Віртуальний світ
Мария Шпир
Нас всіх оточує той світ Що звемо віртуальний ми, Він часом краще ніж реальний, Ти будь-де можеш опинитись І це звичайно перевага, Музей відвідаєш відомий, Подорожувати можеш ти, Лише вдягни ти окуляри І ти вже в Луврі чи Мілані, Вже ти будуєш у Майнкрафті, Родину в Сімсах ти створив , В баду знаходиш собі пару, У скайп побачення чекаєш, І в телеграмі переписка Розмову звичну замінила, Хтось лайв веде у інстаграмі І блогери немов боги Збирають лайки і повчають, І ти стаєш як всі вони. Не будь ти роботом як інші- Сховай смартфон і озирнись , Життя вирує і живи Ти тут і зараз в світі цім, Насолодись реальним світом, Ти книгу просто прочитай, Не елекронну-паперову, Піди на вулицю,до парку, А потім з другом ти зустрінься, Цінуй ти кожну мить реальну І в інтернеті не живи. (01.05.2020)
2020-05-24 07:17:09
4
0
Інші вірші поета
Його вдихнула запах і прозріла Твої обійми і тепло Ти і я-космос Відпочинок із собою
Інші поети
Юнита
@neizvestnaya_kim
R_i_t_a
@freebird
Схожі вірші
Всі
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4520
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12001