05:00, субота

Я лежала на даху багатоповерхівки. Навколо мене крутились примарні тіні: нешкідливі демонята. Під будівлею темний чіткий силует явно хотів набути людської форми, але виходило щось тваринне, жалюгідне в його подобі. Мені майже стало його шкода. Цей демон вже декілька ночей блукав світом яві, намагаючись вполювати живу душу, але був надто млявим для цього, і хитрості заманити жертву в у схованку не вистачало.

Знищити його було б дуже просто – притиснути до стіни і проколоти ядро в районі грудей, а тоді зібрати сутність у склянку і носити з собою аж поки не знадобиться. Проте я не прагнула цього. Порожніх посудин для демонів залишилось не так багато, і я хотіла зберегти їх для сильніших потвор. До того ж, він би не спричинив шкоди людям, хіба що налякав якусь літню жінку. Ну і нарешті, я була виснажена, тож обирала тихо лежати і спостерігати за наближенням світанку, і всіма іншими нечистими, що блукали вулицями.

Роздратовано відмахуючись від тіней, я обдумувала свої помилки. Батько з дитинства вчив мене робити так щоразу, навіть після успішних завдань.

Їх було багато, більше ніж завжди. Але, чесно кажучи, цього б не сталось, якби чоловік із білим волоссям не видав, що рубін несправжній. Чому він це зробив? І як він так швидко здогадався?

Я занурила руку в кишеню за посрібленим мішечком. Рубін там залишався в безпеці, аж поки власник не одяне його і не підкорить своїй волі. Але я могла хоча б роздивитись амулет заради якого пережила це пекло.

Я заспокоювала себе: принаймні, я не пішла з музею з порожніми руками і виконала частину завдання: забрати перстень з рубіном. Я потягнулась за мішечком, витрусивши вміст собі в руку.

Але в мішечку мене чекала чергова ганебна підстава за ніч.

Там не було персня.

На долоні хитро поблискувала підвіска із Неджемітом.

***

Руки швидко, майже автоматично креслили заплутане коло рун, яке мало б створити пастку для потвор в радіусі кілометра навколо мене. Я хотіла захопити свідомість усіх демонів одночасно, щоб вони показали мені де ховається відьмак із моїм рубіном.

"Тільки б знову не напартачити..." пролетіла думка, яку я миттєво вигнала з голови.

Не напартачу.

Я непогано знаю руни. Можливо, дуже добре. І навіть якщо я ніколи не робила саме таку рунов'язь, кожну з них окремо використовувала не раз. Все вийде.

Втративши відчуття часу за роботою я не помітила як ранкові вулиці заповнились людьми, що поспішали на роботу, а сонце піднялось над дахами, на одному з яких я досі сиділа.

Нарешті, за півтори години скурпульозного виписування знаків я отримала цілком задовільний результат.

Рунов'язь складалась з трьох кіл, найбільше з яких було захисним, середнє для демонів, а центральне - для мене.

Я врахувала все: час доби, погоду, можливу невдачу, бажаний успіх. Руни давали мені повну владу над демонами і їх спогадами, але одночасно захищали від них людей. Блискуче, чудово. Я із задоволенням поклала блокнот собі на коліна і занурилась в медитацію.

Мене охопила темрява, з якої час від часу виринали образи міста. Перед очима замиготіли сотня картинок, які зараз споглядали демони, а у вухах задзвеніли голоси людей, шум машин, виделок, паперу, вітру. Я зосередилась на тому світлому волоссі, недбало зібраному у низький хвіст. В очах аж зарясніло від усіх світловолосих людей, що я побачила, але жоден з них не був тим самим чоловіком. Тоді я пригадала його голос, але так само нічого не знайшла.

Розчарована, я зібралась закінчувати медитацію. Скільки сил, скільки часу, і все для чого?

Певно, багач живе не в центрі. Певно...

- Ти мене шукаєш? - спитав низький мелодійний голос у мене над вухом.

"Лихо!"

- Якщо хочеш погомоніти, я снідаю на ганку "Розмарії". Неджеміт покаже куди йти.

Приголомшена, я впала на підлогу, виринаючи з медитації. Мене ніби прокрутили і викинули на тверді черепиці. Важко дихаючи, я намацала Неджеміт. Покаже? Він нічого не показував. Я одягла підвіску на шию тремтячими руками, і приготувалась до найгіршого, але натомість, бузковий камінь рясно почервонів.

"Та невже..."

Мене не охопили жага помсти і зневіра, я не відчула голоду і гіркого присмаку теж. Натомість дивне захоплення вселяла підвіска, наче радіючи, що я наважилась нею володіти. Від ніг піднявся туман, я струхнула кінцівками, сповнена чужої, теплої сили. Це було ніби випити келих води у засушливий день, ніби з'їсти супу після тижнів голоду.

Поспішаючи, я зовсім забула, який неслухняний був цей амулет останні роки. Він не визнав господарем ані дорослого чарівного, зі здібністю бачити крізь предмети, ані лідера культу, що хотів за допомогою Неджеміта приготувати ліки від всіх хвороб.

Їх обох знесла важка хвороба невдовзі після невдалої спроби підкорити Неджеміт. А мене він послухався? Оце везіння.

Я навмання дістала стрічку енергії, яка тепер сяяла не чорним, як мої фірмові темні чари, і не золотим, якими були чари світла, а пурпуровим, як сам Неджеміт. Напевно, так він виявляв свою оригінальність, адже секунди тому я могла б поклястись що камінь був криваво червоним.

Невидима для перехожих сяюча лінія розрізала простір і щосили кинулась на пошуки відьмка з білявим волоссям, а слідом за нею помчали інші стрічки. Я продовжувала розважати себе іграми з енергією, коли одна зі стрічок раптово сколихнулась. Вона знайшла ціль!

Я прибрала усе павутиння енергії залишивши одну єдину нитку і кинулась наздоганяти. Вона поступово виводила мене з житлових масивів у людні місця, а тоді я зрозуміла, що ми прямуємо в центр, на Круглу площу або Шальний провулок.

"Звісно, де ще він міг розгулювати", подумала про себе я, і пришвидшила біг.

На мене блимнув худорлявий молодий поліцейський обабіч дороги. Я зупинилась на мить, але люди не бачили заклинання, тож перейшла на спокійний крок.

Чоловік тримався в тіні, щоб сонце не сліпило очі, а його єдиною роботою було пильнувати можливих правопорушників. Дурне заняття: як він зможе відрізнити звичайну людину від злочинця? Ось ми дивимось одне одному в очі, дві довгі секунди, у мене завмирає серце, але як він зможе зрозуміти що я - та сама Безслід, кого вони розшукують вже третій рік? Стається саме те, що і зазвичай, поліцейський байдуже відвертається, я полегшено видихаю, ми розминаємось, за десять кроків він вже далеко позаду.

Забачивши чорну уніформу зі срібним молодим місяцем на погонах, я опустила очі, стискаючи кулаки. Поліція мене не лякала, Легіон Рівних - так.

Цей молодий офіцер також був новобранцем, так само виставлений патрулювати вулицю як бідося у блакитно-білій формі. Але яка ж величезна різниця була між цими новачками! Суворий холодний погляд, що так і кричав про статус офіцера, пронизував усіх перехожих, включно зі мною. Його обличчя було змарніле і втомлене, руки на робочому поясі, ноги на ширині плечей - наче хтось стежив, щоб офіцер ні на секунду не виходив з робочої стійки.

На відміну від поліцейського, легіонер не міг взяти і відійти на метр в сторону, щоб сховатись у тіні від сліпучого сонця, адже за порушення позиції міг отримати покарання. Природно, він був надзвичайно злий і прискіпливий у своїй роботі.

Легіон Рівних існував як дочірня організація МАГа. Злий собака, який виконає будь-яке доручення Адміністрації. Легіонери там були видресувані, без жодних особистих уподобань і думок. Якщо їм наказували когось знайти, вони знаходили, якщо вбити - вбивали. Вони вміли струмом відбирати у чарівних енергію, у них навіть були спеціальні машинки в руках, які гули і свистіли, щоб розпізнати в особі людину чи чарівного.

Я ухилилась від крижаного погляду новобранця, продовжуючи свій шлях.

Обличчя відьмака було видно здалеку. Він невимушено розвалився на терасі у ресторані "Розмарія", і дивився прямо на мене, посміхаючись. В руці він тримав мою нить енергії, то намотуючи її собі на палець, то погойдуючи.

Чоловік близько двадцяти п'яти років був високим, мав широкі плечі, волосся сягало йому нижче лопаток. Усмішка, з якою він дивився на мене, не була ні образливою, ні самовдоволеною. Він просто трохи розтягнув губи, виражаючи привітність і одночасно запрошуючи.

Всю ніч я пригадувала біле волосся, весь ранок не зупиняла пошуки незнайомця, і тільки тепер зрозуміла що не знаю про що, власне, нам говорити.

Я підійшла до його столу, сіла навпроти. Він тримав філіжанку кави, дуже витончено. Тільки справжні еліти випивали таку маленьку порцію кави в подібних закладах, де один келих води міг коштувати як повноцінний обід для маленької сім'ї.

– Як тебе звати? – спитав він, ввічливо і в лоб.

Ім'я чарівного це ключ до його волі. Вправні, по-справжньому могутні заклинателі могли підкорювати людину дізнавшись одне її ім'я.

– Якби я спитала те саме, ти б мені не відповів, - сказала я, вважаючи себе надзвичайно розумною.

– Мене звати Джон Лоуренс, - безтурботно представився він.

Я на секунду завагалась.

"Яке дивне ім'я. Ніхто в Долині Героїв таке не носить. Він його вигадав? Якби хотів замаскуватись, обрав би щось менш екзотичне."

– Гаразд.

Він прищулився, і ми зустрілись поглядом. Його очі, чорні, порожні, були останнім, що я бачила перед тим як світ навколо змазався в одну нерозбірливу пляму, а тоді я ніби опинилась в іншому місці, в сірій крамниці, на потрісканому кателі, з липкими від пудри долонями. Мені було, здається, шість років. Чоловік, великий, пітний, злий, замахнувся щоб дати мені затріщину.

"Злодюжка!"

Кинулась тікати, розмазуючи сльози липкими від пудри руками. Сніжна вулиця, зірване дихання, хрипкий голос:

"Батько!"

"Не чіпай мене руками."

Я щось нерозбірливо бурмотіла:

"Де ти був? Де ти був?"

"Не взяла їжі - голодуй."

Міраж обірвався, різкий подих повернув мене в реальність.

– Я підозрюю, ти хочеш знати навіщо я забрав крадений рубін і підмінив його на цей Неджеміт? – все так само невимушено спитав він.

Більше я хотіла знати як він це зробив, але здоровий глузд підказував, що корисніше буде дізнатися його версію, тому я просто кивнула.

– Це дійсно цікаве питання, –похвалив він сам себе, – я поки не маю остаточної відповіді. Чи можна поцікавитися, навіщо ти вкрала рубіновий перстень?

Я знизала плечима:

– Замовлення.

Лоуренс відпив та знову заговорив:

– А чи знаєш ти силу Неджеміта? Певно, знаєш, бо вже одягла його. Чи відомо тобі, що останній його власник загинув більше ста років тому?

Я вигнула брову і не відповіла.

– Це дуже небезпечний амулет, – сказав він, хоча і не виглядав стурбованим.

– То навіщо ти дав його мені?

Чоловік звузив очі і поставив філіжанку на блюдце.

– Мені було цікаво.

Всередині здійнялась хвиля обурення:

– Я рада вдовольнити твою цікавість. Неджеміт не був надійно зазищенний і спричинив хаос. Я ніколи не промазую, але цього разу закляття полетіло в інший бік, розбило захисне скло. Закладаюсь, через цю штуку.

Лоуренс повільно кивнув.

– Але ж який він могутній. Тобі лестить, що він підкорився?

Питання було простим, таким очевидним, що у мене не знайшлося відповіді.

– Навіщо ти шукала мене? – Лоуренс не став чекати відповіді і розпитував далі.

Камінь, що я покручувала в руках впав на груди, поки долоня стискалась в кулак.

– Рубін... Я маю віддати його замовнику.

Лоуренс сперся на спинку стільця і всміхнувся.

– Ти зробила таку гарну підробку, що повинна знати кому належить амулет. Там була підказка.

– Гравіювання, – лише вимовила я.

Перстень належав сім'ї Естерлан, які приїхали в Ур-Пер з Заходу три покоління тому.

Лоуренс дістав з кишені перстень, камінь привітно блимнув червоним на сонці.

– Так. Ти знаєш хто твій замовник і чому йому потрібен цей рубін?

Я похитала головою: не любила знати подробиці справ, якщо вони не стосувалися мене безпосередньо.

– Найменший син Естерлан отримав цей перстень у спадок, як єдиний чарівний, але його дід вкрав амулет і продав у музей, щоб сплатити свої борги. Антоній, це директор музею, навідріз відмовився продавати нам його назад, він вважав це таким надбанням музею...

– Але вчора тобі пропонували купити декілька амулетів. Я не думаю, що він би відмовив.

– Тоді ти вже забрала справжній перстень, а я зовсім не зацікавлений віддавати три тисячі за кришталь і фольгу. Тож я швидко, як кажуть люди, перевзувся, і обрав Неджеміт. Безумовно, дорожчий, сильніший, з характером... Але я збився з теми. Коли ми зрозуміли, що рубін нарешті можна купити, збирались скасувати вашу вилазку і зробити все по-людськи. Естерлан молодший не встиг сказати Яну, що замовлення відміняється, а він почав операцію на тиждень раніше, щоб не втратити гроші. Тепер замовник може отримати свій перстень через мене, і ви не отримаєте нічого, або ж ви можете віддати рубін самі, і тоді він буде вимушений платити. Чи віддам за цих умов я тобі рубін, таке питання ти маєш задати.

Я витріщилась на нього і повільно кивнула. Ніби в пастці я забувала навіть дихати.

– Віддам.

Він штовхнув перстень до мене. Я недовірливо його оглянула: це був оригінал. Тоді я повільно потягнулась, щоб зняти Неджеміт з шиї.

– Як гадаєш, він підкориться мені? – запитав чоловік, беручи кулон до рук.

Камінь помутнішав, ніби противлячись. Лоуренс навіть не намагався його одягти.

– Це вередливий камінь, – сказала я, – Він не кориться, а корить. Випробовує. Непростий, що його носить, має бути хитрим, сильним, витривалим і стійким. Він повинен мати віру в серці та клепку в голові, бути впевненим і сміливим. Це камінь з характером, і часто сіє хаос та розгром там, де немає духовної стійкості... як вчора.

Лоуренс посміхнувся і байдуже кинув:

– То чому він підкорився тобі?

Я застигла з порожніми руками. Сили, що сповнювали мене протягом десяти хвилин, швидко покидали тіло, я знову була слабкою і млявою.

– Можливо, ми погано розуміємо цей амулет, - нарешті сказала я, щиро сподіваючись що не виглядаю розчарованою.

– Тож?

– Я хочу думати, що гідна його вибору.

Лоуренс сховав підвіску в кишеню. На секунду мені все стало ясно:

– Ти теж хотів зі мною зустрітись. Це все, все заради цього. Навіщо?

– Ти дізнаєшся, коли станеться все, що повинно статись. До того я не турбуватиму долю.

Була й інша проблема.

– Навіщо ти видав мене? – прошепотіла я, не здатна приховати образу, – Теж з цікавості?

– За ці незручності я прошу вибачення.

Мою увагу привернув листоноша з величезною стопкою паперових оголошень в одній руці і банкою клею в іншій. Лоуренс прослідкував за моїм поглядом.

Працівник підійшов до ліхтарного стовпа щоб наклеїти аркуш паперу. Тоді перейшов до наступного. Зосередивши свій зір на одній єдиній точці я побачила портрет. Під картинкою містився напис:

"Розшукується Безслід. Дівчина підліток. Непроста. Надзвичайно небезпечна. Якщо зустрінете її - тікайте, і неодмінно сповістіть Легіон Рівних. Борімося зі злом разом!"

Моя спина похолола від жаху. Прочитавши текст, білявий присвиснув:

– Це коли ж ти встигла показати їм обличчя? А автограф, часом, не лишила?

Я мовчки зблідла, бажаючи одного: провалитися під землю і ніколи більше не існувати.

– Думаю, вони запам'ятали мене коли я намагалась загасити полум'я, – сказала я нервово постукуючи пальцями.

– Тобі варто бути обачнішою, – посміявся Лоуренс, – І поспішати.

Я глянула на годинник і зрозуміла свою помилку: зустріч з Яном мала початися три хвилини тому. Коли я знову підняла погляд, Лоуренса поряд не було.