Ур-Пер поділявся на два береги звивистої річки. Правий берег межував з Енгорією, країною бідною і жорстокою. Щороку не менші сотні біженців вдавалося перебратися в Ур-Пер в пошуках кращої долі.

Сам правий берег був зовсім непривітним, сповнений нескінченних сірих жилих кварталів, які збудували, щоб біженці не жебракували на вулицях. Єдиною гарною місциною була закинута площа Примирення, в центрі якої височіла Місячна Вежа - штаб квартира Легіону Рівних.

Лівий берег, натомість, був святом і радістю: химерні палаци виростали вище гір, дороги вимощені жовтою бруківкою переповнені так званими автомобілями, які не так давно стали модні серед багатіїв, а поряд з ними менш просунуті люди їздили на мопедах і велосипедах.

Місто закінчувалась там, де починався ліс і гори, що стали північно-західним кордоном, відділяючи місто від решти країн за гірським хребтом.

Книгарня розташовувалася на межі Наукового району і Старого Міста, на дивакуватій вуличці. Це був маленький житловий масив, старі триповерхові домівки з великими прямокутними вікнами, що вже давно заросли плющем.

Легіонери рідко сюди навідувалися, хоча мені все одно ввижалися гудки їх машинок десь за спиною.

Знайти шіснадцятий-а дім виявилось зовсім не важко. Арка, до якої вели кам’яні сходинки була найпомітнішою серед усіх: пофарбована червоним вона, хоч і тріскалась від старості, зберегла непоганий вигляд.

Колись вишукана будівля вирізнялась поміж інших напів-закинутим виглядом. Під вікнами будинку розрослися вічнозелені кущі, дикими лозами оплітаючи труби для стічної води. Місцевість була тиха і затишна, і я зловила себе на думці, що зовсім не очікувала знайти тут непростих.

Дерев'яні важкі двері зі скляними вставками здавалися трохи старомодними. Кам’яні сходинки були протоптані посередині. Над дверима висів дзвіночок, не один з тих, що розовісили МАГ по всьому місту, а звичайний. Табличка біля нього містила текст, з якого ставало зрозуміло, що це була за будівля і хто нею володів.

Опинившись під навісом я загострила всі органи чуття. Одна з переваг бути чарівною – можливість то підсилювати то послаблювати свої відчуття.

Я заплющила очі, щоб загострити слух – нагорі хтось гортав сторінку книги, повільно глибоко дихав, бив пальцями по столу в задумливості, скрипів кріслом, билися одне об металеві обереги.

Я загострила нюх – папір та спеції.

Про всяк випадок я перевірила залишкові чари, ті, які розвіюються в повітрі після заклять, і неабияк здивувалась, не відчувши жодного. В Ур-Пері складно було знайти куток не пронизаний чарами. Точніше кажучи, я зустрічала таке явище вперше.

“Лоуренс точно не міг не залишити за собою сліду, – думала я, стукаючи в двері, – напевно він якось приховує свої чари. Витончено.”

Ніхто не відгукнувся на мій стукіт, але я чула як нагорі скрипнуло крісло: мене помітили. Без особливих вагань я запросила себе сама і увійшла.

Всередині застигла темрява, така, що приходить лише вночі, коли простір освітлюють зорі. Я не одразу, збагнула, що зірок в приміщенні бути не може. Але ж ось вони, прямо над головою! Незліченні, яскраві, червоні і білі. Там, де повинна була знаходитись стеля, відкривалося вікно у безмежне нічне небо. Он там Марс, а трохи лівіше Венера. Це сузір'я Коромисла з Відрами, а там Великого Возу. Хвилину тому я могла б присягнутись що жодних чар тут немає, а тепер наповнювалась знайомим збудженням від світлої енергії.

Коли очі звикли до освітлення я розгледіла приміщення і жахнулась. Насправді книгарня була огидна. На відміну від сучасних, світлих просторих магазинів у пастельних ніжних тонах і з приємними ароматами нових речей ця була доісторичною крамницею мотлоху. Дерев’яні заплямовані полиці нагромаджували у собі купу пом'ятих і відверто старих книжок, атласів, глобусів, мап. Лабіринт шаф здався нескінченним. На стінах висіли ілюстрації лікувальних і отруйних рослин, біля яких хтось від руки записав цілу купу приміток. Все тут дихало давнім, забутим небесами і землею часом.

– Це не краще за підвали монастиря – пробурмотіла я, не очікуючи на відповідь.

– І все одно це не зупиняє небажаних гостей.

Судячи з голосу це була зовсім молода дівчина, і стояла вона десь на горі, значно далі від мене. Її дзвінкий голос пролунав у стінах зали, і я підвищила свій, щоб відповідь точно долетіла до вух мешканки.

– Де мені шукати Джона Лоуренса? Я хочу обговорити з ним одну справу, але я не знаю, ох, – я спіткнулась об висунуту шухляду із пір’ям, – я не знаю де він.

Незадоволений голос мені відповів:

– Джон Лоуренс, Джон Лоуренс. Всі завжди торочать про нього, ніби ім’я у назві чарівним чином зробило його господарем не тільки книгарні, а всього світу. Я б продала душу, якби вона у мене була, щоб побачити той день коли, що завгодно не залежить від нього.

Я пройшла повз кілька стелажів, намагаючись нікуди не завертати, щоб не заблукати в лабіринті. Нарешті, я опинилась перед гвинтовими сходами, на поручні яких елегантно схилилась дивовижна панянка.

Струнка білокура дівчина, не старша вісімнадцяти років, з хитрими яскраво-зеленими очима і пухлими губами, у білосніжній вишитій сукні і низьким білявим пучком на голові дивилась на мене з цікавістю, насмішкувато. Бажання поправити свій старий одяг і зачесатись негайно охопило мене. Надприродна краса дівчини не піддавалась опису: подивившись на неї лише раз, кожен жадатиме побачити знову. Колючий погляд і безтурботна усмішка надавали їй ауру непереборної впевненості, влади, таланту, притаманний лише обраним від народження. Я дивилась на неї, зачарована, а в голові крутилось одне слово: "Відьма!".

Побачити справжню відьму, не навчену, не якусь середненьку, а вроджену під щасливою зіркою відьму, було однією з найбажаніших і найзахопливіших подій у житті. Такі як вона народжувались настільки рідко, що могли б дозволити собі розділити світ на п'ять частин і володарювати на кожній з них особисто.

– Хто ти? – забувши про ввічливість спитала я.

– Мене звати Софія, – дівчина задерла підборіддя, – Я працюю тут разом з іншими.

– Мгм.

Погляд посуворішав. Вона випрямила спину і тепер була зовсім схожа на монашок біля молитвених столів.

– Джон не казав, що ти прийдеш сьогодні. Як вважаєш, це він так вкотре проявив до мене свою абсолютну зневагу, чи просто забув про твоє існування?

Я вичавила з себе посмішку, на випадок якщо це був жарт.

– Він не знав, що я прийду, не запрошував, але я справді мушу поговорити.

Дівчина сплеснула руками ніби почула повну нісенітницю:

– О ні, він точно очікував на тебе. Він казав… А втім, я не передаватиму його передбачення. Скажи мені краще, навіщо він тобі здався, цей Лоуренс?

Нарешті, вона зняла свій відьмовський вплив, і я змогла дивитись на неї не боячись бути загіпнотизованою. Такий прийом використовували щоб однією появою приголомшити шанувальників та налякати ворогів. Він не потребував жодної техніки, лише чистої, невичерпної сили.

– Моє прохання дуже особисте.

– Ну, раз я його дружина, маю право знати, що це за прохання.

Я приховала здивування, і швидко вимовила:

– Я хочу влаштуватись на роботу. Сюди.

Софія вигнула брову, вивчаючи мене поглядом. Що вона бачила? Божевільну, що вломилась до них в крамницю і вимагає роботи, чи налякану дівчику, яка шукає притулок від озброєних легіонерів?

– Я знаю хто ти, – нарешті сказала вона, – ми всі знаємо. Ян має багато зозуль: Голорукий, Шульга, Хапуга… і ти. Я не можу сказати, що рада знайомству. Навіщо ти прийшла сюди? Що, як ти привела за собою хвіст? Що, як через тебе нас усіх викриють і замордують?

Низько опустивши голову я сказала:

– Я клянусь, що як сюди і прийдуть то не через мене. Не сьогодні.

– Ну, – дівчина зітхнула і розвернулась назад, – проходь.

Я послідувала її вказівці і піднялась гвинтовими сходами на другий поверх.

Напівкругла арка, крізь яку ми пройшли, була прикрита важкою багряною тканиною, що нагадувала лаштунки в театрі. Зі стелі (яка нарешті була) звисали електричні лампочки різних форм і розмірів, кожна на власній висоті. Разом вони м'яко освітлювали залу, яка була заставлена книгами і завішана дошками.

Це був просторий світлий простір, тут і там розсипались горнятка із залишками кави. Подалі від денного світла розмістились кілька червоних крісел та столиків, на них хтось стопкою склав записи невідомою мені мовою, тут же настоювалися гриби і ромашка, а ще росла зеоень, яку я бачила вперше. Вона була розставлена у горщиках по всій залі.

Біля великого вікна зліва стояв масивний стіл, складався він з різнобарвних шматочків скла, як фреска. Зала приголомшувала безладом і затишком водночас.

– Ти не сказала, як тебе звати, – нагадала мені Софія.

Схоже, тут ніхто не переймався через імена і їх значення.

– Не сказала.

– Що ж, – Софія приречено зітхнула вдруге, – сідай.

Я присіла на червоне крісло, і приготувала пояснення своїй присутності. Але відьма дістала з шухляди вирізану статтю, простягнула її, і заговорила перша:

– Відколи ми заснували книгарню, Джон вирішив зібрати під своїм крилом усіх талановитих чарівних в Ур-Пері, яких зміг би знайти. Він хотів відродити чари, як колись... Щось з цього роду. Це сталося приблизно в той час, коли з’явились перші згадки про Безслід. Здається, ти тоді вкрала адамантовий браслет якогось дипломата. Він згодом опинився в поліції і на ньому виявили кров. Так розкрили справу про вбивство брата власником браслету. Це був твій тріумф. Злочин, скоєний на краще. Справедливість в руках вулиці, так про тебе казали.

Я вгледілась у зображення і текст статті, мої плечі здригнулись від згадки про той час.

– Це був грудень, – сказала я, – Одне з моїх перших замовлень. Ян сказав, що я зробила хорошу справу.

– А ти з ним згодна?

Я знизала плечима.

– Красти погано, це всім відомо.

Софія повільно кивнула, нагадуючи цією звичкою чоловіка.

– В той день Джон сидів на цьому самому місці, і казав, що тільки чарівний міг таке утнути, а раз так, він хоче собі його в команду. Уявляєш наше здивування, коли ми виявили, що невловимий тип був дівчинкою? Дитиною, вважай. Де її батьки? Чому вона зв’язалась з Яном? Хоча тоді ми не були з ним знайомі. І коли ми намагались вийти на тебе, Ян нам перешкоджав. Він мав на нас деякий вплив, тож ми вирішили не ризикувати. І тут сталась Пошесть. Жовтень, демони захопили місто і все таке.

Я проковтнула ком в горлі. Той ранок пів року тому я запам’ятала дуже добре.

– Тоді нам стало вже не до тебе, ми облишили спроби домовитись із Яном, коли раптом ця справа з рубіном. Я впевнена, Джон розповів тобі все детально.

– Один з ваших друзів втратив перстень і хотів повернути назад, – без проблем здогадалась я.

– Ян ніби навмисне доручив цю справу саме тобі. Дивно, так?

Відьма витріщилась на мене, наче справді очікувала пояснень.

– Я не знала цього. Для мене після твоєї розповіді дивно лише те, що Лоуренс підставив мене в музеї.

Дівчина відмахнулась і стала намотувати кола:

– Він часто так робить. Можеш вважати це перевіркою, яку ти провалила. Тепер все місто знає як ти виглядаєш. І тепер Ян, звісно, не посоромився відправити тебе до нас, коли йому твоя репутація лише шкодить. Дуже щедро, дуже розважливо.

Мене охопила непереборна відраза до її слів. Софія, як і Ян, ставились до мене як до речі, як я ставилась до амулетів. Сьогодні твій, завтра мій. То сила, то слабкість.

Тихим крижаним голосом я сказала:

– Ти неправа. Я прийшла сама, а Ян не хотів щоб я була тут. Я прийшла з власної волі, і з проханням до Лоуренса. І я не піду, поки він мене не вислухає.

Дівчина схилила голову, насмішкувато вигинаючі брови:

– Я ніяк не можу зрозуміти, навіщо тобі до нас на роботу?

– Ви вмієте приховувати чари, тому зможете сховати мене від Легіону. Але це не головне. Я хочу поговорити з Лоуренсом.

– Я тут, – м’який голос звернувся до мене зі спини, – можеш говорити.

Він увійшов без звуку, я майже злякалась, коли він заговорив. Саме таким має бути непростий: непомітним, сильним, впевненим.

Софія відреагувала невдоволено, і я припустила, що вони посварилися напередодні, інакше не могла пояснити її лють на власного чоловіка.

Лоуренс не змінився за пару годин, що пройшли з нашої короткої розмови, виглядав навіть жвавішим ніж зранку.

Неджеміта на його шиї не було. Він запропонував нам чаю, і хоч ми відмовились, все одно дістав три горнятка просто з повітря. Тоді сів у крісло навпроти мене і схрестив пальці перед собою.

Коли наші погляди зустрілись, кабінет перед очима зник, і я опинилась на темній лісовій галявині. Зірки не світили, Місяць ледь сяяв з-за хмар. Я була зростом по пояс батькові. Він підштовхнув мене в спину, до людей.

Ці люди носили довгі, чорні, неохайні мантії, що закривали каптуром їх очі та спускались нижче голені. Їх ноги були обмотані бинтами, ще бруднішими. Взуття не мали.

Троє жінок оточили мене, зняли каптурі та нахилились щоб привітати. Та з них, що найвища, з помітною коричневою плямою на щоці, протягнула мені камінь.

Маленькі ручки схопили предмет і він негайно розсипався в них. Інша жінка вдарила дерев’яною палицею залізну таріль – вона задзвеніла так, що дівчина впала на коліна, прикриваючи вуха руками. Хтось знову штовхнув її уперед.

На траві, серед сухого листя і гілля, вовтузилось крихітне чорне створіння. Його слизька шкіра залишала слід на землі. Руки дитини сповнились енергії, вона накопичувала сили перед тим як виставити долоні впред і випустити білі стрічки на волю. Ті дико охопили чорну потвору. Нетямлячись від болю, вона видавала пронизливі крики, а поміж ними звучали слова літньої жінки:

“Маєш обдаровану дитину, Германе. Вважай, що належите нам”.

– Тож, – очі Лоуренса звузились, вириваючи мене зі спогадів, – Думаю чай нам все одно знадобиться.

Я кліпнула, намагаючись прийти до тями від ясного як день видіння. Лоуренс сидів прямо, випромінюючи цілковитий спокій та зосередженість, проте за зморшками навколо очей вгадувались дитячі пустощі. Він грав.

– Я знав, що ти прийдеш.

Мій погляд впав на Софію, якраз вчасно щоб зловити спалах обурення на її обличчі. Лоуренс теж це помітив і повернувся до дружини:

– Софі, я не знав що це станеться сьогодні. Ми познайомились зранку, ще до того як я мусив їхати в Старе Місто підписувати договір. Я планував пробути там до вечора, але отримав звістку від Луки і негайно сів на перший потяг. І як бачиш, я приїхав так швидко як міг.

Софія не втримала зацікавленості:

– Що Лука тобі сказав?

– Коли він забрав перстень, Ян натякнув що розпускає зозуль і залягає на дно. Очікувано, Безслід мала прийти туди, де її чекали найменше. Це твій фірмовий стиль, – останнє було адресовано мені, і я промовчала, неохоче погоджуючись.

– Все сталось як ми і хотіли, але коли вже не потребували, – підсумував Лоуренс.

Я озирнулась, в пошуках зачіпок. Має бути щось, що я могла використати, запропонувати їм в обмін. Під вікном сохли трави, на полицях одна за одною охайними рядами стояли книги, назв яких я не бачила. Перед Лоуренсом на столі лежала папка з паперами, внизу три підписи, темно-сині чорнила, явно перо, а не ручка, поряд офіційна кругла печать, виставлена під правильним кутом, без пробілів і нерівностей.

Я знала одну єдину сім’ю, яка ставилась до документів так уважно і прискіпливо. Це вони відкрили більшість шкіл, це вони спонсорували галереї та музеї, і той музей який я пограбувала теж.

Леден, застарілі до мозку кісток, але завжди вишукані, пунктуальні, точні та виховані. Чому Лоуренс мав їх печать?

Я зібрала думки до купи і промовила:

– Я прийшла шукати прихисток. Можливо, вам огидна думка працювати з особою яка лише цієї ночі увірвалась і обікрала музей, і святі, це не остання моя провина. Дивно приховувати того, хто чинить зло. Але я маю багато інших умінь. Я знаюся на демонах, вмію підкорювати їх, вмію знищувати. Не так як, це роблять легіонери, швидше, легше, краще. За життя я бачила більше мертвих ніж живих. За ночі, які я провела на вулицях, очищаючи їх від потвор, я не помітила інших чарівних які б це робили, і тому думаю, що моє вміння цілком унікальне. Я не прошу прихистку для крадійки, якою була три роки. Я прошу прихистку для тієї, хто може врятувати місто від потвор і зупинити пекло яке сюди прийшло.

Я закінчила, втомлено відкидаючись на крісло, і мені здалось, що за один раз я сказала більше слів ніж колись витрачала за місяць. В будь-якому випадку, це було варте того. Очі Софії тепер загорілись непідробним інтересом, а Лоуренс… Він посміхався. Він знав усе це раніше. З самого початку. Я вирішила, що в майбутньому буду краще зважати на його прозорливість.

Чоловік тим часом рівним, майже незацікавленим тоном перепитав:

– Ти обіцяєш покінчити з Пошестю? Тому ти шукаєш безпеки?

Я не відчувала жодного сумніву, коли казала:

– З вашою допомогою - обіцяю.

– І як саме ти плануєш це зробити?

– Я вмію знищувати потвор. Вмію ними керувати. Я знаю як вони думають, як народжуються і помирають. Бачила мерців певно більше ніж людей.

– І цього достатньо щоб покінчити з прокляттям?

– Якби це було так, я б не просила допомоги.

– Тож ти знаєш секрет, якого не знає МАГ, і поліція, і жодна гадалка в місті?

– Знаю.

Зависла коротка тиша, яку заповнив короткий смішок Лоуренса.

– Дівчино, ти не на допиті, я не буду витягати з тебе слова силою. Я не можу пустити під свій дах когось, кому не довіряю. Тому якщо справді хочеш отримати мою довіру, доведеться поділитися секретом.

– А як щодо моєї довіри?

– Ти маєш моє слово. Тобі нічого не загрожуватиме.

Я скосила очі. Розмова невідворотньо і неминуче заходила в сторону, якої я б воліла уникати більше за все на світі.

– Я знаю, де все почалось і як. Не уявляю, як це припинити. Тому я і шукала когось сильнішого за себе. Це не прокляття як всі думають, просто руни. Це дуже складна система рунов'язі, яка стирає межу між яв'ю і прав'ю. Тоді мерці починають оживати. Тепло не прийде, поки це не буде припинено, і сонце не покажеться. Мерці потроху захоплять цей світ...

– Це зрозуміло. То де це почалось?

– В храмі Вознесених.

Церква Вознесених стала найпопулярнішою сектою з усіх які були в Ур-Пері, а було їх більш ніж достатньо.

Софія зітхнула вже вкотре:

– В це так легко повірити. Вони мені ніколи не подобались. Ви знали, що вони присягають на вірність своєму божеству, приносячи йому в жертву свою улюблену тварину?

"Якби це було єдине, що вони робили..." подумала я, але промовчала.

– В такому разі, – Лоуренс перекинувся поглядом з Софі, і я помітила її маленьку посмішку, схвалення, – в такому разі, ласкаво прошу в книгарню.

Ще вчора липкий страх у кожному русі змушував мене задуматись, чи довго я протягну ось так? Скільки ще щасливих квитків я витягну, перед тим як доля припинить дарувати свою прихильність? Скільки помилок витримає моя кмітливість, і як довго тремтячі руки зможуть виконувати свою роботу?

Сьогодні мені не судилося дізнатись відповідь. Цього дня життя тривало, і я залишила чергову небезпеку позаду, тільки для того щоб зустріти нові, більші, складніші, триваліші. Сьогодні я знайшла безпечне місце. Завтра я знову опинюсь в пеклі.

Я взмолилась до святих, нехай удача веде мене, нехай вона бачить мої старання. Я клялась, що не зупинюсь, аж поки мене не триматимуть за всі кінцівки, не припиню дихати аж поки хтось не забере все повітря. Авжеж, ніхто не відповів на мої молитви. Святі ніколи не відповідають. Мені залишалось мовчки сподіватись і бігти, бігти, бігти.