- В них точно є якась база,- говорив до себе чоловік,- Знаючи Вілла, я її ніколи не знайду.

В цей момент всередину зайшов солдат, який тримав перед собою втомленого Макса. Лукас легко кивнув солдату. Той грубо пхнув полоненого на землю, наказавши стати на коліна.

Командир кілька секунд розглядав Максима, дивуючись тому, що він був одним з тих, хто доставив йому стільки проблем. Лукас просто не міг повірити, що кілька дітей та один солдати могли все зіпсувати.

- Він сказав, що ви хочете поговорити зі мною,- почав Макс, вирішивши перервати це мовчання, яке йому зовсім не подобалось.

- Так.- спокійно сказав Лукас, сідаючи на свій стіл,- Ти пробач Лі, якщо він завдав тобі болю. Інколи, він може бути дещо...

- Грубим?- спитав Макс.

- Так.

- Так, це я вже відчув.

- На диво, кільком дітям та ветерану ледь не вдалось здолати те, що ми тут будували багато років. Чесно кажучи, я вражений. Це заслуговує поваги. Не до Вілла. Він жорстокий вбивця та боягуз, але ти та твої друзі... Ніколи не бачив такої жаги до виживання.

- Радий це чути.

- Я сподівався, що ти допоможеш мені знайти місце, де ховається Вілл.

- Тому ви не вбили мене одразу?- спитав Макс, глянувши в очі Лукаса,- Я можу вам допомогти. Я впевнений, що ти одразу даш наказ вбити мене, як тільки я приведу вас туди. Також, ти хочеш помститись й решті, які причетні до смерті твоїх людей, але ти розумієш, що просто не знайдеш їх. Вілл доволі талановито вибрав схованку. Тому я думаю, що ми могли б укласти взаємовигідну умову. Тобто, я допоможу тобі знайти базу, а ти даєш мені та моїм друзям можливість покинути острів.

- Ти боїшся, що я вб’ю твоїх товаришів,- посміхнувся Лукас.

- А не повинен?

- Вони лише діти, які збились з свого шляху. Ви мені нічого не зробили, тому я не збираюсь вбивати когось із вас. Я хочу отримати лише Вілла.

- Так навіть краще,- сказав Максим,- Не прийдеться сперечатись щодо їхньої долі.

- І чому ти вирішив допомогти мені?

- Вілл відправив мене та Світлану на смерть, тому я вважаю за потрібне, що він має отримати те, що заслужив.

- І ти просто зрадиш свого друга?

- Хіба це зрада, коли зраджуєш зрадника?- спитав Макс.

Лукас встав з столу та підійшов ближче до Макса.

- Я не вірю тобі. В мене є собаки, дрони, слідопити. Ти думаєш, що настільки важливий для мене? Я можу вбити тебе просто зараз.

- Звісно, ти можеш вбити мене,- мовив Макс, намагаючись стримувати свій страх,- Проте, коли твої собаки нічого не принесуть, коли твої дрони впадуть на землю, коли твоїх слідопитів переріжуть, а так станеться і ти це знаєш. Саме тоді ти згадаєш про мене. Як жаль, що мене тоді вже не буде. Будь певен, вони вже готують другий напад.

- Тобі треба зробити лише один хибний крок, щоб мої люди тебе застрелили. Ти зрозумів?

- Так,- відповів Макс.

- Чудово. Йди готуйся. Ми скоро відправляємось.

***

Тим часом, Вілл, Світлана та Петро мовчки сиділи в печері. Ніхто не міг сказати перше слово.

- Повірити не можу, що він мертвий,- тихо мовила Світлана, прикриваючи щойно перешиту рану від ножа.

- Я йому чітко сказав про план, але він вирішив зробити по-своєму, тому тепер ми маємо результат,- невдоволено сказав Вілл.

- Якби він не зробив по-своєму, то ми б уже були трупами,- сказав Петро, перевівши погляд на чоловіка.

- Можливо. А може і ні. Тепер ми цього не знаємо. Проте, ми точно знаємо, що він мертвий

- Твій план від самого початку був лайном,- сказала Світлана,- Ти знав, що коло диспетчерської буде багато охорони, але відправив нас туди.

- Ми всі знали, що буде важко. І я не обіцяв, що комусь з вас вдасться вижити. На війні люди помирають.

- От тільки ми не на війні!- розлючено сказав Петро,- І ми не твої солдати!

- Ні, хлопче, це війна. Саме так це лайно виглядає. Тобі залишається лише змиритись з фактом, що в будь-який момент тобі може прилетіти куля в голову. Я живу так з 2001 року. В будь-якому випадку, нам треба пересидіти тут та перечекати, коли все стихне. Не сумніваюсь, що Лукас вже формує команди, щоб шукати нас. Таких нападів він не мав ще з самої Ефіопії.

Петро невдоволено дивився на Вілла, який підійшов до своєї книги. Хлопець втомлено протер очі пальцями та присів коло Світлани.

- Як ти?

- Макс мертвий, а мене ледь не вбили... Я жахливо.

- Слухай,- почав хлопець,- Ситуація здається безнадійною, але у нас немає вибору. Вілл правий. Це війна. Ми не можемо зараз піти до тих терористів та попросити їх прийняти нас.

- Петре...- Світлана перевела погляд на друга і той одразу зрозумів, що тут є ще щось інше.

- Що там сталось? Розкажи.

- Один з солдатів напав на мене... Макс спробував мене захистити, але солдат виявився сильнішим... Він приготувався вистрелити в Макса, але в мене з’явилась можливість... Я вбила його... Я вбила людину.

- Я вірю, що це важко пережити, але ти вчинила правильно. Ти вижила, бо зробила правильно. Ти врятувала Макса...

- І він зараз мертвий... Не намагайся переконати мене, що бути вбивцею на цьому острові має стати нормою. Я не готова до цього і ніколи не буду.

- З часом має стати легше. Просто тримайся та не падай духом. Скоро ми зможемо повернутись додому і все повернеться в норму.

- Ні, Петре, нічого більше не повернеться. Ми вже ніколи не будемо такими, якими були до цього клятого острова.

***

Група солдатів під проводом Лукаса покинула табір після обіду. Вони неспішно йшли лісом, уникаючи пасток, які міг поставити Вільям. Сонце повільно заходило за горизонт і тьма поступово поглинала острів. Розуміючи, що вночі йти занадто небезпечно, командир віддав наказ зупинитись та почекати до завтра. Солдати швидко розклали свої намети. Дехто ліг спати, а хтось залишився охороняти імпровізований табір.

Лише Макс сидів на землі коло невеликого вогню, адже ніхто не збирався давати йому намет. Хлопцеві нічого не залишалось, крім як чекати настання ранку. Гріючи руки неподалік від прекрасного джерела тепла, юнак підняв голову та побачив сотні красивих зірок, яких ніколи не міг побачити у Львові. Світлове забруднення міста не давало можливості насолоджуватись таким видовищем, тому те, що він бачив зараз... Для нього це було справжнім дивом. Він цілий місяць провів на острові, але ніколи не звертав увагу на те, що тут може бути й щось прекрасне.

Юнак розмірковував над тим, що зараз робить його сестра та батьки. Що відчули знайомі, коли почули про падіння літака? Як же він сумував за ними... Проте, зараз він змушений сидіти в оточенні десятків терористів в десятках тисяч кілометрів від свого дому.

Зрештою, Максим почув тихі кроки одного з чоловіків, що швидко підійшов до нього. Ним виявився Лі, який засипав землею невелике вогнище.

- Вставай,- мовив чоловік.- Є справа.

- Слухай,- почав Макс, не бажаючи йти за чоловіком, якому не довіряв,- Зараз я на вашому боці і...

- Мені насрати на чиєму ти боці. Ходи!- мовив чоловік та додав,- Нічого страшного з тобою не станеться.

Макс не вірив чоловікові, але легко кивнув. Лі задоволено посміхнувся та пішов вперед, а одразу за ним ішов Максим. Вони пройшли майже три сотні кілометрів від табору, поки не опинились на великій галявині, де на них чекало ще четверо солдатів.

- Довго вас не було,- мовив один з них.

- Він нам не довіряє,- відповів Лі, глянувши на Макса.

Хлопець злякано оглядав місцевість та присутніх і розумів, що щось тут не так. Раптово, Лі боляче вдарив його під коліно, від чого Максим впав на землю.

- Вставай!- крикнув чоловік,- Думав, що вб’єш кількох наших і це минеться?!

Макс спробував піднятись на ноги, але Лі боляче вдарив його ногою по спині.

- Нікчемний виродок! Ти здохнеш!

Отримавши кілька сильних ударів від солдата, хлопець схопив його ногу та повалив противника на підлогу. Юнак спробував піднятись на ноги, але його одразу схопило кілька солдатів, які нанесли пару сильних ударів у живіт та по голові. Макс намагався вирватись, але він був занадто слабким для цього. Зрештою, чоловікам вдалось повалити хлопця на холодну траву. Терористи почали жорстоко бити його кулаками та ногами. Хлопець намагався захистити частини тіла, але марно. В нього нічого не виходило. Вже через хвилину все його обличчя було у власній крові, а по всьому тілу виникали синці. Проте, чоловіки не зупинялись. Вони продовжували жорстоко бити беззахисного хлопця, який благав їх припинити.

- Почекайте,- мовив Лі, зупинивши своїх товаришів.

Чоловік перевів погляд на Макса, який захлинався власною кров’ю.

- Прошу... Благаю... Просто... Просто вбийте...

Один з солдатів посвітив на понівечене обличчя хлопця ліхтариком і солдати побачили сльози, що текли з його очей.

- Виродок!- крикнув Лі, плюнувши в обличчя Макса.

Хлопець перевернувся на живіт та спробував відповзти від розлючених чоловіків.

- Мамо...- спробував сказати Макс, але закашляв від власної крові.

- Гляньте на нього. Він кличе свою маму. Ти тут лише з нами виродку,- Лі боляче схопив Макса за волосся та вдарив головою об землю, зламавши ніс,- Думаю, хлопці, йому варто запам’ятати, що буває з тим, хто йде проти нас.

Чоловіки витягнули ножі та розірвали одяг хлопця. Першим до Макса підійшов саме Лі, який боляче наступив ногою на голову жертви. Почекавши кілька секунд, терорист почав вирізати ножем своє ім’я на спині хлопця. Юнак голосно закричав від болю, тому Лі лише сильніше притиснув голову до землі. Терорист спеціально проникав якомога глибше в тіло жертви, щоб залишились шрами на все життя. Як тільки він закінчив, те саме почав й другий чоловік. Як би Макс не старався, йому не вдавалось вирватись з-під тіл важких та повністю екіпірованих терористів. Зрештою, через кілька хвилин, вони закінчили.

- Ти слабкий та жалюгідний,- сказав Лі, боляче піднявши залиту кров’ю голову Макса за волосся.- Я здивований, що ти ще не здох. Ти не заслуговуєш жити.

Чоловік знову плюнув в лице Макса, а тоді кинув його голову на землю. Кілька секунд чоловіки били юнака ногами, а тоді просто залишили його стікати кров’ю, сміючись повертаючись до табору.

Лише одна людина спостерігала за цим всім. Мовчки стоячи між деревами, він спостерігав за тим, як терористи знущаються над хлопцем. Як тільки солдати відійшли, Лукас підійшов ближче, підняв тіло Макса та поніс його до свого намету. Хлопець відчув, що хтось підняв його, але через кров на очах не міг бачити, хто саме. Або й не хотів.

- Дякую,- ледве сказав Макс, викашлюючи кров, що накопичилась в роті.

- Я це роблю не через добре серце. Ти там помреш, а мені треба, щоб ти привів мене до Вілла. Краще б тобі зробити це швидше, бо наступну ніч можеш не пережити.

***

Цієї ночі Петро спав на канапі. Сонячне проміння вже проникало в печеру, але хлопець лише невдоволено скривився та перевернувся на інший бік, щоб продовжити сон. Втім, вже через секунду чоловік відчув, що хтось штуркає його руку.

- Вставай,- мовила Світлана, намагаючись підняти друга на ноги.

- Чого тобі?- спитав Петро, коли спроби ігнорувати її не увінчались успіхом.

- Ми повинні глянути на той літак, що в таборі. Ми маємо знати, на чому хочемо відступати.

- Так, але вилазки до табору занадто небезпечні,- заперечив Петро.

- Це тобі Вілл сказав?

- Так.

- Ми впораємось без його команд.

- Послухай,- невдоволено видихнув Петро, подивившись в очі Світлани,- Вілл натренований боєць і, з нас обох, він має найбільше досвіду. Якщо він нам сказав, щоб ми не пхались туди, то, можливо, нам не потрібно цього робити?

- Добре,- мовила Світлана, попрямувавши до виходу,- Тоді я піду сама.

- Твою ж мать,- невдоволено скривився Петро та піднявся на ноги,- За що мені це все?

- Не переживай. Вілл пішов на полювання, тому ти встигнеш повернутись ще до того, як розчаруєш свого татуся.

Взявши все необхідне, Петро натягнув рюкзак на спину, перевірив ранену ногу та пішов за дівчиною.

- Я рада, що ти послухав мене,- сказала Світлана, як тільки вони вийшли з печери.

- Ми робимо жахливу помилку. Зараз є великі шанси натрапити на ворожий патруль, який нас одразу розстріляє.

- Проблема тільки одна — цей острів. І ми маємо вибратись звідси. Ми: я і ти. Тим більше, де був Вілл, коли на мене напав той солдат, чи коли вони вбивали Макса, чи...

- Я зрозумів. Давай змінимо тему.- запропонував Петро.

- Про що ти зараз найчастіше думаєш?

- Я? Я думаю, що відбувається на Великій землі. Так я називаю решту світу. Можливо, якщо ми повернемось, ми будемо останніми людьми на планеті, а всі решта помруть від Ханаанського вірусу. Або, принаймні, перетворить їх на зомбі.

- Не кажи, що ти віриш у ті казки про Зону карантину. Влада США ізолювала Ханаан, бо там був головний та найбільший осередок захворювання. Вірус не покидав межі міста більше двадцяти років.

- І якось опинилась в Азії,- сказав Петро,- Це означає, що вірус, або мутував, або якось вибрався із Зони карантину.

- Колись я читала, що хтось брав інтерв’ю в одного чоловіка. Це був пілот Міжнародної Гуманітарної Допомоги, який був поранений під час операції в Ханаані. Кажуть, що саме він міг поширити вірус в Азії. Дивно, що через кілька днів він покінчив з собою.

- Звідки він міг отримати поранення? Тобто, це ж гуманітарна допомога.

- Можливо, люди, які отримали антитіла від хвороби, стали більш агресивними. Весь світ закрив їх в одній великій клітці. Там будь-хто може збожеволіти.

- Щось мені це нагадує,- сказав Петро, переступаючи через корінь,- А ти?

- Я?

- Ти про що думаєш?

Деякий час Світлана просто мовчала, йдучи вперед.

- Я думаю над тим, чи була в того солдата сім’я, дружина, діти. Я не зможу собі пробачити, якщо він мав когось близького.

- Він хотів вбити тебе.

- Я знаю. Проте, мені від цього легше не стає.

Дівчина раптово зупинилась, що змусило зупинитись й Петра.

- Я не сумніваюсь, що це пройде. З часом жити стане легше.

В цей же час, за 50 метрів від них, в чагарниках сховались люди Лукаса, які лише чекали команди, щоб атакувати двох людей під прицілом.

- Нікому не рухатись та не дихати,- сказав Лукас,- Треба почекати, коли вони підійдуть ближче.

Сам Макс був за кілька метрів від командира, на невисокому дереві, ховаючись за зеленим листям. Витягнувши стрілу, хлопець натягнув тятиву та помітив, що його руки неймовірно тремтять після вчорашнього побиття.

- Ти смілива,- сказав Петро,- Найсміливіша зі всіх, кого я знаю. Ти впораєшся.

Хлопець хотів продовжити свій шлях, але відсахнувся від стріли, яка ледь не потрапила йому в ногу. Юнак одразу витягнув пістолет та хотів знайти, звідки стріляли, проте нікого не побачив.

- Втікаємо!- вигукнув хлопець та, не обертаючись спиною, почав відступати разом з Світланою.

Макс полегшено видихнув та спустився з дерева. Хлопець одразу підійшов до Лукаса, який розлючено дивився на нього.

- Сучий син!- розлючено крикнув командир,- Ти що робиш?

- Я чув, що Вілл не дурний, тому цілком міг змінити базу. Буде краще, якщо ми побіжимо за ними.

- А ти непоганий, хлопче!- засміявся Лукас, обнявши Макса, та обернувся до солдатів,- А ви хотіли його вбити! Вчіться. За ними!

Немалий загін Лукаса швидко побіг за Петром та Світланою, намагаючись не відставати від них.

Світлана першою забігла в печеру та, на свій подив, побачила там Вілла, який вже повернувся з полювання. Одразу за нею забіг і Петро, який миттєво зупинився, побачивши чоловіка.

- В нас... проблеми,- почала Світлана, намагаючись перевести дихання.

- В нас? В мене жодних.

- Тепер будуть. Люди Лукаса йдуть... сюди.

- Їм ніколи не знайти печеру.

- Їх багато, Вілле... Нам треба забиратись.

- Вони могли стежити за вами?

Петро і Світлана переглянулись, після чого закивали головами.

- Блять,- невдоволено мовив чоловік,- Їх багато?

- Напевно. Ми не бачили.

Вілл швидко взяв свою сумку та пішов до виходу.

- Ми це все просто залишимо?- спитав Петро, вказавши на решту речей в печері.

- Хочеш за це життя віддати?

Петро нічого не відповів. Він одразу пішов за Віллом та Світланою та, вийшовши з печери, побачив майже двадцять солдатів, що цілились на них з автоматів.

- Нарешті, я знайшов тебе, Вілл,- переможно посміхнувся Лукас.