Теплі ранкові сонячні промені пробиваються крізь щільну тканину штор, наманаючись дотягнутися своїм світлом до блідого лиця ще сонної дівчини.Вона навіть не намагається розплющити очі, не зважаючи на усилля сонця. Тканина на великому вікні занадто щільна, тому світло не має ні шансу добратися до Міри. Люди закривають вікна для того, щоб не прокидатися від сна, та вони навіть не помічають усю красу й ніжність променів, що хочуть зігріти своїм сяйвом серця і душу тих, хто ще не прокинувся. А штори лише заважатимуть.

Раптом почувся стукіт у двері, але навіть він не змусив дівчину, що спала, розплющити очі. Макс старався тихо зайти у кімнату, та нестерпний скрип не найновіших дверей ніби навмисне прозвучав ехом у голові. Лоренс подумав, що вже немає чого втрачати, тому підійшов до вікна і плавним рухом рук розгорнув цупкі темні штори. Світло залилось до кімнати. Воно жадало залити все промінням сонця, зігріти теплом досі дрімаючих, сонних людей.

Коли обличчя Міри наповнилось світлом, вона зажмурилась, і зовсім скоро розплющила очі. Дві темно-карі перлинки на лиці дівчини почали роздивлятися навколо, і наткнулись на свого рятівника. Незвичне світло-сіре, продовгувате волосся розпатлалось від неспокійного сну. Було видно з одного погляду, що Макс не виспався, але лагідна усмішка на світлому обличчі мимоволі заставила ранок наповнитись радістю і щастям.

- Доброго ранку, Міро! Вибач, що розбудив, але мені потрібно тобі дещо сказати... - почав розмову хлопець. Усмішка хоча і була доброю, але вона просто слугувала маскою для сильного переживання за щось. У  майже чорних очах  відзеркалювалися усі його приховвні переживання.

- Щось трапилось? Виглядаєш не дуже..- турботливо, намагаючись як найлагідніше проявити свої емоції запитала  Міра. Вона помітила справжній настрій Макса, і не хотіла сказати нічого зайвого.

- Та ні, все добре. Ніби то. Ти будеш не проти вислухати мене?

- Звичайно! Навіщо таке запитувати? Я завжди рада поговорити з тобою. - почала говорити дівчина. Слова заплутувались і кудись спішили. Вона хвилюввлась. Хоча знає його з вчорашнього вечора, та щось усередині підштовхує до цієї людини. Ніби вана знає його вже дуже давно.

- Це добре. - відвівши погляд сказав Макс. - Але після сніданку. Ходімо за мною!

" Він щойно ніби повеселішав." - подумала Міра. " Але я рада. Важко дивитися на нього у такому стані. А його усмішка заставляє забути про вчорашні події. Точно! Учора! Я повинна поскоріше повернути свою пам'ять! І так багато проблем створюю... І чому він мені допомагає? Не розумію я його..."

- Ти ще довго будеш там сидіти?- голос Макса повернув Міру до реальності. Дівчина швидко заправила ліжко і пішла до Макса.

По дорозі до кав'ярні, куди повів її Макс, у голові Міри утворювались все нові запитання на рахунок хлопця: хто він? Чому живе один? Про що хотів поговорити? І чи можна йому взагалі вірити? Вона йшла за ним, бо це був найкращий варіант з усіх, так як можливо їй зараз ніхто не запропонує таку допомогу. Ще трапиться щось не те... Різні бувають люди. Але саме зараз вона щиро хоче йому допомогти. Така у неї натура.