У кімнаті стояв запах яблучного пирога, кави та солодких парфумів. Кава з ароматом мандарину та лаванди. Надя заплющила очі, потрясла головою й, нарешті, оглянула кімнату. У ній панувало затишне сяйво, підсвічене різнобарвними вогниками крихітних китайських ліхтариків. Крізь нещільно задерті фіранки виднілася порожня засніжена вулиця нічного Львова з автомобілями, що мчали нею, і зустрічними перехожими — довгі фігурки в чорному. Чути було, як десь у дворі гавкає собака, що зрідка верещать гальма, і завиває вітер. Але вітер не міг перебити аромату яблук, випечених в атмосфері тихого кохання.

На підлозі були розкидані різноколірні журнали, а під столом лежали зім’яті серветки та коробки з-під тістечок. На підвіконні спав чорний кіт із білим кінчиком хвоста — Пух, не інакше. Надя взяла свою чашку з кавою в руки, сіла в крісло, ковтнула — смак мандаринів. Од тепла в неї солодко запаморочилося в голові. Вона подивилася на кота й подумала, як їй пощастило в житті.

З другого кінця кімнати долетіли неголосні звуки музики — чи то кантрі, чи то старомодний блюз. Надю це тішило. Вона любила музику й із задоволенням слухала її з увімкненого в повну гучність радіоприймача. Може, вона, нарешті, заспокоїть ту тягучу тугу, яка турбувала її останні кілька місяців? Адже це так чудово — заколисувати себе музикою, посидіти в тиші, помріяти…

Крізь сон вона почула, як у двері стукали — хтось рішуче натискав на кнопку дзвінка. Вона здригнулася й розплющила очі. Ще не зовсім прокинувшись, встала, загорнулася в простирадло й пішла відчиняти. На порозі стояв він — мокрий, розпатланий, його русяві кучері були в снігу, виглядав стомленим, майже, як уранці, коли вона його бачила востаннє. Надя з полегшенням зітхнула — вона дуже за ним сумувала, як і він, мабуть, за нею. На ньому було пальто кольору мокрого асфальту, підперезане широким чорним шкіряним ременем зі срібними карбованими пряжками, на руках — мокрі рукавички. Біля нього стояла валіза з коричневою шкіряною ручкою. Побачивши Надю, Олексій усміхнувся, простягнув до неї руки та прошепотів: «Скучив».

Надя струсила сніг із його плечей, поглянула йому в очі: вони були червоними та трохи опухлими. Вона торкнулася його морозних губ своїми, немов бажаючи зігріти їх. Дівчина притиснула його обличчя до свого плеча й завмерла в цьому положенні, відчуваючи його тремтіння й не наважуючись порушити тишу, серце її защеміло, стиснулося від невимовного, незрозумілого раніше відчуття.

Він був такий далекий і милий — і з такою невловною тугою дивився на неї своїми синіми очима. Здавалося, він не був таким щасливим уже дуже давно, і вона, Надя, стала для нього єдиною віддушиною, у якій він міг розчинитися. Нарешті вона нерішуче підвела очі, і їй здалося, що вона ось-ось розтане в цьому напівмороці, який розганяло світло єдиної лампи на сходовому прольоті. Вона торкнула його за рукав, обережно вивільнилася з його рук, відійшла від нього на кілька кроків і зупинилася, притискаючи руки до грудей.

— Рада, що ти приїхав, — з почуттям сказала вона, намагаючись, щоби її голос звучав природно, — чекала.

Надя відступила вбік, пропускаючи його вперед. Він увійшов у передпокій і зупинився, здивовано озираючись — стільки всього змінилося з того часу, як він поїхав звідси на службу. Олексій чув, як вона пішла до кухні, але так і не зрушив із місця. Його вразили зміни, які він помітив у квартирі. У коридорі тепер стояли дві картини — велика синя у важких багетних рамах та маленька жовта, написана олією. У кутку — книжкові полиці, а на них книжки в різноколірних палітурках та безліч дрібних сувенірів із написами на кожному. Олексій прийшов сюди в пошуках Наді, і серед речей, які вона залишила, не було нічого, що могло б нагадати про його давню зустріч із нею.

— Надю… — покликав він, і, не чекаючи, поки вона відгукнеться, увійшов до кухні.

— Проходь, я якраз ставлю чайник, — привітно усміхнулася дівчина, дістаючи з духовки ароматний яблучний пиріг.

— Сьогодні я хочу кави, міцної, як ти любиш, — сказав Олексій, а Надя здивувалася: він ніколи не пив кави, але заперечувати не стала. — І яблучного пирога хочу твого, будь ласка. А то я з голоду помру.

Дівчина кивнула й метнулася до плити, поставила турку на вогонь, дістала чашки, розрізала яблучний пиріг на дрібні шматочки й розставила на тацю. Аромат кави вже плив кімнатою, наповнюючи її солодким теплом, і Надя була дуже щаслива. Стоячи біля плити, вона чула, як він шарудить одягом у ванній, й повернувся за хвилину, пахнувши «Giorgio Armani» і теплом.

Олексій підійшов до неї та скуйовдив її волосся кольору воронова крила, і легенько доторкнувся губами до її скроні, так, що в дівчини мурашки по шкірі пробігли.

«Зовсім інша, зовсім, — подумав Олексій, — зовсім…»

Він узяв тацю з чашками, блюдечком із сиром і печивом, цукерками, яку Надя поставила на кухонний стіл, і пішов до вітальні. А вона пішла за ним, тримаючи яблучний пиріг у руках і турку з кавою. Вона йшла за ним, як заворожена, намагаючись не рипіти половницями. Радіо так само грало романтичну мелодію.

— Сідай до столу, будь ласка.

Олексій дочекався на Надю. Кава була готова, і він розлив її по чашках. Дівчина сиділа поруч, дивилася йому у вічі та усміхалася. Поступово на душі ставало так тепло та затишно, що можна було ні про що не думати, й Олексій дозволив собі розслабитися. Він обійняв дівчину за плечі, провів пальцем її ніжною щокою і сказав: «Спасибі тобі, зоре». А вона тільки заплющила очі, і схилила голову йому на плече.

— Ми давно не бачилися… Два роки. Правильно?

— Зоре…

Він обійняв її й обережно поцілував у щоку, у куточок губ і в улюблену ямочку — його дотик був легкий і невловний, наче подих вітру. І доторкнувся губами маленького охайного носика, який він так любив цілувати. Легенько взяв у руки її обличчя і, притулившись лобом до її чола, завмер. Він відчував себе щасливим та вільним від усіх проблем, ні тривог, ні сумнівів. Олексій глянув їй у вічі — у них світився такий ніжний, такий ласкавий вираз — і побачив своє обличчя, виснажене і втомлене, з глибоко запалими очима. Надя душею відчула в цьому жесті не пристрасть, а найбільше турботу й ніжність, що серце її забилося часто-часто. Олексій заплющив очі. Усередині в нього, немов запалилася маленька електрична лампочка, яка почала поступово розгоратися все сильніше й сильніше, поки не досягла рівня розжарення приблизно вісімдесят п’ять відсотків. Він ніби знову закохався в Надю, ніби вперше її побачив — вона тепер подобалася йому ще більше. Весь її ніжний, принадний жіночний образ випромінював насолоду й чарівність.

— Надійко… — схвильовано прошепотів Олексій, кладучи їй на плече долонь. — Скажи мені. Як тобі жилося без мене? Я весь час думаю про тебе… Часто. Знаєш… Я не хочу, щоби ти мене так ненавиділа за це. Адже я люблю тебе. Вічно… Завжди.

Вона подивилася на нього й раптом усміхнулася — трохи поблажливо і трохи сумно. Усмішкою доброю й розуміючою. У ній не було жодної краплі ненависті. Вона простягла йому шматок пирога. Олексій акуратно взяв його й почав відкушувати, дмухаючи на занадто гарячі шматочки. Пиріг був напрочуд смачний. Він відчув, як залоскотало в грудях і комок підкотив до горла. Зніяковів, сльози потекли по щоках, а він усе дивився на Надю, наче заворожений її усмішкою.

— Я чекала на тебе два роки, — сказала вона, — любила тебе. Боялася втратити. Я знала, що ти повернешся.

Олексій обімлів. Слова подіяли на нього, як удар блискавки. Він підняв на неї очі, у яких блищали сльози. Ці прекрасні, найніжніші очі дивилися на нього. Їхній немиготливий погляд, ніби впав його, але він не міг відвести погляду. Її божественний голос звучав тихо й ніжно, він заворожував, зачаровував, полонив, і водночас викликав у душі хвилю несамовитої ніжності. А слова її торкалися до глибини душі — не знаючи, як відповісти, він тільки простяг до неї руки й уклав її у свої обійми.

Він вдихнув аромат її парфумів, відпив ковток гарячої кави — яскраво відчувалися мандарини та трішки лаванди. За кілька хвилин він відчув, що Надя заснула на його плечі, довірливо згорнувшись калачиком. Олексій продовжив пити каву, прислухаючись до дихання дівчини. Він пив дрібними ковтками, боячись розплескати його, і йому здавалося, що життя стало іншим. Ніколи, мабуть, він не почував себе таким щасливим. Усе було так, наче він знав Надю сто років і вперше закохався. Потім узяв її руки у свої та легко поцілував у долоню. І ліг поруч, торкаючись її теплої шкіри губами та плечима. Якийсь час він лежав мовчки, прислухаючись до рівного дихання Наді. Поступово і він почав засинати, і все навколо попливло, розмиваючи реальні предмети в туман, що мерехтить.