Моя любов до неї зростала з кожним днем усе сильніше. Десь у глибині свідомості я розумів, що в цей раз усе по-іншому, але мої думки були подібні плодам, які дозрівали тільки тоді, коли подули б із гір весняні вітри, і любов до жінки, що не видна мною все життя, являлася мені неземним дивом, пізнати яке я ніколи не зможу.

Помона, прекрасна німфа, богиня мого серця, уся в сонячних відблисках, сиділа біля вікна на веранді, і дивилася на свій зеленіючий сад. Вона все також холодна, немов подув північного вітру, скороминуща й завжди така ж самотня. Але її люблять, хочуть бути з нею поруч, хочуть змінити своє життя.

О боги! Що за диво — ця тендітна богиня. Я так хочу любити її, зробити її щасливою, хочу сказати їй: «Я люблю вас, божественна Помона. З вами я відчуваю себе в сто крат краще, ніж без вас, світло мого життя. Ви — усе, що в мене є».

Але вона не чує мене. Почуй вона мої слова, вони не справили б на неї ніякого враження.

Я розбитий у прах, такий самотній. А вона все й далі стежила за садом, нікого не підпускаючи, немов боячись, якби люди своєю грубістю не нанесли її деревам і кущам якої-небудь шкоди. Але, не дивлячись на її сувору вдачу, усе навколо любили працелюбну і вродливу Помону, і я теж.

Я прийшов до неї наприкінці першого місяця літа, коли в її оранжереях стали дозрівати фруктові дерева, схожі на крихітні пальми, а на лілових кущах стали з’являтися ніжні зелені листочки. Я прийшов до неї абсолютно щасливий. Приніс їй стигле колосся пшениці й вирішив зізнатися: «Ваша врода прекрасна, о божественна Помона. Відтоді як я побачив вас, я ні про що більше не можу думати. У моїй душі немає місця нічому іншому. Я готовий любити вас вічно».

Але вона лише холодно подивилася на мої колоси й відвернулася, розгнівана моїм візитом.

Трохи пізніше, ближче до середини літа, я прийшов із дишлом від ярма, ніби тільки-но закінчив важку оранку і випріг волів із плуга. Вона лежала на березі озера, що було в її саду, оточена улюбленими птахами й ледачими рептиліями, і погладжувала їм спини, милуючись вихованцями. Побачивши мене, вона насупилася, і я знову пішов.

Я приходив до неї з виноградом, думав, мовляв, вона повірить, що я виростив. Але, скільки я не приносив винограду, ні інших плодів, вона все також дивилася на мої дари з досадою та відразою.

— О великі небеса, — шепотів я, Вертумн, бог овочів і фруктів, — о які муки я відчуваю! Але все також її й далі кохатиму, вічно!

І я приходив знову і знову, і йшов від неї знову і знову.

З кожним разом усе болісніше ставали мої зустрічі, і все невтішніше мені ставало дивитися в її очі.

— Цієї осені я більше не прийду, — якось сказав я їй, точно прощаючись. А вона мені, нарешті, відповіла, з засмученим голосом, але з райською усмішкою:

— Я рада, що в моєму чудовому саду останнім відвідувачем будете ви.