Перстень... Срібний перстень... Перстень.... Я пам'ятаю срібло... Я не збожеволів, там було срібло. Срібний відполірований перстень. Він справді там був. Але чий він. Я не пам'ятаю чиїм був цей перстень. Срібний перстень.

- Семі, любий, що сталося? - жіночий голос, я чув його зовсім поруч. Він був мені знайомим, дуже знайомим, я знав, що колись чув його.

- Любий, усе гаразд? - переді мною стояла жінка, дуже знайома жінка. Вона дивилася на мене своїми карими очима... Що це за жінка?

Вона ніжно обійняла мене, притулившись до мене всім тілом. Її серце билося дуже швидко. Я відсунувся і знову глянув на неї. З її очей текли сльози, вона плакала...

- Сонечко, пробач мені, я зробила жахливу помилку.

Я не розумів, хто ця жінка, зовсім не розумів. Вона стояла на колінах і плакала... Просто плакала, дивлячись на мене. Мої руки затремтіли, а щоки почали теплішати. Я розумів, що бачив її... Бачив колись давно. Жахливо...

Мамо? Неможливо, ти ж померла. Ти не можеш бути тут...

Я заціпенів, відчув, як проявляється запаморочення і нудота. Мама продовжувала плакати, але дивилася вже в підлогу... Мама... Я б обійняв її, але мені було складно навіть ворухнутися. Світ йшов хвилями, я не міг стояти так далі. Пробач мені.

- Скільки з мене?

- Та облиште ви, нам достатньо того, що ви зробили фото майже з усіма працівниками лікарні. Тим паче хлопець не в такому вже й жахливому стані, йому б відіспатися і все буде добре.

- Як знаєте. Я побуду тут ще якийсь час.

Ці голоси були десь поруч. Навколо темно, але я чув їх. Цей голос так заводив... Грубий, але водночас такий пестливий. Якісь кроки віддалялися, а інші наближалися. Дихання, дуже важке дихання. Зашуршав одяг, який кудись переставляли. Він шукав собі місце, щоб сісти біля мене. Хто він?

Я розплющив очі і мене охопило легке тремтіння. Це місце я бачу вперше. Усе якесь сіре... Я оглянув себе і помітив, що перебуваю в ліжку, якщо це можна було так назвати. На мені якийсь легкий одяг, схожий на лікарняний... Я в лікарні?

Повернувши голову я побачив високого чоловіка, що стояв до мене задом. Він невгамовно переставляв речі з одного стільця на інший. На ньому був чорний костюм. На одязі були дивні плями, яких там точно не повинно бути.

Він розклав усі речі і розвернувся, сподіваючись сісти, поки не помітив мене. Він акуратно вмостився на вузький стілець, не зводячи з мене погляду. І як він тільки туди всівся...

- Прокинувся? - запитав він, притримуючи упертою в підлокітник рукою своє підборіддя. Його спокійний погляд лякав.

- Ми знайомі?

- Знаєш, важко назвати нас знайомими, але щонайменше я не кожного підбираю з вулиці й закривавленого везу в лікарню.

На його костюмі була моя кров. О господи...

- Що з тобою не так, Семюель?

- Ви знаєте як мене звати?

Його рука зашаруділа десь у піджаку, діставши звідти невеличку книжечку. Це був паспорт. Тримаючи його між двома стрункими пальцями, він показав його мені.

- На щастя, ти носиш із собою документи, - цього разу мій паспорт він поклав до себе в сумку. - І що тільки спало тобі на думку, щоб узяти побити бідного таксиста батончиком?

Куточок його губ піднявся, а на мене нахлинули загублені спогади.

- Він хотів зґвалтувати мене, - я дивився на реакцію чоловіка, що сидів поруч, але його не переставала смішити ця ситуація.

- У твоїй крові було виявлено дуже сильні антидепресанти, - він розминав свої руки. Сріблястий перстень. - Для яких цілей ти їх використовував? Чи тобі подобається падати у руки від передозування першому-ліпшому?

- Передозування? Ці препарати мені виписали з метою лікування. У мене хронічні провали в пам'яті.

- Ясно.

Він оглянув мене з голови до ніг. Це лякало мене. Він міг убити мене в будь-який момент, якщо йому це захочеться. Чоловік знову дістав мій паспорт, а з кишені спробував витягнути свій телефон.

- Навіщо ви фотографуєте мій паспорт?

- У рамку поставлю і буде висіти на стіні з підписом "Ідіоти з небес не падають", щоб нагадувати мені про те, що ця фраза брехлива.

Він засунув усе назад у сумку і встав. Мені здавалося, що, піднявши руку, він спокійно дотягнеться до стелі...

- Зараз за тобою приїде мій знайомий, якщо що, він повністю у твоєму розпорядженні.

- Для чого це все?

- З добрих спонукань, - його губи знову піднялися догори, і він пішов. Я залишився один у порожній палаті.

Було так тихо, що дуже дивно для лікарні. За вікном виднілися верхівки дерев. Я не був на першому поверсі, це десь другий або третій поверх. Невже він помістив мене у найдорожчу палату?

Сріблястий перстень, високий, грубуватий... Мені здавалося, що ми бачилися з ним раніше. Ще до тієї жахливої зустрічі біля лісу. Що за речі він залишив? Це не схоже на ті, що були на мені. Боже, а де мій телефон?

А що, якщо мені писала Синтія? Я поїхав кудись і просто зник. Вона ж може переживати за мене, а знаючи її може ще й поїхати шукати мене по всіх штатах. Я заглянув у тумбочку, що стояла поруч, але та була порожня.

Голова трохи запаморочилася після моєї спроби встати. Мені потрібно було оглянути ті речі, можливо, телефон був десь там. Я встав і помітив, що був одягнений у лікарняну сорочку. Вона доходила мені до колін, через що ноги огорнула прохолода.

Взявши якусь білу футболку, я приклав її до свого торсу. Вона була трохи вільною, але в цілому мала непоганий вигляд. Поруч лежала шкіряна куртка темно-коричневого кольору. Ще й брендова... Якщо він залишив усе це мені, то я боюся уявити, що мені доведеться зробити, щоб оплатити все це. Під курткою були охайно складені джинси, схожі за кольором на куртку, але більш насичені.

Під стільцем була невелика коробка, я відкрив її і побачив нове взуття. Мені здавалося, що це прості кросівки, поки я не прочитав їхню назву на коробці - "Хайтопи". Уперше бачу такі, але виглядають вони красиво. Він підбирав усе в одній колірній гамі.

Я обернувся. Від переляку врізався задом у тумбу. За мною стояв і спостерігав незнайомець. Дихання прискорилося, мені було лячно. Може ці речі взагалі не мені, а я стою і копаюся в них. Він був одягнений у легкий спортивний одяг. На голові була кепка. Це той самий знайомий? Тоді чому він не назвався, коли увійшов сюди.

- Не бійся ти, просто було цікаво постежити за тобою, - він підійшов до стільців і неспішно сів в один із них. - Мене звати Рітчел Вайз. Раєн сказав, що потрібно наглянути за тобою. І до речі, - він повернувся до речей, - це твоє. Одягайся.

- Вибачте, я не буду робити це перед вами.

- Ти десь чув, щоб я сказав це робити переді мною? - чоловік важко зітхнув і на секунду відкинув голову назад. Його пишна зачіска зібралася назад, і знову повернулася на своє початкове місце. - Он там туалет.

Я обернувся і побачив білі двері. У цій палаті ще й свій особистий туалет... Я почуваюся жахливо. Скільки все це взагалі коштує. Якщо я й потрапляв колись у лікарні, то точно не в такі дорогі. Взявши всі речі, я покрокував до туалету і почув позаду себе пошепки "йолоп".

Зачинивши за собою двері, я спробував розкласти все в потрібному порядку. Місця тут було замало, але це набагато краще, ніж переодягатися просто перед ним. Я зняв із себе сорочку і побачив своє тіло. Я розглядав себе в невеликому дзеркалі. На моєму тілі були старі шрами, що дісталися мені від батька. На жаль, такого я не забуду. Я побачив кілька нових синців і порізів, о боже. Згадавши що я пошкодив голову, відразу перевірив її, але там нічого не було. Це знову були галюцинації? Але якщо все це були галюцинації... Отже, я нашкодив звичайному водієві, влаштував погром йому в машині та ще й себе покалічив. Прокляття!

- Прискорся, - я обернувся, знову він. - От лайно...

Трясця. Двері одразу ж зачинилися, щойно той усвідомив, якої помилки припустився. Я стояв абсолютно голий. Нап'яливши на себе весь одяг якомога швидше, я вийшов до нього. Він вдавав, ніби нічого не сталося, але мені було все так само не по собі.

- Можна було постукати.

- Можна було не стояти посеред клятого шпитального туалету повністю голим. Чим ти там займався, мастурбацією на власне тіло?

- Заткнися.

Він встав. Ми з ним були приблизно одного зросту. Він узяв мене за руку і повів за собою. Його руки були теплі, дуже теплі. Можливо, вони такими відчувалися через прохолоду моїх рук. Ми спустилися на перший поверх ліфтом.

- Де мої речі?

- Не пам'ятаю, щоб при тобі були якісь речі.

- Але ж паспорт був.

- Думаю, тільки його ми й знайшли.

Я подивився на нього. Не пам'ятаю, щоб він тоді був у машині.

- Тебе не було тоді на тому місці.

- Якщо я не потрапив у твоє поле зору, це не означає, що мене там не було.

Ми вийшли на вулицю. Така велика лікарня знаходилася в маленькому і скромному містечку. Навколо були ліси. Я так скучив за цією свіжістю...

Рітчел дістав із кишені ключі від машини. Піднявши очі, я побачив лише одну припарковану автівку. Він, безумовно, багатій, на таку машину потрібно роками збирати... Може, йому допоміг Раєн?

- Сідай, - він люб'язно відчинив мені двері, і я плюхнувся на м'яке крісло.

У машині було дуже комфортно. Я не знав куди він збирається відвезти мене, але, якщо я не помиляюся, він має виконувати мої прохання.

- Ти зможеш відвезти мене у Вегас?

- Вегас? На якого біса він здався тобі?

- Мені потрібно вирішити там деякі справи.

- Як скажеш, - він зітхнув і завів машину. Мені здавалося, що на ній ми зможемо в рази швидше дістатися до Вегаса, ніж на тому незрозумілому таксі.