Мене звати Чинамі Міура.Я звичайна учениця, яка кожного дня ходить до школи.І день для мене йде так довго, як черепаха повзе до на значеного пункту.Звичайно це жарти , але так є. Проте в кожної звичайної людини знайдеться надзвичайно цікава історія, в яку можна взагалі не повірити.Не буду довго тримати, на одному місці, а то вам вже давно хочеться дізнатися мою історію.Так от, коли я поверталася зі школи, а це була година восьма, сталося те, чого я не очікувала.Темніло, я аж ніяк не любила ходити безлюдними провулками. Сьогодні, якось було по особливому дивно. Ніби тихо, але тут почула крик.Хтось кричав. Моє обличчя зблідло...Переляк..
Хвилина тишини...Крик!!!
В глушині будинків я почула пронизливий сміх, сміх схожий на нічного хижака...
Я побачила тінь високого чоловіка, який пробіг переді мною, не замітивши мене.З полегшенням я вдихнула свіжого вечірнього повітря.Але страх в моєму серці ще досі був. Я відчувала небезпеку біля себе.Вдалині будинків засвітилося світло.І я вирішила піти туди, а не стовбичити серед цього небезпечного місця. Коли я прибігла там де було видно кожен кут і кожен будинок, я відчула полегшення, проте на мить мені здалося, що я заблукала.Лампочки, що автоматично включалися в одну й ту саму хвилину, чомусь засвітилися раніше, як я помітила.І знову я почула крик, однак він був ближче чим в тому місці де я стояла .Схоже хтось плакав і кричав.Я не могла поворохнутися, ноги наче залили свинцем.А кров в жилах не ворохнулася .Страх і тільки...
Я почула кроки відчувала себе в ті хвилини жертвою, а як інакше.Я не могла ні бігти, ні йти, ні кричати.Я могла тільки стояти і чекати...
І тут мій телефон видав звук, це було повідомлення від мами.Я швидко прочитала його.
"Чинамі сьогодні ми з батьком не повернемося додому, на столі залишили тобі їду розігрієш і до пізна не сиди, а лягай спати.Завтра підеш до школи"
Це повідомлення для мене стало ще більшим страхом, чим, що не будь.
Хтось в той момент закричав хрипким голосом.
-Хто тут!- крикнув хтось.
Я поставила телефон в кишеню і відступила крок назад.Тоді почула як наткнулася заді на когось. Серце ледь не вилетіло з моїх грудей...
Я обережно повернулася і побачила чоловіка, який дивився на мене  перелякано, наче побачив привида.
-Ти хто?-спитав він грубим голосом.
Я не відповідала, страх відібрав в мене мову.
-А часом ти не  Чинамі Міура?
Я здивувалася, в ті хвилини мої думки були тільки направлені на одне звідки він знає моє ім'я?
Я не могла нічого відповісти...
Тільки злегка дивилася на обличчя, в якому нічого не можна було побачити.
-Тікай,- прошепотів він.-Ну ж бо тікай, дивом ти залишилася жива, я кажу тікай, дітям немає, що розгулювати провулками в темряві...
Його тіло було напружене, очі тільки дивилися уперед. Він очікував  злочинця, або ж того, що кричав десь все дальше і дальше.Я знову поглянула на нього побачила не вдоволене обличчя, на якому тільки можна було прочитати слово "тікай".Та я не могла бігти, мої ноги немов прилипли до землі і не могли поворохнутися.
-Ти не чула, що я тобі сказав!-крикнув він, однак вимовив трохи тигше.
Я чула, що той незнайомець мені говорить, але я не могла бігти, я не хотіла його слухати..
Тиша, тільки злегка чути, як вітер посвистує.Було темно і здавалося, що кожна хвилина це вічність.Я продовжувала стояти не зважаючи на похмурого велетня, який щохвилини зиркав на мене недовірливим поглядом.
-А ти не промах, тримаєшся, хоч тобі справді страшно.
Я не могла мовчати, але знала, що в такій ситуації не повинна розмовляти, принаймі так мені здавалося.Проте не витримала і сказала:-А вам яке діло і до того ж для чого мені слухатися не знайомих людей, звідки я знаю, хто ви і чи бажаєте мені добра, чи навпаки коли я побіжу, то буде мені гірше.
Він трохи засміявся.
-Еге ж ти мислиш не погано.
-Ви думаєте, що якась дівчинка яка учиться в школі не має клепки в голові.І ще одне звідки ви знаєте моє ім'я?- поцікавилася я.
-Дізнаєшся завтра.
Тільки сказав був незнайомець, насунувши свій чорний капелюх на очі.
-Завтра,-замислилася я.Я не збиралася вас  зустрічати завтра. Ну ж бо скажіть хто ви такий.
Він подивився в темряву трохи сміливіше, а потім додав:-Менше знаєш краще спиш.
Слова звучали застережливо, і тоді моя цікавість, що витала в моїх думках зразу погасла. була налякана, що не могла ворохнутися. Зновж таки цей переляк залишився, і я ще досі не могла опанувати себе.навколо мене нікого не було, тільки тиша блукала кімнатами, налякуючи мовчанням.Через декілька хвилин я опанувала себе і пішла в кухню випити води.На столику де стояли фрукти я побачила записку.Тому вирішила її прочитати, хоча батьки нічого й не говорили в повідомленні. про якусь листівку.Я взяла і розгорнула її, там писало:
"Ми знаємо, що нічого не говорили про  цю записку, але вирішили зробити таким чином, адже ти б так її  помітила. Донечко, завтра приїжджає твій дядько Ендрю, ти його мабуть не знаєш, але ми коли збирали валізи, перед від'їздом, він нам подзвонив.Вмовляв, що вже давно тебе не бачив тебе.Чинамі завтра в школу не йди, вибач, що не написали повідомлення, на листку вийшло швидше.Отже підготуйся до приїзду дядька. Пиши нам коли в тебе буде час."
Я була вражена від цієї листівки і взагалі в мене було таке враження, що я сплю.Це сон, повторювала я собі, але насправді це була правда.Що мене найбільше хвилювало.Я ковтнула глоток води, подивилася на папір, на якому було написано, батьковим почерком повідомлення...
Я випила воду, з'їла банан, і пішла в свою кімнату. Була вже 00:00, пізня година, а спати не хотілося, притому, що я була в школі і виснажилися, але в ці хвилини я була бадьорою.
Я одягнула звичайну фудболку і шорти, а форму поставила в шафу.Таки я стрибнула на ліжко, включила лампу, щоб трохи набратися сил і спокою.Ніч, чи день скоріше б ранок, думала я.А навколо мене блукала тишина все таки я заснула, була надто стомленою.Бадьорість моя видно програла сну.