- Ти поглянь, так швидко прокинувся, - сказав чоловік за кермом.

Я нічого не пам’ятав, узагалі. Навіть те, хто він такий, але напевно він мені знайомий.

- Що трапилося?

Він зиркнув на мене через дзеркало, піднявши одну брову.

- Ти не пам’ятаєш? – кутик його губ піднявся.

Як я маю щось пам’ятати, якщо мені вже навіть таблетки не допомагають? А чи п’ю я їх узагалі? Прокляття. Я подивився на чоловіка та похитав головою.

- Коли ми зайшли в ліфт після зустрічі з Раєном, тобі стало погано й ти втратив свідомість.

- Раєн?

- Слухай, я схожий на голосового асистента? Ні, тому якщо в тебе такі провали, то заводь собі щоденник та пиши в ньому, навіть коли ти ходиш срати.

Автівка почала їхати швидше. Рітчел – згадав, так його звуть. Мене продовжувала мучити нудота, і чому я забув про таблетки, чортівня якась.

- Заїдь до аптеки, будь ласка.

Він не відповів, хоча я знав, що він слухатиметься мене — дякую за це Раєну. Пам’ять потроху поверталася, нагадуючи мені про вчорашній день. Тобто тепер у мене немає жодного дому, нарешті. Я хоча б трохи зможу відпочити від цих клятих думок про продажі.

Залишилося знайти нормальну квартиру десь у Вегасі та зайнятися книгарнею. Якщо Раєн говорив правду, то завтра мені надішлють гроші за будинки.

- Виходь, - загарчав Рітчел спереду.

Я навіть не помітив, як машина зупинилася, і, найімовірніше, це відбулося кілька хвилин тому, бо Рітчел уже був не в настрої. Я піднявся з сидіння та вийшов. На вулиці вже було темно, тому вдалині я бачив, як світиться центр Вегасу. Ми напевно знаходилися десь у передмісті.

Аптека тут була невеличка — сподіваюся, хоча б найслабші таблетки вони мені продадуть. Я сумніваюся, що тут є сильнодіючі. Хоча, хто зна.

- Вітаю! – промовив фармацевт.

Я простягнув йому папірець з назвою моїх ліків. Він повернувся до комп’ютера й почав щось вводити в нього.

- Для чого вони вам? – запитав він, вже шукаючи по ящиках таблетки.

- Страждаю на сильні провали.

- І ви думаєте, вони вам допоможуть? Краще звернутися до лікаря.

- Він мені це й прописав.

- Тоді сходіть до іншого, бо цей напевно не розуміє, що зроблять з вами ці таблетки.

- Годі вже балакати, скільки з нього? – голос пролунав десь позаду, змусивши мене здригнутися. Якого біса тут робить Рітчел?

Фармацевт отримав на декілька доларів більше за суму, яку назвав. Чоловік схопив мене за зап’ясток та повів на вулицю.

- Ти серйозно? – він повернувся до мене. – Куди ти пішов, якщо в тебе ні копійки немає з собою.

Його правда — я забув, що зараз без грошей. Взагалі без усього, що в мене було. Телефон мені досі не повернули, як і документи. Мене почало трусити від паніки, яка наростала. Відкривши баночку з таблетками, я висипав дві на руку та одразу ковтнув. Рітчел продовжував дивитися на це, не розуміючи, що відбувається.

- Сідай в машину.

Але що далі? Навіщо мені туди сідати, якщо я не хочу їхати додому до чужої людини, яка й так багато для мене зробила.

- Дякую, я викличу собі таксі.

- Не біси.

- Їдь.

Рітчел клацнув пультом машини, відкривши її. Я знову бачив, що він злий, дуже злий, і це говорило лише про те, що зараз щось станеться. І дійсно сталося: він схопив мене за шию, та насильно посадив на переднє сидіння біля нього.

- Роби, будь ласка, як я скажу. Раєн ще хотів зустрітися з тобою.

Він завів машину, та ми поїхали додому до Раєна. Мене лякала вся ця ситуація, тим паче навіщо Раєну зустрічатися зі мною в своєму будинку? Але вибору в мене не було, я просто мовчав, дивлячись на дорогу. Будинок дійсно був неподалік від аптеки — туди навіть пішки йти хвилин десять.

Такий величезний. Цікаво чи є в ньому своя бібліотека? Бо якщо б я мав такий будинок, то обов’язково зробив її. Це ж так крутезно: заповнювати кожну поличку своїми книжками. Мрія. Сподіваюся, що колись вона здійсниться.

Ворота відчинилися після натискання кнопки на пульті. Скільки він таких має? І як взагалі можна не плутати їх? Пам’ятаю, як в дитинстві з братом робили перестановки, але потім я забував, де все лежало. Відчував себе тоді не просто дурнем, так ще й сліпим. Доводилося бігати до брата, питаючи, що де знаходиться. Але інколи батько цього не витримував, за що бив мене по голові, говорячи, що якщо б він знав, що таке народиться…

- Про що думаєш? – голос вже був лагідний, через що він дуже швидко вибив мене з думок.

- Про минуле.

- Виходити не плануєш?

Мені здавалося, що він колись дійсно вб’є мене через мою задумливість, але то таке. Я швидко вийшов з машини, озираючись навколо. Територія була дуже велика, хоча, можливо, для Вегасу то дрібниці, але там, де народився я, щоб мати таку ділянку, треба бути якимось губернатором. Рітчел дістав величезну збірку ключів, одразу знайшовши потрібний.

І як часто він тут буває? Бо він навіть не почав возитися, коли підбирав потрібний ключ. Я повільно йшов за ним, намагаючись не потрапляти в поле зору. Якщо в нього настрій покращився, це ще не значило, що моя присутність тут йому до вподоби. Я й так відчуваю себе тягарем, від якого лише одні проблеми: наприклад, та ситуація з втратою свідомості в ліфті.

Позаду почувся мотор — я озирнувся й побачив ще одну машину, яка заїжджала до двору. Раєн казав, що затримається, але приїхав одночасно з нами. Як?

- Ви тільки приїхали? – заговорив він вийшовши з машини.

- Як бачиш, - відповів йому Рітчел, вставляючи ключ у замок.

- А де ви так довго шастали?

- Довго? – не втримався я.

- Вже минуло дві години після вашого від’їзду.

- Що?

Рітчел відчинив двері та обернувся до нас.

- Я вирішив поїздити містом, поки він валявся у відключці. Не хотів будити.

- Ох, - Раєн підійшов до нас, - добре, підемо вже вечеряти, бо я зараз з голоду помру.

Він пропустив мене вперед, зачинивши за нами двері. Коли я стою поряд з ним, то почуваюсь досить низьким. Напевно, він не набагато вищий за мене, але його м’язисте тіло додавало об’ємів. Ще й чорний одяг…

Рітчел зайшов у двері лівіше, зачинивши їх за собою. Найімовірніше - то був туалет. Ми з Раєном залишилися наодинці.

- Щось трапилося?

- Не пам’ятаю, - дивлячись йому в очі промовив я. – Але Рітчел сказав, що мені стало погано в ліфті.

- Він тебе не ображав? – Раєн копирсався в себе в сумці.

- Усе добре.

Він дістав із сумки невелику пачку грошей, протягуючи її мені.

- Це перший внесок за квартиру. Завтра буде решта, зокремаі й за будинки.

Там були лише сотні. Що ж там була за квартира? Треба буде купити собі новий телефон, бо старий, я так розумію, що більше ніколи не побачу.

- Ходімо їсти, - він обійшов мене. – Що тобі не подобається в їжі? Може, є алергія, чи щось на кшталт того?

Я задумався, а Рітчел вже встиг повернутися до нас. Ми всі зайшли у велику залу, схожу на їдальню. Можливо, це вона і є.

- Думаю, тільки родзинки.

Рітчел посміхнувся, сідаючи за стіл.

- Не звертай уваги — він просто їх теж не їсть, - сказав Раєн, витягуючи з холодильника продукти. – Як ви взагалі живете без цієї смакоти?

- Зараз він почне розповідати про те, які вони смачні. Уже разів десять слухав цю лекцію, - прошепотів мені Рітчел.

Ми сиділи спостерігаючи, як Раєн готує. Усе дуже охайно та швидко, схоже він часто робить це самостійно. Як я зрозумів, він хоче приготувати нам щось на кшталт салату з макаронами. Я такий бачив, коли гуляв у своєму місті, його їла одна парочка на вуличній терасі ресторану.

Він розклав продукти по всій стільниці. Десь лежала пачка макаронів, десь — овочі та сир, а в руках у нього було м’ясо.

- Коли я був в Італії, - почав він, - з Рітчелом, до речі, то ми замовляли одного вечора собі цю страву. Дуже проста, але ситна вечеря. Як на мене, сюди більше підійде куряче м’ясо — так страва вийде ніжнішою. З самими макаронами теж треба розбиратися, бо деякі спагеті не підійдуть, - Раєн взяв пачку макаронів. – Фарфале — те, що нам треба. Обов’язково сир. Я беру в основному моцарелу.

- Хто б сумнівався, - промовив Рітчел.

- А далі потроху овочів: помідори, перець, цибульку, можна навіть горошок. Інколи ще селеру кладу, але Рітчелу вона не до вподоби.

Хвилин сорок пробігло непомітно. Я спостерігав за кожним рухом Раєна, тоді як Рітчел залипав у телефоні. Страва була готова — залишилося поділити на порції. Раєн обрав тарілки побільше — можливо, подавати теж треба було тільки так.

Коли він поставив усе перед нами, Рітчел одразу вимкнув телефон. Напевно, від дуже голодний. Їжа ще була гарячою, але мені однаково, тому я почав їсти.

- Смачного, хлопці, - промовив Раєн, знімаючи чорний фартух.

Він постояв декілька секунд, дивлячись, як ми охоче знищуємо все, що знаходиться на тарілці, і сам доєднався до вечері, сівши неподалік від мене.

- Чому ти так спокійно запрошуєш до себе незнайомців?

- Чому б ні?

Гарне питання. Напевно, тому що це незнайома людина, на яку точно не треба одразу витрачати купу грошей, так ще й вести до свого будинку. Я промовчав, бо не знав, що йому відповісти.

- Який же ти дурень, Семюелю, - знову заговорив Рітчел.

- Їж мовчки, а то вдавишся, довбню.

Було смішно за цим спостерігати. Між ними точно щось є — вони не просто друзі. Однак у цьому житті може бути все, що завгодно. От, наприклад, така смачна страва.