Невеличка будівля у теплих тонах зачаровувала своєю комфортною атмосферою. За крайнім столиком, ніби віддаленно від інших, сиділи двоє молодих людей, чекаючи свого замовлення. Навколо звучали розмови відвідувачів, але над Максом і Мірою повисла незручна тиша. Ні один із них не наважувався почати розмову. Лоренс заглибився у свої думки , а  дівчина навпроти просто не знала з чого почати розмову. Незабаром офіціант приніс дві порції латте і Макс, зробивши один ковток, несподівано запитав:

- Ти ще досі нічого не згадала?

- Ні, а до чого такі запитання? - Міра запідозрила, що він може щось знати, але цю теорію не було чим підтвердити. Тим більш поки що вона, чомусь, не хотіла згадувати минуле. Щось, схоже на величезну стіну, не давало згадати колишнє життя.

- Та ні, просто поцікавився...

- Знаєш, мене зараз не дуже це цікавить. Не люблю зациклюватись на минулому, адже теперішнє є теперішнє. Воно проходить дуже швидко, тому не слід витрачати час на щось зайве.

- От як. А ти не думала про своїх родичів чи близьких, що можуть хвилюватися за тебе?

- Навіть не знаю що відповісти... Я над цим не замислювалась. Давай поговоримо про щось інше? Наприклад... Розкажи щось про себе. Чому ти допомагаєш мені? У тебе повинна бути причина.

- Я вже казав: ніяких прияин. Просто хочу допомогти тобі.

- Так не буває. У всіх людей є причина, по якій вони щось роблять. Заради чогось важливого для них.

- Я розповім тобі дещо про себе, якщо ти так хочеш... Ще змалку
я був дуже хворобливим, тому батьки ніколи не відпускали мене на двір. З вікна моєї клітки, що знаходилась на поверсі дев'ятому, я стежив за щасливо прожитими митями інших дітей, бачив їхні усмішки і нетерпіння побачитись завтра, коли когось забирали. Мені не можна було розмовляти з однолітками, так як хвороба могла показати себе. Я мріяв просто мати з ким поговорити..

Тому одного разу я втік з дому. У своєму житті я вживу бачив тільки лікарню, дім і дітей на дворі, хоча й на них я дивився ніби з телевізора. І коли я біг незнайомими вуличками, мене охоплювала цікавість до всього нового побаченного. Тоді я відчув себе вільним. Справді вільним і... Живим. Так, звісно я любив батьків, та так як моє лікування коштувало дуже дорого, їм приходилось важко працювати кожен день щоб сплатити борги, і ми майже не бачились. Я відчував себе винним. Але моє егоїстичне бажання побачити світ своїми очима наплювало на старання матері та батька. Я досі не знаю, чи правильно вчинив...

На той момент, коли тікав із своєї клітки, я думав, що недовга прогулянка нічим не зашкодить. Тоді був пізній вечір. Ліхтарі світились з різних боків, безліч людей поверталися з роботи, тому великий натовп трохи злякав мене. Якимось чином я опинився на величезній площі. Усе навколо світилось, мигали різні реклами, швидко рухались яскраві авто...
Від вихору різноманітних фарб і світла, вперемішку з темно-синім беззоряним небом, у мене почала боліти голова. Спочатку я не надав цьому великого значення, та коли усе почало плисти перед очима, я злякався. Саме у той мосмент розпочалось те, чого я боявся більш за все: хвороба показала себе з найвизначішої сторони.

Кашель, не зупиняючись, не давав зробити ковток повітря. Він роздирав горло. Я тоді не міг навіть попросити допомоги.Досі пам'ятаю те відчуття безпорадності. Усе всередині мене горіло, боляче обпікаючи. Я почав кашляти кров'ю.

Це бачили усі. Усі, хто знаходився на тій клятій площі. Але ніхто не наважувався підійти. Звичайно, іхні справи доожчі за життя якоїсь хворої дитинт, що помирає у них на очах.

Мама, повертаючись з роботи тією дорогою, знайшла мене непритомного і ледь живого. Я відчував її тепло і тремтячі руки, коли вона зі мною на руках бігла до лікарні, що знаходилась неподалік. Але для матері цих декілька метрів, здавалося, були безкінечно довгими.

У лікарні їй сказали, що мене вже неможливо врятувати, так як мені потрібна була негайна операція по пересадкі легень, та неможливо за такий короткий час знайти донора, що віддасть своє життя за хлопчика. Тобі мама погодилась... Стати моїм донором. Операцію провели успішно, та батьку прийшлось працювати в чотири рази більше, щоб заплатити за неї і за похорони коханої дружини. Він довго не міг змиритися з її самопожертвою, і рівно через рік його серце не витримало... Батько розказав цю історію в останні хвилини свого життя. Я до сьогодні не можу змиритися з своїм егоїстичним вчинком.

Сьогодні рівно десять років від смерті матері і дев'ять від смерті батька... - закінчивши свою історію, Макс з сумною усмішкою подивився на Міру. - Тепер тизнаєш про мене трохи більше. - доказав він.

Співрозмовниця сиділа вся в сльозах від почутого.

- Вибач, не треба було мені розпитувати про тебе. - тихим тремтячим голосом сказала вона.

- Не потрібно вибачатись. Ти перша, хто вислухав мене. Дякую.

Почувши ці слова, дівчина не витримала і крепко обійняла Макса. Нарешті він відчув себе потрібним за стільки років самотності у цьому жорстокому світі. Її тепло заповнило пустоту в серці, і в той момент хлопець зрозумів, що не хоче щоб вона пішла з його життя коли згадає минуле.