Непорозуміння розросталось, наче величезна грозова хмара, що в будь яку мить розірветься страшними блискавками і громом, схожим на звук гарчання диких тварин.

- Усе, - несподівано сказав чоловік у білому халаті, побачивши, що пацієнтка прокинулась, - вставай з ліжка і виходь, доки не заставив відпрацьовувати за виклик і прогаяний час. Пальто знизу в гардеробній.

- Ви знущаєтесь?! Вона тільки прийшла до тями!

- Яке тобі до цього діло?! Ти взагалі прийшов за курткою! То ж іди вже додому!

- Як Ви можете так говорити?!

- Ще не доріс з дорослими так розмовляти!

Крики ставали все гучнішими, а дівчина позаду думала, що зараз зійде з розуму. Голову ніби розколювало на дрібні частинки, а звуки суперечки виступали головними інструментами в підсиленні ріжучого болю. Вона вхопилась руками за голову і заплющила темно-карі очі щоб хоч якось понизити гучність їхнього грому.

Макс розвернувся до неї лицем і побачив, що їй знову не дуже добре. Хоча навіть уявлення не мав про те, що вона зараз почуває. Хлопець зрозумів у чому річ, і відчув себе винним за це. Адже якщо б не крики, можливо, їй стало б краще.

- Вибачте, - через свою гордість сказав Макс, зціпивши зуби, адже розумів, що сперечатись з такою людиною немає сенсу.

Голосні звуки припинилися, і біль в голові помалу пройшов. Вона нарешті по-справжньому прийшла до тями і змогла роздивитись своє місце перебуття.

Палату охопила довгоочікувана тиша. Лікар ще раз повторив про вихід і пальто і вийшов із кімнати. Макс підійшов ближче до незнайомки.

- Ти як? - пошепки запитав її захисник щоб не створювати зайвого шуму.

- Я... Вже краще. Дякую, емм.. Ти...

- Макс. Я Макс Лоренс. - представився хлопець.

- Дякую, Максе. - усміхнувшись договорила вона. Її усмішка була такою щирою і чарівною... Здавалося, що Лоренс сьогодні ввечері бачив зовсім другу людину, таку як інші: з величезною грозовою хмаркою над головою і тягарем важкого життя на плечах, людину, що злими очима дивиться на світ і з ненавистю і відразою відвертається від щасливого життя.

Це трохи насторожило Макса, бо у душі кожної людини, наскільки доброю вона не була б, є частина темряви. Чим яскравіше світить сонце, тим темніша з'являється тінь. Але в карих очах він не побачив нічого, окрім лагодної усмішки. Ніби дивився на чисто-білу сторінку, щойно трішки зафарбовану в колір щастя.

- Скажи, як тебе звати? - запитав Макс, щоб дещо перевірити.

- Я...Зачекай,а де це я взагалі? Хто я? Ти мене знаєш? - в її очах з'явився відтінок страху перед невідомим.

(Макс Лоренс)
"Моя думка все ж таки вірна. Вона втратила пам'ять. І саме через це я не зміг побачити в її очах ні краплі ненависті до світу. Та мені чомусь здається, що вирвані сторінки її життя були залиті чорною фарбою."

- Так і думав...

- Мені, напевне, вже час... - сказала дівчина.

- І куди ти підеш з втратою пам'яті?

- Я ще не знаю, але якось справлюся. Буде незручно просити у когось незнайомого допомоги...

Раптом у палату ввійшов той самий лікар з словами:

- Ви ще тут?! Я ж вам сказав забиратись звідси! У нас і так місць не вистачає!

- В..Вибачте будь ласка. - від крику голова знову розболілася, - Я вже..

- Ми вже йдемо. Вибачте за затримку і перестаньте кричати. Ви ж 'доросла людина' все ж таки. - перебив її Макс. Цим самим заткнув корисливому лікареві рота.

Лоренс узяв за руку дівчину, забрав свою куртку і вийшов з палати.

"Я не можу залишити її у такому стані" - подумав тоді Макс, тримаючи руку на той час безпорадної, незахищеної людини.