Багатіїв обкрадати легко - вони не стежать за своїми коштовностями. Вони зухвалі, і думають, що охорони та замків досить. Ніколи не хочуть ставити захисні чари або руни, щоб не зіпсувати цінність своєї речі.

Проте зараз моє вторгнення відрізнялось від інших, адже в цьому місці знали ціну чарів.

За спиною шипіла темна сутність - залишки моїх заклять. Я була одягнена у робоче: чорна роба, лляна сорочка, шкіряні тонкі чоботи і вишита сріблом хутряна накидка. Вона захищала від демонів на вулицях так само добре, як зігрівала вночі. Темне волосся було зібране у високий хвіст, що сягав трохи нижче плечей.

Повільно, врочисто я рухалась уперед. Від світла моїх амулетів блищало скло і дорогоцінне каміння, виставлене на показ. На стелі розкішна люстра теж відбивала сяйво промінчиками, які то спускались на мармурову підлогу, то освітлювали картини на стінах. Дивовижне видовище.

Вишукані широкі сходи вели на третій поверх будівлі, віддаючи нічній темряві у розпорядження. Проходячи вище, я розглядала різьблені поручні та гадала: чому люди бояться чарування, але ніяк від нього не захищаються? Існувало безліч способів зупинити чарівного, проте людям не хотілось думати, що хтось із нас наважиться напасти. Вони вважали, що Легіон їх врятує.

І при всій їх оґиді до мистецтва чар, люди захоплювались чарівним камінням. Певно тому, що каміння не може висловлювати свою думку.

Для того, щоб проникнути в Музей Трьох Свят вистачило пари тижнів підготовки та перерви у змінах сторожів щоб скористатися завчасно зламаним вікном на другому рівні і опинитись усередині.

Варто зауважити, що досвід нашої маленької команди грав ролі не менше ніж недбалість власника музею. Присвячений дорогоціному камінню - дойній корові Ур-Перу - музей користувався неабиякою популярністю, і я дужче нервувала від того, наскільки все було легко.

"Ще й місяць повний. Ніколи більше не піду у повний місяць на завдання" - подумала я, і прикусила щоку: насправді, це все одно моє останнє завдання.

Зупинившись за крок до арки в малу залу я збентежено поглянула назад. Змахом руки вивільнила декілька ниток темної енергії і змогла дотягнутись до засувів вікна щоб повернути їх на місце. Це вкрало у мене десять секунд, і вкраде стільки ж дорогою назад, але чуття шепотіло: так буде краще.

Рубін, що прикрашав чоловічий перстень придбав власник музею особисто, у одного збіднілого але гордого іммігранта пару місяців тому. Перстень мав одну чи дві легенди про себе, декілька визначних господарів і періодичні згадки в посібниках та енциклопедіях, тож можна було думати, що цей амулет відомий у вузьких колах. Мені він став відомий коли Ян віддав доручення його викрасти, і хоча це замовлення довелося планувати значно довше ніж всі інші, я продовжувала переконувати його, що сьогодні забирати рубін зарано. Мене, звісно, не послухали.

Проходячись поглядом номерами експонатів, я михідь оцінювала і самі прикраси. Броши, кольє, персні, тіари, навіть шпильки використовували щоб оздобити їх чарівним каменем і наділити чарами.

Погляд зупинився на скромній підвісці, що губилась серед решти коштовностей. Ото вже оманлива врода! Під номером п'ять-нуль-дев'ять-дев'ять лежав справжній Неджеміт, вісник щастя і війни, талісман удачі та сили. Жовтий попереджав про небезпеку, червоний - про хворобу. Зараз він мав глибокий фіолетовий відтінок з відблисками зеленого. Поряд із Неджемітом було кілька інших відомих талісманів щастя, кохання, здоров'я - всього, чого люди лінувалися досягати самотужки.

Мене вони не цікавили: я прямувала до рубіну.

Він був виставлений у центральній залі під номером дев'ять-вісім-п'ять-п'ять. Ці номери означали вплив на чотири сфери життя: здоров'я-кохання-удача-влада. Що більший номер то більший вплив, але він зовсім не обов'язково мав бути позитивним. Амулети спокійно вбивали своїх власників повсякчас.

Зала мала просторі вікна з трьох сторін одночасно - так каміння чарівно блищало на сонці вдень. Стелю підпирали мармурові колони, а між ними були виставлені футляри з коштовностями. Окрім футлярів залу прикрашали витончені дерев'яні манекени, гарно прикрашені ювелірними виробами, які не мали особливої цінності.

Справжнє чарівне каміння зберігали під склом, по десять прикрас. Кожен виріб мав особливу срібну рамку довкола, яка з першого погляду була звичайною декорацією, а насправді захищала світ від сил чарівного каміння.

Один єдиний амулет не здатен самотужки спричинити руйнації, але десятки їх мали значну загрозу. Скупчення енергії призводило до неконтрольованих подій, бо кожен чарівний камінь мав свою волю, і вона рідко збігалась із нудним лежанням на полиці.

Проте справжні експерти могли б сказати, що найголовнішим захистом простору від енергії каміння були не рамки, а саме скло. Його загартовували чарівні, потім накладали поверх руни і закляття - все, щоб пригнічувати агресію десятка амулетів.

Я знайшла свою ціль: перстень із палко блискучим червоним каменем. Холод не пробіг по спині, серце не схопилося, руки не затремтіли: нічого цікавого, що відбувається коли крадеш вперше.

Чуття підказувало, що має бути якийсь інший захист від крадіїв та вандалів. Я озирнулась в пошуках чогось загрозливого, але не змогла ні побачити, ні відчути.

Тоді я дістала з кишені маленький мішечок, витрухнула на долоню перстень, до біса схожий на справжній. Я сама виростила кришталь який нагадував рубін і створила його оправу. Мої підробки були не точні, але з першого погляду ніхто б не зміг відрізнити їх від оригіналу, а з другого було вже пізно.

Після недовгого приготування я почала справжню роботу. Опустила долоні на холодну поверхню, прямо над рубіном, і вдихнула глибоко, зосереджуючись на сутності, що носила у флаконі на стегнах. Вона слухняно заковзала моїм тілом у пошуках виходу. Скло прогнулось під натиском руки наче гума поки зміюки темної енергії танцювали навколо скажений танець.

Ця сутність допомагала мені творити все що заманеться із матерією, навіть якби я забажала розчинити скло і повернути його назад, як зараз. Долоні пройшли наскрізь і я схопила перстень, міняючи його на підробку. Коли справжній амулет опинилась в посрібленому мішечку, а підробка під склом, чорні стрічки з шипінням розповзлись і розчинились у повітрі. Поверхня футляра блищала як завжди, ніби з нею нічого не сталося.

Не усвідомлюючи цього, я видихнула з полегшенням, а тоді схопилась за серце: його пронизав біль схожий на той коли проколюють груди шаблею. Я навіть не скрикнула, впала на коліна, чекаючи, коли напад скінчиться. В голові запаморочилось, предмети навколо стали не більше ніж кольоровими плямами, а єдиним, що було відчутно - моє дихання. Втягнути повітря і випустити, втягнути - випустити.

Така була ціна за темні чари. Вони як туман пронизували чарівного, що їх намагався підкорити, заповнювали із середини, а потім знищували. Він мучився від болю аж поки остання крапля темряви не покидала його тіло.

Авжеж, світлі чарівні не знали таких проблем: від своїх чарів вони почувались лише здоровіше та спокійніше.

Я відкинула неприємні думки, оговтуючись, і підвелась на ноги. Моє завдання було завершено, тепер залишилось віддати замовлення і повертатись додому. Я витратила значно більше часу ніж планувалось з початку: вже п'ять хвилин була у залі, коли мала б вийти звідси ще на третій.

Раптом вуха смикнулись: двоє піднімались сходами до цієї самої зали. Як же я не почула їх раніше? Напевно, вони зайшли коли я скиглила на підлозі.

Кроки важкі - чоловічі, це все, що я поки знала. Хто вони такі? Невже хтось інший взламав музей? Чи охорона мене викрила? Я загорнулась у накидку, одягла капюшон, щоб приховати обличчя і сховалась в тінь під одним зі стендів. Наступної миті штучне світло засліпило мені очі. Здається, чоловіки зупинились в десяти метрах від мене.

Тихий і скрипучий голос літнього чоловіка сказав:

- Радий, що ви погодились перенести купівлю амулета на тиждень раніше, пане...

- Прошу, ніяких імен, - перебив його низький, юний голос.

- Звісно, вибачте мені. Я думаю, ви усвідомлюєте як ніхто інший, що зараз ми не в змозі утримати усі ці експонати в своїх руках.

- Я очікую, що ви продасте левову частку скарбів ще до початку літа. Шкода. Усі разом вони виглядають ефектніше.

- На жаль, на жаль. Наш директор музею, Антоній, не виходить з кабінету з моменту коли йому до рук потрапила та новина. Він розчарований більше усіх нас. Ви не бажаєте придбати декілька прикрас одночасно? Це б значно заспокоїло йому душу, що амулети зберігатимуться у надійної людини а не випадкових... громадян.

Юначий голос розсміявся:

- Боюсь, мої очі ширші за мій гаманець. Сьогодні я заберу лише... оу.

- Щось не так?

Голос юнака трохи стих і пришвидшився.

- Гм... перепрошую, замислився. Сьогодні я заберу Неджеміт.

Брови поповзли догори, а з вуст злетів беззвучний смішок. Музей Трьох Свят продає свої експонати!

- Неджеміт? А мені казали про Рубін... вибачте, я певно щось переплутав. Так, звісно, сюди.

Ур-Пер славився видобутком чарівних коштовностей і кожен в місті тим чи іншим чином був до них причетний. То була загальна справа, щось, що належало кожному, і всі хоча б раз на рік ходили в Музей подивитися нові чарівні експонати, пригадати свою історію, свою гордість. Я не уявляла масштаб обурення, коли б люди почали розуміти що їхні скарби розпродають.

Все через новий закон який забороняв "одночасне утримання декількох чарівних предметів в одному приміщенні". Для закладів по типу цього музею виділили спеціальні умови, за якими вони могли продовжити роботу позбувшись лише небезпечних експонатів. Їх мали знищити спеціальні органи, але директор музею розсудливо зіграв на випередження і почав продавати свою колекцію, бажаючи зберегти її хоча б так.

Чи була це причина такого поспіху Яна? Можливо, він боявся, що замовник вирішить просто викупити рубін, і ми втратимо гроші. Як розумно, як передбачливо. Мені лишалось тільки дивуватись його чуттю.

Я визирнула зі свого куточка, щоб роздивитись навколо. Чоловіки стояли до мене спиною, розглядаючи Неджеміт, який я сама нещодавно оцінювала. Пристаркуватий пан у простій формі екскурсовода щось тихо розповідав молодому чоловікові з білим зібраним у низький хвіст волоссям. Він мав зв'язки з відьмами і не приховував цього: лише надприродні як вони могли б так висвітлити пасма.

"Нахабний", - подумала я.

Чоловіки вирішили питання з документами і білокурий парубок розвернувся в мою сторону. Я знову забилась під стіл, слухаючи його повільні кроки, що наближались.

- Це просто неймовірна колекція, - сказав він. Голос був гучний і мелодійний, дивний акцент приховувався в говірці: я б не могла сказати з якої він країни родом, - сумно знати, що вже скоро тут не залишиться більшості чудових амулетів... Ви не думали розділити виставку на декілька?

Старий продавець розповів, що вони дійсно планують перенести половину виставки в інше місце, щоб зменшити кількість чарівних амулетів на будівлю, але найсильніші з них все одно доведеться продати.

- Антоній дійсно любить свою справу якщо готовий піти на такі труднощі заради неї, - сказав молодий чоловік із повагою в голосі.

- Мушу запитати, адже ви створили враження надзвичайно розсудливої молодої людини. Чи ви б хотіли взяти участь у створені другої виставки? Ми досі не знайшли гідної кандидатури, тож ваша участь буде високо оцінена.

Чоловік зробив кілька нетерплячих кроків повз мене і відповів:

- На жаль для вас і на щастя для себе, я вже повністю зайнятий власною колекцією чарівних книг. Скажу чесно: ще не придумав що з нею робитиму найближчим часом щоб урятувати від МАГа.

Незалежна організація МГА офіційно перекладалась як Миротворча Громадська Адміністрація. Люди ж своєю чергою обізвали її МАГом, що було до болю іронічно, враховуючи їх діяльність.

Трохи розчарований голос старого екскурсовода сказав:

- Я очікував цю відповідь. Але думаю у вашому оточені мають бути знайомі з вільним часом і щирою любов'ю до магічних амулетів. Я не наполягаю.

- Добре, я поцікавлюсь у свого оточення, - протягнув чоловік, зовсім не обнадійливо, майже неуважно, - Що ж, на цьому все? Треба підписати ще щось?

- На цьому все. Звісно, враховуючи обставини ми не вказуємо своїх покупців, тому буде чудово, якщо в найближчому майбутньому не з'явиться жодних згадок про цей магічний камінь, для нашої спільної безпеки.

- Я розумію. Дякую за застереження, - знову серйозним тоном заговорив білокурий, а тоді невимушено виправив, - Зазвичай не говорять слова "магічний", для амулетів це трохи принизливо. Кажіть "чарівний" натомість.

- Запам'ятав, - легко погодився чоловік і посміюючись додав, - Ви, молоді, завжди чіпляється до дрібниць. Я проведу вас до виходу, щоб ви не заблукали у темряві.

"Наївний" - подумала я. Наврядчи у покупця такого унікального амулету були якісь проблеми із прогулянкою в темряві, але, схоже, екскурсовод не усвідомлював, що спілкується не з людиною, а щонайменше відьмаком. Або ж вихованість змушувала його запропонувати допомогу кожному.

- Нема потреби, - з посмішкою відповів чоловік, і раптом додав, - скажіть, чи вам відомо що цей рубін з цифрами дев'ять, вісім, дві п'ятірки є підробкою?

Моє серце зробило стрибок у п'яти і назад.

- Перепрошую? - шоковано випалив старий.

Відьмак солодко протягнув:

- Я просто хотів переконатись, що вам це відомо.

- Це неможливо. Цей рубін ми придбали зовсім нещодавно, два місяці тому він був ідеальної якості. Я особисто його перевіряв.

Юнак посміхнувся:

- В такому випадку хтось підмінив цей камінь. Що ж, на добраніч!

- А... Ну звісно... Добраніч...

Бідний дідусь кинувся до стенда щоб перевірити дорогоцінний камінь. Він схопився за скло і нахилився так низько що напевно лишив відбиток щоки. Не в змозі нічого розгледіти, він поліз за своїми ключами.

"Чудово, відкрий це скло, підірви нас тут" - сердито подумала я.

Вночі, у світлі повного місяця, амулети переповнились енергією. Переповнились і концентрували її, ніби воду що наповнювала гумову кулю. Дивно, що чоловік такої професії цього не знав. Відкрити скло зараз все одно що лопнути резину і дати воді вільно гуляти по світу.

Поки я подумки нарікала, дідуган вже знайшов потрібний ключ і тремтячими руками відчиняв футляр. Я зробила різкий мах вільною рукою і невидима нитка темної енергії полетіла в сторону дідуся, вибиваючи у нього ключ із рук.

- От зараза! Покровителю, змилуйся...

Чудово, ще один вірянин. Я закотила очі, і послала іншу нитку яка заблокувала скло на місці. Тепер що б не сталося, воно не поворухнеться, тільки...

Раптом десь праворуч задзвенів малесенький дзвоник. Дідько! Ці механізми стояли тут і там, реагували на імпульси енергії. Вони називались резонатори. Їх розвісили на вулицях щоб ловити непростих за незаконним чаруванням, але хто знав, що у будівлі вони теж будуть? І як я їх не помітила коли зайшла?

Екскурсовод перестав шукати на підлозі ключ і нажахано втупився у дзвінок. Він знав що це означає. Поряд чарівні.

- Будь ласка... Молю вас, не вбивайте мене сьогодні. Я не...

"Та нащо ти мені, в біса, здався?" - роздратовано подумала я. Нав'язлива ідея, що всі чарівні вбивці, вже переходила всякі межі.

- Будь ласка...

- Та йди вже! - крикнула я, трохи змінюючи голос на нижчий, а через довге мовчання, я звучала хрипло і погрозливо. Не очікуючи такого повороту, дід смикнувся і підвівся на ноги. Він повільно пройшов залою на вихід. Дзвоник стихав. Ключі перестали дзвеніти одне об одне як скажені. Нарешті настала тиша, і...

І я почула кроки охорони.

Очі знову закотились самі по собі, а руки тим часом розкидували ниті то туди, то сюди, щоб якомога більше дзвіночків видавали звук і збивали з пантелику охоронців.

- Що сталося? - спитав низький грубий голос.

Я непомітно визирнула зі своєї схованки, щоб переконатись, що охоронець має захисні рукавиці. Зазвичай їх оснащували електрошокером, щоб боротися зі злочинцями. Один удар і я б не змогла чарувати хвилин сорок.

- Підробка! Рубін підробка!

"І що зміниться від того, що ти кричиш як божевільний? Чому не можна просто тихенько піти геть щоб я могла все прибрати і втекти?"

- Він ще там! Непростий ще там!

Вікно. Іншого виходу не було, адже охоронці мали зброю щоб лишити мене без чар, а вступати з ними у рукопашний бій я не хотіла. Однією ниткою енергії я розбила вікно, а іншою спробувала дотягнутись до їх рукавиць, щоб знешкодити механізми. Десяток резонаторів відчайдушно окампанували моїм діям.

Крок з-під меблів, засліплені очі, окрім діда чоловіків двоє: один високий, один понижче. Я стрибнула на підвіконня, але тут же зіскочила назад бо службовесь ледь не схопив мою ногу. Один дотик тієї перчатки коштуватиме комусь життя.

Я знову вистрибнула, на цей раз у глибину зали, легко відштовхнулась від підлоги, і от я вже біля виходу. Та шипляча сутність, яка намагалась знешкодити рукавиці першого охоронця розігналась, щоб зв'язати йому руки, а він тим часом, не помічаючи, її побіг за мною. Із легким запізненням я зрозуміла що випустила забагато чарів одночасно, а в приміщенні як це, де на кожному кроці крихкі футляри...

- Розійдіться... Розійдіться ж ви, бовдури! - шепотіла я, намагаючись протиснути свої нитки подалі від стендів.

БУМ!

Енергія зустрілась зі склом. Гучний дзвін, уламки полетіли крізь залу, збиваючи найближчі манекени, четверо тіл відвернулись і впали від вибуху, щоб вберегти обличчя.

Настала тиша, в якій було чутно лиш сопіння двох охоронців, що були найближче до аварії, і скиглення екскурсовода.

Один з них, той що нижчий, стояв за манекеном, тому в нього жоден уламок скла не потрапив. По руці високого досить жваво розповзалась кров. Він вилупився на мене і свого колегу переляканими очима.

- Тут є бинт чи джгут? - спитала я, швидко підходячи до чоловіка.

- Ем...

- Є! Зараз, зараз, - то був екскурсовод, що стояв так далеко, що йому навіть не обов'язково було нахилятися.

- Не намагайтесь мене схопити, - попередила я, - Якщо спробуєте - я вас знерухомлю. Я вмію зупиняти кров, і допоможу.

- Не підходь до мене! - налякано закричав поранений чоловік.

- Ти ж сам хотів мене арештувати, а тепер боїшся - зауважила я.

Поки двоє лежали я встигла знешкодити їх рукавиці, тому зараз без остраху наближалась. Я хотіла лише витягти скло і зупинити кровотечу, щоб ніхто не смів спихнути на мене випадкову смерть охоронця.

Він смикнув руку, але я не дала йому відповзти, замість цього розповсюджуючи чари довкола. Під темними закрученими дугами енергії скло перетворилось на пісок, а кров зупинилась сама собою, коли я провела долонею по рані. Я одразу отримала за це "подяку" у вигляді крику чоловіка.

- Прокляття на мене накладаєш?

Він смикнув плечем з такою силою що я ледь не впала на спину. Намагаючись впоратись з рівновагою я повернула годову, випадково відкидаючи капюшон.

- Мати рідна! Це ж дівчисько! Ще й таке...

Не в силах впоратись із цим цирком, я вже збиралась піти геть, аж раптом люстра наді мною похитнулась. Дзвін пролунав у повітрі, а паркет під ногами підозріло задимився, ніби поверхом нижче вже розгоралось полум'я.

Кляте розбите скло.

- Це амулети, - пояснила я охоронцям, чиї обличчя перекосилися від здивування та страху, - потрібно швидше сховати їх у срібні контейнери. Де вони у вас лежать?

- У сусідній залі! - крикнув екскурсовод, повернувшись якраз вчасно із безкорисним джутом, - Скільки треба?

Я швидко перерахувала амулети, які залишились без контролю. Їхня енергія виходила назовні так швидко, що прикраси почали сяяти різними кольорами.

- Дев'ять.

- Ви, пані, все-таки віддайте той рубін, що забрали. Я принесу десять контейнерів, щоб точно вистачило.

Люстра над нами продовжувала гойдатися, розсипаючи бризки світла по всій залі. Сотня фальшивих кришталиків на ній бриніли, перебиваючи резонатор, що лунав раніше. Я завмерла, охоплена передчуттям неминучих проблем, які, як я знала, Ян ненавидів усією душею. Про крадіжку стало відомо менш ніж через п'ять хвилин, мої чари викрито, і як і обличчя. Я живо уявила реакцію шефа, коли він дізнається про це.

Довкола нас застрибали язички полум'я, мені в обличчя дмухнув несильний вітерець, і я відчула, як будівля злегка хитнулась.

- Тікайте, - якомога спокійніше вимовила я, розуміючи що втекти звідси так просто їм не вдасться, - Де кляті контейнери?!

Ситуація ставала гірше не за хвилини, а за секунди. Полум'я охоплювало залу швидше, ніж якби її всю змастили гасом напередодні, загорялися одне за одним манекени і килими на підлозі, створюючи їдкий дим. Вітер посилився, і нас знову похитнуло ніби від удару. Я втрималась на ногах, а охоронці попадали від раптовості.

Сотні полум'яно-чорних ниток енергії вирвались з моїх рук, придушуючи то вогонь, то вітер, то землетрус. Скажені амулети сяяли всіма кольорами веселки, безліч променів яскравим світлом стрибали по залі, а мої чорні нитки наздоганяли їх: що то було за видовище! Навіть охоронці, помітивши вибухи сяйва навколо себе, не змогли відірвати погляд.

Я старалася з усіх сил, але енергія, що я носила в кришталевих флаконах на поясі закінчувалась, до того ж чим довше я чарувала, тим складніше мені було втекти звідси, не втративши свідомість від болю.

- Та рятуйте ж свої сраки! - роздратовано крикнула я через плече, але одразу зрозуміла свою помилку: світло вимкнулось, а зала заповнилась димом, що душив і обмежував видимість.

Будівля знову затремтіла, і по стіні пробігла маленька, багатообіцяюча тріщина.

Пожежа швидко поширювалася, вогонь перекинувся на завіси і стелю. Один з охоронців, високий, відчув себе рятівником вечора і кинувся до вогнегасника, намагаючись зупинити полум'я.

- НІ! - скрикнула я: чарівний вогонь був невразливий до звичайних методів гасіння, чого цих телепнів навчають у школах?

Але було пізно: замість того, щоб слухняно погаснути від піни, полум'я запалило вогнегасник. Чоловік зреагував миттєво, відкидаючи його від себе, і вже за секунду стався новий вибух, заплямовуючи багатостраждальну залу білою рідиною.

- Дідько! - вилаявся охоронець, відступаючи: незначний опік, сам винен.

Я, стоячи із розкритими долонями та стрічками енергії по всій кімнаті, зосередилась на амулетах. Потрібно було гасити їх, не пожежу. Кожна хвилина зволікання могла призвести до вибуху чар, які шкодять значно більше ніж вогнегасники. Серце закалатало, залишки темних сил витікали з моїх рук.

"Терпи, терпи, терпи..."

Нарешті! Прибіг дідусь із стопкою витончених срібних контейнерів і налобним ліхтариком. Він наближався до розбитого стенду, намагаючись не наступити на скло.

- Не чіпайте їх руками, одягніть рукавиці, - попередила я, зриваючись на хрип.

- У мене нема...

- Дай сюди, - підбіг інший службовець, той, що низький, і почав закидати по одному амулету в кожнен контейнер.

Вітер заревів сильніше, тріщина розрослась з жахливим хрускітом по всій стіні та перейшла на підлогу.

- Швидше... - несвідомо шепотіла я, з останніх сил утримуючі силу амулетів, що лишились. Це було схоже на штовхання, вони свою енергію штовхали назовню, а я намагалась заштовхати її назад усередину.

В очах потемніло, звуки віддалялися, я втрачала свідомість.

І раптом вітер стих, люстра перестала гойдатися, підлога перестала трястись і тріскатись, килими і картини перестали горіти.

Нарешті, коли дев'ятий амулет запечатали, після секундної тиші, та нещасна люстра впала в центр зали, розлітаючись на мільйон хрусталиків. Один з них прилетів мені прямо в щоку, повертаючи до реальності болем.

Я скористалась заминкою і стрибнула на вікно. Третій поверх, але байдуже: тіло чарівного не ламається від подібної висоти.

- Пані! Пані непроста, немає сенсу тікати!

Посмішка промайнула у мене на обличчі: він помилявся. Перемахнувши через тин і парковку я кинулась на дорогу, переставляючи ноги так швидко як могла, поки мене охоплювали холод і біль. Відчайдушно всміхнулась повному місяцю над головою. Я попереджала що не можна красти у повний місяць! Нарешті, за пів години бігу, я знайшла непоганий дах для того щоб застрибнути туди, ніким не помічена. Там я скрутилась калачиком, дозволяючи темним чарам отримати своє, і впадаючи у безкрайній відчай.