Холодне нічне повітря заковувало місто у свої обійми, не даючи можливості теплу розтопити лід у серцях людей. На вулиці чути кроки двох людей, звуки від яких здаються дуже шумними, так як навколо панує мертва тиша. Таке відчуття, ніби весь Всесвіт поринув у сон і залишив лише невеличкі ліхтарі, тьмяне світло яких заставляло вірити, що у нашому світі залишилась краплина добра.

Хлопець, що йшов попереду і тримав руку дівчини, повністю занурився у свій вимір, де його думки отримують повну свободу. Макс думав про сьогодні, а може вже і вчора. Точніше, його турбували останні події, ця незнайомка, його злили слова того "псевдо-лікаря" , і коли Лоренс згадував про них, рука мимоволі зжималася. Дівчина, дивлячись на вираз обличчя роздратованого Макса, не могла попросити не так швидко йти. Вона ж навіть не знала, куди новий друг її веде, ще й у місті, де нічого не знає.

Тиша навколо давила. Кожен зайвий звук неприємно відбивався ехом. Через цю мовчанку дівчина вже подумала, що її рятівник зовсім забувся про неї. Швидкість ходи зростала, доки вона не спіткнулась об камінь, що лежав прямо під ногами. Тиша похитнулась, тим самим спускаючи Лоренса назад на землю.

- Вибач, я задумався... - сказав Макс, підіймаючи з асфальту дівчину.

- Тобі немає за що вибачатись. Усе ж таки це я впала. До речі, куди ми ідемо?

- До мене додому. А що, ти вже втомилась?

- Зачекай, як до тебе додому?

- А у тебе є вибір?

- Зупинись.

Макс спочатку подивився на неї, а потім все ж вирішив зупинитись. Вона продовжила:

- Максе, чому ти мені допомагаєш?

Це запитання застало Лоренса зненацька, але відповідь не заставила чекати:

- У цьому немає причини. Я просто хочу допомогти людині, що потребує допомоги.

- Чому я повинна тобі вірити? Я абсолютно нічого не пам'ятаю про себе, навіть ім'я не знаю. Я прокинулась у лікарні від криків, мене одразу вигнали і зараз уночі мене за руку тягне до себе додому людина, з якою я щойно познайомилась! Не думаю, що це нормально!

- Значить я їй допомогу пропоную, а вона ще й кричить на мене?

- Я просто не знаю, чи можна тобі довіряти. Усе так несподівано... Я нічого не розумію...

-  Можеш не вірити.

Макс розвернувся і почав іти, як з сторони дівчини почувся тихий плач. Така реакція не змогла залишитись без уваги. Лоренс не знав, як відреагувати, і просто чекав.

- Мені страшно...- тремтячим голосом через силу промовила вона.

Він зніяковів. Як раніше не додумався? Ця дівчина щойно втратила пам'ять, не знає де знаходиться і що тут робить. А ще й стільки негативу навколо пригнічують обстановку.

Він повільно розвернувся і плавно, ледь здригаючи повітря, підійшов до дівчини і подивився їй прямо у вічі, щоб трохи краще зрозуміти її почуття.

-Все буде добре, - усміхаючись тихо сказав, лагідно накинувши свою куртку на тендітні плечі дівчини, - ти можеш мені повірити. Я просто хочу допомогти.

Неспрдівано вона відчула щось тепле і приємне. Це відчуття розлилось по тілу і заспокоїло.

Макс обійняв її і не відпускав, доки тремтіння не припинилося.

- Все одно у тебе немає кращого варіанта, аніж піти зі мною.

- Ну знаєш... - роздратованим тоном сказала вона, а її щоки прийняли ледь помітний рожевий відтінок. Максу цей вираз обличчя видався дуже забавним, і його усмішка мимоволі розширилась.

-До речі, як мені тебе називати, доки пам'ять не повернеться?

- Навіть не знаю... Придумай що небудь сам.

- Тоді... Як тобі "Міра"?

- Міра? А чому?

- Сама попросила придумати, тепер не жалійся.

- Я не жаліюсь. Мені подобається це ім'я.

- Тоді ходімо вже додому! Скоро ранок, а я ще не спав. Завтра придумаємо, що з тобою робити.