Мене запросили поселитися на горищі, яке допоки слугувало сховищем старих речей.
- Давно треба було навести там лад, - Софія сказала через плече, піднімаючись сходами, - Ненавиджу мотлох. А де твої речі?
Я скривилась від згадки про це. Насправді, я залишила орендовану квартиру минулої ночі і тому склала сумку із запасним одягом, їжею і амулетами під мостом, сподіваючись встигнути забрати її до світанку. Проте зараз було запізно: безхатьки розібрали собі це добро по кишеням, може, навіть побилися за незначні збереження, що я лишила разом з одягом.
- Тільки те, що з собою, - сказала я, потрушуючи невеликим кожухом що ховався під накидкою. Мені стало страшенно соромно через те, який вуличний стиль життя я вела. Хто лишає свої речі під мостом, щоб вночі їх охороняли демони?
Софія глянула не мене, з сумішшю нерозуміння і жалості. Я вдавано усміхнулась:
- Ненавиджу мотлох.
- Зрозуміло... але тобі ж потрібен інший одяг? Я думаю, ти б хотіла попрати свій.
Я змахнула руками:
- О без проблем. Так. Так, в мене є інший одяг.
Дівчина привідкрила двері сховища, наскільки це було можливо, і ми втиснулись всередину.
- Якщо хочеш, можеш взяти речі, які знайдеш тут. Нік винесе старі меблі коли повернеться, щоб тут можна було ходити. Вся решта - твоя.
Я оглянула пильну кімнату: душна, світла, і просторіша ніж я очікувала. Серед зламаних речей було важко рухатись, але мене порадувало ліжко: не доведеться спати на підлозі.
Софія ніяково озирнулась:
- Кхм. То, які плани на день? Певно, хочеш відпочити? - Вона відвела погляд вбік, намагаючись підібрати слова, - Ну, вчора був важкий вечір. Напевно.
Я кинула сумку і накидку на ліжко, здіймаючи купу пилу.
- Вгамовувати десяток бішених амулетів мені ще не доводилось. Але ваш друг має смак. Рубін - один з найслухняніших каменів які я колись зустрічала. Певно, його власник дуже добра людина.
Софія видала короткий смішок. Не торкаючись жодної речі, вона змахнула рукою, миттєво збираючи пил в густу хмарину під стелею. Іншою рукою вона «відчинила» вікно, і відправила хмару назовні. Повітря одразу стало легким і свіжим.
- Кумедно. Він казав про тебе те саме колись.
Я здивовано озирнулась на неї, і вона додала:
- Сама спитаєш. Сьогодні його зміна в книгарні, але він поїхав по справах в Старе Місто. Тому спускайся об одинадцятій вниз і подивись що там робиться. Ти вмієш читати?
- Так, - сказала я, не додаючи що розумію не одну а три мови.
- Гмм, це чудово. Джон організовує деякі полиці, але він надто зайнятий щоб робити це самому. Раз ти вже тут, і вмієш читати, можеш зайнятись цим.
- Як саме?
- Як хочеш. Він сам вже місяць не може обрати, як відсортувати ці нещасні книжки, а мене вони дратують на підлозі, тому просто постав їх на полиці хоч навмання. І зверни увагу наскільки вони старі. Якщо якась розпадеться, просто віддай Ніку.
З цими словами Софія зникла з кімнати.
Велике вікно на похилій стелі відчинялось достатньо, щоб я пролізла в нього і опинилась на даху. Черепиця була незручна для сидіння, тож я просто роззиралась навколо. Цей тихий, затишний район приховував у собі таємницю. Скільки людей зібрав Лоуренс? Що вони вміли?
- Агов, крадійко! Кінчай вдавати з себе голуба. Чи думаєш, легіонери не роздуплять очі якщо ти стибатимеш по карнізу?
Я обурено глянула під ноги: з кімнати на мене зло зиркав хлопець, вперши руки в боки.
- Ти глуха? Залазь назад кажу.
- Ти, напевно, Нік, - припустила я, застрибуючи через вікно в кімнату.
- Напевно. Можливо. Є така імовірність. До мене дійшли чутки, що свого імені ти не знаєш. Тож, буду звати тебе крадійка або Безслід, за настроєм. І правило перше: по дахах тут ніхто не лазить. Ти ж сховатись хотіла? Правило друге: якщо в мене щось зникне, хоч ліва шкарпетка, винна будеш ти.
- Я не... - я розгублено здійняла руки, але він не дав мені і секунди на виправдання.
- Мене не колише. Третє правило: в кімнату мою не заходити за жодних обставин.
- А ти...
- За жодних!
Я обурено випалила:
- Здалась мені твоя кімната!
Нік був мого зросту, мав темне коротке волосся і виразні брови, які створювали страшенно незадоволений вигляд. Мішкувата яскрава футболка, явно завелика на нього, звисала над старими джинсовими шортами.
Він схопив крісло, що не давало двері відкритися повністю, і з надприродньою легкістю перекинув його через плече.
- Чого дивишся? Бери щось і пішли.
Я взяла випадковий табурет, який мав три ніжки з чотирьох, і ледь встигла за Ніком. Він рушив на другий поверх і скинув крісло посеред зали:
- Це я буду лагодити. Ти теж став. А якесь уродство можна викинути на вулицю.
- Зрозуміло. Я взагалі можу і сама...
- Та я теж не радий твоїй компанії, але робота така.
- Ніку, стеж за язиком! - обурилась Софія, проходячи повз, з купою слоїків, що слухняно летіли за відьмою.
- Скажи чоловіку, що про таких новеньких можна було попередити.
- А ти попереджав нас про свого новенького? Тож тихо будь. І взагалі, не можна ображати дівчину.
- Чула б вона, що ти про неї казала, - всміхнувся Нік.
Софія опустила очі, злегка червоніючи, і рушила далі без слів.
- Знаєш, я справді впораюсь сама, - сухо зауважила я, кладучи табурет на крісло, - і не переймайся за свої шкарпетки. Я ніколи не крала таке дешеве лахміття.
На горищі лишалось ще одне крісло, тумба і вішак. Я спустила їх вниз, ігноруючи зловісні зиркання Ніка, який взявся розбирати старі меблі. Коли я скінчила - виявила розкидані купи дрібниць на підлозі. Тут були і кості для гадання, і старі конспекти, і якісь смердючі спеції, що розсипались від найменшого дотику. Не маючи жодного уявлення що робити з цим добром, я просто запхнула все в першу ліпшу шафу, засуваючи її поміцніше.
Коли я спустилась вниз, була майже одинадцята. Вдруге лабіринт з полиць не здавався мені аж таким складним як вперше.
Книгарня була розділена на сектори: в передній частині у виходу розташовувались вікна і стіл, а з протилежної сторони, в правому куту - сходи на другий поверх. Простір між ними був хаотично заставлений книжковими полицями різних форм, проходи між якими здавалися занадто вузькими навіть для однієї людини. Деякі полиці були заставлені аж надто міцно, а інші стояли напівпорожні. Над ними висіли дерев'яні таблички, що вказували на вміст, наприклад: казки, біографії, зілля, трави, чари, астрологія, прокляття, духи. Остання містила насилу десяток книжок, більшість з яких були скоріше розповідями мандрівників, ніж справді корисним описом мерців.
Проходячись між рядами, я неуважно читала корінці: "Чари степових кочівників", "Рецепти найкращих снодійних зілль", "Аналіз бойового мистецтва північних народів".
Цю книгарню рано чи пізно навідали б легіонери, проте не виглядало так, ніби це когось хвилювало. Я згадала слова Лоуренса цієї ночі, про те, що він досі не вирішив як рятувати колекцію від МАГа.
Увагу привернула схована в найдальшому куту секція «Руни», і я миттєво рушила до неї. В захваті від невеликої кількості манускриптів, що зачекались свого експерта, я не помітила груди книжок, складених одна на одну перед порожньою шафою, і незграбно пролетіла над ними в підлогу.
- Дивись під ноги, - зауважив Нік, який з'явився саме в цей момент, щоб спостерігати як я вибираюсь з купи фоліантів.
«Може це він мене штовхнув?» - пронеслось в голові. Зрештою, чому я не чула його кроки? Вже вдруге його поява ставала для мене неочікуваною, хоча рухався хлопець надзвичайно незграбно.
- Сподіваюсь ти нічого не порвала. Це його улюблені роботи.
Я скосила очі на обкладинку, яка зараз виконувала роль підставки для ніг.
"Нотатки Кари Віґґо"
- Якась підробка його улюблена книга? - пирхнула я, - чудовий смак.
Нік паскудно всміхнувся:
- На підробках ти знаєшся, крадійко. Але в цій книгарні ніяких підробок не тримають. Як я казав: о-бе-ре-жно.
Я підозріло оглянула фоліант, що містив небагато сторінок, списаних від руки неохайним подчерком. Папір дорогий, товстий, легко рвався. Обкладинка зі справжньої шкіри, дерев'яна основа. Тис.
Шкіра вкрилась сиротами. Невже це справді не підробка? Нік все ще стояв там, очікуючи мою реакцію, із абсолютним задоволенням на обличчі.
- Звідки це у вас? - прошепотіла я.
- Ти про особистий щоденник першої чарівної на землі? Та так. Знаємо пару місць.
Я фиркнула на це зауваження:
- Мені казали, він згорів разом з рештою замку Віґґо. Більше ста років тому.
- Хтось вивчив історію, - потягнув Нік майже здивовано, - але як бачиш, щоденник цілий, принаймні був, поки ти не вирішила витерти об нього ноги. Якщо вже насиділась, ходімо за стіл, треба багато чого показати.
- Софія сказала розібрати книжки...
Нік втомлено закотив очі:
- Боги, звісно вона це зробила. Слухай, я тобі не порадник, але тримайся подалі від цієї парочки. Вони останнім часом не в ладах, і зрештою, ти працюєш на Лоуренса, а не Софію. Не хотілося б його засмучувати вторгненням в особисту колекцію, так?
Я зіщулилась, нічого не розуміючи. Нік закотив очі.
- Вона давно пиляє його за книги на підлозі, але він не дозволяв їх розставляти без своєї присутності. Тож вона хоче змусити тебе це зробити, щоб він злився на тебе, а не на неї. Тепер дійшло?
- Навіщо все так ускладнювати?
- Ну це ж шлюб, - розвів руками Нік, ніби це було щось очевидне.
- То нам не варто брати книжки до рук?
- Та бери. Тільки ти тут і половину не прочитаєш, всі різними мовами.
Ми вийшли в передню частину книгарні, яскраво освітлену сонцем з вікна. А стеля цього разу чорніла без жодної зірки.
- Вдень тут надто світло для цього. Зорі сяють тільки в темряві, - пояснив Нік на мій спантеличений погляд, - ну дивись, отут крісло, на ньому сидіти, осьо стіл, тут можна щось покласти, а там он диван, і туди ти йдеш зараз. Табличку переверни, ми вже відчиненні. Відчиняється книгарня об одинадцятій ранку, з першої до третьої обід, і о п'ятій вечора ми зачиняємось. З понеділка по п'ятницю.
З цими словами він гепнув газети об стіл, що стояв напроти входу в книгарню, а сам всівся в крісло і став гойдатись вперед-назад.
- Чотири години на день? Серйозно?
- Перепрошую, графік роботи це для тебе щось нове і дивне. Що саме мені роз'яснити?
Я фиркнула, але наступної миті мою увагу привернув свиток спертий на стінку, звернутий в тубус гарбузового кольору.
- Не чіпай те, до чого тягнешся, - сказв Нік, складаючи сторінку газети навпіл.
Я здивовано застигла біля порожньої стіни.
- Чому? Ай! - Бліда кістлява рука вчепилась в мене, виникнувши просто зі штукатурки. Ціпкі пазурі дряпали мені шкіру, поки я з усіх сил виривала зап'ясток з полону. Врешті решт я звільнилась, і подоба руки розсипалась ніби крейдова прямо на підлогу.
- Я попередив, - байдуже кинув Нік, поки його погляд був прикутий до шматка паперу.
- Що це таке?! - роздратовано спитала я, розтираючи подряпини.
Нік відклав орігамі і задумливо сказав:
- Чесно кажучи, навіть Лоуренс не в курсі. Ми намагались прибрати це, але стіни на першому поверсі вічно то хапають, то підслуховуть, а іноді навіть піддивляються. Вночі тут краще не ходити.
З огидою і непереборною цікавістю я роздивлялась стіну, в якій залишились тріщини після зникнення руки. Вздовж я помітила безліч подібних тріщин.
Свиток, що мене так зацікавив, містив декілька рун з класу бінарних: тобто значення, і протилежне йому, наприклад, вогонь і лід. Він був написаний давно, і тому не містив помилок. Але нічого нового з нього я не дізналась, і розчаровано запхнула папір назад в тубус.
- Звідки це у вас? - спитала я.
Нік склав паперовий кораблик, і тепер милувався своїм творінням.
- Лоуренс збирає колекцію. Він дуже талановитий у своїй справі.
- І ви їх продаєте?
- Тобі пояснити, що значить слово "колекція"?
- Але ж, це книгарня...
- Ага, тому що на колекціонерів наклали тридцять три відсотки. Тож, якщо ти вже зрозуміла цінність цих книг, твоя задача, як і всіх нас, суворо забороняти будь-кому навіть думати придбати їх. Лука любить відмовляти, Софія задирає надто високу ціну. Якщо хочеш моєї поради: краще ніж залякування нічого не працює, але тільки не на старих чоловіків в костюмах, які шукають щось дороге і небезпечне. Їх потрібно навпаки, переконати, що це найнудніше і найбезглуздіше сміття що вони колись бачили. Все зрозуміло?
Я прислухалась: на вулиці хто підіймався кам'яними сходами.
- Зрозуміло.
- Тоді клієнт твій, - махнув рукою Нік, і в цей момент двері відчинилися.
Це був юнак, пухкий і зовсім не дорого вбраний. Він важко дихав від різкого підйому сходами, мав червоне, пітне лице, яке зовсім не прикрашали окуляри.
- Вітаю! Ем... Підкажіть, ем... Це ж у вас ці, ну, магічні посібники?
- Чарівні, - виправила я, закочуючи очі для особливого шарму. Мене схопила миттєва огида до себе, але я тільки нагадала собі: не можна щоб ці надзвичайно цінні книги потрапили до рук людей.
- Оу, вибачте, вибачте. Розумієте, я маю друга, який хоче вступити в коледж, але зовсім не має грошей. Я ж, взагалі, теж маг, чи як його, чарівник. І от, вирішив спробувати допомогти своєму другу вступити. Ну, підтасувати екзамен. Ви розумієте, самі ж студенти.
Я обмінялась з Ніком красномовним поглядом, і він з неприхованим знущанням протягнув:
- Покажи як ти вмикаєш світло.
Юнак розгублено тицьнув рукою в стіну, ніби намагаючись знайти кнопку.
Навіть народившись чарівним, деякі обирали не використовувати свої здібності. Легіонери ніколи не спускали очей з найменших випадків використання чар, а самі чарівні були надзвичайно обмежені навіть до появи демонів у місті, не те що зараз. Більшість воліла прикидатись «нормальними». Уникати зайвих питань, косих поглядів, побоювань. Таких як ми було дуже мало, і я помітила, що ті, хто відкрито чарували, часто не мали ні друзів ні родини. Можливо, саме тому Лоуренс створив книгарню?
Сумна зморшка утворилась між бровами, коли я прокоментувала цей жалюгідний виступ:
- Зрозуміло.
Я пройшлася рядом, і знайшла якусь тоненьку книжечку з написом "Оракул". Нік, крутячись в кріслі як дитина, ледь стримав огидну усмішку.
- Ну дивись. Це підійде для рівня навчання, але щиро раджу це добро ховати, бо ж обшуки, сам розумієш, зараз за такі книжки можуть і в підвал на допит відправити. Коли на іспиті будеш чарувати, треба дивитись щоб дзвоники не дзвеніли, і щоб інші не відчули, а на то треба час. У тебе коли іспит?
- У п'ятницю. В сенсі, у друга в п'ятницю.
Я важко зітхнула, відкриваючи "Оракул", і гортаючи його сторінка за сторінкою.
- Пів року як мінімум потрібно. Якщо пощастить три місяці.
- Щоб здати іспит?
- Щоб увімкнути світло. Ну то що, береш? Триста оришей, готівкою, ніяких чеків.
Спітніле обличчя хлопця зблідло.
- Триста? Готівкою? Ну... Добре, я тоді пошукаю і повернусь.
Нік показав мені великий палець а тоді гукнув:
- Узагалі-то є кращий спосіб. Готуватись до іспитів пробував?
Хлопець зітхнув.
- Ні, я... мій друг не може читати так як всі. Як тільки бачу букви то слова розбігаються перед очима, нічого не розумію. З дитинства такий. Тому мені і треба допомога з іспитом.
«То якого біса він приперся в книгарню?» роздратовано пронеслось в мене в голові, поки не пригадала чому сама тут опинилась. Можливо, він просто шукав когось схожого на себе.
Нік не був таким розуміючим:
- То тобі потрібно голову лікувати, а не в чарівники записуватися. За п'ятдесят оришей дамо пілюлі для уваги, до п'ятниці сім разів встигнеш все вивчити.
Пухле обличчя розтягнулось посмішкою надії:
- Справді? Встигну?
Нік підморгнув і дістав зі столу пробірку розміром з долоню, з білими, круглими пігулками.
Хлопець кинув три бумажні купюри на стіл і схопив банку:
- Дякую, люди! Я повернусь, розкажу чи подіяло.
Він зник за поворотом і я причинила двері, а тоді кинула Ніку питальний погляд.
Він потряс склянками з пігулками з шухляди:
- Як бачиш, на аптеки податок теж високий, а Софія такі ліки готує, що гріх не заробити копійку.
Я поглянула у вікно, на пухлого юнака що виїздив з двору на велосипеді.
- А ліки, які ти йому дав, справді працюють?
- Так. Головне не продавати їх вдруге. Софія каже, викликають залежність, а вона не хоче бути місцевим наркобароном.
- І отак все тут відбувається? Працюєте в незручні години, щоб ніхто не приходив, а хто приходить отримує ліки?
- Окрім ліків можу дати цінну життєву пораду, - всміхнувся Нік, як тоді, коли знущався з хлопця. Я скривилась і заклялась, що більше за жодних обставин не поводитимусь з людьми так, як з тим хлопцем.
Решту дня, як я вважала, ми проведемо в тиші, адже не можуть люди серйозно іти аж в таку далечінь в книгарню, за погляд на яку могли б вже арештувати. Проте менше ніж за десять хвилин до нас прийшла нова клієнтка.
Літня замучена жінка, в бідному, трохи вологому вбрані зробила крок всередину. Її взуття було вкрите свіжим брудом: мала пройти не мало щоб дістатися сюди. Втомлена, вона навіть не зиркнула на стелю. Замість цього вона впевнено поспішила до Ніка.
- Синочку, не підкажеш, що у вас є від застуди?
- Тут вам не аптека, пані, - знудженим голосом відповів Нік, ігноруючи моє пирхання.
Проте жінка не розгубилась:
- Ох, Марія попереджала про це. Вона сказала, я маю сказати цей код, гм... Так, пригадую, значить, я прийшла сюди не віддати купу грошей за ліки, а взяти справжній мотлох...
- Не віддати купу грошей за мотлох, а взяти справжні ліки, - нетерпляче виправив її Нік, - застуда кажете? Зараз покличу відьму.
Нік зник в рядах книжок.
Я оглянула жінку: протертий плащ, під ним сорочка одягнена на виворіт, жодних прикрас. На обличчі не було сліду макіяжу, а коротке волосся скуйовдилось, ніби після сну.
- А ви звідки будете? - спитала я, з неудаваною цікавістю.
- Кривий Горб, прямо за фабриками.
"Це ой як не близько. Збиралась поспіхом. Йшла перебіжками. Заради застуди?"
- А хто хворий?
- Донька моя. Страшне коїться. Сьогодні приходить вночі, плаче, заходиться, ми питаємо, мовчить, втішаємо, сваримо, вона тільки плаче і кашляє. Потім заснула прямо на підлозі. Гаряча, мокра. Ми ніч не спали, як тільки п'ята то я до вас. Мені сказали тільки тут можуть дати ліки такі, що і мертвого повернуть.
- За своїм досвідом скажу що мертві мають лишатися мертвими, - похмуро сказала я, - ваша донька не хвора. Вона поневолена демоном. О котрій була вдома?
- Так о дев'ятій... Це ж ще вечір, вважай.
І які люди наївні! Сподіваються на свій старий лад, думають те, що сталося з усіма іншими, їх точно не торкнеться.
Я стримала гнів та спробувала питати спокійніше:
- Кому ви молитесь?
- Так ж звісно що Богу, кому ще?
Я не стала перераховувати всі двадцять варіантів про які могла згадати сходу, і лише сказала:
- Тоді як прийдете, читайте молитви, одягніть її в конопляну сорочку, а краще вже зараз скажіть щоб на неї начепили всі амулети що є в домі. Найкраще це срібло. Паліть лаванду і лавровий лист в кімнаті де вона лежить. Якщо почне кричати від болю то провітріть кімнату. Не годуйте її, і тримайте відро питної води, бо коли оклімається то пити буде багацько.
Судячи з великих, наляканих очей жінки, вона не запам'ятала нічогісінько. Ззаду до мене підійшла Софія, але не втрутилась. Я дістала папірець з кожуха і занотувала все, що сказала. Тоді дістала інший, червоний, змочений у святій воді, і накреслила декілька кхандських рун.
- Це можна використати один раз. Покладіть це в кімнату, але не на саму доньку, а десь біля неї, і самі всі звідти підіть. Двері і вікна мають бути зачинені. Зрозуміло?
- Зачинити все, вийти, покласти не на доню...
- Ага, чудово. І нехай носить срібло. І з дому не виходить від шостої вечора до дев'ятої ранку. Не загубіть інструкції.
Жінка схопила щось під кожухом і виступала на стіл груду монет. Вкупі виходило сімнадцять оришей.
- Більше не заплачу, пробачте...
Я знизала плечима і глянула на Софію.
- Тримайте вже і від застуди, раз просили, -- сказала вона, - грошей можете не давати, але розкажіть про нас знайомим.
Коли жінка пішла, Софія уважно мене оглянула:
- Руни, он як?
Я ніяково знизала плечима.
- Ти маєш бути обачною з ними, - суворо наказала відьма, - одна неправильна риска, і ти вб'єш людей ненароком.
«А то я не знаю», - подумала я.
Софія стисла губи, і додала:
- Проте твої руни були... непогані.
«Вони були ідеальні», - виправила я її, все ще подумки. Не було жодного сенсу видавати свої вміння, а тим паче де саме я цього навчилась.
- Дякую, - зрештою вичавила я з себе, - я б не креслила чогось, в чому не впевнена.
Вона знизала плечима:
- Тоді за потреби можеш писати їм свої руни. Це хороше доповнення лікам. Ціну придумай сама. Зарплата в тебе все одно стала.
Проте більше ніхто не прийшов, і я зарилась в тому самому куточку з посібниками, словниками і манускриптами з рун.
З дев'яти відомих мені рунічних систем, тут зберігались лише три. Це були цілительські руни, що носили ім'я свого автора Ейр і налічували аж сто п'ятдесят знаків, більше ніж будь-яка інша система. Раніше цю мову використовували як рецепти зілль, але згодом помітили, що самі слова теж мають здібність лікувати. Скоріше за все, Софія знала їх на пам'ять. Писати ці руни було не важко, але самі знаки часто були аж надто схожі, а помилки мали страшні наслідки.
Валійські руни, що походили з північного народу Вал та вважались найпростішими з усіх. Вони складались з десяти символів: п'яти пар протилежних значень, як живе дерево і мертве дерево, вода і камінь, та подібне. В них не було жодних правил написання, а застосування на диво широке для такої маленької системи.
Останнім, що я змогла знайти була коротка згадка про окірійську систему, і декілька прикладів. Вона була проста і прамолінійна. Писати знаки варто було суворо зліва на право, і знизу вгору. Якщо хоч одна риска була проведена зверху вниз, руни не спрацьовували, і тому більшість вважали цю мову вигаданою, ненадійною або взагалі ознакою шарлатанів.
Я сумно зітхнула. Після двох довгих годин пошуків, це було все, що мені вдалося знайти. Речі, які я встигла вивчити до восьми років, тут видавалися надзвичайно цінними і важкодоступними. Вони ніяк не могли б мені допомогти.
- Агов, крадійко? - Нік знову підкрався нечутно, що страшенно мене розізлило, - в нас обід.
Кухня розташовувалась в кінці читальної зали на другому поверсі. Краєм ока я вже помічала, що речі там живуть власним життям, але побачити як ополоник самостійно наливає мені суп з кастрюлі, що повисла в повітрі, було незвично.
- Ми назвали його Кріс, але він уже жив і готував тут до нас, - пояснила Софія, - можеш покликати його допомогти, але тільки не коли він готує, він ненавидить відволікатися.
Отже це були не чари, а домовий, що надто прив'язався до ролі кухаря. Я з цікавістю спробувала відчути його злу енергію, але наштовхнулась на порожнечу. Як і вперше біля входу в книгарню, я не відчула жодної краплі чарів, або присутності демонів.
«Все тут таке дивне», - подумала я, зиркаючи на всі боки, щоб з'ясувати в чому секрет.
Кухня була обставлена хаотично, певно, під смак Кріса. Стіл посередині міг насилу вмістити чотири людини, дерев'яна підлога скрипіла куди не ступи, а посуд був розставлений тут і там без жодного натяку на порядок. Білі квіти в горщиках, що я вже бачила у вітальній, тут стояли на підвіконні та полицях, густо розпускаючи свої пелюстки. Моживо через це, а можливо тому, що я вже давно не бачила стправжньої кухні, вона видавалась мені надзвичайно затишною.
Мене всадили за стіл, поки Софія і Нік сперечались:
- Сьогодні не можна їх поливати, місяць старіє, - заявила дівчина.
- Місяць старіє, а рослини сохнуть, чи ти хочеш щоб вони повиздихали? - роздратовано кинув Нік, перемішуючи якусь рідину в кружці.
- Але що як це їм ще більше нашкодиить?
Хлопець зупинився, пильно вдивляючись в очі Софії поглядом сповненим ненависті, а тоді різко перехилився через її плече і вилив вміст кружки в горщик.
- Хахаха, все-все, пізно. Якщо він до завтра не помре - я поливаю решту. Це мої квіти і мені вирішувати.
В цей момент увійшов Лоуренс і Софія сплеснула руками:
- Джоне, скажи йому!
Той похитав головою, з легкою усмішкою, мовляв, не мої справи. А тоді подивився на мене.
Наші очі зустрілись, і обриси кухні розмились в нерозбірливу пляму, темніючи. Зрештою, я опинилась на кам'яній підлозі, на колінах. Переді мною височіла дерев'яна статуя похмурої, худої жінки. Я читала молитву до святої, якій була присвячена ця статуя. Батько стояв позаду, хоч я не бачила, відчувала його пронизливий погляд на спині. Біля мене сиділо двоє інших дівчат, значно старших за мене, і в один голос ми вимовляли слова:
«До мучениці, до святої, до матері святої, яка не жадала багатства і жила в бідності, яка не їла хліб, і не пила вина...»
Ми продовжували, аж голос дівчини справа не зайшовся кашлем. Я не підняла голову на неї, не тому що не хотіла, а тому що змерзла надто сильно щоб зайвий раз рухатись.
«Починайте з початку», - вимовив спокійний, чоловічий голос. Мене аж пересмикнуло від нього, і я різко втягнула повітря, повертаючись на кухню.
Сонце слабенько світило з-за хмар, Софія стурбовано оглядала квіти, Нік насипав собі побільше супу з каструлі. Лоуренс більше не дивився мені в очі, і мав відсторонений вигляд, ніби глибоко в роздумах.
Я намагалась заспокоїтись: серце гупало як шалене.
- Ми не чекаємо Луку? - тим часом спитав Нік.
Я відчула, як двері внизу відчинилися, і хтось швидко крокував рядами.
- Він в лікарні, із живими жертвами, - озвалась Софія, - думаєш, він справді щось вивідає?
- Ставлю десятку, що його звідти викинуть, як тільки почують які питання він ходить і розпитує. Я бачив його записи. «Чи думаєте ви, що маєте виконувати накази голосів у голові?».
- Ти правий, Ніку, - втомлено зітхнув юнак, відчиняючи двері кухні, - вони таки мене вигнали. Що ж, шанси були невеликі.
Хлопець мав худорляву, але виразну статуру, був одягнений в джинси і світло-коричневу сорочку, що мала сліди дощу на плечах. Його русяве нерозчісане волосся прикривало вуха, а сірі очі підкреслювали мішки під очима. Окрім очей, решта обличчя здавалась досить звичайною для тих самих парубків, що гуляють в центрі міста і збирають на себе зацікавлені погляди дівчат, а роздатовані - інших хлопців.
- Одна гарна річ, що Ян все ж повернув мені амулет, - продовжив Лука, демонструючи рубін на правій руці, - тримався за роботу як міг. Я чув, його зозуля конкретно налажала з тією пожежею...
- Луко! - вигукнула Софія, істерично вказуючи очима в мою сторону.
Хлопець скосив погляд в мій кут, і здивовано підняв брови.
- Безслід? - всміхнувся він, - у нас на кухні? Після всього, що сталося? Я справді маю бути вшанований твоїм прибуттям. Знала б ти, чого нам вартували всі ці перемовини з Яном...
- Вона сама прийшла, - перебив його Лоуренс, досі думками не тут, - я її запросив.
Хлопець тільки ширше посміхнувся. Я звузила очі, розглядаючи його у відповідь.
- Ти виглядаєш краще, ніж малюють на тих оголошенях. Як звати?
Швидше ніж я змогла відповісти, Нік пробурмотів, з набитим ротом:
- Не зізнається.
Хлопець блимнув, і явно сприйняв це як запрошення на гру.
- Гм, це проблематично. Як нам називати тебе? Чекай, чекай... А скільки років? Гм... - він рухався навколо мене, оглядаючи з усіх сторін, і активно жестикулюючи, - Явно не більше двадцяти. Батьки? Не знаю. А взагалі, ти виглядаєш... Ніби... - він зіщулився, приймаючи важке рішення, - Ти з Енгорї?
Я підняла брови, і цього вистачило, щоб він здогадався:
- Так! Чекай, в мене є знайомі, які народились тут, а їх батьки тікали. В них дуже дивні імена. Його сестру звати Марел, а мати Карлійн...
Я мовчки сверлила його поглядом, поки він говорив що попало швидше, ніж встигав думати.
- А його вмерлу бабусю звали Дінеке.
Серце впало, і я швидко відвела погляд.
Лука задоволено усміхнувся.
- Тебе теж звати Дінеке? Це було легко.
Я нічого не відповіла. Знала, що брешу так собі, але викрити правду не кажучи жодного слова? Здається, гірше вже не може бути. Роздратовано втупившись в свій суп, я ледь стримувалась, щоб не вистрибнути з вікна ліворуч і не втекти кудись далеко в гори.
Хлопець, який встиг всістись разом з усіма, раптом зм'якшив тон:
- Агов, Діно, чого ти? Ми не можемо називати тебе Безслід, ніби ти якась розшукувана злодійка. Що страшного в тому, що ми тепер знаємо як тебе звати?
- Мене вже три роки так ніхто не називав, - вичавила я.
- Три роки це довго, - легко погодився Лука, - довше, ніж має бути. Але тепер ти тут, і тут ти не якась там Безслід. Залиш її на вулиці, добре? Не хочу починати наше знайомство з напруги, нам все ж доведеться разом працювати.
- До речі, про роботу, - раптом прокинувся Лоуренс, - Діно, сьогодні зранку ти не посвятила нас із Софі у подробиці, але обіцянка припинити цілу епідемію демонів не може не інтригувати мене. Тож, для початку, питання, над яким моя команда ламає голову шостий місяць, разом з найкращими дослідниками МАГу, кланом Медичів, і незалежними волонтерами. Звідки все почалось?
Я покрутила ложку, що так і не зачерпнула ні шматочку їжі з тарілки.
- Дивно, що джин не може знайти відповідь на це питання. Я думала такі як ти, наділені надзвичайним інтелектом.
Кухня на секунду замовкла. Нік гигикнув, і сказав:
- Ця здогадалася найшвидше. Навіть до тебе, Софі, довше доходило хто він такий.
- Як ти мене викрила? - поцікавився Лоуренс.
- Ти читав мої спогади. Тоді в ресторані, в залі, і зараз. Якщо залізеш в мою голову ще раз - я виллю тобі на очі відро святої води.
Лоуренс тихо засміявся і кивнув, приймаючи попередження.
Джини - дивні істоти. Вони були створені відьмаками з демонічної сутності. Щоб створити джина, потрібно було накопичити достатньо темної енергії і кілька років витратити на закляття і прокляття, тимаючи її під суворим контролем. За цей час формувалась істота, набувала форми тіла, інтелекту, здібностей. Варто було прив'язати її до предмету: так будь-хто достатньо сильний у майбутньому міг би використати джина в своїх цілях. Найчастіше обирали книгу, адже в неї можна було посадити кількох джинів на різні сторінки, і там же залишити всі необхідні закляття призиву. Зазвичай, джинів кликали для виконання складних завдань. Вони не страждали ні від чого: голод і спрага, вода і вогонь, відсутність кисню - на все їм було байдуже, окрім срібла і святої води. А ось уміння їх обмежувались хіба що фантазією і силою: вони читали думки, зазирали у майбутнє і минуле, перетворювались на звіра і птицю, не старіли, надзвичайно швидко вчилися, в двох словах, робили будь що, до чого їх зачарував відьмак-творець. Звісно, така зброя в руках відьом була надзвичайно корисна, але окрім складного процесу створення була одна біда: за кожне виконане завдання джин нагороджував хазяїна прокляттям до кінця життя.
Я зітхнула, і все ж заговорила.
- По-перше, це ніяка не епідемія. Демони рідко з'являються за власним бажанням, і вже точно не в таких кількостях. Хтось має викликати їх.
- Це те, що каже МАГ, - зауважив Лука, з відразою на обличчі.
- Але вони неправі. Чарівні не можуть самотужки тримати таку кількість демонів, і тим паче віддавати їм накази. Я думаю, мені не варто пояснювати, що в цьому місті ситуація з чарами досить... невідповідна для такого рівня.
- І що це тоді?
Я мовчки дістала клапоть паперу. На ньому було зображено коло рунов'язі, з п'яти кілець, кожне з яких перепліталось в єдине закляття. Центр кола був порожнім. Четверо схились над ним, забувши про їжу, щоб краще розгледіти.
- Ніколи не бачила нічого подібного... - прошепотіла Софія.
- Я рун не знаю, - озвався Лука.
- Теж, - відгукнувся Нік.
Я з надією втупилась в Лоуренса. Він повільно вивчав кільце за кільцем, задумливо тицяючи пальцем підборіддя.
- Секвереста. Цікаво. Не зустрічав цю мову дуже давно. Вибач, але мені ці знаки мало що кажуть. Я бачу, що вони націлені на призив мерця... І що це має означати?
- Дивно, що ви ніколи не бачили цю в'язь, адже вона всюди. Пройдіться по місту і придивіться уважно. Між стінами будинків, що стоять надто щільно. Позаду сміттєвих баків, які ніхто не використовує. Під плакатами від МАГ. Я знаходжу це знову і знову. Хтось розписує цим стіни. Щоразу на місці, де демон атакував людину, зустрічається цей знак.
- А МАГ...
- Вони знають. Але знак неможливо прибрати після того як його накреслено. Тому навіть якщо знищити демона, на його місці з'явиться інший. Ці руни ніби маяки для мерців. Тому їх стало так багато.
- Але хто їх створює? - спитала Софія, ніби зачарована рунами на листі.
Я піджала губи і трухнула головою.
- Я знаю тільки те, що знаю. Не можу знайти його сама. Або їх... Тому мені потрібна допомога. Навіть якщо ми знайдемо того, хто розмалював Ур-Пер, це лише припине створення нових знаків. А що робити зі старими? Їх неможливо знищити. Після того, як вони закінчені, мерці продовжують приходити і приходити, нові і нові.
- Тож, в нас дві задачі. Звучить як щось, з чим можна працювати.
- Секундочку, - зауважив Нік, - ти забув про легіонерів які от-от навідаються по її душу. Забув, що ми ледь не закриті в своєму районі. Забув про комендантську годину.
- Діну це зовсім не турбує, правда? - легковажно відмахнувся Лука.
Я знизала плечима:
- Я думаю, якщо МАГ так ганяється за автором малюнків, вони зрештою мають його упіймати.
Лоуренс вигнув брів, але промовчав. Серед нас запала ніякова тиша.
- Я сказала щось дивне?
Лука глибоко затягнувся повітрям.
- Діно, сонце, поки ти знаходила ці надзвичайно цікаві рунов'язі, ми намагались зрозуміти, що не так з МАГ. А з ним багато чого не так. Ти приїхала в місто лише кілька років тому, а моя сім'я, і сім'я Софії жили тут достатньо довго щоб знати - настільки погано тут ще ніколи не було. Якщо коротко, не розраховуй на їх підтримку. І взагалі, якщо революція розгориться сильніше...
- Достатньо, - роздратовано заявила Софія.
Лука стиснув губи, і мовчки почав їсти холодний суп.
- Я так розумію, - почав Лоуренс, - ти знаєшся на цих рунах значно краще за мене.
Я почервоніла і приховала погляд від нього.
- Можна так сказати.
Чоловік підтягнув до себе лист.
- Будь-яка рунов'язь це контракт, який прописує умови. Якщо проописати умови неточно, або хибно, наслідки будуть відповідні. Принаймні одна помилка або неточність зустрічається в будь-якій рунов'язі. Що, якщо знайти її тут, і скористатися цим?
Я зітхнула.
- В'язь не має помилок і слабких місць. Це проста і хороша робота. Я весь час шукаю більше посібників чи перекладачів. Думаю, можливо, я щось упускаю, чогось не знаю... Але в Ур-Пері цією мовою ніхто не володіє.
- То звідки ти така розумна? - зауважив Нік.
- Мене виховали далеко звідси, - коротко відрізала я. Він на це скривився.
Софія хитала головою, тримаючи її руками, ніби намагалась вирішити важку задачу. Піднявши очі на чоловіка, вона спитала:
- Що як потрібний посібник в бібліотеці Леден?
- Або архівах МАГа, - вставив Лука.
- Або колекції Медичі, - додала Софія.
Лоуренс зауважив:
- Це все закриті місця, доступ туди отримують лише аспіранти, і ті чекають дозволу роками.
Нік пирхнув, тикаючи великим пальцем на мене.
- Ніби її це колись зупиняло. Бібліотека не найважче місце, щоб взламати.
- Але бібліотеки легко згорають, - усміхнувся Лука, ловлячи мій незадоволений погляд.
Нік, який давно розібрався з третьою порцією, хлопнув руками по столу:
- Ось і кінець обіду. З радістю залишу вас тут на цій прекрасній ноті. Дайте знати, коли щось надумаєте з цими в'язями і художниками.