вистрибнула з протилежного боку від минулого разу, мисливець швидко повернув тулубом, розвернув меч і ельфійська сталь пройшла крізь шию худорлявої істоти.

Та нарешті мертва.

На фоні холодного одягу через зливу відчувалося значно краще, що теплу кров тканина теж поступово всмоктує в себе. Греганна не втримала меч, бо руки стали наче ватяні, і впала стовбуром на землю прямо поруч із тілом мутанта.