Рітчел і Раєн про щось шепотілися в коридорі. Вони стояли там уже хвилин десять, і я розумів, що голос Раєна стає дедалі жорсткішим — щось його розлютило. Можливо, він злий на мене, адже я тут не лише третій зайвий, так ще й чужа для нього людина. Вставши з-за столу, я, не поспішаючи, пішов до коридору.

Вони мене навряд чи швидко помітять, адже знаходяться за рогом. Потрібно їхати звідси — зніму готельний номер у центрі, гроші тепер не проблема.

- Якого хуя ти твориш, ідіоте?! Я тобі сказав допомагати йому, а не домагатися посеред ліфта! - голос Раєна й справді був грубим, хоча він продовжував шепотіти. Про які домагання йшлося?

- Він не пам'ятає цього — значить такого не було.

- От лайно, і навіщо я довірився тобі?

Вони говорили про мене? Нічого не розумію. З-за рогу різко вийшла висока постать — Раєн. У його руках був увімкнений телефон, на якому він, найімовірніше, щось показував.

- Щось сталося? - запитав я в нього. Він підійшов якомога ближче й завмер. На шкірі повиступали сироти.

- Він нашкодив тобі?

- Рітчел? - відповіді я не отримав — він просто мовчав, схрестивши руки. - Ні, все добре.

- Не бреши мені, Семюелю.

З-за рогу з’явився Рітчел, його руки були в кишенях. Ішов він, трохи накульгуючи, чого раніше я не помічав.

- Я, — паніка зростала, не даючи мені проговорити залишок речення, — я не пам'ятаю.

Позаду Раєна пролунав сміх. Я бачив, як пульсують його вени, — він був злий. Навіть раніше він не був таким, як зараз, стоячи переді мною. Мені здавалося, що ось-ось, і його кулак прилетить мені в обличчя. Можливо, і в живіт — так було б краще. Мене трясло, і знову почали горіти щоки. Коли я пив таблетки? Кілька годин тому — це я пам'ятаю.

- Ясно.

Він пройшов повз мене в бік кухні, залишивши мене сам на сам із Рітчелом. З його оком щось сталося. Його вдарили? Трясця. Він стояв, упершись плечем у стіну, і дивився на мене. Я підійшов ближче, намагаючись вловити все, що міг прогледіти раніше. Кульгає, ховає руки, не може розплющити око — це все взаємопов'язано.

- Не боїшся, що трахну тебе? - заговорив він.

- Що?

- Або що зламаю тобі ноги? Як же ти тоді побіжиш скаржитися?

Мене досі трясло. А хвилювання дедалі більше посилювалося.

- Господи, йолопе. Не буду я тобі нічого робити, — куточок його губ піднявся догори, показуючи невелику ямочку.

Я залишався нерухомим, намагаючись контролювати своє тіло. Рітчел розвернувся і покрокував у бік сходів. Дивитися на те, як він шкутильгав, було боляче, тому я повернувся на кухню, де був Раєн.

- Я поїду.

- Можеш залишитися в мене, — заговорив він, миючи посуд.

- Чому?

Він повільно повернув голову, оглядаючи мене. Тут було світліше, ніж у коридорі, можливо, він побачив, як я почервонів. Руки швидко ковзнули назад, щоб не потрапити йому на очі.

- Ти п'єш пігулки?

- Від сьогодні продовжив.

Він вимкнув кран, витерши руки чорним рушником, що висів на стіні.

- Іди присядь, — він махнув головою в бік дивана. - Зараз повернуся.

Я вийшов у вітальню. Посеред кімнати стояв великий сірий диван, а навпроти - камін із різними поличками, на яких були акуратно розставлені книжки. Чи можна назвати це місце його особистою бібліотекою? Чи часто він тут проводить свій час? Доволі затишно, попри не запалений камін. За вікнами, як і раніше, була темрява.

Книги на полицях були різні: то жахи, то детективи. Навіть романтика — цікаво. Я пройшовся очима по всіх книжках, згадуючи, що багато з них бачив і навіть хотів прочитати. Деякі повторювалися — найімовірніше, вони з Рітчелом полюбляють спільні читання.

- Щось сподобалося?

Я обернувся і побачив Раєна. Він увійшов, скориставшись проходом, якого я не помічав раніше. Це ті самі непомітні двері? Мені здається, що я бачив такі лише в Інтернеті, але точно не в житті. То був гардероб, адже зараз Раєн був у спортивному костюмі — біла приталена майка і просторі спортивки. Мені було страшно уявити як довго він займався спортом, щоб досягти такої форми. Його попелясто-чорне волосся було акуратно укладене назад, а на обличчі були окуляри.

- Ти читаєш Кінга? - не втримався я.

- Можу сказати, що я його шанувальник.

Раєн підійшов до каміна, щоб розпалити його. Надворі з кожним днем ставало дедалі прохолодніше, але порівняно з попередньою осінню — ця ще досить тепла. У кімнаті стало затишніше. Від каміну лунали тихі потріскування, допомагаючи мені спокійно видихнути після нещодавньої панічної атаки. Раєн зашторив вікна і залишив лише одну лампу увімкненою, створивши м'яку і приємну атмосферу.

Двері тут були розсувні. Гадаю, так зручніше будь-якої миті відокремити їдальню і вітальню.

- Тебе шукала твоя подруга, вона була в моєму офісі.

- Синтія?

- Щось таке, — він перевів погляд на мене. - Вона просила передати, що чекає завтра на тебе в книжковому магазині, за десять хвилин звідси.

- Що ти сказав їй?

- Що з тобою все добре й ти в мене. Думаю, вона була рада такій відповіді.

Цілком можливо, це в її стилі. Тішить, що вона не забула про мене. Я подивився на камін — він заворожував. Мовчання, але таке спокійне, не задушливе. Навіть удома (неважливо в якому) я не почувався так спокійно, як зараз. І, чорт забирай, це дивувало. Біля мене сидить чоловік, який приблизно на десяток років старший за мене, бачу його третій раз у житті, а вже лишаюся у нього вдома. Мене так лякає це, але зараз просто все одно.

Я хочу відпочити, хочу, щоб хтось був поруч. Синтія прекрасна подруга, але їй достатньо своїх проблем. У дитинстві про мене дбав брат, він принаймні намагався. У найскладніші моменти могла і мама: здебільшого вона була зі мною добра, проте часто засиджувалася на роботі. Її вихідний для нас із братом був єдиним спокійним днем, адже тоді батько поводився адекватно. Та коли мами не було...

- Усе добре? - він висунувся вперед, оглядаючи мене. - Ти знову почервонів.

- Усе добре, — я зітхнув, сподіваючись, що він не почув тугу в моєму голосі. - Розкажи щось про себе, трохи бентежно, що ми нічого один про одного не знаємо. Точніше, я про тебе.

Він підсунувся до мене, підперши рукою підборіддя. Я думаю, що такій людині, як він буде про що розповісти. Адже сумнівно, що все його життя минуло в одному офісі.

- Будучи підлітком, я любив влаштовувати тусовки вдома. Не знаю, можливо саме тому я так люблю гостей. Варто було дати мені привід, і я витрушу всі гроші з батьків, щоб свято вдалося. Їжа, напої, музика — все, як я любив. Зараз же, — він зупинився, — усе якось по-іншому. Давно вже немає такого бажання, зараз я більше читаю, працюю, іноді просиджую час у якомусь ресторані.

- Скільки тобі?

- Боїшся, що потрапив у підступні лапи старого розпусника? - на його обличчі засяяла усмішка, і тепер було складно зрозуміти, що зігріває мене більше — камін чи Раєн.

- Ніколи не вважав би тебе таким. Навпаки, ти здаєшся молодим, але я сумніваюся, що ми однолітки.

- Мені 34.

- Ти старший за мене на сім років, — не сказати, що я був приголомшений, але це здивувало.

Раєн встав і підійшов до однієї з полиць, взявши з неї дві однакові книжки. Він простягнув одну мені, а сам всівся як до того.

- Цю книжку я часто читав, коли мені було самотньо — вже знаю її напам'ять.

- Про що вона?

Уперше бачу її, хоча нерідко проводив час у різних книгарнях — не могло її там не бути. Обкладинка була повністю чорна — жодного напису.

- Я не хочу тобі розповідати, про що вона, — сам дізнаєшся.

Я розгорнув книжку. Тут досі не було жодних назв — може, він виривав сторінки? Чи ні, щось було на третій сторінці. Ставало дедалі ясніше, чому обкладинка повністю чорна, адже назва книжки — " Пітьма".

"Добро схлестнеться зі злом тоді, коли зло припинить бути добром..." — так починалася ця книжка. Можливо, це фентезі, але я сумніваюся, що він читає таке, тим паче, за його словами, цю книжку він читав, коли почувався самотньо. Тоді що це може бути?

Вона була не об'ємна — сторінок триста-чотириста, не більше. Тому прочитати її швидко не складе труднощів, що, мабуть, уже почав робити Раєн.

***

Мене хилило в сон, бо вже було пізно. Я дочитав книжку трохи пізніше за Раєна, але він мовчки дочекався мене, сидячи та роздивляючись кожен мій рух. Книжка справді зворушлива. У ній розповідалося про возз'єднання дуже далеких родичів у родину. Багато хто загинув через війну, котрою керувало щось подібне до божеств. Загалом непогана книжка — я б купив собі таку, але сумніваюся, що вона є в продажу.

- Я бачу, тобі сподобалося?

- Думаю, що так.

- Мені часто читали її на ніч у дитинстві, хоч вона й мала сцени сексу, до них просто не встигали доходити, бо я вже спав.

Я посміхнувся, цей вечір був особливим.

- Ви спати збираєтеся? - до кімнати увійшов Рітчел, так само накульгуючи. На оці була пов'язка, а на руках жовтуваті синці.

- Мені здавалося, що ти пішов спати, — спокійно промовив Раєн. — Але якщо ні, то зараз ми з тобою проведемо вкрай захопливу годину.

Я не знаю Раєна настільки добре, щоб робити висновки, але в його голосі чувся сарказм. Я дивився на Рітчела, який завмер в очікуванні посеред проходу, і відчув гарячу руку в себе на нозі. Вона застала мене несподівано.

- На другому поверсі, перші двері ліворуч, є вільна спальня — розташовуйся там. На добраніч.

- На добраніч, — відповів я, спостерігаючи, як Раєн підіймається з дивана і йде з Рітчелом.

Я посидів ще якийсь час, перегортаючи сторінки книжки, й помітив її рік випуску - 2002. Цим книгам двадцять років, і вони в такому гарному стані. Раєн, імовірно, дуже стежить за книжками, якщо вони тримаються стільки років. Час вже йти спати, поки ранок не настав.

Я встав, погасивши камін (сподіваюся, що зробив це правильно). У кімнаті стало похмуріше, світло було лише від однієї лампи, що стояла біля дивана. Я пройшовся першим поверхом, розглядаючи весь інтер'єр. Тут працювала людина зі смаком, і не таким жахливим, як та, що робила дизайн холу висотки.

Голова почала пульсувати, а ноги боліти. Їх крутило, тож кожен крок був для мене дедалі болючішим. Сходи, на щастя, я встиг подолати раніше, тому залишалося просто дійти до кімнати. Я завернув у коридор і знайшов потрібну кімнату.

- Рітчеле, трясця, скільки ми разом?

- Більше, — голос став тихішим, — років.

- І ти продовжуєш себе так поводити? Ти мене дістав, ідіоте, — щось загриміло в сусідній кімнаті, де відбувалася сварка. - Ти навіть собі уявити не можеш, хто він такий.

Кроки почали наближатися до дверей, і я швидко прослизнув у свою кімнату. Хтось вийшов у коридор. Вони не сплять разом? Або вони дивляться, щоб не було мене. Я, сам того не помітивши, вже сів на ліжко, бо ноги продовжували поколювати. Потрібно лягати спати, але на мені вуличний одяг.

Я постарався встати, що вдалось на силу. Руки тремтіли, я не міг нормально впертися. Знову запаморочення, мене почало нудити. Я плюхнувся на ліжко, заплющивши очі, щоб не бачити цю кімнату, не бачити цей світ. Нескінченна темрява лякає, але й полегшує мені життя.

- Семі, спиш? - пролунав стукіт у двері.

- Ні.

До кімнати зайшов Раєн. Я зітхнув, адже сподівався провести залишок цієї ночі на самоті.

- Що з тобою?

- Втомився, — я зітхнув, намагаючись не вирвати. - У тебе є в що переодягнутися?

- Звісно, я можу дати тобі речі Рітча — ви з ним однієї статури.

- Без різниці.

Раєн знову зник, залишивши мене в тиші. Уже в томній і нудній тиші.

- Ти кохаєш його, сильно кохаєш. Ти, дідько, по вуха в нього закоханий, Семюелю, — заговорив голос із темряви.

Я відчув щось холодне біля своїх ніг, воно піднімалося вище. Чиїсь прохолодні долоні. Вони змушували моє тіло здригатися від кожного дотику.

- Я зроблю все, щоб ти страждав, Семюелю.

Мовчання. Щось заковзало по моїй нозі, залишаючи пекучий біль. Темрява. Моє тіло викручувало, ломило настільки боляче, ніби кістки скоро прорвуть усі зв'язки та шкіру. Я видав неголосний стогін, намагаючись не видати ще десяток нових. Щось гостре продовжувало ковзати по моєму тілу.

- Семі! Чорт забирай, якого хріна?

Я підскочив швидше, ніж розплющив свої очі. Мої руки були в кривавих подряпинах. Це був сон, але біль був реальним... Я сам створив цей біль. Прокляття.

- Таблетки, Раєне!

Це було погано, такі випадки зовсім не до добра. Раєн вибіг із кімнати, кинувши на підлогу зібрані речі. Руки вже не кровоточили, але свідомість продовжувала спотворювати реальність. Світ мав дивний вигляд, дуже дивний, — весь у відтінках зеленого. Я навіть не пам'ятаю, коли таке було востаннє.

До кімнати забіг чоловік, і я здригнувся, мимоволі зойкнувши. Це був Раєн.

- Трясця, ти налякав мене, — я вихопив з його рук таблетку. Мені не можна приймати нову, якщо не минула доба, але ситуація була критична.

- Охрініти, — промовив Рітчел, який щойно увійшов до кімнати. - Ти дав йому ще одну таблетку?

- Так.

- Він випив і так дві до цього.

Я подивився на Рітчела. Дві таблетки. Ні, ні, ні, мені не можна пити більше однієї за раз, це все був побічний ефект через другу таблетку. Я з болем підвівся на ноги та рушив до туалету на перший поверх. Раєн притримував мене, хоча його руки були слизькі через мою кров, що повільно стікала донизу. Рітчел навіть не доторкнувся до мене, що мене не здивувало.

Ноги підкосилися, але Раєн продовжував тримати мене, не даючи впасти на коліна. Потрібно поквапитись. Я пришвидшився, наскільки тільки зміг. Таблетка діє швидко, потрібно виблювати її до початку цілковитого хаосу. І ми ледве добігли до унітаза. Уперше я був настільки радий йому.

- Вийди, — фиркнув я Раєну. Він послухався та вийшов, зачинивши за собою двері.

Я засунув собі два пальці до рота, і справа не змусила себе чекати. Вирвати мені хотілося ще в кімнаті, тому все пройшло швидко. Тепер у моєму житті є нове досягнення — проблюватися в унітаз багатія.