Четверо людей обережно та тихо пробирались через хащі лісу. Макс, хоч і мав з собою пістолет, відчував тривогу. Лише він не вірив у те, що їхній напад пройде успішно. Вони в меншості, в них немає досвіду, озброєння, вони не на своїй території. Здавалось, що сьогодні все проти них. Проте, Вілл думав не так. Солдат, який провів занадто багато часу на цьому острові, планував все закінчити вже сьогодні. Тим часом, Петро вірив Вільяму. Хлопець відчував те, чого так прагнув. Він відчував, що бореться за щось важливе. За щось, що може змінити світ. Він отримав те, що хотів отримати, бажаючи вступити в армію. А Світлана, в свою чергу, вірила Петру.

Вільям раптово підняв вгору кулак, наказуючи зупинитись.

- Тут нам треба розділитись,- почав чоловік, дивлячись по-черзі в очі кожного з учасників,- Я та Петро підемо до головного намету, де заберемо все, що зможемо. Світлана та Макс, ви підете до вежі диспетчера. Сьогодні сюди має прилетіти літак з підкріпленням та припасами і не можна, щоб він повернувся назад та попередив основне керівництво.

- Тому ти хотів атакувати сьогодні?- спитав Максим,- Пізніше було б значно небезпечніше.

- Так. Крім того, якщо літак сяде і ми впораємось з підкріпленням, то зможемо полетіти звідси.

- Звучить, як хороша новина,- сказала Світлана,- Останній місяць нам цього не вистачало.

- Рухаємось!- мовив Вілл та, разом з Петром, пішов ледь помітною стежкою, яку встигли протоптати патрулі.

Озирнувшись, Макс та Світлана пішли в протилежному напрямку. Вони не знали, де саме знаходиться диспетчерська вежа, тому мали рухатись обережно та тихо.

Поки Макс намагався знайти найкращий шлях для руху, Вілл та Петро тихо пройшли через чагарники та опинились коло великого намету, який охороняло двоє солдатів.

- Готовий?- прошепотів чоловік, перевівши погляд на хлопця.

Петро лише ствердно кивнув та почав повільно наближатись до одного з них. Їм вдалось одночасно напасти на противників. Надійно затиснувши рот солдата рукою, хлопець витягнув ножа та кілька разів вдарив у шию ще до того, як ворог встиг перекинути його через себе. Поваливши тіло на землю, юнак перевів погляд на Вільяма, який жорстоко зламав шию опонента.

Вони змушені були розділитись. Вільям швидко заліз під один з вантажних автомобілів, щоб сховатись від патруля терористів. Проте, Петро вирішив сховатись за ящиком з припасами. Кілька секунд військовий лежав під транспортом. Коли терористи зупинились, щоб обговорити стан справ на острові, Вільям підкотився ближче та, сильним ударом по нозі, повалив його на землю. Інший терорист одразу взявся за зброю, але на нього з-за спини напав Петро, який одразу вбив противника.

- Туди,- мовив Вілл, вказавши на намет командира.

Вони швидко перебігли через злітну смугу, яка призначалась для літака, який скоро мав прилетіти. Опинившись коло намету, чоловіки переконались, що їх ніхто не бачить, і лише тоді зайшли всередину.

- Чудово,- мовив Вілл, вказав Петру його частину та почав обшукувати намет.

Тим часом, Максим та Світлана майже підійшли до табору. Хлопець зняв з плеча та міцніше стиснув саморобний лук.

- Я не впевнена, що зможу зробити це,- сказала Світлана, ховаючи ніж за пояс.- Не думаю, що цей план, взагалі, буде вдалим.

- Я буду тебе прикривати,- спокійно говорив Максим, не вірячи в успіх справи,- Якщо хтось нападе на тебе, я вистрілю. Якщо я не буду бачити тебе більше трьох хвилин, я допоможу. Якщо ти не можеш, я можу піти сам.

- Ні... Ні, все нормально,- Світлана глибоко вдихнула та видихнула,- Я впораюсь.

- Так, ти впораєшся.

Дівчина легко посміхнулась другові, а тоді розвернулась та обережно пішла в табір. Час від часу їй доводилось ховатись за ящиками чи наметами, щоб не потрапити на якийсь патруль. Залишилось менше десяти метрів до диспетчерської вежі, коли хтось міцно схопив її за руку та притиснув до ящика з боєприпасами.

- Значить, ти вижила,- мовив чоловік і Світлана одразу впізнала солдата, який гнався за нею місяць тому,- Хочеш у нас щось вкрасти, але...

Чоловік не встиг договорити, адже точно випущена стріла потрапила просто в його коліно. Чоловік опустився на землю, а Світлана міцно взяла його голову та кілька разів вдарила у ящик, поки терорист не знепритомнів.

Вона продовжила свій шлях, але знову не пощастило. Через те, що вона не оглянулась навколо, Світлана не змогла побачити Лукаса та кількох солдатів супроводу. Проте, чоловік одразу побачив дівчину.

- Взяти її!- вигукнув терорист,- Живою!

Один з солдатів в масці повільно наближався до дівчини, яка так само повільно відступала назад. Світлана все чекала, коли Макс вистрелить, але скоро зрозуміла, що з своєї позиції просто не бачить ні її, ні противника. Ворог спробував вдарити дівчину прикладом, але він недооцінив її. Світлана виявилась спритнішою, тому ухилилась від простого удару та поранила руку противника. Скориставшись моментом, вона пробігла кілька метрів та опинилась всередині великого намету з технікою. Не придумавши нічого кращого, дівчина впала на землю та сховалась під військовим позашляховиком.

Вже через кілька секунд в намет забігли два інших солдата, шукаючи Світлану. Дівчина принишкла, стараючись не рухатись та навіть не дихати. Як тільки вона подумала, що вони нічого не знайшли та покинули склад, вона поповзла з-під позашляховика. Втім, противник міцно схопив її за ногу та витягнув з-під машини.

- Ось ти і попалась!- вигукнув один з солдатів,- Командир сказав залишити тебе живою.

Солдат боляче притиснув її обличчя до скла та вдарив дівчину в живіт. Непомітно витягнувши ножа, Світлана боляче вдарила його в руку. Другий солдат спробував вдарити її, але дівчина ухилилась, як цього навчив її Вілл, та змогла уникнути захвату опонента. Втім, все виявилось не так добре. Терорист боляче схопив дівчину за довге волосся та боляче вдарив головою об капот автомобіля.

- Значить, ти бриклива, так?- мовив терорист та вдруге вдарив Світлану об капот.

Вона голосно крикнула та спробувала відштовхнути ворога ногами. Вийшло не так ефективно, як вона очікувала. Обернувшись, Світлана замахнулась на противника ножем, але той, передбачивши такий хід, перехопив її руку та вибив зброю.

- Знаєш, на це острів дівчат не беруть,- сказав солдат та, підхопивши ніж, що лежав на капоті, обережно торкнувся лезом дівочого обличчя,- Нам сказала привести тебе живою, але не цілою. Будь хорошою і нічого не станеться.

Лише зараз Світлана побачила дикий, тваринний погляд чоловіка, який збирався зробити найгірше, що вона могла собі уявити.

Втім, раптово, всередину зайшов Макс. Тримаючи перед собою пістолет двома руками, хлопець двічі вистрелив в одного з солдатів так, щоб поранити, але не вбити його. Другий солдат одразу кинув в нього ніж, який тримав у руці. Лезо вдарило по пальцю, тому Макс, на секунду, відвів погляд від противника. Опоненту цього часу вистачило, щоб боляче вдарити хлопця ногою, тим самим поваливши його на землю.

- Про тебе мені нічого не казали,- задоволено мовив чоловік,- Тебе можна й прикінчити.

Терорист швидко підійшов до Макса, який намагався відповзти назад. Тоді на нього накинулась Світлана, яка боляче вдарила противника прикладом автомата. Чоловік не втримав рівновагу від сильного удару та впав на землю. Проте, від другого удару дівчини йому вдалось ухилитись. Схопивши ніж, що лежав на підлозі, чоловік кинув його просто в плече дівчини. Світлана схопилась рукою за рану та впала на підлогу. Терорист швидко піднявся на ноги та вирвав автомат з рук дівчини. Кульгаючи від поранення, чоловік підійшов до Макса та прицілився.

- Треба було прикінчити тебе одразу,- мовив солдат.

Пролунав постріл. Проте, Макс залишився цілим. Забравши пістолет у раненого від пострілів Макса терориста, Світлана кілька разів вистрелила в спину противника. Макс бачив його здивований погляд. Спочатку він був настільки впевненим, що тепер просто не розумів, чому помирає. Впавши на коліна, терорист впав на живіт та загинув майже одразу.

Вставши на ноги, Макс повільно підійшов до Світлани, яка продовжувала тримати пістолет тремтячими руками.

- Все...- говорив хлопець,- Все нормально. Ти зробила те, що мала зробити. Ти вбила його, щоб я міг жити. Ти молодець.

Насправді, Макс не відчував особливих емоцій. Він відчував лише полегшення від того, що залишився живим. Проте, хлопець чудово знав, що має зробити. В цей момент, Світлана перевела погляд на свої закривавлені руки, які продовжували тремтіти. Вона розуміла, що щойно забрала життя у людини... І вона буде жити з цим до кінця свого життя. Світлана притулилась до плеча Макса, який легко обняв її, та заплакала.

- Я...- схлипуючи говорила дівчина,- Я вбила його.

- Ти врятувала мене. Забудь про цього терориста та думай про те, що я досі дихаю. Це значно важливіше.

На мить, Світлана почула байдужість в голосі Макса, тому знову заплакала, просто не вірячи йому. Насправді, юнак був глибоко шокований, адже не думав, що до цього дійде. Проте, також він пам’ятав про завдання та про те, що від нього залежить їхній порятунок. Розуміючи, що дівчина не може йти за ним, Максим зняв куртку та дав її Світлані.

- Притисни рану та йди до лісу,- сказав Максим,- Скористайся стежкою, що веде на північний-схід. Там солдатів не буде. Почекай на мене в лісі. Я скоро повернусь.

Світлана перевела погляд на хлопця, але легко кивнула. Макс сумнівався, чи варто відпускати дівчину саму, але вибору в нього не було.

Покинувши намет, юнак одразу озирнувся та побачив командира, який покидав диспетчерську. Також він звернув увагу, що кількість патрулів значно збільшилась. Оминувши ті з них, що були найближче, Максим звернув увагу на солдатів, які когось активно шукали. Очевидно, його та Світлану. Зрештою, хлопцеві не знадобилось докладати багато зусиль, щоб прокрастись до диспетчерської. Коли поряд не було жодного з патрулів, Максим піднявся сходами та зупинився коло дверей. Спочатку, хлопець вирішив увірватись, але щось підказало йому не робити цього. Він приклав вухо до щілини та прислухався до того, що відбувається всередині.

- Так, прийом, я чую вас,- говорив молодий диспетчер,- В мене для вас є інформація. Ви маєте розвернутись та сісти в домовленому місці... Так, так сказав командир. Якщо ви мені не вірите... Звісно, я можу продиктувати код відміни. Альфа-тридцять, три-танго...

Розуміючи, що часу мало і треба діяти, Макс постукав у двері.

- Перепрошую,- мовив диспетчер, відклавши рацію,- Хто?

- Важливе доручення від командира.- збрехав Макс.

Диспетчер підійшов до дверей та відчинив їх, коли на нього раптово напав Макс та закрив рот долонею, щоб той не кричав. Макс намагався задушити чоловіка, який був майже його однолітком. Звісно, противник намагався вирватись, але через дві хвилини він припинив пручатись.

- Надіюсь, що ти отямишся,- мовив Макс, зачинивши за собою двері.

Максим одразу підійшов до рації, яка досі була налаштована на зв’язок з літаком.

- Прийом, це база,- почав Макс та усвідомив, що зовсім не знає, що йому говорити.

- Хто це?

- Старший диспетчер. У нас тут вийшла деяка проблема, яку вдалось вирішити. Солдати відкрили вогонь по диких тваринах, які зголодніли та вирішили напасти на табір. От новобранець й вирішив, що це привід зупиняти операцію.

- Невже?- спитав пілот і Макс відчув, що пілот не вірить,- Ваш новобранець почав код відміни.

- Це прикра помилка, яку ми вже виправляємо. У нас закінчуються припаси, а диких звірів все більше. Нам потрібна допомога.

- Сподіваюсь, що ви наведете порядок з новобранцями,- мовив пілот,- Приблизний час прибуття — тридцять хвилин. Сподіваюсь, що проблем зі смугою не буде.

- Ми готові приймати на вас просто зараз.

- Зрозуміло.- невдоволено мовив пілот та обірвав зв’язок.

Юнак вимкнув рацію та полегшено видихнув, зрозумівши, що все зробив правильно. Хлопець швидко піднявся з крісла та пішов до виходу, але через маленьке та брудне віконечко він побачив двох терористів, які розстріляють його, як тільки він відчинить двері.

- Це погано,- пробурмотів Макс та оглянувся навколо, сподіваючись знайти шлях для відступу.

Юнак швидко розтрощив рацію та розбив невелике вікно, через яке якраз міг пролізти. Це почули солдати, які були назовні та почали вибивати двері. Макс швидко вистрибнув через вікно та, приземлившись на ящики з боєприпасами, впав на землю. Піднявшись на ноги, Максим озирнувся та побачив, що його ніхто не переслідує, тому побіг до лісу, де, через кілька хвилин, зустрів Світлану.

Дівчина сиділа на землі, спершись на стовбур дерева.

- Тобі вже краще?- спитав Макс, заглянувши в очі подруги.

- Так, дякую... Петра та Вілла досі немає.

- Значить, вони ще не закінчили.

Макс перевів стривожений погляд на табір, що був у трьох сотнях метрів від них, намагаючись побачити щось, що пов’язане з його друзями. Максим кілька хвилин чекав на появу своїх товаришів, але їх все не було.

- Ти хочеш піти туди,- байдуже сказала Світлана.

- Я не залишу тебе одну.

- Я дійду до печери, а їм потрібна твоя допомога.

Макс глянув на свою подругу, яка зараз мало чим нагадувала ту Світлану, яку він знав до цього. Дівчина легко кивнула, дякуючи за турботу. Хлопець глибоко вдихнув і видихнув повітря, після чого рушив до табору.

Оминувши групу людей, які активно шукали його, Макс підійшов до ящиків з припасами та зупинився, коли побачив майже з десяток терористів, які оточили вихід з головного намету. Юнак відчував, що якось має попередити Петра та Вілла, але тоді він точно приверне увагу ворожих солдатів.

Зрештою, через хвилини три, Вілл та Петро швидко вийшли з намету. Втім, їм довелось одразу зупинитись, коли вони побачили з десяток автоматів, які цілились просто в них.

- Думаю, ви взяли те, що належить мені,- спокійно говорив Лукас, дивлячись в очі Вілла.- Поверніть це мені і я відпущу хлопця.

- Ні, я так не думаю,- впевнено відповів Вілл, розуміючи, що знаходиться у скрутному становищі.

- Вілле, ти зробив цих дітей своїми псами, наражаючи їх на небезпеку. Тобі не жаль відправляти їх на самогубство, щоб просто відвернути увагу більшості моїх солдатів? Пожертвувати двома, щоб обчистити мій намет — це дуже холоднокровно.

Лише зараз Макс зрозумів, чому Вілл розділив команду. Він не збирався покидати острів на літаку. Він хотів зробити його та Світлану приманкою. Вчора, коли Вільям привів хлопця на річку, він хотів вияснити, кого залишити живим, а кого відправити на смерть. Макс повільно опустив пістолет та замислився над тим, чи варто допомагати Вільяму зараз.

- Наприклад, дівчині не пощастило,- спокійно говорив Лукас, перевівши погляд на Петра,- Вона мертва.

- Ти брешеш!- розлючено вигукнув хлопець, не вірячи словам терориста.

- Боюсь, Роджер не залишає живих... Проте, я не такий, як Роджер. Віддайте флешку з даними і я відпущу тебе, хлопче.

- Мене таким не проведеш,- сказав Петро.

- Я не сумніваюсь, що на це є причини. Проте, я не зробив нічого гіршого, ніж зробив Грінн. Йому ти також не довіряєш?

- Ти вбив Світлану!

- Світлана... Дивне ім’я... Впевнений, що цей нещасний випадок вдасться вирішити.

- Для чого ти стараєшся?- втрутився Вілл,- Я бачив тебе в Ефіопії. Як ти тоді казав? “Трупи обшукувати легше”?

- Я міг би вбити вас, але цей юнак... Він мене зацікавив. Я дам тобі непоганий вибір. Ти зможеш піти з табору цілим та живим. Або зможеш приєднатись до нас і вже після наступного прибуття літака відправитись на материк.

Макс одразу побачив, як загорілись очі Петра. Можливо, хлопець й довіряв Віллу, але розумів, що чоловік не може дати того, що пропонує Лукас. Петро не був дурним та розумів, що навряд Вілл зможе повернути їх додому навіть після завершення справи.

- Малий, не треба,- сказав Вілл, коли хлопець зробив крок вперед.

- Ось... Ось так.- тихо говорив Лукас.

Проте, Макс недооцінив Петрову вірність. Підійшовши достатньо близько, хлопець боляче вдарив чоловіка в обличчя. Солдати одразу перевели зброю на юнака, але Лукас лише підняв руку.

- Тримайте зброю на ньому,- мовив командир, вказавши на Вілла,- З вискочкою я сам розберусь.

Хлопець спробував вдарити вдруге, але чоловік передбачив це. Командир встиг вправно ухилитись від удару та, вдаривши противника в живіт, повалив його на землю. Вілл хотів накинутись на Лукаса, але зупинився, коли солдати приготувались стріляти.

- Минулого разу я б тебе переміг, але втрутились ці малі,- спокійно говорив Лукас, витерши кров з носа,- Якби ти їх не вербував, все могло б закінчитись краще. Принаймні, для них. Ти б здох у будь-якому випадку.

Хоч зараз Максим й ненавидів Вілла за те, що він зробив, але свого товариша залишати не збирався у будь-якому випадку. Визирнувши з-за укриття, хлопець прицілився та один раз вистрелив у ногу, яку тримав на грудях Петра. Лукас голосно закричав від раптового болю та впав на одне коліно.

- Вбити його!- крикнув командир,- Вбийте виродків.

Солдати швидко обернулись туди, звідки щойно стріляв Макс, але хлопець встиг сховатись. Розуміючи, що пора діяти, Вілл витягнув мачете та почав жорстоко різати противників, використовуючи тіла деяких з них, як щит. Цим скористався Макс, який знову відкрив вогонь по терористах, знешкодивши, але не вбиваючи ще двох. Тоді, розуміючи, що вони опинились у складній ситуації, група терористів вирішила розділитись. Двоє пішли в сторону Макса, а решта напала на Вілла.

Ховаючись за ящиками з боєприпасами, солдати не наважувались стріляти. Вони швидко підходили до хлопця, не турбуючись про те, що хлопець чує їх. Почекавши кілька секунд, Макс повалив одного з противників на землю, ударом зламавши йому ногу. Другий солдат приготувався стріляти, але юнак зреагував швидше та вистрелив противнику в плече.

Отримавши кілька секунд, хлопець поспішив змінити позицію та зробив це якраз тоді, коли нова група терористів прибігла на шум. Противники встигли побачити його, тому відкрили вогонь.

- Зараза!- вилаявся Макс, захищаючи голову від уламків скла.

Підійшовши до багажника, хлопець вистрелив в живіт одного з чоловіків та обернувся, щоб змінити позицію, але не побачив противника, тому знепритомнів від удару прикладом автомата.

Зрештою, Віллу вдалось здолати групу терористів, які напали на нього. Чоловік оглянувся та побачив групу солдатів, що обстрілювали позицію Макса. Допомігши піднятись Петру, Вілл повів його до лісу. Знайшовши ледь помітну стежку, якою вони прийшли до табору, чоловіки швидко рушили нею. Лише через кілька хвилин вони зустріли втомлену Світлану, яка чекала на них.

- Ти жива!- вигукнув Петро та спробував обняти подругу, але скривився від болю.

- Де Макс?- одразу спитала Світлана, не побачивши свого товариша поруч з чоловіками.

- Мені жаль,- сказав Вілл,- Скоріше за все, він загинув.

- Ні,- не повірила дівчина,- Він не міг.

- Мені жаль.

Світлана перевела погляд на Петра, сподіваючись, що скаже протилежне, але юнак лише опустив погляд.

- Боже,- ледь мовила Світлана, відвівши погляд від чоловіків.

- Потрібно рухатись, бо вони шукатимуть нас.- холодно сказав Вілл, продовживши шлях у напрямку печери.