Минуло чотири дні. Ренжері стояв перед кабінетом султана з ранку до вечора і робив одне й те саме: не впускав нікого, коли володар того не бажав, і навпаки, дозволяв увійти, якщо в Руяда був настрій. В цілому плата була гарна. Але орк сумнівався з кожною годиною все більше, що насправді султану дійсно потрібен був саме він заради безпеки. Той казав, що чув у деталях від очевидців про бійку з Горою і тому радий під рукою тримати такого надійного бійця, але сам Ренжері думає, що Руяд поставив його чисто заради ефекту, немов, якщо зайде якась важлива людина, щоб бачила, хто є у володінні султана.

Проте очікував Ренжері насправді іншого. Він прийняв з честю роботу на таку особу, думав, що буде непогано мати статус, однак насправді робота виявилась нудною. Загалом до султана заходили одні й ті самі люди й той майже завжди пускав їх, тому охороняти когось не мало сенсу.

На четвертому дні було ще більш спекотно, ніж завжди. Відчуття, що якщо на кам'яну плитку замку або - ще краще - на тротуарі на вулиці, під відкритим сонцем, розбити сире яйце - воно одразу перетвориться на яєчню. Згадав, як колись його друзі показували туристам з Хейворду, як у пісок кинули сирий хліб, і той спікся. Так сьогодні ще вище температура, ніж було тоді — хліб зараз взагалі б згорів. Ренжері й не пам'ятає дня з такою високою температурою, хоча йому більше ніж сто років.

Але не дивлячись на те, що хотілося води, пост він не покидав. Надто велика зарплатня, щоб ось так її втратити через невиконання наказу.

— Ренжері! - почув орк голос султана і тому піти все ж таки довелось.

— Слухаю вас, султане, - відповів той, як тільки підійшов до столу володаря.

Сидів Руяд на робочому місці лише в зеленому халаті, і вперше Ренжері побачив його волосся. Сам султан був ззовні товстий, але насправді м'язистий чоловік. Засмаглий колір шкіри хоч і був у всіх атренівців, але саме в цього вона ледве не чорна, як у чорношкірих жителів пустелі Фалергрит. Волосся мав пофарбоване у - як і варто було здогадатись - зелений колір, хоча сам Ренжері думав, що той насправді лисий. Борода ж була помаранчева, нагадуючи захід сонця. Це робили усі ті, хто мали зв'язок із родом султанів. Самому Раяду років п'ятдесят, але якби цього не знати, можна було дати й всі шість десятків. Найбільш здивувало Ренжері те, що вуха у султана були загострені — мабуть, він був прямим нащадком ельфа, а не мішанець, як всі жителі Ат-Рене. Саме в цей момент володар тримав у руках лист, вкотре перечитуючи його.

— Тут прийшов лист з Сонцекраю, - сказав він і протягнув його орку, - що думаєш?

— "Дернійці вже близько, йдуть до Пселоду, ви потрібні нам Дванадцятого Оберту Другого місяця літа. Використайте джадугарів з порталами. Зустрінемось у Пселоді. Князь Костій". Себто розвідка Сонцекраю...

— Так, вони встигли побачити це. Їх не зловили, тож плани у дернінців не змінюються, - закінчив Раяд. - Свою армію віддавати я не планую, але допомогти треба. Думаю, допоможемо найсучаснішою зброєю, а там подивимось. Треба дізнатись, що скаже Князь Костій. Поклич джадугара.

Орк кивнув. Повернувся на п'ятах, і хотів вже вийти з кабінету, але Раяд додав:

— Ще одне, - сказав, - і сина по дорозі теж.

***

Замок султана, та і в цілому всіх шейхів Ат-Рене дивував своєю красою та масштабністю людей навіть бездушних, які не звикли милуватись чимось гарним. Ну звісно, це ж не люди будували. Характерні для Ат-Рене сині, червоні та жовті кольори були тут повсюди. Наприклад, жовта підлога — вона була створена наче з золота, хоча й не була такою. Насправді це звичайна плитка і зрозуміло, що ніхто б не витрачав такий дорогоцінний матеріал на звичайну підлогу, навіть для неперевершеного замку. Або червоно-сині стіни, які не покриті нічим, це просто синій бетон, проте зроблено з такою майстерністю, що можуть бути суперникам навіть найдорожчим настінним плиткам у найдорожчому замку інших країн. Цим будівлям тисячі, мільйони років. Вони побудовані ще першими ельфами та орками, які тільки прийшли до цього світу з іншого. Після війни з Безсмертям, до виходу ельфів з печер сюди прийшли люди й Ренжері дійсно здивувався, що вони нічого не зіпсували тут. Будівлі цілі, прибрані, і вже понад тисячу років після війни з Безсмертям пройшло, а як ці старі будівлі тут стояли — так і стоять.

Останній орк вирішив піти спочатку до джадугара, хоча кімната принца була ближче — Ренжері стояв вже перед нею. Він здогадувався, чим зайнята дитина султана. Може, до його приходу встигне закінчити й тоді орк йому не заважатиме.

Джадугар сидів у своєму кабінеті, як завжди. Рідко коли робив хімічні аналізи, лікував когось або ж давав пораду політикам - загалом він просто сидів в цьому приміщенні та читав товсті книги. Однак якщо все ж таки його покликали, то робить свою справу він бездоганно — здавалося, джадугар, поки всі його бачать, удає читача, а вночі, коли його ніхто не застане, експериментує з усім, коли люди сплять. Ось як зараз — як тільки Ренжері постукав і відкрив двері, той зачинив неймовірно стару книгу та сховав її назву рукою.

— Боа Норхал, - по-перше, сказав Ренжері, і після відповіді продовжив: - джадугаре, Вас кличе король.

— Дякую, Ренжері, - відповів атреновець.

Орк кивнув. Йому все кортіло глянути на назву книги, яку так ховає джадугар, але, зрозумівши, що зробити цього не в змозі, вийшов з кабінету та почав повертатись до кімнати принца.

Джадугари - жахлива ідея, - як думав сам Ренжері. Мати в одній людині лікаря, історика, магічного воїна, радника та бог його знає хто він там іще - небезпечно. Наприклад, помре в битві цей... Атгар (чи яке його ім'я?) — що робитиме султан, поки шукатиме нового джадугара? А якщо йому знадобиться лікар при пораненні, а знайти все ще не зміг заміну теперішньому?

Думки ці крутилися по черзі довго в його зеленій голові. Настільки довго, що він й не помітив, як опинився знову біля дверей сина Раяда.

Звідти лунали крики.