Що шукати?Куди далі йти?Я не знаю нічого.Дун бачив моє стривожене обличчя і йому це, аж ніяк не подобалося.
-Подзвони до батьків,- запропонував він мені.
Я згодилася на його пропозицію, однак в серці ще досі немов лежав камінь.Я не знала, чи справді я повинна йому довіряти.Але все ж таки я взяла телефон і набрала номер...
Ніхто не відповідав, нічого окрім не стриманих довгих гудків.
-Не відповідають
-Тоді, що будемо робити?
Дун трохи повагавшись , але все таки сказав свою думку:"Нас хтось звів, а твої батьки справді кудись поїхали.
Я розуміла настільки це дивно і не реально, але це була правда.
-Слухай я зголоднів , довго вже нічого не їв у тебе часом чогось не має поїсти.
Я відкриваю холодильник, але там нічого немає окрім лимону.
-Дивно вчора тут був весь холодильник заповнений їжею.
Дядько видно був страшенно голодний, коли він побачив лимон, то скривився .
-Не люблю лимони, а ти видно їх обожнюєш , можеш піти в магазин по продукти.
- Я?
-Так ти, якщо не хочеш я сам піду
-Ні, ні! Не хочу тут залишатися, а може підемо разом,- запропонувала я йому.
Дун посміхнувся.
-Отже ідемо разом.
Ми вийшли з будинку і я трохи заспокоїлася, проте тривожні думки часто наверталися мені на голову.
Дядько бачив моє обличчя, яке тільки жахалося при кожному кроці.
-Слухай Чинамі ми нічого не дізнаємося, якщо не поїмо, для організму потрібні поживні речовини, щоб мозок краще думав.
-Я знаю, але нічого не можу з цим вдіяти.
"Уяви Чинамі, що все в порядку і ти йдеш з дядьком просто в магазин", заспокоювала я себе.
Потім все таки я спокійніше йшла по вулиці та тільки дивувалася людей так багато звичайний день, а я все таки хвилююся, але що відбувається в ночі?Мабуть, щось жахливе.Я підводжу очі сміливіше і бачу з боку чоловіка того, що зустрілася з ним в ночі коли поверталася зі школи.Він не зводив очей від мене.Його очі були надто застережливими , наче говорили"будь обережною".З кишені чоловіка, щось випало,  блискуче і помітне на сонці я підняла цю річ і хотіла віддати йому, але його так ніби не було, він зник.
Дун побачив мій переляк торкнувся мого плеча, щоб я не стояла стовпом серед людей.
-Ти бачив,-спитала я його.
Дун був блідим від страху, наче на нього налетіло жахіття, очі вже не світилися.Я заховала річ, що виблискувала в мої руках.Дядько все бачив, я так зрозуміла,але чому він так налякалася.Він напевно знає того чоловіка. Я мовчала і він також.Ми мовчки дійшли до супермаркету.Купили потрібні продукти і таки всю дорогу мовчали.Одне я не розуміла, а втім я багато чого не знала.Немовби моє життя до того, як зустріла чоловіка в темряві було мантією, що покривало мої очі.А хто, я?Чинамі Міура, звичайна собі дівчинка.Однак для чого вся ця плутанина.Все настільки таємне, що я не взмозі приборкати свої допитливі думки.Ми повернулися до будинку здається все так, як було.Я пішла помити руки, але коли подивилася в дзеркало на своє відображення, то побачила записку приклеїну до нього.Звідки вона?Перше виникло питання у мене. Почерк знайомий, виявляється цим почерком були написані листи.
На клаптику паперу було написано:"Будь обережною.Те, що ти підняла ту річ, яку я впустив ховай.І головне не довіряй всім кого зустрічаєш.Скоро зустрінемося.
       Л.Н"
Я повертаюся край здивована із ванни, волію, як найшвидше розповісти Дуну.
-Дядько!
Ніхто не відповідає, я оглядаю всі кімнати, проте Дуна ніде немає.Він зник, так само, як і той чоловік, не пояснивши нічого.