Львів — прекрасне місто обласного значення в Україні, національно-культурний осередок та освітньо-науковий центр західного регіону. Він має неймовірно багату історію, протягом століть переживав зльоти та падіння, але вистояв перед натиском часу та продовжує приваблювати туристів та місцевих жителів своїми затишними вуличками та охайними парками. Будучи серйозним промисловим центром та транспортним вузлом західної частини України, тут проходить немало важливих торговельних шляхів, що приваблює інвесторів. Крім того, місто є головним центром IT-сфери та туризму в Україні, що також не залишається поза увагою впливових європейських компаній. Саме тут було надруковано першу україномовну книгу “Апостол” Івана Федорова. Бруківкою Львова, свого часу, прогулювався видатний європейський митець Оноре де Бальзак. Саме в цьому місті багато років жив та творив один з найвидатніших митців України Іван Франко, який неодноразово запрошував сюди Лесю Українку, Олену Пчілку та Михайла Коцюбинського.

Саме в цьому красивому та старовинному місті народився та проживає Максим Марчук — молодий та, поки що, нікому не відомий студент, якому лише двадцять один рік. Народившись у доволі спокійній родині, яка, насправді, мало чим відрізнялась від багатьох інших, хлопець легко адаптувався до нових умов та засвоював нові навички, які не раз допомагали йому у складних ситуаціях. В даний момент він навчався у Львівському університеті імені Івана Франка, який засновано в далекому 1661 році. В ті часи, коли гетьманом Війська Запорозького був Юрій Хмельницький, а козацька старшина починала будувати плани, як би це розділити державу та отримати власну вигоду.

Макс, в свою чергу, був хлопцем порядним. Його красиве темне волосся, миле обличчя та неймовірні очі, можливо, приваблювали б дівчат, але занадто неконфліктний характер та невпевненість в собі не давали йому розкрити себе повністю, що, звісно, ізолювало його від більшості однолітків. Крім того, будучи інтровертом, Максим мав не так багато друзів, з якими міг вільно говорити. Якщо бути точним, то лише один хлопець зміг пробити “захисний бар’єр” хлопця та стати близьким товаришем.

Хлопець спокійно йшов красиво оздобленим коридором, намагаючись уникати інших студентів. Зрештою, йому вдалось покинути головний корпус університету та опинитись на свіжому повітрі. Спочатку, йому здалось, що сонце лише приємно зігріває його тіло, але через кілька хвилин він зрозумів, що воно нестерпно пече, тому треба якнайшвидше знайти місце, де можна сховатись від спеки. Перейшовши дорогу, Макс обійшов пам’ятник Івана Франка та опинився на алеї красивого парку. Високі дерева захищали його від пекельного сонячного проміння, що одразу можна було відчути. Пройшовши кілька десятків метрів, він сів на віддалену лавку, де не було людей. Озирнувшись навколо, Максим витягнув телефон та почав щось швидко друкувати. Прохожі думали, що він з кимось спілкується, але, насправді, молодий студент просто писав свою книгу, про яку нікому не збирався говорити. Він робив це не через те, що хотів грошей і слави. Звісно, ні. Макс прекрасно розумів, що тільки одиниці з великої кількості письменників України заробляють достатньо. Хлопець писав книги для того, щоб текстом зобразити свій внутрішній стан та почуття. Так йому не доводилось надокучати тим небагатьом знайомим, які ще продовжували спілкуватись з ним. Можливо, так хлопцеві було просто значно легше жити.

Через кілька хвилин Максим побачив групу старших студентів, які виглядали не дуже дружелюбними. Більше того, вони відчували себе господарями цього парку, тому й вели себе відповідно. Вже не один раз він мав конфлікти з ними, адже хлопцям не дуже подобались високі моральні цінності студента, який частенько їм дорікав та надокучав. На території університету вони не наважувались нападати на нього, хоча любили йому погрожувати, до чого Максим вже звик. Тим не менш, сьогодні нічого не заважало їм напасти на хлопця в парку. Сховавши телефон, юнак побачив, що один з компанії вказав на нього пальцем. Всі решта одразу глянули на нього та швидко пішли в його сторону. Чудово розуміючи, до чого це все йде, Макс схопив свій напівпорожній портфель та швидко рвонув з місця. Агресивна компанія одразу побігла за ним. Хлопець чудово знав цей парк та не раз обдумував шляхи втечі, якщо виникне така ситуація.

Перестрибнувши через лавку, хлопець оминув натовп туристів з Києва, які тільки нещодавно прибули до міста. Макс і сам не побачив, як опинився неподалік від дороги. Йому довелось швидко перебігти її, викликавши цим гнів водіїв, які ледь не збили випадкового пішохода. Через кілька хвилин хлопець втомився втікати та озирнувся. Важко дихаючи, Макс побачив десятки різних людей, але агресивно налаштованої групи серед них не було. Відновивши дихання, студент витягнув маску та сів у тролейбус, де майже не було людей.

***

Макс швидко пройшов красивою та тихою вуличкою, яка знаходилась віддалік від основної частини міста. Тут рідко їздили автомобілі, а місцеві мешканці дорогих котеджів насолоджувались тишею та звуками природи, які так рідко можна почути в сучасних містах. Пробігши подвір’я свого будинку, яке було красиво облаштованим та охайно прибраним, Макс зайшов всередину будинку.

- Я вдома!- вигукнув студент, роззуваючись на порозі.

- Привіт!- вигукнула молодша сестра з однієї з кімнат, не бажаючи вставати з свого місця,- Я б до тебе підійшла, але не хочу.

- Можеш не вставати.

Зайшовши у свою кімнату, Макс, як завжди, перевдягнувся, ретельно вимив руки та пройшов на кухню, де на столі на нього вже чекали смачні страви. Проте, сьогодні хлопець не мав бажання їх куштувати. Перевівши погляд на телевізор, що висів на стіні, юнак побачив випуск новин, де заявлялось, що провідні світові держави, як Індія, Китай та Японія готові долучитись до розробки вакцини проти Ханаанського вірусу.

- Візьми там щось собі!- вигукнула сестра.

- Дякую, що дозволила! Я б з голоду помер, якби ти не сказала.

Все ж, Максим вирішив, що не збирається голодувати, тому зробив собі невеликий бутерброд, увімкнув ноутбук та почав вивчати домашнє завдання.

- І все ж,- тихо говорив хлопець,- Я не розумію, навіщо мені, на факультеті прикладної математики, потрібна філологія. В якому світі це, взагалі, має сенс?

- Надіюсь, що ти там не сам з собою говориш, бо це реально дивно!

- Ні, я говорю з другом через Skype!

- Skype? Кому потрібна ця стара програма, коли є Discord?!- спитала з сусідньої кімнати сестра.

- Просто замовкни та не заважай.

Макс почав гортати свої конспекти, які ніяк не міг зрозуміти. Тоді, він прочитав їх знову, і знову, намагався вивчити, вичитувати, запам’ятовувати головне та “зубрити”, але нічого не давало бажаного результату. Юнак втратив відчуття часу та просидів за столом чотири години, поки його не відволікла сестра.

- Ти тут щось розумієш?- спитала дівчина, прочитавши кілька рядків конспекту,- Я, звісно, не дурна, але це просто якийсь жах.

- Соломіє, провчишся п’ять років там, де я і тоді все зрозумієш.

- Можеш цього не чекати. Твоїх помилок повторювати не збираюсь.

Дівчина вправно вдягнула легку куртку та пішла до виходу.

- Ти куди?- спитав Макс, глянувши через вікно,- Скоро ніч.

- По-перше, я вже не маленька дівчинка і можу сама вирішувати, чи мені йти гуляти, чи ні. По-друге, ти мене й так не зупиниш. І, по-третє, я буду з хлопцем, тому можеш не хвилюватись. І батькам передай, коли вони повернуться.

- Ти будеш з ним?- Макс спеціально наголосив на останньому слові.

- Так, з ним. Я знаю, що він тобі не подобається, але прошу тебе, не втручайся у моє життя. Я зробила свій вибір і, якщо він неправильний, то я сама буду винна.

- Я тобі не забороняю, але точно не раджу.

- Дякую,- нещиро мовила Соломія та покинула будинок.

Макс провів її поглядом та, невдоволено закотивши очі, продовжив вивчати конспекти.

***

Хлопець просидів за книжками та зошитами майже до самого ранку, тому не дивно, що за два години до пробудження, він заснув. І, звісно, це мало свій результат. Зараз, Максим швидко біг безлюдним коридором університету, знаючи, що пари почались кілька хвилин тому.

- Отож, народ,- спокійно говорив молодий викладач, стоячи в центрі аудиторії,- в мене для вас є хороша новина...

Проте, чоловік зупинився, коли побачив Макса, що намагався тихо зайти в аудиторію. Кілька секунд він мовчки стежив за молодим студентом, аж доки не зустрівся поглядом з Максимом.

- Можна зайти?- спитав юнак, вже будучи в аудиторії.

- Ну, ви вже тут... Пане Марчук, не знаю, чи вам варто нагадувати, що спізнюватись — це не дуже виховано. Зрештою, ви хлопець розумний, тому я не бачу сенсу повторювати те, що говорив вам десятки разів. Давайте одразу перейдемо до найцікавішого. Що сталось цього разу?

- Нічого особливого. Просто транспорт...

- Транспорт був три тижні тому, пане Марчук. Ви повторюєтесь. Я очікував сьогодні значно більшого від вас. Зрештою, якщо вам не вдалось здивувати мене своєю уявою, то зможете здивувати знаннями. Ви знаєте, яка зараз пара?

- Історія.

- Так. Просто вирішив переконатись, що ви усвідомлюєте, де ви. Отож, коли була проведене Земська реформа в Наддніпрянщині?

- Не знаю,- мовив хлопець після тривалої паузи.

- Судова реформа?- спитав викладач, але знову не почув відповіді.- Сідайте, пане Марчук. Сьогодні я вам прощаю, але наступного разу вигадайте якусь цікаву історію.

Юнак легко посміхнувся та сів на своє місце в крайньому ряді.

- Отож, до того, як до нас приєднався останній учасник вашої прекрасної групи, я хотів сказати, що вас визнали найталановитішими студентами цього курсу, тому ви отримуєте можливість полетіти на Гаваї.

- Що?!- здивовано вигукнули кілька людей і всі почали перешіптуватись між собою. Всі, крім Макса, який лише оглядався навколо.

- Так, стоп! Це не привід порушувати таку чудову тишу, яка була до цього моменту. Ви їдете туди не на курорт. У вас буде завдання: обмін досвідом з місцевим науково-технологічним центром. Ви маєте повернутись сюди та написати статтю про те, що дізнались там. Думаю, кожен розуміє відповідальність, тому ставитись до цього будете, як слід.

З того моменту і аж до самого кінця дня однокурсники обговорювали неочікувані новини. Сам Макс поняття не мав чи варто йому летіти з іншими, адже всі вирушають туди, щоб розважитись, а йому просто не буде з ким. Проте, на довгих та нудних парах хлопець вирішив, що пора щось змінювати в собі. Колись йому доведеться вийти із зони комфорту та почати активно спілкуватись з людьми. І він розуміє, що має зробити це якомога швидше.

Зрештою, після останньої пари, йдучи коридором, хлопець планував спокійно повернутись додому. Проштовхуючись між людьми, він майже дійшов до виходу, коли побачив Аліну, одногрупницю, яка стояла в компанії подруг та весело обговорювала з ними останні новини. Кілька секунд юнак міркував над тим, чи варто йому підійти до неї, але дуже боявся облажатись. Все ж, Максим глибоко вдихнув повітря та впевнено підійшов до дівчини.

- Чимось допомогти?- спитала Аліна, коли побачила знайомого, який підійшов до них.

- Ні...- після недовгої паузи відповів юнак,- Я просто... Просто в мене з’явився вільний час і я хотів спитатись, чи не могли б ми...

- Ей, виродок!- крикнув кремезний хлопець, що швидко наближався до нього. Мирон, на жаль, був однокурсником Максима та одним з тих хлопців, що ще вчора гнались за ним,- Вчора ти бігав швидко. Повториш це й сьогодні?

- В мене немає бажання битись з тобою,- Макс спробував спокійно залагодити конфлікт, але вдавалось не дуже вдало,- Між нами виникло непорозуміння і я б не хотів роздмухувати цей конфлікт.

- О, а я хотів би.- Мирон замахнувся на Макса, але той навіть не ворухнувся.

- Старий трюк,- мовив юнак і в наступну секунду отримав сильний удар кулаком по голові.

Хлопець аж ніяк не очікував, що Мирон нападе на нього в будівлі університету, але, здається, правила його не зупинили. Втім, Максим швидко підлаштувався під ситуацію та ухилився від двох наступних ударів, як цього його вчив його дядько. Втім, вміння противника були значно вищими. Він швидко передбачив наступний крок Максима та сильно вдарив його по голові. Юнак відійшов на кілька метрів, чим скористався Мирон та боляче вдарив в живіт, поваливши на підлогу. Кілька студентів захотіли вступитись за Максима, але між ними та двома хлопцями виникла група агресивних старшокурсників, які захищали Мирона. Проте, навіть вони розуміли, що конфлікт привертає занадто багато уваги, якої їм не треба в стінах цього університету.

- Закінчуй з ним та ходімо,- мовив один з хлопців.

- Втечеш?- спитав опонент у Макса, який підняв голову, по якій вже текла кров.- Значить, сміливим став?

Мирон знову вдарив Максима в обличчя, поваливши його на підлогу, а коли той спробував піднятись на ноги, боляче вдарив ногою по голові. Вирішивши, що цього достатньо, хлопець та його компанія покинули стіни університету. Макс майже хвилину пролежав на підлозі, та ніхто з спостерігачів не допоміг йому. Зрештою, хлопець самостійно встав на ноги та, ледве тримаючи рівновагу, пішов в туалет. Зачинивши за собою двері, Максим повільно сповз на підлогу. Кров повільно стікала по його обличчю, падаючи на одяг та підлогу. Юнак навіть не намагався її зупинити чи витерти, бо не мав сил. Більше того, він не хотів цього робити. Він просто хотів стекти кров’ю та померти. З цими думками, Максим заплющив очі, з яких повільно потекли сльози.

***

Максу пощастило, що батьки поїхали в подорож визначними місцями України, тому просто не було кому розпитувати хлопця про свіжі сліди побоїв. Цього ранку він прокинувся на кілька годин швидше, адже, знаючи про свою звичку запізнюватись, юнак вирішив не ризикувати. Він зібрав свої речі ще напередодні, тому зараз йому залишалось лише поснідати та вирушити в аеропорт. Вдягнувшись, він зупинився навпроти сестриної кімнати. Майже хвилину він розмірковував над тим, чи треба йому попрощатись. Щось підказувало йому, що він має це зробити. Втім, Максим вирішив, що не варто турбувати сестру, коли вона спить. Крім того, вона може почати задавати зайві питання про синці, а цього він точно не хотів. Зачинивши за собою двері, юнак викликав таксі та без проблем прибув в аеропорт.

Там вже почала збиратись його група. Більшість знайомих спокійно обговорювали свої плани на відпочинок в Гаваях, забуваючи про те, що їх посилають туди з певною метою. Максим, в свою чергу, який ніколи не був в аеропорту, повільно підійшов до широкого скла, з якого відкривався прекрасний вид на летовище. Кілька хвилин він спостерігав, як літаки злітають та приземляються, а служба аеропорту слідкує за порядком. Хлопець відчув певне занепокоєння, адже це була перша далека подорож в його житті і він просто не знав, чого йому чекати.

- Хвилюєшся?- спитав Петро, найкращий та, можливо, єдиний друг Макса.

- Це мій перший досвід. Звісно, хвилююсь.

- Слухай, я дізнався, що зробив Мирон і мені жаль, що мене тоді не було поруч. Я поговорю з ним про це і...

- Не треба.- впевнено говорив Максим,- Я не хочу втягувати тебе в наш конфлікт.

- Не треба гратись в героя, коли ти таким не є. Він тобі не по зубах, Максе. Дозволь мені допомогти.

Максим невдоволено озирнувся навколо та побачив, що староста група кличе всіх до себе.

- Я бачу, що всі прийшли. Хто не прийшов, то це його проблеми. Значить так, ходімо за мною.

Студент озирнувся навколо та побачив, що когось дійсно не вистачає.

- А де Аліна?- спитав Максим в Петра.

- Вона сказала, що не може полетіти з нами. Їй чомусь стало погано.

Максим знову озирнувся, сподіваючись побачити серед натовпу небайдужу для нього дівчину, але її дійсно не було.

- Чому вона тебе кинула?- спитав Петро.

- Що?

- Я знаю, що ви зустрічались. Мені просто цікаво, що ти мав зробити, щоб вона тебе кинула.

- Ми не...- почав Макс, але побачив погляд товариша та зрозумів, що приховувати правду було б марно,- Мені здається, що я не готовий до відносин. Я хотів зберегти дружні стосунки, але, здається, вона цього не хоче.

- Я не здивований.

Показавши свій паспорт коло входу в літак, вони зайшли всередину. Кожен з студентів мав свої місця. На щастя, йому пощастило опинитись поряд з двома людьми, яких він доволі непогано знав. Поруч з Максом своє місце зайняв Петро, який одразу витягнув навушники та, ввімкнувши аудіокнигу, заплющив очі. Трішки дальше сиділа молода темноволоса студентка, яка нейтрально ставилась до Максима, але ніколи не була проти поговорити з ним. Світлана вчилась, на диво, непогано, хоча завжди мала особисті проблеми з сім’єю та знайомими. Навіть Макс розумів, що більша частина її часу йде на вирішення саме цих проблем, але, незважаючи на такі труднощі, дівчина залишалась найдобрішою та найрозумнішою в групі.

Летіти їм довелось немало. Зробивши зупинки в Анкарі, а згодом і в Токіо, вони, нарешті, мали приземлитись в Гонолулу. Втомлений важким перельотом, Максим хотів заплющити очі та заснути, але хтось міцно схопив його за плече.

- Треба поговорити,- сказав Мирон та відправився у задню частину літака.

Кілька секунд Макс стежив за ним. Тоді він зрозумів, що, якщо не піде, то це йому з рук не зійде. Хлопець озирнувся навколо та побачив, що більшість одногрупників міцно сплять, а решта зайнята своїми справами. Вставши з свого місця, юнак пішов за Мироном.

- Я побачив, що ти повірив в себе, так?- спитав кремезний студент, розлючено розглядаючи опонента,- Думаєш, що, якщо Петро тут, то він тебе захистить? Дарма.

- Слухай, я казав, що мені не потрібні проблеми.- спокійно говорив Максим, стримуючи страх, який швидко розповзався по його тілу,- Я не тримаю на тебе зла. Просто не чіпай мене і всі будуть задоволені.

- Всі, крім мене.

Знаючи, що в задній частині рідко хтось буває, Мирон боляче вдарив Максима в живіт. Хлопець схилився від раптового болю, чим скористався нападник та, схопивши голову противника, кілька разів вдарив об стіну. Юнак спробував закричати, але Мирон міцно схопив його за шию та почав душити. Максим намагався вирватись з рук противника, але ворог виявився значно сильнішим. Раптом, літак сильно струснуло. Цим скористався Максим, який боляче вдарив Мирона по нозі. Нападник не втримав рівновагу та впав на підлогу. Юнак, важко дихаючи, встав на ноги та одразу відчув, що літак нахилений та зменшує висоту. В цей же ж момент, з пасажирських місць почали лунати крики людей і Максим розумів, що сталось. Він швидко направився в основну частину літака, але Мирон міцно схопив його за ногу. Тоді, літак струснуло вдруге, але значно сильніше. Юнак підлетів вгору, боляче вдарившись головою об стелю, а тоді одразу впав вниз та знепритомнів.

***

Хлопець отямився від холодної води, яка накривала його до пояса, але не дальше. Він одразу викашляв воду, яка опинилась в його роті та легенях. Розплющивши очі, Максим побачив, що лежить на брудному піску, який потрапив йому на обличчя, рот та волосся. Піднявшись на ліктях, він озирнувся і звернув увагу на дерева, що росли за три десятки метрів від нього.

- Це не схоже на Гаваї,- мовив Максим.

Тоді він перевів погляд на пляж та океан, де плавали особисті речі та уламки літака, які поступово прибивало до берега.