Осінній ранок оживає під лагідним промінням сонця. Легкий вітерець ніжно грає з листям, що тихо опадає на землю. Королівський двір переповнений життям та активністю. Покоївки та дворецькі бігають зі сторони в сторону, виконуючи свої обов'язки з великою ретельністю. Колірні плями осіннього ландшафту розносяться по всьому двору - від яскравих жовто-червоних дерев до м'якого зеленого газону. Всюди відчувається запах свіжого повітря, даруючи неповторну атмосферу осінньої прогулянки.

   На обличчі королеви Шарлотти з'являється легка посмішка задоволення. Вона спостерігає за жвавим рухом надворі, відчуваючи себе єдиною володаркою цього чарівного місця. Її присутність надає дворові особливого вишуканого шарму та гідності.

   Ніколас Ревелдта ступив на балкон своєї кімнати, дозволяючи сонячним променям огорнути його фігуру. Його погляд зосередився на фігурі королеви, що граціозно прогулювалась по подвір'ю. Її вродливість пронизувала його серце й надавала відчуття, ніби час зупинився.

   Шарлотта, витончена й чарівна, вабила його очима аквамаринового сяйва. Синє волосся спадало на її плечі, створюючи гармонійний контраст з блідою шкірою. Пухкі рожеві губи, ніби квітка, привертали увагу і залишали незабутній слід у його думках.

   Чоловік не міг стримати своїх почуттів, які лунали в його серці. Кожен її рух, кожен погляд, надавав йому впевненість, що вона є однією з найпрекрасніших істот, які коли-небудь існували. Він прагнув спостерігати за нею вічно, утопаючи у її неповторній красій. Спостерігаючи за нею, Ревелдта знав, що його серце належить лише їй. У цьому особливому моменті, він бажав, щоб вся його доля переплелася з її власною, щоб вони двоє були об'єднані назавжди. Він був готовий боротися за її кохання і захищати її від усього злого, навіть якщо це означало стати проти всього світу.

   Тут він бачить як Олівер підходить до королеви. Його серце закувала злість, а ревнощі витіснили розум. Його брат безсоромно цілував руку Шарлотти та обіймав її за талію, ніби він мав на це право. Ніколас відчував, як його тіло наповнюється напругою, а очі палкою ненавистю.

   Олівер спробував зачарувати Шарлотту своїми поглядами. Його очі були сповнені хижої впевненості, знаючи, що Ревелдта не здатен нічого зробити. Цей образ викликав у чоловіка сильне бажання вдарити свого брата, покласти кінець його жалюгідній виставі. Проте, він утримався, затиснувши зуби й відвернувши погляд.

   Злість та розчарування в душі Ніколаса врешті-решт перемогли його бажання помститися. Він повернувся до своєї кімнати, змусивши себе тримати при собі свої ревнощі. Брата можна було проклясти, але він знаходився під владою королеви, а Шарлотта... вона була недосяжною і більше не його. Його серце все ще боліло від розчарування та заздрості. Він відступив до вікна, виглянувши на двір, де все нагадувало йому про Шарлотту та Олівера. Він змушував себе зосередитися на своїх думках, гнучко стримуючи свої емоції, бо він знав, що ця боротьба безсила.

   Тут двері відчинилися і до кімнати зайшов граф Хант.

- Вітаю вас. - Ніколас швидко вклонився.

- І я тебе теж, Ніколасе. - відповів він посміхаючись.

- Ви щось хотіли? - все ще намагаючись заспокоїтись запитав Ревелдта.

- Нічого особливого. - граф пройшов до балкону. - А ти чого такий схвильований?

- Жахіття наснилося...

- Ммм... - Хант оглянув королівський двір. - Напевно, у твоєму жахітті був Олівер?

- Що?... - його очі широко відкрилися. - Чому це ви... - він нервово поправив краватку.

- Цікаво... Ти хочеш позбутися рідного брата?

   Слова графа проникли в глибину серця чоловіка, викликаючи хвилю здивування та невпевненості. Його брови стислися, а очі розширились, як буденність, яка неочікувано змінилася, а дихання затрималося на мить, немовби взяло перерву перед початком нового етапу. В серці Ніколаса з'явилася суміш емоцій - зацікавлення, схвильованість, але також і тривога.

- Як... Звідки ви знаєте?

- У мене є свої джерела інформації. - Хант усміхнувся. - Я тут не для того, щоб комусь нашкодити, особливо Шарлотті.

- Я думав ви хочете зайняти трон короля! - вигукнув чоловік.

- Тихо, тільки кричати не потрібно. - граф махнув рукою змушуючи Ревелдту замовкнути. - Але й розказати всю правду я не можу.

- Чому? - зацікавлено запитав Ніколас.

- Скажем так... Мене попросили, дехто дуже важливий, наглядати за королевою Шарлоттою, та вберегти її від небезпеки. - відповів граф Хант підходячи до дверей. - Це все, що я можу сказати, і я надіюсь, що ти мені у цьому допоможеш.

- Звісно, можете не хвилюватися. - чоловік схилив голову. - Я готовий поставити своє життя задля безпеки королеви.

- Я тобі вірю. - коли граф вийшов, то Ревелдта відчув небувале полегшення.

   Хоча чоловік міг повідомити королеву про зустріч з графом, він стримався. Він відчував, що ця інформація могла принести небезпеку для Шарлотти, але це були лише його внутрішні передчуття. Він не мав достатніх доказів, щоб підтвердити свої здогади та підозри. Тож він оберігав королеву, утримуючи цю таємницю у своєму серці, хоча його розум прагнув розповісти їй все.

                             ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Тим часом, лицар Роберт та покоївка Анабель зайняли маленький куточок на кухні під час ранкової затишності. Навколо них лежав спокій, а аромат свіжого хліба, щойно випеченого, пронизував повітря. Кухонні шафи блищали від чистоти, а на столі стояла свіжа чайна пара, яка зігрівала їх долоні.

   Роберт сидів з прямою поставою, зброя прикріплена до пояса, свідчила про його рицарський стан. Він мав виразне обличчя з глибокими зморшками від багатьох битв, але його очі виражали доброту та відданість своєму королівству. Анабель, молода покоївка з розкішним каштановим волоссям, була повністю зачарована розмовою з лицарем. Вона мала ніжну посмішку на губах і свіжий, соковитий колір на її щоках, як сонячний промінь, що пробивається через хмари.

   Обидва вони відчували потребу поділитися думками, переживаннями та надією. Кожен з них був свідомий своєї ролі в палаці та свого призначення. Роберт мав обов'язок захищати королеву, а Анабель — служити їй з вірою та честю.

- Слухай, що ти думаєш про графа Ханта? - першою запитала дівчина.

- Хм... Важко сказати, я його не знаю, але мій батько розповідав, що граф Хант був близькою людиною для короля Фрідріха, вони часто у дитинстві проводили час разом... Але потім їх розділили обов'язки, і вони перестали бачитись. - відповів хлопець попиваючи чай. - А ти, що про нього думаєш?

- Теж нічого точного сказати не можу. - погодилась покоївка. - З вигляду він мені не здається таким підозрілим, як он Олівер чи Христофер.

- Ті двоє довіри не викликають, у мене ж так точно.

- Твоя правда... - Анабель зробила ковток гарячого чаю. - Треба про них щось дізнатись! - вона стукнула кулаком по столу.

- І правильно! Оце мені в тобі найбільше подобається. - він швидко прикрив свій рот рукою та відвів погляд.

- Що? Подобається? - здивовано перепитала вона.

- Ем... - лицар ніяково доторкнувся рукою до свого червоного волосся. - Так...

- Ти ж знаєш, Роберте. - дівчина сумно зітхнула. - Між нами нічого не може бути.

- Але чому, Анабель, ти справді мені не байдужа...

- Ти мені не подобаєшся. - різко промовила покоївка дивлячись прямо йому в очі.

- Що? Чому? - хлопець встав з-за столу, вона підвелась разом із ним. - Ми ж дружимо, хіба ні? Хіба це не нормально, що появляються почуття? Тим паче, ти мені вже давно подобалась.

- Я спілкуюсь з тобою, тому, що ти був другом для Шарлотти, а не тому, що мені це дуже потрібно. Якби я могла б, то давно перестала бачитися з такою людиною як ти!

- Якою такою?! А ну поясни!

- Ти хочеш почути правду?!

- Так! - вигукнув він хапаючи дівчину за плечі.

   Анабель витягла з глибини свого серця слова, які накопичилися в її душі протягом довгого часу. Вона бачила болючі епізоди, які повторювалися, і не могла більше мовчати. Запалені очі та тремтячий голос віддавали її сильну емоційну натуру.

- Ти завжди насміхаєшся з мене, підколюєш мене, мені це не подобається! - проголосила вона з роздратуванням, намагаючись передати свої почуття. - Ти фліртуєш із кожною новою покоївкою, а потім повертаєшся до мене, щоб розповісти мені, що тебе, в який то вже раз, знову покинули! Ну звісно, я ж твоя "подруга", як зі мною не поділитися?!

   Роберт зупинився, враз здивований словами, які відлунювали у його вухах. Він несподівано зіткнувся з потоком болю, що виникає зі словом "подруга". Серце його затиснулося, відчувши гіркі сумніви та образи. Він стояв перед нею, з бажанням виправити свої помилки, вибачитися та змінити своє ставлення.

- Але коли мені потрібна була твоя допомога, де ти був? Коли Томас насильно примусив мене зайнятися з ним коханням, де ти був? - стрілами слова вона нападала на лицаря розголошуючи про його бездіяльність та відсутність підтримки.

   Дівчина не могла зрозуміти, як він міг бути поруч із нею, але одночасно бути віддаленим та байдужим. Вона викидала з себе болючі спогади, висловлюючи свою образу на кожному слові.

- Я знаю де ти був! Ти випивав разом зі своїми новими дівчатами, і навіть не провідав мене, коли про це дізнався. Навіть не спитав, як я...  А коли я повернулась, ти просто продовжував поводитися так, ніби нічого не сталося! - горе та розчарування прокотилися через її душу, змішуючись із солоними сльозами, що застигли на її щоках.

   Вона відчувала себе обманеною, втраченою та зіпсованою. Безсила обличчям зіткнутися з болем, який накопичився протягом стількох років її життя.

- Ти вкрав мій перший поцілунок, і зараз ти кажеш мені, що я тобі подобаюсь? Я тебе ненавиджу, всім серцем...

   Слова Анабель летіли в простір, відображаючи розчарування й розпач, які її охоплювали. Вона знала, що ця розмова може розколоти їхні стосунки, але більше не могла приховувати свої почуття і бути тінню в житті Роберта.

   Вона бажала зрозуміти, як так сталося, що стосунки між ними стали такими складними та болісними.

- Анабель... Пробач мені...

   Він відчував важкість своїх вчинків, які раніше здавалися лише бездумними розвагами. Вона мала рацію - він фліртував, розбивав серця, залишався байдужим до її страждань.

- Я піду... - дівчина розвернулась та вийшла з кухні, залишаючи його одного. 

   Її слова перетнули його душу, розбивши ілюзію, яку він сам створив. Всі його жартівливість і підколи були лише маскою, за якою він ховав свої справжні почуття. Він несподівано зрозумів, що своїми діями він ранив ту, яку дійсно кохав...

   Він відчував біль у своєму внутрішньому світі, прагнучи знайти слова, які зможуть виправити все це непорозуміння. Та він знаходився на роздоріжжі, між обіцянками і винищенням, між втратою та виправленням. Він сповнений бажання віддати все те, що назавжди вкрав у неї, але перепони надто великі, надто багато болю й розчарувань, які треба перебороти.

   Роберт опустив погляд, відчуваючи тягар своїх помилок на своїх плечах. Він був готовий зробити все можливе, щоб відновити довіру Анабель, щоб виправити те, що було зламано. Але він знаходився на вузькому мосту між зламаним серцем та новим початком, і тепер йому належало знайти шлях до розриву.

                             ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Все ще засмучений після розмови з Анабель, Роберт крокував по коридору палацу тримаючи шлях до кімнати Ніколаса, щоб трохи відволіктися. Як раптом, до нього підбіг листоноша.

- Лицарю Роберте!

- Що таке? - здивовано запитав він.

- Передайте будь ласка цей лист, пану Ніколасу! - хлопець з повагою та поклоном, передав йому запечатаний лист.

- Гаразд, передам.

- Дуже дякую! - листоноша побіг далі.

   Без зволікання, лицар швидко підійшов до кімнати друга, двері м'яко відчинилися перед ним, розкриваючи сцену, де Ревелдта занурений у свої думки, сидячи за письмовим столом, щось писав. Хлопець підійшов ближче, його важка ковзанка броні стукнула об підлогу, але Ніколас не звернув на це уваги.

- Ніколасе. - сказав той з натяком на серйозність у голосі, простягаючи лист до нього. - Це для тебе.

   Чоловік повільно підняв свою голову, його очі зустрілися з Робертом, виявляючи тонку підозрюваність. Він здивовано взяв лист з рук, уважно розглядаючи його запечатану оболонку. Його погляд виражав невпевненість та цікавість, як будь-хто, хто розумів, що лист міг нести новини, які змінять його життя.

- Від кого це?

- Я не знаю, хіба там не підписано?

- Хм... - перевернувши лист іншою стороною Ніколас побачив маленький надпис. - Беатріс Бартон. - зачитав він. - Хто це?

- Беатріс... - задумався лицар, і тут його осяяло. - Невже це, та жінка з якою ти провів ніч?

- Не може такого бути... - швидко розкривши цей лист, він почав зачитувати.

   "Коханий мій Ніколасе... Якщо ти мій чоловік, то я хочу тебе повністю собі. Я знаю, що у мене будуть вороги поки ти мене любиш, але мені байдуже, бо я маю те, що мені було потрібно. О, так. Потрібно діяти по програмі. Чоловіче, я тримаю тебе поруч, як у повільному танці. Зустріла тебе, тепер ти мій. Я подбаю про те, щоб ми були разом. Якщо ти хочеш змію, то у мене вистачить отрути, щоб вбити тебе. Я побачила тебе і зрозуміла, що намагалася зробити. Я повинна грати дуже повільно і, колись я, нарешті, зроблю свій хід. Я збожеволіла через тебе, відчуття неправильні, але вони правильні, це добре. Повна темрява, немає нічного світла, все в синьому, як нічне небо. Перевершила саму себе, але ціна цього мене влаштовує. Можу взяти, а можу і вкусити. "Просто" - це так собі, мені потрібно більше. Хіба ти не знаєш? Я божевільна. Я зійшла з розуму через тебе. Чоловіче, до того часу, як я закінчу, я вже не буду одною єдиною. Поводжуся так, ніби ти змусив мене, ти не можеш мене звинувачувати. Клянусь, як тільки ти спробуєш, то опинишся на моєму місці і полюбиш мене до нестями, я буду божеволіти, поки не повернусь в твої обійми. Покажи на що здатний. Зійди з розуму від цього, кохай, втрачаючи всі сили. Кохай мене, як божевільний. Я кохаю тебе до нестями. Я прийду до тебе, і ти покажеш мені всю силу свого кохання до мене..."

- О це так... - промовив шоковано Роберт.

   Ніколас сидів у своїй кімнаті, тримаючи лист у руках, як символ загрози, що нависла над його життям. Він читав кожне слово, яке було написано, і його серце затрепотіло від суміші страху та збентеження. Чи справді це він викликав такі почуття у цій жінці, яку він згадував лише як одну з багатьох інших?

   Все стало неправдоподібним. Вони мали лише одну ніч, один спогад про спільні емоції, а вже вона виражала свою незламну пристрасть до нього. Чи це була правда? Чи вона могла відчувати так глибоко після такого короткого знайомства?

   Але найбільше турбувало його майбутнє. Якщо ця жінка дійсно прийде до палацу, як вона погрожувала, то королева Шарлотта дізнається про їхню зустріч. І не має значення, що вона втратила пам'ять, королева не пробачить його. Вона побачить в цьому ще одну зраду, незалежно від обставин. Ніколас не може допустити, щоб це сталося. Він вирішив, що має зробити все можливе, щоб утримати цю жінку подалі від свого життя, навіть якщо це означає зруйнувати будь-які спогади про них разом.

- Ніколасе, тут ще щось написано... - хлопець вивів чоловіка зі своїх думок.

- Де саме? - Ревелдта повернув лист.

- Ось тут. - той вказав пальцем на ще один надпис.

        "Чекаю тебе біля королівської
               конюшні о 3/4 дня, твоя
                       Беатріс Бартон."

- Ти підеш?

- У мене немає вибору. - відповів він ховаючи лист у шухляду стола. - Я маю із нею зустрітися.

- Це небезпечно, якщо це все просто засідка? Тебе можуть вбити.

- Що ти мені пропонуєш? - роздратовано промовив Ніколас. - Нехай вона сюди прийде? А чи знаєш ти, що вона вагітна?

- Що? - перепитав лицар все ще не вірячи. - Вона вагітна? Від тебе?

- Так. Я не хочу, щоб королева Шарлотта про це дізналася.

- А що вона? Вона тебе і так не пам'ятає, що їй до твого життя... - він різко замовчав коли зустрівся зі злим поглядом чоловіка.

- Я планую повернути їй спогади, тому ось ця ситуація мені зовсім не допоможе із цим.

- Добре, я не заважатиму. - Роберт підняв руки в знак, що не буде втручатись.

   Ревелдта зітхнув, тепер його мета стала ясною - захистити своє життя, своє майбутнє та свою репутацію перед королевою Шарлоттою.

                             ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Королева Шарлотта сидить на високому троні у своїй кімнаті, оточена розкішними та витонченими меблями. Її погляд зосереджений, але відображає внутрішню непевність. Напруженість в повітрі відчувається як близько, так і далеко від неї.

   Олівер, вбраний у вишуканий одяг, стоїть перед нею, з поглядом підтримки та відданості. Він розміщується з виразом обурення та непокою, знімаючи історію, яка зберігається у його серці. Звуки його пульсу чути навіть у міцній тиші, коли він очікує слова від своєї королеви.

   Христофер, у своєму золотистому бронежилеті, стоїть поруч із чоловіком, його очі спостерігають за королевою, неначе чекаючи її наступного кроку. Він має вираз хитрощів та підступності, зовнішній образ, який відображає його внутрішню сутність.

   Королева Шарлотта зводить погляд на своїх послідовників, виражаючи нерішучість та пошуки. Вона знає, що є важливі рішення, які потрібно прийняти, і що доля королівства лежать на її плечах. Її обличчя відображає суміш емоцій: влада, сумніви, відповідальність. Усі троє мовчать, атмосфера напружена. 

- Ну і? - заговорила жінка. - Про що ви хочете мені розповісти?

- Королево Шарлотто, ми тут дізналися про дещо цікаве... - почав Христофер.

- Так Ваша Високосте, розмова піде про Ніколаса. - продовжив Олівер.

- А що з ним? - запитала вона.

- Насправді, королево... Він, разом із графом Хантом планує напад на вас.

   Шарлотта відчувала, як серце її забилося швидше, вона напружилися, коли усвідомила можливість, що Ніколас, людина, якій вона довіряла й сподівалася на його підтримку, може мати холодний план проти неї.

- Не зрозуміла, звідки у вас ця інформація?

- У нас є шпигун серед персоналу, він допомагає нам дізнаватися про все першими. - пояснив Христофер.

- Так, сьогодні зранку у кімнату до Ніколаса заходив граф Хант, і вони обговорювали цей план. - впевнено промовив Олівер.

- Цікаво звісно виходить... - королева задумалась. - Чи можете ви поклястися, що все, що ви зараз сказали, правда? 

- Ви можете спитати про це напряму у Ніколаса, думаю, він не зможе вам збрехати. - відповів хлопець.

- (Я спитаю, не хвилюйся.) Добре, я подумаю над вашими словами, можете йти.

- Звісно, Ваша Високосте. - вони двоє вклонилися королеві, але з її покоїв вийшов тільки один Христофер.

   Олівер ж підійшов до Шарлотти ближче пропонуючи їй свою руку, щоб підвестися з трону. Вона встала і він обійняв її, вони стояли так близько, що вона могла вдихати запах його тіла. Він гладив її по спині, зачаровано промовляючи. 

- Моя королево... Ти ж віриш моїм словам?

- Т-так... - тихо промовила вона.

- Ти віриш мені?

- ... - жінка промовчала.

- Мовчиш? - він подивився їй у вічі та  усміхнувся. - Втомилася, я допоможу тобі розслабитися...

   Шарлотта відчувала, як руки Олівера обіймають її тіло, створюючи ніжні хвилі електричної енергії. Вона закрила очі, намагаючись зосередитися на його голосі, який лунав у її вухах як мелодія. Кожен його дотик проникав в її шкіру, пробуджуючи чуттєві нерви.

   Але всередині неї виникав внутрішній конфлікт. Хоча цей момент з Олівером був магічним, вона не могла відкинути підозру, що він не є тим, ким видається. Багато таємниць оточувало його, а Шарлотта відчувала, що довіряти йому до кінця - це пустити все на  ризик. Її розум боровся з серцем, створюючи в ній хаос емоцій.

   Бо серце королеви все ще намагалося заспокоїтися після зустрічі з Ніколасом, зовсім незнайомий для неї чоловік, змушує її думати про себе день та ніч. Його пристрасний погляд й дотик, які розбудили у ній невідомі раніше почуття, в його очах вона бачила полум'я, силу та пристрасть. Він міг зробити так, щоб її серце билося швидше та розкрити їй нові горизонти. Його присутність була небезпечною, але також і заповненою незабутніх вражень.

   Шарлотта замислилася, забуваючи про все навколо. Вона роздумувала про своє майбутнє, про те, чого вона справді бажала. Чи вона здатна була покластися на Олівера, та вірити йому повністю? Вона не могла забути про те, які страшні таємниці ховалися за його очима, про його темні діяння, про які вона не могла знати повністю.

                             ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Ніколас стояв на балконі, його погляд поринув у ніжність сонячних променів, що осяяли сад. Кожна пелюстка синьої троянди здавалася йому яскравим символом Шарлотти - її краси, грації та чарівності. Він відчував, як спогади охоплюють його, розкриваючи незабутні миті їхнього спільного минулого.

   Солодкий аромат троянд проникав у його ніздрі, нагадуючи про ті моменти, коли вони перебували поруч, втягнуті у світ своїх емоцій та почуттів. Він зачаровано втілював ці спогади у своїй уяві, відтворюючи кожен ніжний дотик, кожне слово, що лунало між ними.

   Тепло її губ, які зустрічали його поцілунки, все ще відчувалися на його шкірі. Він затиснув долоні, намагаючись утримати в собі цю ніжність, цей солодкий спогад про пристрасть, яку вони відчували разом. Вони були одним цілим, втіленням взаємного прагнення та сили кохання.

- Спогади течуть у моїх венах, а клітини тіла кричать в пошуку тебе. Тепер я знаю, ким повинен був бути. Доля знову звела нас разом. Мені так погано, сни у котрих я блукаю в пошуку чогось, змушують мене страждати. Пригадую ті дні, коли ти була поруч, та власне ім'я, яке забув на деякий час. О Боже, кров бурлить у жилах, наче навіжена, бо я знаю, що ти мене врятуєш. Підходь сюди та отримай ще, залиш відмітку на моїй шиї, це доказ того, що я тепер твій. Я - твій помічник, котрий обожнює тебе, така моя доля. Я присвячую тобі своє хоробре серце, що захистить тебе. Дурну зарозумілість я залишив у минулому. Підійди до мене ближче, зроби усе правильно. Будь ласка, віднови зі мною зв'язок та поглинь мене.

   Його серце стискалося від відчуття провини та злості на самого себе. Він не міг втекти від своїх помилок та недоліків, але вони стали нещастями на його шляху. Вже настала 3/4 дня, і йому потрібно було йти назустріч до Беатріс Бартон.

   Ніколас виходить з палацу та швидко крокує по кам'янистій стежці, яка веде до конюшні. Вітер ледь-ледь грає з його чорним волоссям, а очі його палають від рішучості. Він знає, що ця зустріч з Беатріс може визначити подальший хід його життя.

   Повітря було переповнене запахом сіна та кінського поту, створюючи атмосферу простоти та натуральності, яка врізалася у контраст з вишуканістю його життя в палаці.

   Він зупинився на мить, споглядаючи жвавість конюшні. Коні вибиралися на прогулянку, конюхи мірялись силою й красою своїх підопічних. Але серед цього живого руху, його увага зосередилася на жінці, що стояла на околиці, викликаючи у нього купу почуттів.

   Беатріс Бартон, жінка з випаленими карими  очима та пекельними устами, стояла там, охоплена своєю непереможною пристрастю до Ніколаса. Вона була приваблива, але її краса не вражала його, оскільки в його серці була лише одна жінка - королева Шарлотта.

   Чоловік підійшов до Бартон, тримаючи свою поставу вище, виражаючи рішучість та незалежність. Він не відводив від неї свій погляд, але не було в ньому ні краплі пристрасті.

- Я так розумію, це ви написали мені той лист. - заговорив він холодним тоном.

- Так, це я. - вона на диво усміхнулась відчуваючи свою силу над ним - Хіба ви не пам'ятаєте мене? - продовжувала вона з презирством.

- Нажаль пам'ятаю... - відповів Ніколас, стримуючи свою злість, він був змушений пригадати той недолугий епізод їхнього минулого.

- Ви просто не могли мене забути! - промовила вона з упевненістю, відтворюючи ілюзію, що є неприступною для нього.

- Думайте як хочете. Перейдемо до справи... - сказав Ревелдта, намагаючись зосередитись на розмові.

- Це ви про мою вагітність? - проговорила Беатріс, виносячи останню карту на стіл.

   Вона спостерігала за Ніколасом з провокаційним виразом обличчя, очікуючи його реакції.

   Чоловік затиснув щелепи, стримуючи свою злість. Його вираз став ще більш холодним, віддзеркалюючи відчуття образи та невдоволення.

- Так, про неї... Ви впевнені, що це моя дитина? - запитав він недовірливо.

- Ви, що натякаєте, що я повія?! - відповіла вона з обуренням.

- Ніякому разі... Просто, це все викликає у мене сумніви... Ми всього один раз бачились... - чоловік намагається зберегти спокій, але його голос ніс занепокоєння.

- І цей один раз, не завадив вам затягнути мене в ліжко! - Бартон відповідає з обуренням, проговорюючи слова зі злістю.

- Тільки не кричіть, я вас благаю! - він піднімає руки в жесті примирення.

- Ніколасе... Чи правильно я вас зрозуміла? Ви, що, не хочете брати відповідальності за те, що зробили мені дитину?! - її руки жестикулюють, а голос наповнений емоціями.

- Беатріс, ви не так все зрозуміли... - сказав Ревелдта з певним розчаруванням у голосі, намагаючись до неї донести свої слова.

- Все я так зрозуміла, але поспішу вас засмутити, ви зв'язалися не з тою жінкою.

- Ви мені погрожуєте?

- Це не погроза, це попередження. Я можу просто знищити вас.

- Тоді, що ви хочете?

- Я хочу щоб ви одружилися на мені, та ми разом виховувати спільну дитину. - Беатріс висловила своє бажання з наполегливістю, яка вразила чоловіка.

- Що? Одружився? - вигукнув він здивовано.

- Ви не почули? Може вам повторити? - відповіла вона з насмішливим виразом на обличчі, демонструючи свою владу над ситуацією.

   Ніколас відчув, як його серце збільшилося в грудях, його емоції змішувалися між сумом, розчаруванням та обуренням. Його мрія була зруйнована, а Беатріс намагалася управляти  його життям. 

- Все я почув, просто не очікував такого...

- А що ви очікували? Що зможете легко здихатися від мене?

- А якщо я не хочу? Тоді що? - він промовив ці слова з відчуттям виклику.

- О, ви хочете знати? - жінка усміхнулася, її очі спалахнули пікантним викликом.

- Так.

- Я розповів всьому королівству, що ви катували мене та вбили мого нареченого, й після змусили мене переспати з вами, а ще, наказували позбутися від дитини не важливо яким чином. Я зроблю вас злочинцем і ви не зможете оминути смертної кари через повішення.

- Хто у це повірить? У вас немає доказів! - відповів він, змушуючи себе зібратися і зберегти холоднокровність.

   Беатріс відчувала, що втрачає контроль над ситуацією, але її обличчя було наповнене злорадством. Вона знала, що її слова можуть зруйнувати життя Ніколаса та викликати серйозні наслідки.

- У мене є свідки. - відповіла вона з підступною посмішкою.

- Свідки?... Хто? - Ніколас перехрестився у думках, шукаючи варіанти, як врятувати себе.

- Люди, які готові підтвердити всі мої слова.

- Ви на це не підете...

- О, ще як піду. Ну так що? Ви погоджуєтесь одружитися на мені?

   Ніколас відчув, як його серце стискається від безнадійності. 

- Т-так... - промовив він, змирившись з думкою, що це єдиний спосіб вижити.

- Це просто чудово!... - висміяним тоном сказала Беатріс, не приховуючи своєї радості зі зламаної долі Ніколаса.

   Обличчя чоловіка вкрила маска спокою, але всередині нього відбувалися бурхливі почуття гіркоти та розчарування. Він знаходився у пастці, і його наступні дні будуть повні обману та зради.

                             ⚜️   ⚜️   ⚜️

   Ранок наступного дня виливається золотим променем сонця, яке лагідно проникає крізь вікна палацу, розсіюючи тіні та оживляючи кожен куточок. Вчора вечером, граф Хант прийшов до покоїв королеви.

- Королево Шарлотто. - чоловік ввічливо схилив голову.

- Графе Ханте, рада вас бачити. - відповіла вона мило посміхаючись. - Ви щось хотіли?

- Я би хотів вас запросити на кінну прогулянку завтра зранку.

- Яка чудова ідея! - жінка радісно хлопнула долонями. - Я із задоволенням приймаю ваше запрошення.

- Прекрасно. - відповів він. - Можете взяти із собою Олівера, зі мною буде Ніколас, ви ж не проти?

- Гаразд, це не проблема. Чим більше людей, тим веселіше.

- Радий це чути, спокійної вам ночі.

   І ось, Граф Хант разом із королевою Шарлоттою прямують до конюшні, ідучи поруч вони випромінювали спокій та витонченість. Вони обговорювали маршрути для їхньої прогулянки на конях, плануючи скрізь пройтися по зелених галявинах і промайнути повз діамантові озера, покриті легкою росою. 

   Ззаду за ними гордо крокували двоє чоловіків. Ніколас та Олівер йшли мовчки та час від часу кидали злісні погляди один на одного.

- Що ти так на мене дивишся? - першим заговорив Олівер.

- Тобі щось не подобається?

- Ну, на мене важко не дивитися, але я надаю перевагу за-ко-ха-ним поглядам королеви... - він навмисне наголосив на слові "закоханим", щоб вивести Ніколаса на емоції, і схоже, йому це вдалося.

- Закоханим?... Не сміши мене. - Ревелдта намагався триматися з гідністю, але його голос підступно тремтів.

- А ти думаєш, що вона мене не кохає?

- ... - чоловік не знав, що на це відповісти, він просто надіявся, що це не так.

- Ти просто подумай, кого їй ще кохати як не мене? Чи ти думаєш, що у неї ще залишилися почуття до тебе?

   Ніколас, з спалахом гніву в очах, підійшов до Олівера рішучим кроком. Він нервово стиснув кулаки, відчуваючи, як сила його гніву пронизує його всім тілом. Злість бурлить у його серці, його дихання стало розкутим та грубим.

   Ревелдта відчував, як його емоції виливаються з нього, спалахуючи ніби вогонь всередині. Гнів, ревнощі, образа - все це зливалося разом, накопичуючи його внутрішній вибух. З рішучістю, яка випромінювалась з кожного його руху, чоловік схопив брата за краватку, та процідив крізь зуби.

- Ще одне твоє горбате слово, і я зроблю так, щоб ти все своє життя будеш пересувався ривками.

- Як же мені страшно, братику. - Олівер відкинув його руку. - Але я хочу тебе привітати! - голосно викрикнув він, привертаючи увагу королеви та графа.

- Із чим привітати? - поцікавилась Шарлотта дивлячись на Ніколаса.

- А ви хіба ще не знаєте?

- Що не знаєм? - запитав Хант.

- Ніколас скоро одружується.

   Обличчя королеви Шарлотти раптово стало мармурово - блідим, ніби відірване від живих емоцій. Її кришталеві очі розширилися, втративши свою звичну вогненну вдачу. Вона збентежено спостерігала за чоловіком, що стояв перед нею, а серце її, наче замерло на мить.

- Це правда? - від холодного голосу жінки по тілу Ревелдти пройшлися мурашки.

- Т-так... - відповів він та опустив свій погляд.

- Вітаю. - вона розвернулась крокуючи далі.

- Дякую... - промовив він.

   Граф Хант, королева Шарлотта, Ніколас та Олівер підійшли до конюшні де їх чекали з нетерпінням. Хант бережно погладив свого вірного коня по шиї, відчуваючи його надійність та відданість. Шарлотта зітхнула з полегшенням, коли її рука торкнулася гладкої шерсті тварини. Вони двоє осідлали коней та рушили на прогулянку.

   Вітер шепоче у їхні вуха, а копита коней легко б'ються об землю, перекидаючи їх через вирізані стежки. Це прекрасний момент, але серце жінки відчуває великий біль.

- Шарлотто... - заговорив до неї граф. - Чому ви такі сумні? Невже це через те, що Ніколас одружується?

- Ні... Не знаю, я не знаю... - тихо промовила жінка.

   Коли вона поглянула на небо, хмари плавно пливли, привертаючи її увагу, проте серце боліло від невизначеності та суперечливих почуттів, які вона переживала. Ніколас Ревелдта, цей загадковий чоловік, який змінив її світ, увійшов у неї як грізний шторм і змішав усе в її житті.

   Її серце лунало піснями розчарування та заздрості, коли вона уявляла його з іншою жінкою. Ці думки заздалегідь проникали в її розум, хоча вона знала, що ще недавно була повністю вільна від цих емоцій. Та ніби в чарівному колі, вона втратила контроль над своїм серцем.

   Спогади летіли у неї головою: вони їдуть в кареті до порту, як раптом бандити накидаються на них. Ніколас стає її щитом, захищаючи її від небезпеки. У цей момент, коли вона була беззахисною, він був її опорою, якій вона могла довіряти. Згадуючи той момент, Шарлотта відчула, як його руки ніжно витирали кров з її поранених губ, його погляд, сповнений турботи та захоплення, сплітаючись з її власними почуттями. Вона затримала подих та відчула, як малесенький промінчик надії проникає в її серце.

- Королево, ви мене чуєте? - граф Хант говорив із нею, але вона не звертала уваги.

   Та чому це відбувається? Вона не могла зрозуміти, як так швидко вона стала залежною від Ніколаса, як він став невід'ємною частиною її життя. Її розум протестував, але її серце знало свою істину.

- Грефе...

- Що таке?  - він поглянув на неї.

- Схоже, що я кох... - не встигла вона закінчити, як раптом, серед спокою природи, розривається звук стріли, яка вражає повітря.

   У цю мить, Шарлотта відчуває, як її тіло відокремлюється від коня та падає вниз.

- ААА! - пекучий біль пронизує її спину.

   Час майже зупиняється, коли вона падає на землю, її без життєве тіло вкрите пилом і брудом.

- Шарлотто! - кричить Хант зістрибуючи з коня. - Допоможіть!

   Двоє чоловіків спостерігали за всім з відстані. Все сталося за долю секунди, але час сповільнився для Ніколаса, як уповільнена сцена. Він побачив стрілу, що прорвалася крізь повітря та влучила в тіло королеви.

   Земля затремтіла під ним, коли він впав на коліна, схилившись перед величчю шоку та безсилля. Серце билося у його грудях, немов уколоте. Його очі втратили колір, коли він спостерігав, як королева без життєво опустилася на землю, обтягнута болем.

   Розбитий, Ревелдта підскочив на ноги і вибіг на поле, перестрибуючи через перешкоди. Він досяг місця, де Шарлотта лежала, її синє волосся розсипалося по землі. Вона була безсила і бліда, її дихання було слабким. Чоловік впав на коліна поруч з королевою, беручи її холодні руки в свої.

- Шарлотто... - його голос пролунав у тихому шепоті, покликом до неба.

   Він викликав милосердя, відчай, і просив навіть тіні, щоб нічого не загрожувало її життю. Його очі були наповнені сльозами, що ковзали по його зіпсованому обличчю.

- Відійти! - Олівер грубо відштовхнув його від королеви та взяв її на руки. - Потрібно негайно повертатися! - він побіг до палацу, а Ніколас все ще сидів на землі.

- Піднімайся! - Хант схопив його за лікоть та силою поставив на ноги. - Не час зараз тут розводити соплі! - він дав йому ляпаса. - Ти мене чуєш?!

- ... - чоловік не відповів.

- Та щоб тебе! - граф махнув на нього рукою та попрямував за Олівером.

   Розпач, летючий до неба, обіймає серце Ніколаса, наповнюючи його думки та відчуття. Він не міг зосередитися на нічому іншому, окрім життя, що котилось з тіла його коханої. Його прокляте серце битиметься від болю, аж доки Шарлотта не повернеться до нього, або він впаде разом з нею у безодню глибокої втрати.

   Тепер його завдання - виправдати свою честь, знайти винуватця цього підступного нападу. Але чи зможе він знайти відповіді в цьому виснажливому лабіринті, який йому належить пройти?