Востаннє чорного ворона Костій Рудий бачив в дитинстві. Тоді він думав, що це птахи охорони темного бога катування Крокхона, бо такі легенди розповідав йому батько, Богдан Безсмертний. Вони, як писалося в книгах, були очами й вухами Крокхона і відправляв той за допомогою цих птахів листи іншим богам. Але Костій навіть не підозрював, що той раз, коли він у шість років спостерігав саме за чорним вороном, який сидів на даху їх колодязя був останнім. З того часу як смола кольором істоти, які каркають поступово почали зникати, і на заміну їм прийшли такі ж самі, але білі.

 Спочатку почалося все з однієї зграї, а тепер жодного чорного птаха цього виду.

 Маленький Костій розмірковував над цим. Можливо, білі ворони зібралися у величезну зграю, тому що "звичайні" знущались з них і повбивали усіх поступово? Бо вони, як і люди, можуть йти війною зграєю на зграю. Ні, це неможливо. Ну надто велика різниця у кількості між ними була на той момент. Тоді як?

 Зараз точно такий самий білий, як хмаринка, ворон летів до вежі замку, де був кабінет Костія. Верховний Князь зрозумів, що це відповідь або, перше: від когось з володарів міст Сонцекраю, або, друге: від шейха Ат-Рене.

 Рудий відчинив вікно і птах приземлився на підвіконня, гордо піднявши голову, що зміг виконати свою місію. Костій погладив того, дякуючи, по голові, і відв'язав лист з зеленою печаткою від лапи. Це було "друге".

 Коли папір опинився в руках Костія, ворон на останок голосно каркнув, і полетів до воронярні.

 Руки тремтіли від переживань так, що декілька разів чоловік не міг втримати листа і той падав на підлогу. Нарешті сів за робоче місце, зламав печатку, яка зі стуком опинилась на столі та почав читати вголос, хоча й був в кабінеті сам:

 — "Шанований Верховний Князь Костій, - було в листі. Скоріш за все це писав не сам володар Ат-Рене, а слуга якраз за наказом самого Руяда, - ми залюбки прибудемо до Сонцекраю в назначений вами день та час задля перемовин".

 Гуп. Гуп. Гуп.

 Це билось серце. що ось-ось вилетить за поштовим вороном у вікно. Коли Костій ще не був Князем, він думав, що володарі завжди знають, що робити. Це як для дитини батьки — ті, хто завжди підкажуть. Але коли він сам тепер, можна сказати, політичне обличчя країни, зрозумів, що усі володарі такі самі звичайні люди.

 — Олексію, - покликав він свого сторожа, що охороняв кабінет. Той відчинив двері та показав молоде обличчя. Довге біле волосся, жодної волосини на обличчі. У чотирнадцять років охоронець виглядав на дванадцять, а то й менше. Як же не хотів Костій бачити такого юного хлопчину з мечем на поясі та готового до битви. Але не погодитись на його пропозицію не міг. Врешті-решт, Рудий сам вбив свою першу людину в такому ж віці під час битв, коли стояв пліч-о-пліч з батьком. - Поклич негайно раду Сонцекраю до зали засідань. Я знаю, що ніч, все одно саме зараз і ні хвилиною пізніше. І дружину теж.

 — Так, мій Княже, - поклонився Олексій та пішов виконувати наказ.

***

 Тонкий місяць своїми гострими кутками, здавалось, може вколоти палець до крові, а зірки оточували його з усіх боків, щоб стримати його зброю від інших. Всім кортіло опинитись у своїх ліжках, включаючи самого Князя та дружину, але події не давали змоги їм це зробити.

 — Прийшла відповідь шейха Руяда, - почав Костій, поклавши лист на стіл і його одразу взяв до своїх рук словітар, читаючи нахмурившись, наче не вірив, що це сталось, - зараз Дев'ятий Оберт Другого місяця літа. Отже, нам треба приготувати Вербичани. Я планую зробити Світову раду не прямо в таборі, де зараз наша армія готується до приходу дернійців, а трішки ближче до села.

 — Вибачте, що перебиваю, мій Княже, - почав Добромир, не кинувши листа, - але чому саме Вербичани є місцем зібрань усіх володарів, якщо саме туди прибуде орда?

 — Бо в мене є план, Добромире, - відповів Костій, - я розумію, що це стратегічно жахливо та навіть небезпечно, але так треба зробити, щоб шейх та інші Князі допомогли нам. Тому зробимо так: Федір, - звернувся він до дановлада, - ви повинні знайти гроші, щоб гарно нагодувати наших князів, їжа добре впливає на гостів, Тимофій, - повернувся до печатника, - надішліть лист старости Вербичан, що ми вже завтра прибудемо до нього. Це не так далеко, тому попередження прилетить десь за десять годин до нашого приїзду. На цьому кінець.

 Сперечатись ніхто не став, та і не смів, хоча Костій цього хотів. Щоб відповідальність була не на ньому, а на тій людині, яка його переконала. Проте всі мовчки вийшли з кабінету, в якому залишились лише сам Князь та його Зоря.

 — Все пройшло успішно, - зробила висновок вона.

 — Це ще навіть не половина всього, що нас чекає, - не погодився Костій. - Нам треба дістатися до Вербичан, приготувати місце. Крім того, ми потребуємо допомоги; додай ще завдання з перемогою над дернійцями не тільки на полі бою, а й в цілому у війні.

 Зоряна нічого не відповіла. Вона глянула на синці чоловіка під очами від втоми й зробила рух, який завжди заспокоював його: поклала знов долоню на щоку.

 — Все ж таки, частина плану вже краще, ніж нічого. Любий, тобі треба виспатись, щоб завтра все чудово обдумати.

 — Ти не розумієш, - відійшов від неї Костій, - ну як мені заснути, коли на мені висить така відповідальність та душить мене? Буває, ночами я прокидаюсь і не можу поворушитись. В мене на грудях сидить якась істота, що давить на легені, а збоку від ліжка стоїть тінь. І так до моменту, поки я повністю не зможу бодай рукою поворухнути. Може, це якісь демони, або ж я просто божеволію. А може взагалі це натяк богів, що мені не треба бути князем, я не знаю.

 В очах Костія Зоряна побачила сльози. Він не хотів цього, стримувався з усіх сил. Він чоловік, він опора. Однак просто не зміг, а тому просто відвернувся до вікна, витираючи їх рукавом.

 — Ти повинен пам'ятати, що я хоч і жінка і твоя дружина, але це не означає, що мене треба весь час захищати. Я завжди з тобою і, якщо буде потрібно, я сама тебе захищу.

 І покинула приміщення. Костій був радий і це одна з причин, чому любив саме Зоряну і нікого більш. В них цей особливий зв'язок розуміння. Коли треба було, вони заспокоювали один одного, а якщо відчували, що коханій чи коханому потрібно самим побути зі своїми думками й не допоможе нічого, то так і залишали.

 Прокинувся Костій у себе в кімнати. Не пам'ятав, як прийшов до ліжка, просто хтось неначе вирізав момент з пам'яті: ось він сидить у залі ради, а тепер ранок. Поруч Зоряни вже не було. Де вона?

 Через годину Костій був вдягнений за допомогою слуг у найкращий свій одяг для зустрічі з іншими володарями. Поки одягався, запитав, де його дружина. Відповіли, що на вулиці, віддає накази, скільки всього взяти та хто поїде до Вербичан, а хто лишиться у місті.

 — Все, Княже, можете йти, - сказала дівчина, що займається виготовленням одягу. Князь кивнув в знак подяки, і вийшов у внутрішній двір в пошуках своєї княгині.

 Вона стояла в чоловічому шкіряному одязі. Він так гарно пасував їй, навіть краще, ніж будь-яка сукня. Але не можна дозволити їй виглядати так у Вербичанах.

 Він підійшов ближче. Зоряна розмовляла з Добромиром. Повної розмови він не почув, не встиг навіть останніх слів дізнатись. Словітар кивнув княгині, що зрозумів наказ, потім самому Костію при привітанні та пішов всередину.

 — Доброго ранку, - поцілував князь кохану. - Чому ти мене не розбудила?

 — Ти заснув надто пізно, - відповіла вона, - я б хотіла, щоб ти ще поспав, поки тут приготується все, однак якщо ти вже готовий, то робити нічого.

 — Ти ж не збираєшся в цьому одязі на Світову раду вийти?

 — Звісно ж ні, - засміялась Зоряна, - хоча, звісно, не люблю я ці плаття. Я перевдягнусь вже там. І тобі б радила не надягати дорогий одяг, поки їхатимемо верхи на конях.

 — Не починай, - відвернувся Костій.

 — Ну як ти? - спитала вона, поки вони йшли до охоронців, які кидали скрині з різними речами та їжею на вози.

 — Вже легше, - йшов за нею Князь.

 — Не бреши, - подивилась чоловіку в очі Зоряна. - Знов були ці... Демони?

 Костій не відповів. Мабуть, знов робив якісь звуки, поки не міг рухатись, щоб повністю прокинутись разом з тілом.

 — Ну що тут у вас? - в цей раз питання було адресовано головнокомандувачу загону, який вирушав разом з володарями до місця перемовин.

 — Доброго ранку, Княже, - привітався спочатку з Костієм той, - так, ще кілька моментів і можна буде виїхати.

 Обидва володарі кивнули й поки йшли далі перевіряти, Костій втриматись не зміг.

 — Взагалі-то ми обидва повинні цим займатись.

 — Взагалі-то, - похитала головою Зоряна, - я така сама володарка, як і ти.

 — Я не те мав на..

 — Я знаю, - серйозно відповіла княгиня, - але тобі треба було відпочити. Я не гірше за тебе всім цим керую, та й...

 — Ваша світлосте, - перебив їх головнокомандувач, підійшовши ззаду, - ми все приготували, тому можемо відправлятись.

 — Добре. - відповіли Костій та Зоряна обидва одразу і пішли до конюшні.

 — Княже, - почув голос юнака Костій, коли вже майже сів на свого коня. Це був Олексій, чотирнадцятирічний юнак, який так схожий, як здавалося Князю, на нього самого. - Ну чому мені не можна з вами відправитись?

 — Ти вірний слуга, Олексію, - відповів чоловік та поклав руку по-батьківськи йому на голову, - в мене охоронці поки що є, а от Добромиру надійна людина не завадить. Тож охороняй його навіть більше за мене. Бо я вмію битися, а от словітар навряд чи.

 Олексій не відповів. Лише кивнув, що зрозумів, хоча Костій не був певен у переконанні хлопця. Зоряна мовчки спостерігала за цим.

 Ворота внутрішнього двору відчинилась зі страшним скрипом. Спочатку їхали перший загін охоронців, потім сам князь з княгинею, після них усі важливі речі, а позаду - знову другий загін. Ось за спиною нього, Костія, замок, і лишилось лише покинути Пшеничне місто та проїхати лісом, і ближче до вечора вони будуть у Вербичанах.

 — Ти був би чудовим батьком, - сказала Зоряна нізвідки.

 — Що ти маєш на увазі? До чого це тут?

 Зоряна сумно промовчала.