«Мрію про тебе, о прекрасна Еуфеміє, о кохана, о горда, о прекрасна зі всіх прекрасних і неперевершена! Ох, якби я лише міг обійняти тебе, поцілувати твої прекрасні вуста, подякувати тобі й сказати, що я так люблю тебе, що все моє тіло обливається кров’ю у відповідь на твій вплив, що мені немає спокою ні вдень ні вночі від насолоди твоїми чарами й, що я готовий усе віддати, щоби знов опинитися в тому стані, з якого мене ти вивела…

Якби ти знала, який на моєму серці був тягар, коли ти усміхалася мені, прекрасна й недоступна, і словами своїми говорила мені про любов, про те, як прекрасно тобі самій любити, і про те, що я хочу розділити з тобою вусі, що лише існує на світі, і відчути це єднання…

Ох, будь я знову твоїм хлопчиком, твоїм коханим, хлопчиком з Антіви, який тайком, у повній самоті, бродив околицями міста, не сміючи йти до друзів, боявся товаришів, які лише й чекали від нього нової витівки, і лише поряд із тобою відчуває себе захищеним і щасливим…

Якби я лише міг повернутися в дитинство, коли був безтурботний і безтурботна ти, ох, якби я лише міг знову опинитися в тому віці, коли вперше віддав свою любов за можливість милуватися твоїми променистими очима, твоїм м’яким золотим волоссям.

Будь я все ще маленьким хлопчиком, якого ти, забувши про час, учила розбирати свити, який малював твої пальці на піску в себе в саду, і ти, дівчинка-зірка, змушувала його вивчати вірші… Або, навіть, у тому віці, коли ти ще бродила священними стежками Країни Вранішньої Свіжості, ступаючи босими ногами, немов по лісовій траві, з тим особливим відчуттям упевненості, яке приходить лише з довгим досвідом.

О, якби я міг ще раз пережити все це знову, перш ніж віддалитися в найпотаємнішу частину Священних Гір, стати одним із перших у цвітінні диких троянд, принести в сад запашні квіти й чекати тебе під покровом дерев, слухати, як ти граєш на лютні, милуватися витонченістю твоєї пози й нечутно слідувати за тобою, коли, схилившись над інструментом, ти стежиш, як веселкові відблиски ковзають по струнах… 

І я міг би повторити все, що вже пам’ятав, усе, чому учив мене Сад Веж, і побачити знову, як ти з легкістю занурюєш пальці у в’язь місячних рун на старовинній Книзі Щастя, принесеній сюди із-за моря разом із Джерелом Зірок, побачити, як ти робиш мені знак вийти на веранду, звідки видно дорогу до Іштару, почути твої слова, що шепчуть: «Любитимеш? Будеш вірний?»

І, прийшовши в себе, вдихаючи аромат троянд, що бадьорить, вдихаючи твоє тихе дихання, почути стук твоїх дерев’яних черевиків по плитах веранди та твій шепіт: «Поцілунок, другий раз обов’язково!» — після якого я забуваю про все на світі.

Я бачу сон про наші повільні, наповнені коханням прогулянки, і я сподіваюся, що й ти інколи пробуджуватимешся та згадуватимеш про мене. До зустрічі. І хто знає — можливо, коли-небудь ми опинимося поруч під оливою?

              З любов’ю, я».
                    Усмішка чіпала її губи.