Наступний день 📎
Я прокинулася рано, видно, що була налаштована йти в школу, але згадала вчорашній вечір і настрій враз змінився.Чому я маю зустрічати дядька, якого ніколи не бачила, проте виявляється, що він мене бачив.Знайомитися з людьми це не моя фішка, я скоріше можу стати для них ворогом, чим другом.Не знаю, чому так, але так є.Коли я так роздумувала я почула, що в кухні, щось впало і звук видався надто гучним, стало трохи лячно...Що це, невже ранок не дає мені прокинутись спокійно і відпочити...
Я встала з ліжка і пішла на кухню.Я остовпіла, що це!!!...
На кухні був чоловік.Він тримав в руках рюкзак, роздивляючись все навколо. З вигляду він був схожим на звічайнісінького прибульця...
Мав біле волосся по плечі, обличчя замащене якимось брудом, очі були блакитними.Видно був не дуже охайним, та, що тут й казати, чому він тут.
-Ти хто?
-Я налякалася, для чого питати мене, що я роблю у власному будинку.
Він дивився на мене так, як на якусь приблуду.Та я не з тих, що розгублюсь, проте не втримаючи сказала:-Хто я? Може мені було слід спитати хто ви?
Він побачив моє розгніване обличчя, і видався ще спокійнішим наче нічого й не відбулося.
-Я твій дядько, а ти Чинамі Міура, так?
Хвилина мовчання, яка тривала наче цілу вічність.я була напружена, принижена, відчувала, що все, що твориться від учора стало ще гіршим.
-Але, як?
Тільки це могла вимовити я.Незнайомець потер лоб, присів на крісло спершись руками на стіл.
-Я Дун.
-А хіба ваше ім'я не Ендрю?
Якось мене не здивувало, кожна хвилина для мене була загадкою.Він трохи зніяковів, наче щось не зрозумів.
-Я ніякій не Ендрю з чого ти це взяла мене завжди називають Дун.
-О ні!-вигукнула я присівши на крісло біля незнайомця.
-Щось трапилося?
-Звичайно, -вела мову я-батьки залишили мені записку сказали, що приїде дядько Ендрю, а самі кудись поїхали, а вчора в ночі наткнулася на якогось типа, який наказував тікати з того місця, і це відбулося коли я поверталася зі школи.
Дун замислився видно він сам нічого не знав.
-Стійте, а ви хіба не знаєте про цю записку?
Я не могла й ворохнутися, можливо я щось проґавила, не уважно подивилася.
-Яку ще записку?
Видно він справді нічого не знав.Але ж він мій дядько, я не розумію.
-Можна я дам декілька питань?-спитала я.
-Авжеж, питай.
-ви справді мій дядько, чому ви приїхали, і звідки ключі від будинку?
Він знав остаточно, що виявляється моїм дядьком, це було видно по його обличчі, але чому я нічого не знала?
-Я твій й дядько, якщо ти мені не виріш, то вислухай:по перше ти мене не бачила ніколи, я правду говорю.
-Так,-тільки й відповіла я.
-А знаєш, чому, томущо в останнє я тебе бачив коли тобі було два роки.
-Але все таки, якщо дядько Ендрю не ти, тоді хто, тебе ж мої батьки мої ніколи так не називають, правильно?
-Так.
-Але в записці було чітко сказано, що ти приїдеш, вірніше Ендрю.
Він здивувався.
-А, як ти ввійшов в будинок?-насмілилася спитати я.
-Це все лист, який прийшов до мене, там був ключ від дверей і повідомлення.
-Яке повідомлення?
Мій мозок не здатен був усвідомити, або зрозуміти те, що відбувалося навколо.Я встала з крісла підійшла до кухонного стола і вийняла з під тарілки клаптик паперу, де писало вся ця нісенітниця якась.
Дун також витягнув лист із кишені.
Я поставила записку на стіл, дядько також так зробив.Ми порівняли їх обох майже нічим не відрізнялися, тільки одним...
В Дуна писало:"Ми запрошуємо тебе до нас, адже від'їжджаємо, приглянь за нашою дочкою на самоті не хочемо залишати, от тобі ключ, коли відкриєш конверт візьми ці гроші і користуйся ними."
-Я не розумію,-оголисили ми обоє.
Справді було важко, щось зрозуміти, проте була ясна річ, що це не писали батьки, але все ж таки повідомлення було вкрай правдиве.Хтось звів нас, але для чого цього ні я, ані дядько не могли зрозуміти.