Прокинулася в таксі. Водій сказав, що він привіз пасажира, у якого раптово стався припадок, і відвіз його в лікарню. По дорозі назад я зупинила його. Кинувши на себе біглий погляд, я помітила, що одягнена в свій домашній одяг, хоча чітко пам'ятаю, що на мені не було нічого, крім білого халата.

- Так. Ми під'їжджали до вашого будинку. Ви переодяглися, взяли рюкзак і гроші.

- Звідки ви це знаєте? Чи я вам це сказала? І як давно ми їздим разом?

- Все за порядком. По-перше, у вас не було грошей при собі. Ми згодом домовилися, що я підвезу вас додому і отримаю свої гроші. Проте ви повернулися з рюкзаком і в іншому одязі. Ви зразу розрахувалися, а потім заснули. По-друге, ми їздимо досить давно. Я не хотів вас будити. Куди ми їдемо далі?

- До монастиря, жіночого. Ви знаєте такий?

- Так, звісно. Вирушаємо.

Мені потрібно зібратися з думками та зрозуміти, що зі мною сталося. В монастирі навіть не запитали, що і чому. Нас одразу провели до моєї кімнати і надали інструкції щодо того, що робити та на що краще звертати увагу. Потім нас погодували і познайомили з тими, хто тут живе. Я стараюся уникати близьких стосунків з кимось. Виконую роботу, яку розподіляють між усіма. Для когось це кухня, для інших сад, мені доводиться прибирати приміщення. Після вечора так втомлюєшся, що навіть не хочеться думати. І ось мені нагадали, навіщо я тут. Десь натрапила на замітку про жахливу трагедію на воді. П'ятеро молодих людей віком від 15 до 17 років вирішили периплисти річку на човні та відсвяткувати разом в лісі перше травня. Вони зустрічалися рідко, навчалися в різних місцях. Але лихий дух не спить і влаштував їм жахливу смерть! Їх металевий човен зіткнувся з великим катером,який навіть не зупинився і роздробив їх гвинтом. У них було просто нуль шансів. Живим залишився тільки один - він встиг вистрибнути. У той момент я подивилася в дзеркало і побачила світло місяця, відображене в воді маленького відерця. До того ж почувся сильний звук дзвонів, і я, закривши вуха й очі, опинилася в той фатальний день. Я опинилася у воді, пливучи й викрикуючи "Допоможіть!".  Побачила човен з хлопцями, ще живими. Вони під- пливли до мене і витягли та обмотали рушником. Потім ми познайомились.

- Як це сталося? Як вас сюди занесло? Річка холодна, ви захворієте!

- У нас є чай у термосі?

- Є, звісно. Зараз налью.

  Я п'ю чай і не можу повірити, що таких красивих і розумних хлопців через деякий час не буде. Як їм допомогти? Як сказати, щоб вони поверталися назад? Вони сміялися і наспіль розповідали анекдоти. Мені не вдалося. Звідкись з'явився катер і на повній швидкості настрибнув прямо на них. Мене викинуло в бік, і через кілька секунд, опустившись у воду, я побачила, як хлопці перетворились на "Меченосців" із крилами і мечами в руках. Було видно, що їхні душі розгублено обстежували себе, нічого не розуміючи. Вони були прозоро-голубого кольору і світились під водою. Потім вони побачили свої тіла і закричали жалюгідним криком, піднявшись в небо.

Я також бачила, як із тіла водія катера вийшло чорна хмарина, і він втратив свідомість на деякий час, а хмарина пропливає над водою і заховалася в лісі. Відчай оволодів моєю душею. Я не змогла допомогти. Навіщо мені цей дар, якщо нічого не можна змінити? Очнулася вже в своїй кімнаті.