Адріану двадцять дев’ять, і через пару днів у нього день народження — рівно тридцять, та кількість років, до яких потрібно знайти свою другу половинку, споріднену душу. Він сповнений сподівань, що цей промінь світла, на який він так сподівається, уже впав на нього. І він знає своє кохання в обличчя, просто, як йому здається, втратив.

Андріан дивитиметься на той світоч надії, про яке говорить його серце, навіть не припускаючи, хто може бути цим скарбом. Так, дійсно, у цьому віці багато хто втрачає віру. Й ось таке темне, як хмари, почуття зароджується у нього в грудях.

Він не знайшов її.

Здавалося, є ще кілька днів, шанс того, що він знайде її — ту саму, але вся його надія, віра в краще з кожною секундою тане. Життя здається йому плоским і похмурим, і є лише один спосіб наповнити його світлом і сенсом — знайти це сяйво в серці. І він шукатиме. З кожним днем це буде все складніше, але він буде. У нього навіть виникає впевненість, що десь насправді сяє те світло, яке він шукає.

Корчиться, ридає, звивається, намагається жити, вивертається навиворіт — і знову нічого. Цей морок затуляє не лише тьмяне мерехтіння любові, але і все життя. І, коли надія згасає остаточно, йому хочеться померти. Тут він розуміє, що не зможе перемогти відчай. Він сидить на своєму ліжку, спершись ліктями в коліна й тихо плаче, розуміючи, що він не знайшов нікого. Просто доля глумливо обернулася до нього спиною, подумав він і похитав головою. Але ніхто не чув його сумних стогонів, так тихо.

Він мовчки встає, йде на кухню й заварює зелений чай, щоби хоч якось зайняти свій розум і відігнати похмурі думки. Поки чайник закипає, він бездумно роздивляється полицю з улюбленими книгами — його погляд падає на одне з видань і на якийсь запис на полях, зроблений нерозбірливим почерком. Це його власна фраза: «… красти не можна» — і якийсь дивний малюнок. Він удивляється в нього — губи розпливаються в усмішці.

А коли чай настоюється, прибирає порожню пачку з-під цукру у відро для сміття і відкриває нову, щоби потім зміг заварити ще одну порцію. Цей ритуал він робить за звичкою щоразу, коли відчуває наближення відчаю, і кожного разу чаїнки падають у чорний окріп. Як і очікував, чаю майже не хочеться. Тримаючи в руках телефон, він намагається додзвонитися до Марі, але в слухавці автовідповідача незмінно звучать гудки. Хіба дзвінок може якось змінити його життя? Ні.

Надвечір він починає хрипіти та кашляти. Йому здається, що в нього всередині розрісся клубок змій, які не дають йому дихати. Вони отруюють його своїми смердючими парами, спотворюють сенс слів, джгуть шкіру, проникають у тіло через пори. Його б’є від холоду, хоча у квартирі жарко, як у духовці, і в легенях давно вже немає місця для кисню. Він помічає, що мутить і задихається, наче в нього астма, але розуміє, що це неправда.

В очах темніє, світ повільно крутиться навколо нього, зливаючись у якусь нескінченну пляму. Голову стискали металеві лещата. Тіло ломить, суглоби ниють. Порожнеча, чорна порожнеча навколо, і лише криваві плями плавають у темряві. Жодного світла в очницях. Щось боляче кололо спину, немов він лежить на цвяхах. Його охоплює липка слабкість, і незабаром він остаточно занурюється в сон. Майже всю ніч Адріан б’ється в конвульсіях, стискаючи в руках зім’яту й без того мокре укривало, і голосно хрипів.

Вранці він почувається ще гірше. Страхи множаться, наповнюючи його крижаною порожнечею, заважаючи тверезо мислити. Тиски, що стискали голову, починають потроху розтискатися. Уривки спогадів воскресають у голові, але біль у суглобах швидко перетворює ці уривки на уламки. Біль у грудях слабшає і врешті-решт зникає зовсім, і він робить глибокий вдих. Дзвінок у двері — посильний, він приніс трекер — точне розташування його другої половинки — і чек з оплатою.

Йому погано, але він продовжує неквапливо уплітати пластівці з молоком, пити апельсиновий сік, відчуваючи, як повертаються сили. Адріан біжить у ванну, намилюється й голиться, потім приймає душ, одягає чисту білизну та одяг, завмирає перед дзеркалом — і здається собі бадьорим. Накидає улюблене легке коричневе пальто, пов’язує на шию шарф і прямує до дверей.

Зараз він вийде на вулицю, відчує приємну свіжість — та із дешевого кафе, що було по сусідству, до нього долинуть солоні аромати ранкового моря. Вмикає трекер і йде до місця призначення, відчуваючи, як стукає серце і, як омиває його солодка млість.

Уривки пам’яті обступають його тісним кільцем, і він уже не в змозі ні сфокусувати на них погляд, ні зібрати думки, що розбігаються. Адріан іде гарними вуличками Парижа. Його веде тонка нитка, що світиться, і це світло знайоме йому і споріднене, бо зароджується в надрах його пам’яті. Він розчиняється в ранковій красі світу, аби вийти на шлях кохання.

Газетні клерки, що похмуро продають дешевий випуск «Le Monde» на розі, вигукують купити новий номер. Перехожі усміхаються Адріану, називаючи його «білявим ангелом», чим спричиняють чималий страх. Повз нього проходять парочки, поспішаючи на перше побачення. Одинокі велосипедисти роз’їжджають бульварами, залитими сонцем. Він постійно тримає в руках трекер, сподіваючись знайти в її каламутному потоці.

Але він усе далі відходить від Лувру, проходить через вокзал Сен-Лазар і рухається прямо по мапі. Поступово вітер знову стає попутним, і сонце починає припікати маківку. Звідусіль лунає музика — по радіо чи на касетах. У полі зору з’являються знайомі місця. Ось вікна того самого ресторану з італійською кухнею, де він із Ніно снідали минулого тижня. Він іде парком, який розташовується на місці колишнього пустиря. Співають птахи, і він зупиняється біля озера. Його ясно-зелена вода дзеркально відсвічує в зеленому світлі дерев. Тепер він як ніколи ближче до своєї мети. Адріан радісно дивиться на трекер, але це не те що йому потрібне — дорога далі, у декількох метрах від нього призначене місце.

Батіньйоль. Кладовище. З двох сторін його оточують пам’ятники та арки — могили. Дерева такі високі, що їхні темні силуети, що складаються з листя, що переплітається над головою, здаються такими, що крутяться довкола власної осі у світлі заходу. Він йде між такими надгробками, між пам’ятниками та хрестами й по дорозі читає написи, залишені на їхніх підніжжях.

— Де ж ти? — нервово шепоче він, удивляючись у мармурові обличчя. Його починає бити дрібне тремтіння. Адріан зупинився біля могили, у тому місці, де світився кінцевий сигнал трекера. Порожнеча. Порожнеча в душі. Він розуміє це, але продовжує думати, ніби шукаючи відповіді, що з ним відбувається. — Ну де ти? — повторює він знову і знову.

Адріан мовчки стоїть, не зумівши нічого сказати. Сльози котяться по його щоках, і серце тяжко стукає в грудях. Він ніколи не думав, що прийде сюди, на самоті чекатиме відповідь на запитання, почуватиметься таким розбитим. Відчуття, що за ним спостерігають, стає все сильнішим — спочатку, як холодне дихання вітру на щоках, потім, як дотик м’якої тканини до потилиці. Він різко обертається. Нікого. Лише тихе «вибач» звучить у голові та зникає в поривах вітру, немов розчинившись у ньому.