"Уперед , не зупиняйся", чула я слова у голові. Та мені було лячно, що вже не буду жити минулим.
Алан вів машину ми їхали в одне місце, проте він навіть не хотів говорити, куди ми прямуємо.
-Алан, чому ти мовчиш, чому не скажеш куди ми їдемо?
-Побачиш, це буде для тебе маленьким сюрпризом.
-Сподіваюся, - відповіла я з байдужою ноткою в голосі.
Дорога була пустою, інколи проїжджали повз машини, але таки було пусто.Обабіч височіли дерева, а вдалині знаходились гори.
-Досі не можу повірити, що я своїми кволими  руками зруйнувала, якогось на пів робота.
Химерний був він. Це твій друг, ви бачу давно були знайомі.
-Чинамі, тихо, тут небезпечно говорити! -прошепотів Алан.
-А, що тоді!
Я оглянулась навколо, ставало все темніше,  тепер я відчувала страх, наче він мене поцілував у щоку. Сіре небо, хаотичні маленькі будинки де не пахло життям, земля, яка вже не дихала кілька років. Здавалося смерть блукала поміж дерев в цій місцевості.
Алан повільно і майже безвучно їхав  по дорозі, я штовхнула його ліктем і прошепотіла.
-Краще лети, а не повзи, як черепаха, ми так будемо їхати цілу вічність.
-Чинамі, ти не розумієш помовчи.
Знову затикати мені рота. А, що буде в ночі, я не збираюся посміхатися привидам, які йдуть мені на зустріч. Звичайно я не вірила в якигось привидів, але  й не здивуюся, якщо вони існують.
-Чому так завжди! - виплилось у мене, я не стримувала своїх емоцій. -Як то кажуть, щоби побороти страх, потрібно з ними зустрітися віч на віч.
-Тихо! Чинамі, як ти смієш, я ж попросив.
-А тоді, що?
-Краще не знати, -він обурився на мене. Зупинив машину, але для чого? Дивак?
Я вийшла. Хотіла дізнатися, чому так тут лячно, ну подумаєш тут темно, і ніхто не живе. Можливо була війна.
-Чинамі бережись! -кричав Алан.
Я почула між дерев, ще один голос, який тихо шепотів, шипів.
В темряві засвітився ліхтар. Було чути брязкання ланцюгів. Кроки наближалися, я перелякано дивилася в напрямок світла. Спочатку силует, а потім і чорний каптур, що закривав половину обличчя, інша половина мала  дзьоб, загострений на кінці, як лезо ножа. Ця химера у своїх кігтях тримала смолоскип. І рухалась в мій напрямок.
Я не ворушилася важко було тікати, ноги, наче вп'ялися  в землю. Я втратила сміливість, втратила самовпевненість і тільки й те робила, що дивилася на старі дерева, та світло, яке мерехтіло  переді мною.
Я бачила перед собою чудовисько, сповнене рішучості, сміливе і без жодного натяку на страх. В очах горів вогонь.
-Чинамі,-шепотів голос, як у змії.
Я збентежено поглянула йому у вічі.
-Хто ти? -спитала я, збентеженим голосом.
-Той, який прийшов забрати серце!
-Яке серце? -здивувалася я.
-Серце, яке належить тобі, але скоро буде моїм.
Шипіння, хитрого змія, ба можливо дракона...
-Це ти все руцнуєш!?
Чудовисько засміялося бридким голосом.
-Допитлива дівчинка, але в мене не має часу на розмови.
-Бережись! -кричав Аллан вдалині. -Тікай.
Серце бентежено билося, наче я опинилася на кінці прірви, мені здавалося, що смерть близько, я чула її запах, повітря наповнене свинцем, все було реальним, таким справжнім...
Вітер злегка свистів, чула пронизливе гаряче дихання дракона, який крутився біля мене і шепотів мені на вухо гіркі ноти його перемоги.
Я відкинулась назад. Його очі розширилися, він відкрив свої темні крила, щоб схопити мене, та я схопилася за дерева, присівши на гілку . Знову напад, я стрибнула поверх чудовиська, схопивши, його за мантію та, розкрутивши все тіло плащем. Дракон рвучко взяв мене за руку, потиснувши щосили. Я знову подивилася на очі, які горіли бажанням вбити. Поки він стискав руку і сміявся, відчуваючи смак перемоги, солодшої, як мед.
Мені вдалося витягнути меч із піхов та застромити внутро хижої тварюки. Звір запищав. Я витягнула меч і відрубала лапу. Він простяг свої кіхті і легким дотиком поранив мені щоку. Я відчула жахливу біль та часу не було. Я рубала лезом меча скільки могла. Кожна хвилина здавалася вічністю. Та все таки перемога була на моїй стороні. Чудовисько втратило багато крові і не взмозі було схопити мене, сили втрачені. Дракон загинув, проте луска дракона дуже міцна? Чому цей меч пробив так легко його не пробивну шкіру, Я поглянула на зброю, руків'я меча, оздоблене золотом, маленька фігура лева виднілася на нім. Меч був чарівним, і це не його холодна зброя, а когось могутнішого. Я знову поглянула на химеру, яка мала страх. Звичайно такій тварюці не потрібні, такі речі!