Хтось уже відкрив віконниці, і в дощату хату вливалося невиразне сіре світло ранкових сутінків. На ліжках ще спали, сховавшись пiд різнобарвними ковдрами. У повітрі біля глиняної печі мерехтіли величезні блакитні цифри голографічного годинника. Сам пристрій, що виглядав як срібляста пірамідка розміром з долоню, стояв на широкій стільниці і блимав крихітними зеленими вогниками індикаторів.

На грубій лаві біля того ж столу розташувалася Кейт. Водила пальцем по дисплею білого планшетного комп'ютера, відпиваючи маленькими ковтками гарячий, судячи з легкої пари, напій з коричневої керамічної кружки.

Яна сиділа на своєму ліжку і розчісувала волосся білим пластиковим гребінцем. Поруч із нею лежала темно-сіра куртка з потертою блідо-блакитною підкладкою та каптуром такого ж кольору.

— Новенька… Вибач, забула, як тебе зватии… — Важкі дерев'яні двері прочинилися, в будинок заглянула темноволоса і темноока дівчина в синій кофті та попелястих джинсах.

— Яна. Начебто так, якщо я ще не здуріла.

— Да, згадала. Стомилась, всю ніч чергувала. Коротко кажучи, за тобою прийшов наш воєначальник. Куртку візьми, холодно.

Зовні стояв чоловік похилого віку в плямистій темно-зеленій камуфляжній сорочці й в таких же штанах. Чорні черевики з товстими підошвами. Сивий, коротка стрижка. Гладко виголене кругле обличчя. Уважні світло-зелені очі.

— Доброго ранку! Я Джеф. — Голос, досить високий тенор, прозвучав цілком впевнено, незважаючи на сумніви щодо питань. — Це ти лучниця? Така худа?

— Доброго ранку! — Яна анітрохи не зніяковіла під його вивчаючим поглядом. Одягла куртку, зібрала волосся в пучок на потилиці. — Та куди там. Просто трохи навчилася.

— Не треба скромностi! Дві стріли з двох у заправника, що біжить, знаєш, це вражає. — Він дивився на неї з деяким подивом, ніби справді сподівався побачити не настільки тендітне дівчисько. — Снідала?

—Так, встигла. Кейт розбудила раніше.

— Верхній одяг, бачу, вже одержала. Ідемо до складів зброї. — Джефф вказав напрямок коротким чітким жестом. — Я колишній спецназівець, але на луках не знаюся. А без них ніяк. Щось вогнепальне або плазмове тут велика рідкість.

Містечко, мабуть, ще не прокинулося. На вуличках зустрівся тільки неквапливий патруль, хлопці в темних светрах і джинсах. Двоє з алебардами, у третього у руці молот. Джефф обмінявся зі стражниками мовчазними кивками.

— А як ти навчилася, якщо не секрет? —Він продовжив, коли патрульні віддалилися.

— Чому ж секрет? Пілоти днями сидять на кріслах і наглядають за комп'ютерами. — Яна пояснила зі спокійною байдужістю, зображуючи потиск плечима лише інтонацією. — Потрібен спорт, щоб рухатись. Багато хто захоплюється, та й мені теж сподобалося.

—Зрозуміло! — Джефф відповів із ледь помітним полегшенням, ніби позбувся якихось неприємних підозр щодо новоприбулої. — Інших інструкторів нема, вся надія на тебе.

Будова, схожа на комору, присадкувата, трохи кособока, з плоским односхилим дахом.

Спецназівець увійшов першим і ввімкнув жовту лампу.

Верстаки з молотками, ножицями, стамесками, брусками, мотками товстих ниток. Безліч сокир та молотів на підлозі, щільні ряди ручками догори. Об'ємні в'язки стріл не менше сотні в кожній. Невигадливі сагайдаки, що являли собою чохли з щільної сірої тканини. На стінах — дюжини три луків різних розмірів. Яна одразу ж зняла з кілочка один великий.

— Слабким даємо потужні, хоч це й парадоксально. — Джефф схвалив її вибір кивком. — А у силачів середні, якщо взагалі є. Воюють, переважно, важкими списами, сокирами.

— Довгий для мене набагато зручніший. — Яна оглянула тятиву. — І бажано якмога сильніший, це компенсує неповне розтягнення.

— Ну а в мене сьогодні звичний. — Джефф взяв із далекого верстата два вже наповнені сагайдаки. Один простяг дівчині, другий начепив собі на плече. Потім додав до свого спорядження інший лук, короткий. —Як він правильно називається, рекурсивний?

—Так. Хороший для інтуїтивної стрілянини. Без точного стилю, як виходить.

— Все одно поки покладаюся на стару добру сокиру. — Джефф нахилився і підняв згаданий предмет із підлоги, взявшись за рукоятку, а дівчині простяг молоток. — Носи у кишені, раптом знадобиться.

— Як щодо стрілецького приладдя? — Яна спочатку застебнула куртку на всі гудзики, крім верхньої, і тільки після цього повісила за спину сагайдак. — Щоб тятива не мучила пальці.

— Так, зовсім забув. Ось що означає дилетант. — Спецназівець порився в темних довгастих ящиках, що стояли в кутку, і знайшов дві пари великих рукавичок, грубо пошитих зі шкіряних клаптів.

— У лука є полиця для стріли, тож на ліву руку необов'язково.

— Бери обидві. Втратиш потрібну, одягнеш навиворіт іншу. — Він відчинив двері й вимкнув лампу. — Ходімо, пора.

Вже помітно посвітлішало. Джефф повів дівчину похилою вуличкою, вимощеною гравієм, в другий квартал поселення, розташований нижче. Теж зі стіною з товстих колод і спостережною вежею над прочиненими воротами.

— Завжди висуваємось у рейд по дві-три людини. — Спецназівець почав роз'яснювати тактику. — Дотримуємося радіомовчання. Збираємось в затишному місці. Якщо поблизу спостерігачі, то виходу великого загону не виявлять.

За стулками воріт відкрився вид на передсвітанкову долину. Здавалося, з неба спустилися хмари, розтеклися рівним шаром і стали суцільним озером непроникного туману.

— Запам'ятай уразливі місця машин. — Джефф, мабуть, поспішав повідомити важливі відомості до того, як дорога спуститься в білясту імлу. — Насамперед рухливі, вони не броньовані. Шия, суглоби, шарніри. Також пластикові поверхні, детектори, баки з паливом, акумулятори.

Пелена виявилася неабияк густою і обмежувала видимість парою дюжин кроків. Ні вітерця, ні звуку, тільки шерех взуття дівчини та її супутника по траві, посипаній першим, ще рідким опалим листям.

Поворот ліворуч, на луг уздовж краю лісу. Праворуч, повз низькі розлогі гілки з обох боків.

Декілька великих валунів. Чотири ледь помітні фігури поруч із камінням. Молоді люди у різнокольорових сорочках та легких куртках, у темних штанах, із списами у руках. Чорні рюкзаки за плечима. Невеликі луки та сагайдаки у двох.

— Де Крихітка Лаврентій? — Джефф поцікавився без відтінку докору чи невдоволення, але з командирською строгістю.

— Вже йде. — відповів худий високий хлопець із довгим чорним волоссям. — Чути здалеку.

Хрускіт сухих гілочок, важка хода. Поступово набуваючи виразних контурів, з туману з'явилися ще двоє нічим не помітних юних бійців, одягнених у бордово-коричневе та зелене, неяскраве, теж у підкреслено неакуратному повсякденному стилі. Слідом за ними — величезний широкоплечий хлопець у сірих штанах та светрі. На ногах — мокасини з м'якої бурої шкіри. Світловолосий, світлоокий, рум'яний. Алебарда в його ручищі виглядала іграшковою.

—Да тут я! Вітаю! — Цілком звичайний, без особливої ​​басовитості, голос здорованя не дуже пасував до зовнішності. — Нам же далі за всіх петляти.

—Добре, всі зібралися. В нас, як бачите, поповнення. — Джефф із явним задоволенням скористався приводом для повернення до багатослівності. — Знайомтеся, це Яна. Не дивіться, що худенька. Вона лучниця, наш новий інструктор. Починаємо!

Юнаки вирушили в хащі, злагоджено шикуючись один за одним у ланцюжок. Двоє в авангарді, за ними Лаврентій та інші.

— Тримайся поряд! — Джефф недбало мотнув головою у бік дівчини, даючи в такий спосіб зрозуміти, кому саме адресовано розпорядження. —Ми замикаючі.

Низка рушила крізь туман, не вимовляючи ні слова. У хорошому темпі, дивлячись під ноги, але все одно доволi шумно, з шерехом і тупотом.

Невдовзі боєць, що йшов попереду, темноволосий, кучерявий і невисокий, у застираній малиново-білій картатій сорочці і потертих чорних джинсах, підняв руку зі стиснутим кулаком. Інші повторили жест, передаючи сигнал ланцюжком, і зупинилися. Крім Яни та Джеффа, які порівнялися з дозорцем.

—Тролі! — доповів кучерявий мало не пошепки. Показав два пальці, потім коротко махнув долонею вперед і вліво, жестами дублюючи інформацію про кількість та місцезнаходження ворогів. — Один стирчить біля містка, другий ходить уздовж річки.

— Тролі? — Стримано здивувалася Яна. — Кого ви так називаєте?

— Охорону великих машин. — Джефф подивився на нову якось дивно, чи то вимогливо, чи то гордо. — Спробуєш зняти по-тихому? Давай до тієї скелі! Ми прикриємо!

Яна одягла рукавичку, дістала з сагайдака стрілу, встановила її на тятиву і, тримаючи лук напоготові, попрямувала до двох жовтуватих каменів заввишки з її зріст. Поблизу стало видно, що шматки колись були єдиним цілим, але стрімчак потріскався. Половина відвалилася й покосилася, утворивши вузьку щілину. Саме щоб глянути на інший бік, вниз з похилого берега.

За три дюжини кроків — міст із жердин, поруч із ним на утрамбованій стежці — велика мавпа з масивними плечима. На витягнутій морді — звичайний для роботів синій ліхтар, що світив крізь туманний серпанок. Верхні лапи — настільки довгі і товсті, небезпечні на вигляд, що й ніякої додаткової зброї не треба.

Перша стріла з шиплячим свистом промайнула вище мети, гулко хлюпнула у воду. Механічний троль одразу ж насторожився, погрозливо загарчав і повернувся до річки. Пальці на лапах стиснулись у важкі кулаки.

— Спокійно, спокійно… — Дівчина заговорила сама з собою. — Лук чужий, пристрілятися не встигла.

Наступна стріла дзвінко брязнула металом, пробиваючи електронній мавпі спину. Ворог задимився, постояв кілька секунд, похитнувся й впав нічком.

Другий троль навіть не загарчав, а хрипко заревів. З лівого боку, просвічуючи крізь білясту пелену, до лучниці мчала розмита пляма ліхтаря, що змінив колір на червоний.

Яна прицілилася повільно, холоднокровно. Знову сиплий свист стріли. Дзвін розбитого скла, хрускіт пластику — і криваве світло згасло. Штучний монстр ніби спіткнувся. Його туша спалахнула та з гуркотом скотилася схилом назад до стежки.

— Ще мить, і ми втрутилися б. — Джефф наблизився, мало не сяючи від самовдоволення, демонструючи всім своїм виглядом, що посилення загону такою лучницею слід вважати особистою заслугою командира. — Але я не помилився, ти впоралася.

Хлопці, поглядаючи на Яну зі щирою повагою, виконали завчений маневр формування ланцюжка.

Над річкою туман стелився особливо густо, не дозволяючи розгледіти ні протилежний берег, ні кінець містка, ні дозорців попереду.

На іншому боці нічого не змінилося, втоптана дорога продовжилася серед таких же одноманітних жовтих каменів, пишних дерев й острівців високої трави.

З-за далеких вершин виглянув перший червоний промінь сонця. Пелена сколихнулася від легкого подиху, заклубилася, стаючи нерівномірною і виявляючи цілком однозначний намір розтанути. По листях прокотилася хвиля легкого шелесту.

— Це не лише вітер! — Яна насторожено прислухалася, проте без ознак переляку. — Вчорашній так шумів... Як же його... Лісоруб?

— Дроворуб! — Джефф неспокійно придивився до чагарника. — Увага! Купол!

Останнє слово передалося вздовж ланцюжка, повторюючись подібно до луни. Бійці завмерли, кроки замовкли. Тепер шерех гілок звучав виразно.

— Генератор захисного поля лише один. Старий, але сильний. — Командир, швидко впоравшись із хвилюванням, відновив уроки тактики для новенької. — Стаємо в коло. Лучники у центрі, разом з оператором. Стріляй, коли вимикаємо екран.

Усі зібралися навколо худого довговолосого хлопця, який поставив свій рюкзак на дорогу, присів над ним і сунув усередину обидві долоні, роблячи маніпуляції з якимось пристроєм. Клацнув тумблером, щось пискнуло. Навколо загону заблищала прозора синя півсфера, яка й справді накрила всіх подібно до великого купола.

Копійники під керівництвом Джеффа розосередилися по колу і повільно рушили вперед. На обличчях відбивалося тривожне очікування.

Оператор поніс рюкзак на лівому плечі, продовжуючи тримати всередині праву руку. Поруч пішли, встановивши стріли на тятиву, Яна і ще два лучники, невисокі, в майже однакових тьмяно-зелених куртках.

Дроворуб, гігантський павук із вертикальним тулубом та червоним ліхтарем на місці морди, стрімко вискочив із клубів туману і жахливо загарчав.

Захисне свічення спалахнуло блакитними сплесками, відбивши атаку товстих і гострих лап. Механічна тварюка зупинилася, ніби в розгубленості.

—Готові! — Вигукнув Джефф, і купол одразу погас.

Командир рубанув сокирою по найближчій лапі. Лаврентій додав списом по іншій. Три стріли з глухим стукотом вп'ялися в чорні пластикові шарніри у верхній частині штучного монстра.

Павук засмикався, затріщав блакитними іскрами короткого замикання. Але агресивність не зменшилась. Загарчав голосніше, підвищуючи тон і зриваючись на хрипкий вереск. Хльостко змахнув найдовшою кінцівкою, гнучким маніпулятором, прикрiпленим до плеча.

Купол повернувся вчасно. Спалах енергії, що моментально згустилася, відкинула дроворуба. Відновлюючи рівновагу після зіткнення з непереборною перешкодою, робот відсахнувся і незграбно відбіг від стежки на дюжину кроків.

—Лучники! — дзвінко скомандував Джефф.

Довговолосий хлопець знову вимкнув захисне поле. Дві стріли просвистiли повз, влучила тільки Яна. Прямо в голову, схожу на перевернуте відро.

Сухий і різкий тріск, полум'я і дим. Чудовисько зі скреготом звалилося. Копійники по-юнацькому задерикувато кинулися його добивати, трощити суглоби на лапах, виламувати деталі. Оператор, повісивши рюкзак із генератором за спину, запально приєднався до погрому. Яна залишилася з незворушними лучниками, які взяли на себе роль дозорців, зосереджено дивилися на всі боки, тримаючи зброю напоготові.

— Ідемо! — Високий і голосний командирський голос припинив гуркіт і повернув бійців на дорогу. — Що із запасом енергії?

—Половина. — доповів довговолосий невесело. — Вистачить на такий же бій. Або на два проти тролів.

— Кепсько. Треба заощаджувати. Відбувається щось недобре. —Джефф ненадовго замислився. Зовні зберігав тверде і трохи гордо самовладання, але вираз очей видавав серйозну заклопотаність. — Повертаємо до підземелля! У разі чого протримаємося там до темряви.

Тим часом яскраво-червоні сонячні промені розчинили клуби туману. Слабкі, ледве відчутні, але протяжні пориви вітру розвіяли останні клапті каламутного серпанку, збільшуючи дальність огляду. Ліс виявився не таким вже й густим, досить світлим, з безліччю прогалин. Десь далеко защебетали птахи.

Хлопці вишикувалися в тому ж порядку і попрямували стежкою набагато швидше.

— Дивно, —Джефф почав розмірковувати вголос. — Дроворуб з'явився одночасно з твоїм прибуттям і безцільно нишпорив по долині.

—І що? — спитала дівчина з прохолодною байдужістю.

— Можливо, збіг зовсім не випадковий. Хтось захотів провернути якусь комбінацію з вами обома.

— Простий пілот, навіть без досвіду. Який від мене толк?

— Вважаю, скоро з'ясуємо. — Джефф зробив недовгу паузу, виділяючи першу фразу з багатослівної розміреності міркувань. — Ми всі тут, напевно, в чиїхось планах. Недарма ж серед нас лікарі, інженери, менеджери. Хтось цілеспрямовано формує самодостатню спільноту.

— Викрадаючи людей? — Вона скрушно похитала головою, тим самим виявивши хоч якісь емоції. — Навіщо взагалі творити це неподобство?

— Наприклад, інтриги всередині тутешньої таємничої еліти. — Спецназівець уперше протягом розмови глянув на супутницю. — Або потайливе зовнішнє втручання.

— Чому потайливе? —Яна вимовила незрозуміло. — Хтось точно знає, де шукати зниклих, але мовчить?

— Хоче негласно прибрати до рук прибуткову планету. — Легкий ківок Джеффа, очевидно, означав, що реакція дівчини на запропоновані версії не видалася підозрілою. — Так чи інакше, нам треба вижити і набратись сили. Тоді й розберемося.

Сонце піднялося, змінило відтінок з червоного на золотий і люб'язно надало вже більш-менш звичайне освітлення. Стежка вивела з лісу до двох кам'янистих пагорбів, пологого ліворуч і стрімкого праворуч.

— Скасування радіомовчання! — Наказ командира передався ланцюжком.

— Альфа, викликає Беркут! Перевірка зв'язку! Прийом! — Динамік майже не спотворив промову кучерявого.

—Беркут, чую добре! — Джефф підніс до щоки рацію. — Розвідка флангами! Прийом!

Два хлопці, в зеленій та бордово-коричневій сорочках, відокремилися від загону і поспішили схилами вгору .

Решта, діючи за якоюсь заздалегідь узгодженою інструкцією, самостійно розійшлися узбіччям і присіли на траву.

— Чекаємо на рапорти. — Прокоментував командир, влаштовуючись за широким валуном. — Попереду вузьке місце, зручне для засідки. Розслабся трохи.

— Ще не втомилася, постою. — Яна все ж таки зійшла з дороги. — Невже роботи настільки кмітливі?

— Ні, хитрують і підстерігають люди. Розбійники. Здатні привабитись, наприклад, комунікатором у твоїй кишені.

— Не отримають! — Дівчина поправила ремінець сагайдака. — З ним сюди потрапила, з ним і виберусь. У моєму світі це недешева річ.

— А тут взагалi розкішна. — У погляді спецназівця промайнули теплі іскорки доброзичливості. — До речі, якщо сили супротивника значно перевершують, розсипаємось лісом. Іти і ховатися легше по одному.

—І куди потім? Я ж зовсім не знаю місцевості.

— Збір в одному із давніх підземних бункерів. Шукай подвійні стежки, протоптані заправниками.

— Ким? Тими залізними коровами? Навіщо?

— Коли потрібні хімікати для джерел електрики, —Джефф, безперечно, радів новому приводу поговорити, — комп'ютер посилає заправникам сигнал. Війна давно закінчилася, але програми функціонують.

З хащів з'явився темно-сірий кролик, зупинився неподалік, боязко придивився до людей і застрибав геть у своїх справах.

Біля краю лісу невдоволено заголосив птах. Судячи з низького протяжного цвірінькання, помісь гусака з горобцем. Але виявився куріпкою. У тіні дерев заляскали коричневі крила.

— Альфа, викликає Північ! — Утихомирюючу тишу порушив молодий голос із рації Джеффа. — Корок у кишені! Прийом!

— Вас зрозумів! — Негайно відгукнувся командир, невимушено міняючи балакучість на ділову лаконічність. — Альфа на прийомі!

— Викликає Схід! Аналогічно! Беріть фляжку! На зв'язку!

— Можна йти! — Спецназівець розтлумачив суть кодових фраз і бадьоро підвівся.

Жодних вказівок знову не знадобилося, всі вже прямували до проходу між пагорбами. Обидва розвідники спустилися зі схилів і приєдналися до низки.

Дорога обігнула обрив, що нависав над нею, і вивела до рідкого лісу. Всюдисущі кам'яні брили, відшліфовані вітрами та дощами, самотні дерева, густий чагарник, вже близькі пагорби попереду.

Плавний поворот повз чергове нагромадження потрісканих валунів — і очі дівчини розширилися від холодного і скупого, але непідробного подиву.

Ущелина виглядала штучною. Титанічні механізми просто розрізали невисоку скелю, створивши коридор з гладкими, майже вертикальними стінами та рівним дном, посипаним гравієм.

— Машини добували мінерали, — Джефф подивився на Яну, що розглядала борозни від велетеньських iнструментiв на плоских поверхнях, і заздалегідь відповів на передбачувані питання. — Знадобився короткий шлях у нашу долину, от і зробили.

Безпосередньо біля виходу з ущелини почався густий тінистий гай, що витягнувся вузькою смугою біля підніжжя пагорбів. Спецназівець мовчки вказав супутниці на дві паралельні доріжки, добре помітні серед підліску праворуч. Стежка, не пересікаючись з ними, звернула вліво і потяглася до обрію по краю безкрайнього кукурудзяного поля.

По морю стебел і листя, вже відміченого жовтизною осені, повільно пливли й моторошно блищали сірим металом величезні жуки, механічні збирачі врожаю. Чорні клешні-маніпулятори спритно зривали качани і відправляли кудись у довгасті панцирі, схожі на цистерни і формою, і розміром.

Хрускіт гілок, люте багатоголосе гарчання ліворуч. З гаю на дорогу вибралася дюжина тролів, палаючи червоними ліхтарями на мордах. Величезні штучні мавпи, погрозливо нахилившись вперед і ледве не торкаючись верхніми лапами ґрунту, швидким кроком рушили в наступ.

— Ховаємось у полі! —Джефф вигукнув команду на бігу, ні на кого не дивлячись, нікого не чекаючи.

Інші бійці вже шурхотіли, енергійно чкурнувши крізь стебла.

Для Яни, яка дістала стрілу з сагайдака, такий поворот подій, очевидно, виявився трохи приголомшливим. Залишилася на дорозі одна, але з розгубленістю впоралася швидко, теж поспішила до кукурудзи.

Декілька кроків углиб, розсовуючи зелень кулаками із затиснутими в них луком та стрілою. Праворуч, протискаючись боком, виставляючи вперед плече.

Шум і гарчання ззаду. Червоне світло ліхтаря. За дівчиною тупцював троль.

Зупинитися, розвернутися — справа кількох секунд. Глибокий вдих, ретельний приціл. Постріл майже впритул. Голова механічної мавпи, пробита наскрізь стрілою, затріщала синіми іскрами і задимилася. Туша робота з гуркотом звалилася.

Ще кілька кроків праворуч, не віддаляючись від краю поля. Десь за спиною — шум сутичок, брязкіт наконечників списів по металу, гучні вигуки в запалі бою. Але ці звуки поступово віддалилися та стихли.

Яна зачекала хвилинку, прислухаючись, потім обережно прокралася до дороги. Нікого, можна виходити.

Назад до гаю, до ущелини, дивлячись на всі боки. До місця, з якого Джефф вказував на стежку заправників. Низьким чагарником підліску, як і раніше, намагаючись йти дуже тихо, до двох паралельних доріжок.

Дівчина зволікала, ніби сумніваючись у виборі напрямку, але врештi звернула до пагорбів. Не помилилась. Незабаром з'явився вхід у підземний тунель, темна кругла дірка у крутому скелястому схилі.