Він чув кроки друга і відчував тяжкість усередині себе. Можливо, він помре ще до того, як почує його голос ще раз. Його тихий оксамитовий голос, що говорив із ним завжди, затихав у ньому й робився все тихішим і тихішим, доки не став здаватися просто стукотом кісток. Голос, що змушував метеликів пурхати в животі, замовк. Залишився самий лише біль. Кроки, давно вже знайомі, стихли біля дверей, а потім вони повільно відчинилися. У кімнату ввійшла… Момо? Вона сіла на краєчок його ліжка, і пильно глянула в його очі.

— Як ти почуваєшся? — спитала вона. Він деякий час мовчав, бо думав, що Мідорія прийде до нього.

— У порядку, лише болі в животі мучать. А взагалі нічого. Житиму! — він засміявся й закашлявся. На долоню впала маленька пелюстка із кров’ю. Він замружився. Усе боліло.

— Він не знає про це? — Момо сумно поглянула на хлопця.

Він кивнув.

— Це погано. Потрібно поговорити з ним, — вона нахилилася до нього, поклавши йому руку на чоло. Він відчув її подих і слабкий приємний запах. Дотик її пальців був ніжний і несподіваний. Біль почав відступати. — Я поговорю з ним. Ти тільки живи, будь ласка!

— Н-не треба розмовляти з ним… — Шото завив від болю. — Прошу тебе, не треба.

Вона підбадьорливо усміхнулася.

— Усе буде гаразд!

Жахливо боляче, що це був лише сон.

***

Серце розривало від крику допомоги, переповнюючи його до країв. Крик народжувався в самій глибині його серця, роздирав легені, і через це дихати було боляче, назовні виривався весь біль. Крик був таким гучним і пронизливим, що, здавалося, сягав зірок.

Він душив… У Шото перехоплювало подих від цього лементу. Він був готовий померти… Померти, аби не відчувати нестерпний біль, що розриває груди. Його легені палали. Тіло щеміло, а розум вібрував на межі паніки.

У повній темряві він намагався заспокоїтись. У вухах брязкотіло, а перед очима пливли чорні кола. У роті було сухо від засохлої крові, хотілося пити. Єдиною яскравою плямою у всьому цьому мороці залишався мерехтливий за вікном місяць. Йому не вистачало повітря, але Шото усвідомлював, що це від стисненого горла. Якщо він зрушить із місця, його вирве.

Шото надто любить його. Так сильно, що не може себе контролювати. До втрати пульсу відкашлює квіти разом із листям, краплями слини, з майже з’їденими плодами. І чекає… чекає з наростаючою тривогою, відчуваючи швидку зустріч, тримаючи в руках бутон камелії.

Квіти.

Всюди кров та пелюстки квітів. Без коріння, без стебел. Розтоптані, розчавлені бутони. Надламані чаші. Вино, що ввібралося в полотно. Розбите дзеркало й… серце. Випалені дошки підлоги та стіни. Його кімната в японському стилі тепер нагадувала покинуту, розгромлену квіткову лавку, готову ось-ось розвалитися на очах. Ваза з величезною червоною півонією розбилася вщент, пелюстки обсипалися на підлогу.

Біль у потилиці не припинявся.

Хвиля болю накрила його з головою, він майже захлинувся у її вирі. Хотілося померти, адже смерть була поряд, так близько, а в нього залишалося дедалі менше сил. Шото знав, що якщо він зараз помре, то все скінчиться.

Тодорокі відчув, що рани на грудях знову почали кровоточити, і спробував витерти кров рукавом. Пальці розтиснулися, і кілька крапель упало на підлогу. З рота знову линула кров. Він відчув на шкірі теплі цівки. Обпікаюче-солоний смак. Його знову нудило. Спазм стиснув горло.

— Игхаа… — задихаючись, виплюнув кров разом із невеликим бутоном квітки, обмираючи та жмурячись від болю. Камелія. Шото стиснув зуби, щоби не закричати, і зі свистом втягнув повітря.

Пальці самі стиснулися в кулаки. Боліло коліно — мабуть, при ударі об підлогу тріснула кістка. М’язи стегон зводило судомою — перетискало сухожилля. Руки теж тремтіли, хоч загалом біль не відчувався. Зараз ломота була в животі.

Розколотий стіл. Безформна чорна грудка серед уламків скла. Безсилі, зламані пальці, що притискають до грудей оберемок квітів і зім’ятий потертий папірець. Бридке відчуття втрати. Ще не всі квіти загинули, але пелюстки облетіли — уже не виглядали свіжими і яскравими, як учора.

На підлозі з кожною секундою ставало дедалі більше білої омели та червоних троянд. Він відчував їхні соки, чув їхній шелест. Чув пряний запах живої крові — і знав, що це ніхто інший, як він сам. Видовище було нестерпним.

Щось кольнуло в грудях, наче стріла. Він глянув на рану на своєму боці — прямо під ребрами була кривава пляма. Майже непомітна через квіти, що переповнювали кімнату. Шото нахилився вперед, підтягнув коліна до грудей і підпер ними підборіддя. Ледве закривши рану кофтою.

Видихнувшись, він упустив голову на плече, заплющуючи очі, повністю віддавшись течії його відчуттів, від якого його й так уже нудило, і поринув у темряву, останнім осмисленим відчуттям, у якій було заспокійливе тепло від грудки вати, притисненої до рота.

***

Опритомнівши, він відчув, що по його обличчю тече щось холодне, і спробував стерти, але руки були зв’язані. Шото ворухнувся, і його одразу пронизав гострий біль. З вуст зірвався стогін. По руках та шиї повзли холодні краплини. Сил кричати не було. Хтось ривком підняв його голову й зазирнув у вічі. Він не розрізняв нічого, окрім неясно окресленої темної постаті.

Йому на обличчя впала крапля. Розкривши рота, він ковтнув повітря. Потім почулося булькання, і він відчув смак чогось схожого на воду — рот одразу наповнився слиною. Ще одна крапля скотилася по його підборідді та впала на груди. По його тілу пробігло тремтіння — від його ніжного дотику він зітхнув. Руки були туго зав’язані мотузкою над головою, але він зміг трохи ними поворушити.

Він відчував блаженство та ейфорію. Уперше за кілька місяців Шото почувався легко, наче камінь, що ще тиснув на серце, розтанув. Тодорокі не бачив нічого, крім чорних плям, що розпливалися по різні боки. Він кілька разів моргнув і спробував сісти, але йому не дали — чийсь палець боляче тицьнув у його плече.

— Лежи, — промовив до болю знайомий голос. — Пізніше встанеш. Краще не ворушись…

Тодорокі запитливо глянув у темряву.

— Довелося зв’язати твої руки, бо ти їв себе уві сні. Знай, що, якби не це, ти помер би. Мені шкода, що я не бачив твого болю раніше, — хлопець сидів на краю ліжка, повернений спиною до Шото.

Тодорокі не кричав, прислухаючись до власного дихання й тихого голосу тієї людини. Усе було ніби в якомусь сні, у книзі, яка давно перетворилася на попіл і потерть, залишивши тільки слова.

— Я слабий. Нероздільно покохав людину. І моє серце розбите на тисячі шматків… — пошепки промовив Тодорокі, ніби його зараз ударять за це. Зображення в його свідомості перетворювалося на хаос, яке тіло, як і його думки, не підпорядковувалося ніякому контролю. Якийсь час він лежав так нерухомо, а потім несподівано для себе голосно промовив: — Я страждаю від цього вже два роки. Мені БОЛЯЧЕ! Я втомився терпіти.

— Будь ласка, мовчи…

— Мені весь час здається, що в мене забирають щось дуже важливе, що я довго носив у собі, але тепер моє життя зруйноване, і все, що було моїм, зникло. Я не хочу так жити більше! Ти не зрозумієш, як це важко. Я поволі божеволію.

Тиша, що панувала в кімнаті, була така сильна, що Шото злякався, але не подав знаку. Людина, яка розмовляла з ним, продовжувала сидіти на ліжку. Він не бачив її обличчя, а волосся, що було єдиною зачіпкою, щоби дізнатися, хто це, перебувало в тіні.

Тодорокі чекав, поки він заговорить. Але той мовчав.

— Я люблю Ізуку до втрати пульсу. Мені начхати, що відбувається зі…

— Та замовкни! — якийсь крихкий великий предмет упав і покотився по підлозі, розбившись на кілька великих уламків — відчуття, що кухоль. Хлопець зірвався, і на якусь мить усе довкола, наче в калейдоскопі, змішалося.

Шото замовк, ніби зрозумів, що сказав забагато, але було вже пізно.

Не встигнувши схаменутися, він побачив його, що навис над ним.

На його обличчі пульсували вени, налиті кров’ю очі були примружені, руки стискали горло Шото. Він сіпнувся вбік, намагаючись вирватися, але цей натиск був надто сильний.

Не в змозі чинити опір, він затих, заплющивши очі. Нічого не сталося, але цієї миті виявилося достатньо, щоби його тіло ослабло. Повільно розтулилися руки, Тодорокі закашлявся, обм’як і повалився на бік, з досі зав’язаними руками над головою. Він лежав, не рухаючись, і по його чолі повільно котився піт.

— М-мідорія… — долинув хрипкий голос Шото. Над головою, немов зачинився люк, і настала пітьма. Він майже не дихав — але його голос явно звучав, було ясно, що він живий. — Чому…

Очі з-під капюшона кофти, темно-зелені, майже чорні від сажі, дивилися прямо на нього. Ще за хвилину в кімнаті стало зовсім темно, ніби впали попелясті штори.

Дощ.

Від болю Шото переставав відчувати щось. Весь мокрий від поту та ломоти ледве дихав. Тепла долоня лягла на його обличчя. Він трохи розплющив очі.

Обличчя Ізуку. Він нахилився, здається, щоби поцілувати його. Але цього не сталося.

Шото замружився чи то від болю, чи від страху. Морщачись, спробував визволитися. Він усе ще не вірив, що щойно почув його, голос його кохання.

Тодорокі хотів схопити Мідорію за голову і відштовхнути, але його тіло не слухалося, руки німіли від одного положення. Він тільки потряс ними, намагаючись зупинити руки, що рухалися до нього.

Втратив свідомість.

***

Поцілунок обох сердець. Це все, що вони могли зробити зараз. Але як радісно билося серце Шото. Він відчував, як солодко пахне тіло Мідорії, як приємно відчувати його тепло, його силу, відчуваючи, як пітьма поволі згасала.

Це, справді, був той самий цілунок, на який він так довго чекав. Тодорокі відчував, як його обіймав Ізуку, як вони ставали одним цілим, зливаючись воєдино. А навколо серця Шото обдувалися й опадали крила кохання, кожне з яких подібно до пелюстки квітів.

Їхнє дихання змішувалося, він чув биття їхніх сердець, і цей чистий живий звук — назавжди в його душі. Це було так чудово, що навіть біль, що так довго мучив його, розчинився в солодкому блаженстві.

Він нічого не відчував, окрім близькості коханого. У його серці розквітала прекрасна троянда, і він, нарешті, зміг не думати про біль у його душі. Тіло Мідорії було важким, але він цього не помічав — Тодорокі був щасливим.

А через хвилину він відчув, як Мідорія ніжно притиснув його до своїх грудей, ніби він був маленьким хлопчиком. Щока торкнулася його волосся, і тілом пробігла хвиля гарячого щастя. З грудей вирвалося тихе зітхання. Мідорія обережно взяв руку Тодорокі у свою. Їхні серця, сповнені кохання, билися в унісон.

***

Жахливі провали в пам’яті.

Серце горіло, паморочилося в голові. І страшно. Дуже страшно. Власний хрипкий, напівзадушений крик. І немає виходу…

Мідорія сидів збоку й судорожно стискав руку Шото.

— І-ізуку. Б-будь ласка, вистачить…

Він підвів голову і глянув на Тодорокі — у його очах читався страх і благання припинити все це. Здавалося, ще секунда — і він зламається під тяжкістю всепоглинаючого болю.

Мідорія зігнувся, схопив на руки Шото й завив так, що довкола затремтіло повітря. Такого реву Шото ніколи не чув від нього. Найбільше це нагадувало лемент самотнього звіра, у якого намагалися відібрати тепло. Але за цим криком ховалася якась зовсім інша інтонація — гіркота й ніжність, яких він ніколи раніше не помічав у нього.

Він здався йому чудовим і майже божественним у своїй спустошеності, але зараз, коли всі звуки стихли, він став ще прекраснішим. Шото вирішив, що зараз саме час попрощатися. Дивлячись Мідорії в очі, він розкрив рота, щоби сказати щось, але саме в цей момент його тіло пронизав гострий, нестерпний біль, і він сіпнувся.

Тодорокі скрикнув і рефлекторно стиснув пальці, щоби не випустити руки Мідорії. Переборюючи біль, намагався заспокоїтися. Здавалося, усі м’язи його тіла зараз порвуться. Стримуючи хрипи, він щосили боровся за контроль над рухами. Його обличчя почервоніло й перекосилося, очі заплющилися, і по щоках потекли сльози.

— Вибач мені, якщо зможеш. Мені шкода, що Яйорозу так пізно про це сказала, і я сам не міг здогадатися.

— М-момо? Але чому? Це ж був сон…

Ізуку мовчав. Шото обернувся обличчям до живота Мідорії, продовжуючи лежати на його колінах. Такий теплий… Замість випустити руку, він стиснув її в долоні ще дужче. Дивлячись на Мідорію, він обережно усміхнувся.

Потім тихо промовив:

— Адже ти не зробив нічого поганого. Просто боронив своє життя, і все, — його шепіт був м’яким, але в ньому чулася жалість.

Мідорія мовчав.

В очах знову стояв туман, і до горла підкотилася нудота. Тож Тодорокі ледь не почав давитися власною жовчю.

— Пробач мені, — прошепотів Мідорія, торкаючись лобом до маківки Тодорокі — він задихався.

Шото заплющив очі. Його трусило. Холодні голки пронизували тіло. Не в змозі більше утримувати їх у собі, — він заплакав. Сльози лилися по щоках, а пульсуючий біль у грудях ставав усе сильнішим і сильнішим. Йому довелося стиснути кулаки, щоби зупинити ці хвилі болю. І раптом полегшало, але на мить.

— Я знаю, що мені лишилося недовго. Тож подбай про себе, — видавив із себе Шото, отримуючи нові хвилі болю в животі. Страждання спотворило його голос. — Я просто хочу… — він заплющив очі та зробив знак рукою, — померти. Щоби припинилися ці муки… ніщо вже не мало сенсу.

___________________
мій коментар: половина тексту — це додумана свідомість Шото. Усе, на що був здатний Ізуку… це душити.