Ми були в дорозі вже близько пів години, яку провели в цілковитій тиші, поки Рітчел знову не заговорив.

- Так і навіщо тобі у Вегас?

- Раєн там працює? - почувши це, хлопець дивно зиркнув на мене.

- Ти серйозно хочеш поїхати до нього?

Я не знав, що відповісти йому, чи влаштує його така дивна правда. Може, варто збрехати?

- Мені потрібно продати свій старий будинок, а він, як я знаю, займається подібним.

- Чому ти не сказав йому відразу про це? Він підготував би потрібні папери за той час, як я возився з тобою.

Я обернувся до вікна. Нам було недалеко до Вегасу, як сказав Рітчел, але натяку на наближення до міста досі не було. Рітчел дістав свій телефон, набравши чийсь номер.

- Ми їдемо до тебе, він хоче будинок продати, - мовчання. - Ти сказав мені робити все, що він скаже, якого біса, тоді ти кричиш?! - Раєн не переставав кричати по той бік телефону. - Та пішов ти, краще документи приготуй, йолопе!

Телефон швидко полетів на заднє сидіння. Рітчел схопився за кермо та набрав швидкості. Ми, найімовірніше, порушували, але я продовжував мовчати, щоб не отримати чергову травму.

Сонце вже опускалося, а ми тільки під'їжджали до міста. Вегас ночами має просто приголомшливий вигляд, але я сумніваюся, що застану його таким. Сутеніти буде за кілька годин, сподіваюся, Раєн працює допізна. У салоні не грала навіть музика, і я відчував цю жахливу напругу. Він був роздратований і навіть не приховував цього.

- Як давно ви з ним спілкуєтесь?

Рітчел мовчав, а мої щоки з кожною секундою дедалі більше червоніли.

- Давно.

Припустимо, це й справді була помилка. Ми заїхали до міста. Раєн дійсно знімає приміщення в самому центрі міста? Це коштує величезних грошей.

Порахувати кількість маленьких будівель можна було буквально на пальцях. Здебільшого тут були скляні багатоповерхівки. Ось він — Вегас.

Ми під'їхали до найвищої будівлі, яку я бачив на всьому нашому шляху. Вийшовши з машини, я з насолодою вдихнув повітря. Воно свіжим тут не було, але після двох годин у дорозі я радий відчути на собі хоча б маленький вітерець.

Така велика будівля. Я сумніваюся, що Раєн викупив її повністю, щоб заснувати там свою компанію. Можливо, тут сотня різних компаній, які утримують усе місто.

Парфум Рітчела мав солодкий запах. Він здавався мені знайомим: можливо, я десь зустрічав той самий раніше. Може, він за мною приїхав після тренування, якщо одягнений у спортивний костюм.

Чесно, я б теж зараз одягнув щось вільніше. Але й на таке вбрання я в будь-якому разі не чекав. Мені купила одяг абсолютно незнайома людина, з якою ми бачилися разів... Не пам'ятаю. Я продовжував іти за Рітчелом. Ми ввійшли в будівлю, і мої очі округлилися. Усе мало дуже дорогий вигляд: червона доріжка, білі стіни та різні золотисті вставки. Здається застарілим і недоречним, але створює розкішну атмосферу.

Я йшов за Рітчелом, оминаючи натовпи людей, що зібралися в холі. Можливо, на те була певна причина, але гадаю, тут є своя зона відпочинку, де можна влаштовувати подібні наради. Рітчел взагалі не звертав уваги на цих людей. Це справді звична ситуація, а можливо, він просто настільки сильно розлючений, що хоче вже скоріше дістатися до Раєна.

Я почуваюся тут третім зайвим. Якщо вони й будуть битися при мені, то я, мабуть, просто піду. Він клацнув на кнопку ліфта, і ми продовжили стояти серед натовпу ще кілька хвилин. Ліфт їхав довго — можливо, з останнього поверху.

- Якщо ви справді вважаєте, що він не тримає в заручниках якогось хлопчиська, то ви надто наївні, - біля нас стояла й розмовляла невелика компанія.

- Ти завжди була зациклена на отих безглуздих історіях, - відповів хлопець, який стояв поруч із дівчиною.

Ми зайшли в ліфт і поїхали на двадцять шостий поверх. Рітчел досі мовчав, навіть коли ми залишилися самі. Він стояв і дивився в дзеркало. Спочатку розглядаючи своє обличчя, а потім роздивляючись мене. Він робив це з великим інтересом і навіть не думав зупинятися, коли побачив, як мої руки тремтять. Рітчел мені нагадував про давно забуте минуле, щось вирване з нього й просто загублене в прірві забуття. Я відчував, як його очі йшли непередбачуваною стежкою по моєму тілу, досліджуючи кожну деталь.

- Тобі личить цей костюм, - він уже не здавався таким злим, навпаки, я відчував, що він спокійний. - Тобі подобається?

Я просто кивнув головою, на що він трохи посміхнувся мені. Рітчел був дуже серйозним, і я сумнівався, що в його оточенні багато таких людей, як Раєн. Якщо він не єдиний, хто з ним спілкується.

Ліфт зупинився, і Рітчел одразу змінився в обличчі. Така швидка зміна емоцій мене лякала, але, зрештою, чого варто було очікувати від такого, як він. Ми ввійшли в більш затишне приміщення. Мені здається, що дизайном свого офісу займався сам Раєн: усе оформлено максимально в його стилі. Співробітників було небагато, але кожен мав своє робоче місце, і клієнтів було немало. Ми ж ішли в кабінет Раєна, щоб обговорити з ним продаж мого будинку. Із самим директором компанії... Це так дивно. Інші люди сидять і вовтузяться з якимись папірцями, тоді як я схожий на еліту, хоча сам бідніший за всіх, хто тут є.

На дверях кабінету висіла табличка з його ім'ям і прізвищем. Ми постукали й увійшли, сподіваючись, що не заважатимемо. Раєн сидів і читав книжку: одну з тих, що купив того дня, коли ми зустрілися вперше. Мене зацікавили його окуляри: не бачив, щоб раніше він їх носив. Він не звертав на нас уваги, продовжуючи водити очима по сторінках.

- Підпиши, - на секунду його рука з книжки перемістилася на стос документів, що лежав поруч.

- Що це? - він відвів свої очі з книги та подивився на мене.

- Я пробив у своїй базі даних усе майно, що належить тобі, і вже виставив його на продаж. Як виявилося, тобі перейшов будинок батька, розташований у південних штатах, - він пошурхотів у загальному стосі, витягнув з нього потрібну збірку документів та кинув на стіл. - А також квартира твого зниклого брата.

Він знову жбурнув документи в мій бік. Я не знав, що на мене оформлено стільки нерухомості. Звідки? Батько ніколи не розповідав, що мав ще якийсь будинок. А брат? Він не міг сам купити квартиру: у нас не було грошей на таку розкіш, щоб мати нерухомість по всій Америці.

- То ти весь цей час прикидався таким бідним? - заговорив Рітчел, який сів на дивані позаду мене.

- Я й гадки не маю, звідки все це.

- У мене твій паспорт, не забувай.

Не забувай? Чорт, у мене провали в пам'яті, і він прекрасно це знає. Та й із чого він узагалі взяв, що я забував щось, якщо моє запитання було про інше?

- Поки я чекав на вас, то подумав, що навряд чи тобі потрібен якийсь із цих будинків, чи не так?

Я мовчав, дивлячись на нього розгубленими очима. У моїй голові просто не вкладався факт того, що в нас так багато всього було.

- Тому подумав, що дам оголошення про продаж одразу після того, як заповню всі ці папери. Будинки вже мають своїх покупців, що готові віддати тисячі баксів, які ти у своєму житті й в очі не бачив. Тож, будь ласка, постав кілька підписів і насолоджуйся багатим життям, - він кинув на стіл ручку й знову засів читати книжку.

Я не хотів возитися з усіма паперами й розбиратися, за що кожен з них відповідає, тому просто пройшовся очима, вишукуючи в них підступ. Рітчел, здавалося, вже заснув, відкинувши голову на спинку дивана. Я далі шурхотів паперами, дивлячись на дати, що свідчили про першу купівлю всієї нерухомості. Усе сталося незадовго до зникнення батька й брата. Прескотт ділився зі мною своїми планами в дитинстві — не міг же він просто так залишити мене.

Я не пам'ятаю, щоб він будував плани з кимось іще. Ми дуже часто були разом, грали в щось або робили проєкти, задані в школі. Хоча, може, він просто не ділився зі мною про своїх друзів, яких міг приховувати. Або я знову упускаю щось, що зовсім поруч, але так добре уникає мене. Начхати.

Кілька змахів ручкою, і на кожному документі залишено підпис. Пам'ятаю, як придумував його, хоча поруч був навіть не брат. Тоді я сидів з іншим хлопцем, що був зі старших класів, а він усе ніяк не втомлювався допитувати мене щодо моєї пам'яті. Йому була надто цікава ця тема.

Раєн трохи пожвавився після того, як я провів ручкою в потрібних місцях.

- Я закінчив.

- Невже? - заговорив сонний Рітчел.

- Чудово, зараз надішлемо всі підтвердження покупцям, і завтра я закінчу з продажем. Зараз ви обидва вільні.

Я озирнувся, подивившись на Рітчела, який продовжував сидіти в кріслі й терти сонне обличчя долонями. Гадки не маю, що далі.

- Рітче, візьми ключі та їдьте до мене. Я повернуся трохи пізніше — потрібно закінчити з рештою.

- З тебе коньяк. Безкоштовно працювати я не збираюся.

Раєн глянув на нього з-під чола, і знову повернувся до книги. У їхніх стосунках відбувалося щось дивне, чого я не розумів. Рітчел встав і підійшов до невеликої тумби, з якої дістав зв'язку різних ключів.

Він насилу засунув їх у кишеню, дивом не порвавши штани. Я пішов за ним, оглядаючи приміщення, у якому провів близько години. Кабінет у нього був ще більш стриманим, ніж увесь офіс. До речі, клієнтів уже поменшало, але були й ті, які сидять тут відтоді, як ми прийшли. Вони похмуро дивилися на мене, проводжаючи поглядом до самого ліфта.

Ми зайшли в ліфт, знову ставши, як минулого разу. Рітчел мав втомлений вигляд, хоча проспав усю просиджену годину.

- Ти мене дивуєш. З кожним разом щось нове. Які таємниці ще приховуєш? - він розвернувся до мене, ставши трохи ближче. - Можливо, ще й машину дорогу десь ховаєш? - мене не влаштовувало те, як він поступово наближався до мене. - Семюелю, хто ти, бляха, такий?

Він ударив рукою прямо біля моєї голови, влучивши в стіну ліфта. Він розглядав мене зблизька, звернувши увагу на те, як швидко заповнюються почервонінням мої щоки. Руки знову затряслися, але він продовжував стояти поруч. Я відчував кожен його подих на собі. Дідько.

- Він же запав тобі, так? - я мовчав, сподіваючись, що він відійде. - Сука, він тобі подобається? - він знову вдарив біля моєї голови, але в рази сильніше.

- Мені потрібно було продати будинок.

- Ідіот, брехливий ідіот! - цього разу він схопив мене за шию, тиснучи на неї. Дихати стало важче, але я продовжував стояти, без можливості дати відсіч. - Ти кохаєш його, Семюелю, - рука стиснулася, - закоханий до нестями, вирішив приїхати по нього з іншого кінця штату. І що ж ти хотів зробити, віддячити йому?

Він сильно стискав моє горло, не даючи мені сказати бодай слово. Мені було боляче, я сподівався, що в ліфт хтось зайде, але він не зупинявся.

- Ти нікчемний, - його друга рука залізла мені в штани. - Збоченець сраний, ти навіть потік від нього. Огидно.

Його рука схопила мене. Я здригнувся через різку прохолоду, що пройшлася по всьому прутню. Ноги ставали м'якими, я втрачав стійкість. Паніка, мене охоплювала паніка. Його рука продовжувала робити дивні синхронні рухи, але ліфт наближався до потрібного поверху.

Я схопив його за шию, розуміючи, що не відчуваю своїх ніг. Але руки тремтіли ще сильніше, і він це відчув.

- Тобі настільки приємно, що затрясло? Скільки тобі років, Семюелю, і ти хочеш сказати, що жодного разу не торканий? Жахливо.

Світ знову кружляв, дедалі більше пульсуючи. Хлопець, який стояв переді мною, ставав менш розбірливим, як і все навколо. Темрява почала розходитися кімнатою. Ліфт приїхав.