14:20, п'ятниця. Десять годин тому

- Зроби мені послугу і нарешті прийди вчасно, - сказав Ян без жодної емоції.

Якби я знала його перший день, подумала б, що він на щось сердитий, але Ян рідко сердився по-справжньому. Більшість часу здавалося, що хтось забув навчити його рухати обличчям щоб показувати емоції.

- Не я винна, що ти обрав цю діру.

Він вигнув брів і проігнорував грубість.

- Поки ти йшла сюди, можливо помітила дивні речі?

Я присіла на бетонну плиту, яких у цьому житловому масиві було більше, ніж лав. Ян залишився стояти, дивлячись кудись повз.

- Вони перекрили купу районів, перев'язали їх стрічками та не випускають людей, наче заручників. Ніколи не бачила такого натовпу.

Хлопець кивнув:

- МАГ ізолюють вулиці для перевірок. Вони вламуються у квартири і обшукують кожну, щоб знайти чарівні предмети або зброю. Завтра перекриють нові райони і так доки не обшукають кожну шафу у кожному клятому домі в Ур-Пері.

- Хвала святим, я не маю квартири. Вони можуть знайти щось у тебе?

- Ні. Але це лише початок. Читай оце.

Я взяла блискучу брошюру з його рук, вона містила таку назву:

"Рішучі дії проти правопорушників"

Намальовані відьма та чарівний мали злі обличчя, втомлений вигляд, наче два утопленики. Вони схилились над котлом, готуючи зілля болотистого відтінку, а в руках тримали хрустальні кулі і ритуальні амулети для вигнання духів. З однієї кулі вилазив моторошний дух, що розтулив рота, наче збирався з'їсти кожного, хто попадеться йому на шляху.

"Що за нісенітниці. Хіба ж демонята і чортики будуть торкатися амулетів, які для них як вогонь для людини? І що цей дух забув у кулі для передбачень? Це зовсім різні техніки призиву."

Я перевернула сторінку і прочитала:

"Безпека у наших руках!

Вже довгий час Ур-Пер страждає від незаконних дій чарівних і відьом, яким місто так люб'язно запропонувало притулок понад п'ятдесят років тому. Вони відчувають свободу, якої не знали століттями, але чи не стане це загрозою життю звичайних людей? Вже пів року ми зазнаємо демонічного впливу, нападів духів, воскресінь мерців.

Весняне Відродження! Надія Весни! Час переходити до рішучих дій. З цього тижня, кожен незареєстрований чарівний або відьма будуть арештовані. Порушення збірки законів для істот з надприродніми здібностями буде каратися на місці і без попередження. Ми гарантуємо безпеку людям і непростим, а також застосуємо всі засоби для уникнення більших втрат.

Детальніше про нові обмеження читайте в свіжих посібниках "ЗАКОН"

З повагою, Легіон Рівних."

- Брехло, - прошипіла я, додаючи пару особливо підходящих слів.

- Ти не вважаєш, що в тому, що відбувається, винні непрості? - сухо поцікавився Ян.

Він не приймав нічию сторону в холодній війні між людьми та непростими, принаймні, я не помічала його зацікавленість в цій темі.

Питання змусило мене піджати губи, і я невдоволено сказала:

- Навіть якщо це так, не можна карати всіх за одного. До того ж, в тих смертях немає сенсу. Кому хочеться вбивати всіх підряд?

- Не знаю.

Я повернулась до листівки, раз за разом перечитуючи одну єдину строфу:

"Кожен незареєстрований чарівний або відьма будуть арештовані. Порушення збірки законів для істот з надприродніми здібностями буде каратися на місці і без попередження."

Я не те, що не була зареєстрована - у мене навіть не було паспорту. Мене майже не існувало в цьому місті, а там, де я народилась, напевно, вважалась зниклою безвісті, або мертвою. Та й зареєстровані чарівні наврядчи сильно зраділи своєму становищу коли побачили це оголошення. Їх щотижня перевіряли, обшукували та карали штрафами за будь-які дії без узгодження. Саме тому більшість непростих зовсім не хотіли реєструватися: просто жили собі, і намагались не потрапити на очі Легіону.

- Сьогодні вночі ми забираємо Рубін, - оголосив Ян, так само безбарвно як цікавився моєю думкою про листівку. Я здивовано витріщилась:

- Хіба сьогодні? Планували наступного тижня.

- Ми готові.

- Сьогодні повний місяць, жахливий день для крадіжки. От у молодика можна сміливо йти щось забрати...

- Байдуже мені, байдуже. Ми ж це обговорювали, я не помітив жодної закономірності між фазою місяця і успіхом роботи, навіть твоєї. До того ж, подумай що станеться з цим містом за тиждень. Не бачиш? Воно тріскається на чарівних і людей, на Легіон і поліцію. Ми не знаємо, чи буде Музей взагалі, може, тоді вже не буде чого забирати. Клієнт відвалює нам три тисячі за замовлення, тож зробимо сьогодні й забудемо про це.

- Гаразд, - тихо погодилась я, - зробимо це сьогодні.

Я трохи погойдала ногами, і все таки не втримала питання:

- Яне... А що зі мною трапиться за тиждень?

- Всі розділяться на табори, а ти не опинишся в жодному, - хитнув головою він, для інших звичайний рух, для нього - ознака роздратування.

- Я опинюсь в тому самому що і ти, це ж логічно.

Він не відповів, замість цього запалюючи цигарку. Через пару затяжок він сказав:

- Номер дев'ять-вісім-п'ять-п'ять. Починаємо о десятій вечора, часу на підготовку пів години, всередині не більше десяти хвилин, після завдання - година тиші. Закінчуємо опівночі.

- Закінчуємо опівночі, - ехом відізвалась я.

- Цього разу даю рівно половину.

При згадці про це, мені стало трохи веселіше. Ян віддавав своїм зозулям третину зароблених грошей, значно більше ніж решта йому подібних. Чомусь цього разу він вирішив підняти аж до половини: отже моїми були не менше півтори тисячі оришей. Цього б вистачило на пів року скромного життя десь на відшибі.

Я не була розумна, але все одно бачила, куди все йде: нові закони, ретельні перевірки. Ми не могли працювати як раніше, і якщо хлопець не хотів зв'язуватись з Легіоном: а цього не хотів ніхто - він мав позбутися усього, що пов'язувало його з чарами.

- Ти... Впевнений, так? Я маю на увазі, рубін, я заберу його без проблем?

- Наш план ідеальний. Я вже все почав: сьогодні на зміну стають охоронці, яких ти заклинала на неуважність, усі замки легко взламаєш, магічні перешкоди знімуть внаслідок невеликої аварії, яку вдень організують мої хлопці. Все вже почалось. Тобі потрібно лише не викликати проблем.

- Це я вмію, - сказала я, і відвернулась.

Остання справа. Останні гроші.

Ян підібрав мене підлітком, знайшов змерзлу і голодну поки я намагалась вкрасти його ж амулети. Він взяв мене на свою дивну роботу бо я вміла бачити у темряві, чути шепіт за пів кілометрі від себе, лазити по стінах, відрізняти справжні амулети від підробок і всяке інше. Я була хорошою крадійкою, а особливо добре тримала рот на замку. Ми перевернули половину Наукового району, розібрали дома Леден і Торун по таємницях на яких вони побудовані, а потім зробили те саме з МАГом. Я не могла повірити в те, як швидко все скінчилось. Не тому, що мені подобалось красти, а тому, що це було єдине стабільне в моєму житті.

- Наступна зустріч в сквері Говерляни.

- Коли?

- О дев'ятій ранку.

На тому розійшлися. Наш план не потребував іншої зустрічі: ми обидва знали, що робимо, або нам так здавалося.

Я повільно крокувала кварталом, обдумуючи почуте, проте жодних розумних думок в голові не було. Руки байдуже лежали в карманах, надто ліниві, щоб навіть рухатись.

"Святі, як я втомилась..."

Краєм ока я вихопила тінь, що промайнула вулицею в парі метрів від мене і зникла за рогом.

Втому ніби рукою зняло.

Повільно і безчутно я вирушила за тінню. З провулку на мене дмухнув холодний вітер, скидаючи пасма назад. Моє зовсім не розбещене їжею тіло ледь пролізло між двома домами. В кінці прохід був замурований - тепер там стояли смітники. А в смітті, звиваючись і кряхкаючи борсалась потворна, слизька істота.

Я насупилась, несвідомо перевірила час на наручному годиннику - чотирнадцята двадцять шість. Середина дня. Сонце, хоч і холодне, світить яскраво. Тоді чому...

Подумати часу в мене не було - істота схопилась зі схованки, коли помітила мою присутність, з шипінням відповзла під залізні баки. Злякалась? Ще чого. Готується напасти непомітно.

Права рука потягнулась за кинджалом, а пробірки з чарами я не чіпала: краще не витрачати даремно, коли на носі важке завдання.

Зробила крок уперед - демон зачаївся. Ще один. І ще. Від баків мене віддаляв сморід і пара метрів. По спині поповзли сироти, дихання заклякло в горлі. Істота зарухалась під баками, загарчала.

Кішка.

Я відмахнулась від зайвих думок. Колись це була кішка, так. А тепер потвора. Демон зі світу праві. Що тепер, забрати її додому і нагодувати? Якщо тільки не скормити їй власну душу... Ні, потвора мусить бути знищена.

Але вона ніби боялась мене. Ніби справді хотіла перечекати небезпеку. Ніби вірила...

Різко відхилилась назад, праворуч, кинджал пролетів повз мене так швидко ніби був не в моїй руці, і я проштрикнула чорну слизьку масу, що збиралась оббігти мене зліва.

Під лютий вереск, від якого заклало вуха, я стисла демона за горлянку, надавлюючи лезом на те, що здавалося грудьми.

- Так само, як колись, - прошипів демон мені на вухо, - так само.

Я заплющила очі, тицяючи кинджалом навмання в розтрощену подобу тіла, такого маленького і беззахисного.

"Не думай про це!"

- Пам'ятаєш як це було? Пам'ятаєш що ти сказала? - шепотів мені голос, ігноруючи біль, - Це твоя провина. Бачиш що ти наробила? Це все...

Демон замовк, обірвавшись на пів слові. Темна сутність, яку я тільки що тримала, розвіялась в повітрі як дим. На кинджалі лишилось декілька крапель серцевини демона: безкорисні залишки гнилі.

Я осіла на коліна, притискаючи кулак до рота, а по щокам котились декілька гарячих сліз.

Демони прийшли в світ яві близько семи місяців тому: коли літо добігало кінця. Першими загинули купка дітей: їх розодрані шматки знайшли на узбіччі дороги, біля закинутого велопарку.

Це були істоти здебільшого нерозумні: засліплені голодом, жалем, гнівом. Народжені з болю, вони змушували страждати інших. Могли просто вбити, або довести до божевіля. Вони повертались тому, що їх смерть була трагічною, чи, можливо, вони мали тут якісь незакінчені справи.

Я глибоко зітхнула. Ніхто не знав, чому пів року тому на вулицях Ур-Перу почало відбуватися це потворне лихо, але принаймні раніше всі знали, що демони бояться сонця. Хіба щось змінилось сьогодні? Я витерла сльози, сердита на себе: скільки таких я вже знищила, хіба не мала б звикнути? Але коти - з котами я ще не мала справ. Ця істота змусила мене згадати власну кішку, яка колись, і вже не зараз, так само боялась незнайомців.

З часів перших жертв запровадили комендантську годину, а чарівним заборонили використовувати сили на вулицях. Їх неофіційно вважали винуватцями - адже хто ще міг таке спричинити? Проте пізніше МАГ, якому довірили розслідування справи, напряму заявив, що саме чарівні були головною загрозою людства. З того часу навіть ходити на вулицях стало лячно.

В щоденнику я зробила короткий запис про час, місце і вид потвори. Треба було повертатись до роботи: цього демона більше не існувало, і варто було забути про нього, як і про решту.

Сонце світило як і завжди, але я з підозрою і засудженням вийшла в його світло: більше не було ні віри ні спокою. Я розуміла, що з цього дня все зміниться: ніхто не почуватиметься безпечно ані вдень ані вночі, і місто зануриться в більший хаос, ніж коли-небудь був.

Цікаво буде на це глянути.