Час йшов. Проходили дні, тижні. Вирішивши, що молодим варто навчитись турбуватись про себе в нових умовах, Вілл вирішив стати їхнім наставником. Він тренував їх кожного дня. Звісно, спочатку було непросто, адже не кожен зможе витримати такі фізичні та психічні навантаження. Крім того, Макс не втрачав надію, що рятувальники знайдуть їх. Кожного дня хлопець робив пробіжку до річки, а тоді біг вздовж русла аж до берега океану.

Одного дня до нього вирішив приєднатись Петро, якому не було чим зайнятись. Хлопець не хотів залишатись у холодній та сирій печері, тому пробіжка з давнім другом була найкращою альтернативою.

- Знаєш,- почав хлопець, коли вони стояли та піщаному пляжі, дивлячись на хвилі,- опинившись тут, ти став мужнішим, відповідальнішим... Кращим.

- Що?- спитав Максим, перевівши погляд на товариша.

- У Львові з тебе слова не можна було витягнути, а тут ти одразу взяв себе в руки. Ти в перші кілька годин врятував Світлану від якогось хижака. Цей острів зробив тебе значно кращим.

- Ти на щось натякаєш?

- Я вирішив взяти приклад з тебе та знайти позитив навіть в такій ситуації. Острів одразу зробив тебе справжнім чоловіком.

- Це не змінює того факту, що ми по вуха в лайні. І треба з цього лайна вибиратись.- Максим озирнувся навколо та вказав на ледь помітну стежку, яку витоптав за останні кілька тижнів.- Сюди.

Хлопець першим побіг вперед. Петро востаннє глянув на океан, а тоді побіг за своїм товаришем.

Зрештою, за місяць Вілл не отримав бажаних результатів. Звісно, він зміг навчити їх стріляти, деяких прийомів рукопашного бою, використовувати середовище та турбуватись про поранення, але він розумів, що цього недостатньо. Солдати з табору все частіше виходили в далекі вилазки в сторону печери, тому напади потрібно було найближчим часом, а його “солдати” не готові до цього. Тим не менш, вони звикли до життя на острові та вже могли більш-менш потурбуватись про себе.

Одного дня, вони вчергове тренувались на невеликій галявині за сотню метрів від печери. Сьогодні Максу довелось зійтись в поєдинку з Віллом, який, здається, не збирався піддаватись. Досвідчений солдат відмітив для себе особливі навики хлопця, але легко перемагав його в поєдинку, не докладаючи особливих зусиль.

- На сьогодні досить!- вигукнув чоловік, поваливши Макса на траву,- Непогано попрацювали, але могли й краще.

Скривившись від болю в спині, Максим піднявся на ноги та, нічого не говорячи, повільно пішов у напрямку печери.

- Максе,- мовив Вілл,- Я б хотів, щоб ти допоміг мені з однією справою.

- Надіюсь, ми там не потрібні,- мовив Петро, який йшов поруч з Світланою до печери.

- Ні, не потрібні.

- Вілле, сьогодні був дійсно важкий день і...- втомлено почав Макс, але чоловік мовчки підійшов до нього, зміряв поглядом та дав йому пістолет.- Так, завжди радий допомогти.

Чоловіки повільно йшли зарослим лісом, наближаючись до табору. Вілл йшов попереду, адже прекрасно знав куди саме їм треба йти, а втомлений Макс, який мав його прикривати, повільно йшов позаду. Зрештою, вони прийшли до кам’яного берега мілководної річки. Спочатку, юнак не зрозумів, що саме потрібно солдату тут, але через кілька секунд побачив поранену тварину, яка важко дихала. Він не одразу впізнав величезного пса, якого поранив майже місяць тому.

- Непоганий кидок,- сказав Вільям, підійшовши ближче.- Цей пес належав солдатам з табору. Вони два тижні доглядали за ним, а тоді просто вигнали, розуміючи, що він помре. Ось він і тут, сам, без допомоги, без тих, на кого розраховував.

Макс підійшов до ледь живої тварини. Собака глянув темними очима на хлопця, але вже не гарчав та не намагався втекти. Він просто лежав на березі річки, чекаючи свого кінця.

- Навіщо ми тут?- спитав Максим, різко перевівши погляд на Вілла, що стояв трішки позаду.

- Ти нічим не відрізняєшся від нього. Я побачив його сьогодні зранку та одразу згадав про тебе. Наївно сподіваєшся, що тебе хтось врятує, тобі хтось допоможе, але, насправді це не так. Якщо ти будеш й далі думати про це, то помреш на цьому острові, як цей пес. В муках та самотності... Ти зробив це з ним, Максе. І ти маєш закінчити його страждання. Я знаю, що здається, що буде просто натиснути на курок, коли прийде час... Проте, це не так. Дуже часто солдати сумніваються та помирають. А твоя смерть мені не потрібна. Я хочу, щоб ти вмів захистити себе, коли прийде час. Тому ти маєш забрати життя зараз.

- Це ж не одне й те саме!

- Можливо. Але в тебе буде уявлення про те, як це. Як це спостерігати, коли життя покидає тіло твоєї жертви. Ти кидав спис, бо знав, що це не вб’є його. А от куля, зараз, вб’є. Зроби це, Максе, інакше нам нічого далі обговорювати.

Хлопець стиснув пістолет в руках та прицілився, щоб вистрелити в голову собаки. Звір знову дивився просто на нього, напевно, очікуючи свого кінця. Максим намагався вгамувати тремтіння в руках, але не виходило.

- Ні, чорт забирай!- вигукнув хлопець, опустивши пістолет,- Я не можу. Якщо він зміг прожити стільки часу, то ще може бути шанс врятувати його.

Вілл невдоволено видихнув та, підійшовши до раненого звіра, один раз вистрелив йому в голову.

- Ось так це робиться,- холодно говорив чоловік,- Ось так ти і маєш зробити з противником, який буде цілитись в тебе. Інакше, ти будеш тим псом.

Макс мовчки дивився, як кров повільно витікає з свіжої рани, тече по камінню та потрапляє у воду, рухаючись за течією.

Тим часом, Петро та Світлана зручно вмостились в печері. Поки хлопець зайняв зручний гамак, на якому можна було спокійно відпочивати та забути про те, що в будь-який момент твоє життя може обірватись, дівчина зручно вмостилась на великому камені та взяла до рук книгу.

- Навіть тут ти читаєш,- мовив юнак, одним оком глянувши на подругу,- Не знав, що тут є книгарня.

- Я знайшла її у Вілла. Це про виживання на безлюдному острові. Багато корисної інформації, якщо чесно.

- Читав я колись таку книгу. Там у чоловіка був свій раб... Крім того, ми не зовсім на безлюдному острові, що дуже ускладнює завдання. Втім, ми маємо достатньо ресурсів для того, щоб вижити. Принаймні, ми тут вже місяць, а я досі не збожеволів. Я вважаю, що це непоганий результат.

- Я тут подумала,- мовила Світлана, закинувши ногу на ногу,- Ми тут вже цілий місяць. Шансів, що вижив ще хтось все менше й менше. Ти ще віриш, що хтось міг вижити?

- Ні. Ми останні. Можливо, їм пощастило більше і рятувальники знайшли їх швидше, ніж вони потрапили під воду, але тоді не будуть шукати нас.

- Здається, це тебе анітрохи не тривожить.

- А повинно?- спитав Петро, глянувши на подругу,- Вілл дає нам те, чого ми б ніколи не отримали у простому житті. Ти отримала неймовірно корисні навички, я отримав ті ж самі навички, а Макс... Він, взагалі, став зовсім іншим. В кращу сторону, звісно. Ми повинні розглядати не лише те, що острів забрав у нас, а й те, що він нам дав. Чомусь ні ти, ні Макс не може глянути на це з цього боку, але я вмію. Тому, якщо рятувальники нас не знайдуть, то я не засмучусь. Зрештою, у нас тут набагато гірша проблема у вигляді цілого табору вороже налаштованих солдатів.

Вони почули тихі кроки людей, що наближались до табору. Петро потягнувся до ножа, але побачив Макса та Вілла, які швидко зайшли всередину.

- І як все пройшло?- спитав хлопець, дивлячись на свого товариша.

- Непогано,- збрехав Максим. Він намагався тримати себе в руках, але Світлана й Петро побачили, що щось не так.

Вільям пройшов через всю печеру та сів на м’який матрац, поклавши поруч з собою автомат.

- Розкажіть мені про ваше життя до того, як потрапили сюди,- почав чоловік,- Я ніколи не цікавився цим, але зрозумів, що те, ким ви були, робить те, ким ви станете. Крім того, мені дійсно стало цікаво.

- Ну, давайте я почну,- мовив Петро та відкинувся на гамаку,- Мені було 18, коли я вирішив, що моє місце в армії. Я щиро вірив в ідеали своєї країни, щиро хотів захищати її від зовнішніх ворогів, але батьки навіть чути про це не хотіли. Вони доволі відсталі від сучасного світу, тому вважають, що освіта юриста або програміста відчиняє переді мною всі двері дорослого життя. Я впевнений, що вони навіть не знають, що входить в обов’язки програмістів. Мені ж не дуже подобався варіанти постійного сидіння за книжками та вивчення законів чи кодів, тому почались суперечки. Це тривало більше року і, зрештою, я програв. Я подав документи на прикладну математику. Чесно кажучи, я знав, що мене чекатиме наступні 5 років, але діватись було нікуди. Тому я забув про таке поняття, як “вільний час”.

- Я з своїми батьками навіть не обговорював питання вищої освіти. Я просто пішов в армію, без їхнього відома. Це їм не дуже сподобалось, але вони сприйняли це адекватно. Все ж, вони не збирались змушувати мене вчитись там, де я не хочу.- Вільям перевів погляд на Світлану.

- Що?- спитала дівчина, коли побачила, що чоловік закцентував увагу на ній.

- Розкажи про себе.

- В мене майже все те саме, що в Петра. Свого часу я дуже хотіла стати художницею, але батьки були проти, сказавши, що сьогодні художники нікому не потрібні, тому я все своє життя проведу в злиднях. Звісно, в нас були суперечки, але я старалась не акцентувати на цьому увагу. В якийсь момент, ми зійшлись на тому, що я стану дизайнером інтер’єру, але дуже скоро вони пішли в університет та, за допомогою зв’язків, пропхали мене на факультет прикладної математики, де я одразу зустріла Петра та Макса.

- А він?- спитав чоловік, перевівши погляд на юнака, що мовчки підкидував та ловив камінчик, не бажаючи долучатись до обговорення.

- Він...- почав Петро та, на мить, перевів погляд на свого товариша,- З ним все інакше. Колись він мені казав, що одразу вирішив поступати на прикладну математику. Ще за два роки до самого вступу.

- Макс нікому не говорить, але в нього є хоббі,- сказала Світлана,- Я кілька разів бачила, як він писав книгу.

- Письменник?- спитав Вілл.

- Ні,- заперечив Петро,- Письменник — це той, кого друкують, та той, кого читають. Макс пролітає по обох категоріях. Скоріше, він це робить для душі та, не збираючись ні з ким ділитись своєю творчістю. Він казав, що родина негативно зреагувала на його вподобання, що не дивно для України. Нас вчать лише творчість тих митців, які зазнавали утисків та жили просто жахливо. Якщо серйозно, то я не можу згадати нікого, хто був би успішним та багатим. Що вже там казати, якщо робота письменником вважається найбіднішою у світі.

- Думаю, він просто боїться критики,- говорив Вілл, дивлячись на Макса, який намагався ігнорувати товаришів,- Або глузувань.

- Може і так, але я впевнений, що пише просто чудово. В нього доволі яскрава фантазія, яку він може легко використовувати. Макс бачив багато фільмів, серіалів, грав у відеоігри та читав немало книг.

- Тобто, він задрот?- спитав Вілл, але так і не дочекався відповіді,- Знаєте, я вражений, що ви не впали духом та змогли мобілізувати свої сили заради виживання. Я бачив людей, які на війні, просто поруч з своїми побратимами, вбивали себе, бо не могли цього терпіти. Тим більше, що в перший же день, ви почали боротьбу з небезпечними терористами, що заслуговує на повагу.

- Навіщо вони тут?- втрутився в розмову Макс.

- Вони тут для того, щоб до чогось підготуватись.

- До чого?

- Цього я не знаю. Наскільки мені відомо, вони хочуть вчинити серію терактів по всьому світу та почати Третю світову війну, але я не впевнений, яким чином вони зможуть це зробити.

- Ти хочеш сам перемогти цих терористів про плани яких навіть не знаєш?

- Ти правий. Ми не знаємо, чого вони хочуть. Саме тому, я хочу завтра напасти на їхній табір і дуже сподіваюсь, що ви мені в цьому допоможете.

- Ми?- спитала Світлана,- Будемо чесними, ми не готові до війни.

- Сам я не впораюсь. Мені потрібна ваша допомога.

Петро встав з свого гамака, повільно підійшов до Вілла та простягнув йому руку.

- Ти врятував наші життя, тому завтра ми відплатимо цей борг.

Вілл лише потиснув руку та задоволено кивнув.

- Радий це чути,- мовив чоловік,- Завтра нам треба буде рано прокидатись, тому буде краще, якщо ви ляжете сьогодні швидше.