Акт 1: Пошуки Зниклої
"Детектив та злочинець, носять різні версії однієї і тієї ж маски"
☠️ ☠️ ☠️
Сцена перша
У номері було тихо. Навіть надто. Лише дощ рівномірно падав за вікном, ніби хтось намагався заспокоїти світ своїм монотонним шепотом. Донна сиділа в м’якому кріслі навпроти вимкненого телевізора, втупившись у порожнечу, що ховалася десь між власними думками. Бейтс стояв біля вікна, схрестивши руки. Він не рухався — здавався чужим і застиглим, наче в ньому боролися безсилля й обов’язок.
Він кидав на дівчину непомітні погляди. Скільки разів він бачив цей вираз на обличчі родичів жертв? Ту саму тендітну суміш надії й паніки, болю і затятості. Але цього разу все було інакше. Бо в середині самого Бейтса тепер жила інша тиша — повільна, холодна, невблаганна. Тиша вироку.
Він знав: Моллі, найімовірніше, мертва. Та на ту крихітну частку надії — один відсоток, який ще не згорів — і спиралася вся справа.
Донна підвелася й попрямувала до валізи, мовчки дістала білизну й піжаму.
— Я... піду у ванну, — сказала вона тихо, не дивлячись на нього.
— Добре... — його голос був глухий, трохи хриплий, як після довгого мовчання.
Світло у ванній кімнаті було яскравим, занадто контрастним після приглушеної атмосферності номера. Донна сподівалась, що вода змиє з неї тривогу, очистить голову, дозволить зібратись. Та думки вперто повертаються до сестри. До її усмішки. До того моменту, коли вона востаннє бачила її живою.
Замість теплого розслаблення — лише холод від безсилля. Вона прийняла швидкий душ і вийшла, витираючи волосся рушником.
Бейтс усе ще стояв на тому самому місці.
— Ви... не хочете відпочити? Прийняти душ? — несміливо спитала вона.
— Після відео, — коротко відповів, навіть не повертаючись.
— Гаразд... — вона знову опустилася у крісло, обгортаючись теплим пледом. — Як гадаєте, ми побачимо щось важливе на відео?
— Якщо не вбивцю, то принаймні твою сестру. Іноді це — вже щось, — його голос злегка затремтів, та він одразу приховав емоцію сухістю тону.
— А якщо... якщо вона вже мертва?
— Це можливо, — нарешті він повернувся. Втомлений, мовби старший на десятки років. — І ти маєш бути до цього готова. Бо надія — підступна штука. Вона може підтримати, але може й зламати.
— Я вже нічому не дивуюсь, — сказала Донна тихо. — Просто хочу знати правду.
— Не всі правди мають бути почутими, — відказав Бейтс і обперся на підвіконня, дивлячись на неї згори.
— Чому ви погодилися взяти цю справу?
Він на мить замовк, але її мовчання було настільки проникливим, що змусило його продовжити.
— Мені цікаво, чи пов'язане зникнення Моллі з серією самогубств у "Саінт-Лефін". Якщо так — то це вже не просто випадковість. Це система. А системи я розумію.
— Ви кажете це так, наче шукаєте в усьому логіку. А якщо тут — лише біль?
— Біль — теж система. Просто вона не завжди має сенс.
— Ви не та людина, яка прагне слави. Я чула, що про вас кажуть. Чому ви витримуєте це?
Бейтс повільно зітхнув. У його очах промайнула втома, що межує з розпачем.
— Ти ще не знаєш, що таке витримувати. І не пхайся у моє життя, — сказав він різко, відходячи від вікна.
— Але чому ви...
— Ми не друзі. І не союзники. Ти — клієнт. І тільки тому я ще тут. Не треба зі мною грати в близькість.
— Я лише...
— Не треба. Я чудово чую нотки лицемірства. Вони ріжуть мені слух. І не прикидайся — це не тобі боляче. Це їй — там, десь... — мисливець покрутив пальцем над головою. — Якщо вона ще жива. Тобі ж залишились лише зручні сльози.
Він зупинився зовсім близько. Донна завмерла. Його погляд був холодний, крижаний, наче гостре лезо.
— Добре, — сказала вона ледь чутно. — Але ви не маєте права так зі мною говорити.
— А як, на твою думку, я маю говорити?
— Хоч трохи з повагою. Зрештою, я вам заплачу...
— Ти не розумієш... — хрипко прошепотів чоловік, майже зірвавшись. — Ти думаєш, що гроші роблять тебе важливою? Ти не маєш уявлення, скільки коштує моя робота. І знаєш чому?
— Чому?
— Бо ти не зможеш за неї заплатити.
Дівчина обірвала погляд. В її очах з’явились сльози, але вона швидко їх стерла.
— Та кому ви потрібні, Бейтсе...
— Тобі, — кинув він, сідаючи навпроти з тією ж іронічною, ледь хижою посмішкою.
— Як ви мене...
— Якщо я тебе дратую, можеш сховатись під ковдру й поплакати. Це найпростіше.
Вона тихо пирснула, чи то зі злості, чи з іронії. Він всівся зручно, спостерігаючи за нею. А вона — за ним. І в цій мовчазній паузі не було тепла, але й не було ворожості. Лише дві самотності, що ненадовго перетнулися.
Скільки саме часу вони просиділи в мовчазному протистоянні поглядів — важко сказати. В кімнаті панувала тиша, порушувана лише ритмічним стуком дощу по шибках. На настінному годиннику стрілки застигли. І раптом — глухий стукіт у двері прорізав тишу, мов лезо.
Донна здригнулась і швидко підвелась, зробивши кілька кроків до дверей, але…
— Стій, — спокійно, але твердо сказав Бейтс, встаючи з крісла. — Я спершу підготуюсь.
Він дотягнувся до кобури під піджаком і витягнув зброю. Холодний блиск металу віддзеркалився в його очах.
— Що це? — запитала дівчина, з острахом вдивляючись у пістолет.
— Це? — він підняв його, злегка посміхнувшись. — Це Магнум. І поки ми не знаємо, хто стоїть за дверима, довіра — не найкраща стратегія.
Донна зітхнула і, набравшись хоробрості, звернулася до дверей:
— Хто там?
— Це Майк, адміністратор готелю, — пролунало з-за дверей. — Приніс флешку з відео, як ви й просили.
Бейтс кивнув, ховаючи зброю:
— Відчиняй.
Донна обережно відчинила двері. Хлопець простягнув флешку, ввічливо кивнув і зник у коридорі. Дівчина зачинила двері й повернулася до кімнати, де мисливець вже сидів перед ноутбуком, очікуючи.
— Давай сюди, — простягнув він руку.
— Тримайте, — відповіла Мур, вкладаючи флешку йому в долоню.
Не гаючи ані секунди, Бейтс підключив її до ноутбука. Донна вмостилась поруч, намагаючись втримати хвилювання. Її серце калатало в грудях, ніби наперед знаючи — те, що вони побачать, змінить усе.
На екрані з’явилось відео з камери ліфта. Протяжність відео — близько чотирьох хвилин. І ось — вона.
— Це вона... — шепоче Донна, ледве дихаючи. — Що вона робить?..
Моллі на відео поводилась дивно. Її рухи були рвані, нервові. Вона кілька разів заходила і виходила з кабіни ліфта, натискала на кнопки безладно, жестикулювала в порожнечу.
— Вона... вона ніби з кимось говорить, — тихо промовив Бейтс, зосереджено вдивляючись у кожен кадр. Його погляд був пронизливим, як у хижака, що вивчає свою здобич.
Але на екрані — тільки вона. Жодної іншої постаті.
— Відео зняте на чотирнадцятому поверсі, — зазначив Бейтс.
— І що це означає? — Донна поглянула на нього, в її голосі промайнула надія, змішана з тривогою.
— Це найвищий із житлових поверхів готелю. Вище — тільки технічні приміщення та дах. Якщо вона звідти вийшла і її більше не бачили... — він обірвався, не договоривши.
— Ви щось запідозрили? — насторожено запитала дівчина.
— Поки ще ні. Потрібно більше даних. У нас є ще записи з ліфта?
— Є. Останнє відео на флешці.
Донна сиділа поруч із Бейтсом, тримаючи руки зчепленими на колінах. Її долоні були холодні та вологі — вона сама не помітила, як нервово терла їх одна об одну. Тіло здавалося заклякло, немов усе напруження цього дня зібралося в м’язах спини й плечей. Її погляд ковзав по екрану, але свідомість постійно поверталась до одного: а раптом це востаннє вона бачить сестру живою?
У грудях стискалося. Мов ком у горлі, емоції не давали говорити. Вона хотіла спитати, хотіла вигукнути: «Що з нею було? Чому вона так поводиться?» — але розуміла: ні вона, ні Бейтс ще не мають відповідей. І це найбільше лякало.
Її серце калатало, неначе намагалось вирватися з грудей. Кожен рух на відео здавався дивним, неприродним. Здавалося, що сестра — не зовсім вона. Мов щось всередині Моллі вже тоді було зламане.
Бейтс сидів нерухомо, впившись поглядом у зображення на екрані. Його обличчя залишалося спокійним, навіть холодним, але в голові бушувала буря.
Те саме дивне поводження… як у жертв з інших справ. Розгубленість. Жести в порожнечу. Страх. Невидимий хтось поряд...
Він стискав щелепу. Усередині нього розгорталась невидима боротьба. З одного боку — професійна холодність, з іншого — ледь приховане співчуття до цієї втомленої дівчини поруч, яка ховає біль за відчайдушною рішучістю.
"Ти ж знаєш, як це закінчується, Бейтсе. Ти бачив це вже десятки разів. І все ж, чому цей випадок виглядає інакше?"
Він коротко зиркнув на Донну. Вона виглядала змученою, виснаженою, але очі її світилися вогнем. Не істеричним, а стійким — вогнем того, хто не здасться. Бейтс це помітив. І в глибині душі — навіть відчув повагу. Він звик до байдужих родичів, до зламаних, зневірених людей, які чекали лише підтвердження найгіршого. Але ця дівчина — боролася. І його це дратувало. Бо він знав — надія може вбивати болючіше за кулю.
І все ж... цей випадок хвилював його більше, ніж він готовий був визнати.
"Щось тут не так. Це більше, ніж просто зникнення. І якщо інтуїція мене не підводить — ми тільки на порозі справжнього пекла."
Між ними знову запанувала тиша. Але тепер вона була іншою — не гнітючою, а напруженою, як натягнута струна перед першим акордом. І саме в цю мить Бейтс промовив, не відводячи очей від екрана:
— Зараз, дівчинко... дивись дуже уважно. Ми маємо побачити те, що інші не помітили.
Кімната поринула в напів темряву. Тьмяне світло екрану комп’ютера блимало, відкидаючи бліді відблиски на обличчя Донни та Бейтса. Тиша була такою густою, що здавалося — вона осіла на плечі й не дає дихати. Усі звуки світу звузилися до єдиного — до клацання мишки й тихого гулу вентилятора ноутбука. Вони розпочали перегляд останнього відеозапису.
На екрані — ліфт, чотирнадцятий поверх. Двері повільно розсуваються, і до кабіни заходить Моллі.
— Ось вона… — прошепотіла Донна, ледве стримуючи тремтіння в голосі.
Вона схилилася вперед, майже притулившись до екрану. Усі м’язи її тіла були напружені, очі — повні надії й страху водночас. Вона шукала хоча б натяк, хоч якусь підказку, що допоможе наблизити сестру назад.
— Бачиш? — заговорив Бейтс рівним тоном. — Вона не поспішає.
— Так… її рухи спокійні. Зовсім не схожа на людину, яка тікає чи боїться.
На записі Моллі нахилилася до пульта і, не вагаючись, почала натискати кнопки. Її рухи впевнені, механічні. Серед них — кнопка утримання дверей.
— Наче когось чекає… — тихо припустила Донна, ледь помітно стискаючи пальці.
— Тихо, дівчинко, дивись уважно. Далі буде цікавіше, — не відриваючи погляду від екрану, промовив мисливець.
Минуло кілька секунд. Ліфт залишався порожнім. Ніхто не заходив. Моллі нервово виглянула в коридор, швидко — мов боялася, що її хтось побачить. Потім так само стрімко відступила назад, притиснувшись до стінки. Здавалося, вона хотіла бути непомітною — але для кого?
— Вона вийшла? Де вона?! — голос Донни затремтів, її очі ходили по екрану в пошуках.
— Заспокойся. Ось, поглянь — край сукні, плече… вона стоїть біля стіни, майже поза зоною огляду.
На відео було видно, як Моллі неквапом піднімає руки, наче поправляє волосся. Але цей жест був надто затягнутий, надто демонстративний — тривав понад хвилину. Її тіло нахилилось трохи праворуч, вона жестикулювала, ворушила губами. Так, ніби поруч хтось стояв.
— Вона… говорить із кимось? — шепотіла Донна. — Але там нікого немає…
— Саме так, — стиха мовив Бейтс, поглянувши на дівчину. — А потім вона повністю виходить із кадру.
Кілька секунд — чорний квадрат, нерухомий коридор. І — кінець запису.
Донна відкинулась на спинку крісла й видихнула, немов останнє повітря вирвалося з її грудей.
— Це все... — її голос був глухий, безбарвний. — Ми нічого не знайшли. Марно...
— Чому ж марно? — Бейтс кинув на неї погляд з-під лоба.
— Та тому що ми навіть не знаємо, з ким вона розмовляла. Чи взагалі розмовляла! Це лише догадки… Ми зайшли в глухий кут ще до початку.
— Я ж просив тебе дивитися уважніше. Чи, може, ти сліпа?
— Що я мала помітити? — з болем вигукнула вона.
— Не що… а кого, — голос Бейтса став різким, майже колючим. — На п’ятдесят третій секунді в кадрі з’являється інша людина. Чоловік. Він стоїть у тіні й знає, де знаходиться камера — навмисне ховається. Але я його побачив.
— Камери в коридорі могли його зняти?
— На жаль, ні. Вони не працюють. Чотирнадцятий поверх — мертва зона. Комусь це було вигідно.
— А якщо він її забрав? — голос Донни затремтів. — Боже… їй, напевно, було страшно. Вона ж зовсім одна…
— Нічого подібного. Те, як вона себе поводила, — це не страх. Це флірт.
— Флірт?! — вона обернулася до нього з виразом обурення.
— А що, не знаєш, як виглядає флірт, дівчинко? — Бейтс вишкірився, з притиском наголошуючи на останньому слові.
— Знаю, що це таке! І не треба ставитися до мене, як до дурепи! — обличчя її спалахнуло червоним. Вона схрестила руки на грудях, намагаючись стримати сльози й злість водночас.
— Он як? І зразу почервоніла, — буркнув Бейтс, закриваючи ноутбук. Його плечі трохи опустились — втома взяла своє. — Уже пізно. Йди спати. А я прийму ванну.
— Гаразд... — Донна підвелась і попрямувала до ліжка ближче до вікна. Забралася під ковдру, втомлена й пригнічена. Її тіло занурилось у тепло, а розум — у темряву. Поки вода дзюркотіла у ванні, Донна нарешті заснула, неначе втекла від усього, що щойно побачила.
У ванній кімнаті, занурений у гарячу воду, Бейтс лежав нерухомо, із заплющеними очима. Тіло розслабилося, але думки — ні.
"Це була вона? Останні хвилини життя? Чи тільки прелюдія до того, що станеться завтра?"
Його підозри почали зростати. Схема занадто знайома. Занадто...
Але ця справа — особлива. Вона пахне старим злом. Тим, що не ховається, а дивиться просто у вічі.
Він повільно витягнувся з води. Краплі стікали по шрамам на тілу. Торкнувшись рубця на грудях, він стиснув зуби.
— Ц... — в його очах промайнула тінь. Минуле хотіло повернутись, але він цього не дозволив. Різкий рух головою — і спогади втекли назад у темряву.
Витершись, він одягнувся, вимкнув світло й вийшов у кімнату.
Донна вже спала, згорнувшись калачиком. Її лице було спокійним, але тендітним — наче зітканим із тіні.
Бейтс кинув короткий погляд на двері, потім взяв пістолет і поклав його під подушку. Тепло металу в долоні заспокоювало.
— Добраніч, друже, — шепнув він.
Бо 44-й "Магнум" був не просто зброєю. Він був спогадом про батька. Єдиним, що залишилось.
Мисливець ліг на ліжко, не накриваючись. Його очі ще кілька хвилин дивились у стелю. А потім — сон узяв своє.
☠️ ☠️ ☠️
Сцена друга
Генон. Ранок наступного дня.
О восьмій ранку в готелі панувала звична, спокійна тиша. Прокинувшись, Бейтс Бекхем і Донна Мур спустилися до фойє, де м’яке освітлення ламп і запах свіжої кави створювали атмосферу буденного затишку. Вони мовчки пройшли до ресторану і зайняли столик біля вікна. За вікном неквапно прокидався світ, а за столом – стиха гриміли вилки.
— Що будемо сьогодні робити? — спитала Донна, відкусивши хрустку грінку, обережно, ніби не хотіла порушити тишу.
— Допитаємо постояльців, — відповів Бейтс, зробивши ковток чорно-гіркої кави. — Потрібно з’ясувати, чи хтось бачив Моллі. У який день, в який час. Усе має значення.
— Добре, — коротко кивнула вона, приховуючи тривогу в голосі.
Вони продовжили снідати в мовчанні. У повітрі завис звук металу, що стикається з порцеляною. І раптом до них повільно підійшла знайома постать — старенька жіночка, та сама, якій Донна вчора допомогла з окулярами. Її очі світилися лагідністю.
— Я вам не заважаю? — обережно запитала вона, зупинившись біля їхнього столика.
— Якщо чесно… — почав Бейтс, явно не налаштований на сторонні розмови, але Донна м’яко перебила його:
— Ні, що ви. Все добре. Сідайте, будь ласка.
— Дякую, доню, — з вдячністю посміхнулась старенька і обережно сіла на стілець поруч.
— Ви щось хотіли? — запитала Донна, глянувши їй в очі.
— Я не хотіла підслуховувати… — почала жінка винувато.
— Але все ж… підслухали, — з м’якою посмішкою закінчила за неї Бейтс.
— Так, — зізналась старенька, зніяковіло знизивши плечима.
Донна витягла з кишені складену фотографію і простягнула жінці:
— Ви бачили цю дівчину? Це моя сестра.
Старенька обережно взяла знімок, піднесла його ближче до очей і затримала подих.
— Бачила. Гарна дівчинка… така ввічлива. Ми навіть трохи поговорили в книгарні.
— В якій книгарні? Де вона знаходиться?
— Та тут, поруч. Єдина на цій вулиці. Просто через дорогу від готелю. “Book Shop”.
Бейтс миттєво піднявся зі стільця і кинув:
— Ходімо.
— Який нетерплячий, — махнула рукою старенька і повернулась до Донни, трішки з усмішкою. — Дякую, що вислухала.
— Це я вам дякую, — Донна стисло посміхнулась. Її голос став тихішим. — Це справді важливо…
Старенька поклала зморшкувату руку на долоню дівчини й лагідно мовила:
— Не бійся. Все буде добре. Йди, він тебе вже, мабуть, чекає.
— Йду, — ледь прошепотіла Донна, підвелася й попрямувала до виходу, де на неї вже чекав Бейтс.
— Довго ж ти… — пробурмотів він, спостерігаючи, як вона наближається.
— Але ж прийшла, — тихо відповіла вона, стримуючи тривогу в серці.
— І слава Богу. Це ж не я шукаю свою сестру.
Вона кивнула. Її голос стих.
— Ага…
— Ось та сама книгарня. — Бейтс вказав на маленьку будівлю навпроти. — Ходімо.
Перед входом висіла табличка: «Книги в м’яких обкладинках — по десять гринців». Всередині панувала особлива тиша, що могла бути лише у книгарні. У повітрі стояв запах старого паперу, дерева та легкого пилу. М’які крісла, дерев’яні полиці, заповнені книгами, — все створювало затишок.
— Господи, як тут тхне, — скривився Бейтс і затиснув ніс пальцями.
— Тут пахне історіями, — поправила його Донна, провівши рукою по корінцях книг. Вони підійшли до продавця — молодого хлопця в окулярах.
— Доброго ранку, — привіталась Донна.
— Вітаю. Вам щось порадити?
— Ми з приводу однієї дівчини. — Бейтс показав фотографію. — Ви її пам’ятаєте?
Продавець придивився.
— Так, пам’ятаю. Вона заходила тридцять першого жовтня. Купувала книжки з розпродажу. Казала, що гріх не взяти за таку ціну. Усміхнена, дуже щира дівчина.
— Ви не знаєте, куди вона пішла після того?
— Пригадую, вона казала, що хоче перейти велике перехрестя — там, де чотири вулиці сходяться.
— Добре. — Бейтс коротко кивнув і вийшов з книгарні, Донна — слідом.
Вони зупинились перед перехрестям. Бейтс перевів погляд на будівлю з табличкою «Поліція».
— Ідеально, — кинув він і попрямував до входу.
Їх зустрів молодий черговий.
— Мені потрібні записи з камер спостереження. Перехрестя чотирьох вулиць. Тридцять перше жовтня, — сухо сказав Бейтс, одразу показавши посвідчення.
Поліціянт уважно розглянув документи, і його ставлення змінилось на чемне.
— Звісно, містере Бекхем. Прошу, ось комп’ютер. Давайте знайдемо потрібну дату.
— Донно, підійди, — кивнув Бейтс.
— Добре, — дівчина підійшла і стала позаду, зазираючи на екран.
Запис завантажений.
На екрані з’явилася постать дівчини, яка поводилась дивно — кричала, розмахувала руками, рухалась рвучко.
— Це не вона… — прошепотіла Донна, стискаючи кулаки. — Її тут взагалі немає…
— Придивись уважніше. Її не може не бути.
— Але її справді немає! — підвищила голос дівчина, і в її голосі зазвучала паніка. — Це не вона! Вона б так ніколи себе не поводила…
Бейтс не відповів. Його погляд залишався холодним і уважним. Але в глибині очей щось стривожено спалахнуло.
— Тоді лишається лише два варіанти, — холодно мовив він, не відриваючи погляду від екрану. — Або вона передумала туди йти... або щось сталося по дорозі. Щось недобре.
Донна мовчала. Відчуття порожнечі стискало груди, а серце шалено калатало. Її пальці тремтіли, і вона ледь стримувала сльози.
— Боже... — прошепотіла вона, хитаючи головою.
— Як таке можливо?.. — в голосі Бекхема відчувалась лють, що наростала, мов буря. — Чорт! — він раптово вдарив кулаком по столу, і в кімнаті почувся глухий звук. Поліціянт здригнувся, затиснувши губи.
— Ви когось шукаєте? — невпевнено запитав хлопець, намагаючись не показати своєї напруженості.
— Таємниця слідства, — сухо відповів чоловік і, рвучко підвівшись, попрямував до виходу. У його плечах читалась стримана напруга, ніби він ледве тримав себе в руках.
— Завжди радий допомогти... — пробурмотів поліціянт, видно було, як полегшено видихнув, коли двері за ними зачинились.
— Ага, ага... — кинув через плече Бейтс, і Донна мовчки рушила слідом.
Вийшовши з відділку, вони на хвильку зупинилися, мовби повітря стало важчим.
— Ми нічого не знайшли... — дівчина порушила мовчанку тихо, майже винувато.
— Саме так, — гаркнув мисливець, розлючено. — Я був певен, що ми нарешті натрапили на слід. А замість цього... — він стиснув кулаки, — ...повертаємося на крок назад.
— І що тепер?
— Нічого. Йдемо назад до готелю. Тут ми більше нічого не зробимо.
Вони мовчки рушили в напрямку перехрестя. Дощ, що щойно починався, тихо шелестів по бруківці, додаючи сцена ще більшої похмурості.
Коли вони переходили дорогу, Бейтс раптово зупинився. Його очі вловили щось — або когось — на протилежному боці.
На відстані, в затінку під старим ліхтарем, стояла постать. Чорна куртка, глибоко насунутий капюшон. Обличчя сховане. Фігура нерухома, але погляд... погляд, здавалося, впивався в нього.
Щось холодне торкнулося спини чоловіка.
— Бейтсе? — озвалась Донна, тривожно вдивляючись у його обличчя. — Ви когось там побачили?
— Що? — він різко обернувся до неї, злякано моргнув, наче прокинувся. Потім знову повернув погляд уперед. Постаті вже не було. Нікого. — Ні… нікого, — буркнув він, однак голос його трохи тремтів.
— То ми йдемо?
— Йдемо, — пробурмотів він і, прискоривши крок, перейшов перехрестя. Донна рушила за ним, все ще не розуміючи, що саме відбулося.
У повітрі залишилося гнітюче відчуття: щось невидиме спостерігало за ними. І, можливо, воно не зникло — лише сховалося.
Вони ввійшли до холу готелю «Саінт-Лефін». Їх зустріла тиха, майже гнітюча напівтемрява передпокою. Лампи під стелею мерехтіли, мов утомлені від вічного світла. Біля стійки адміністрації зібралося кілька постояльців — вони жваво сперечалися, підвищували голоси, і в повітрі відчувалася напруга.
Бейтс зупинився й ковзнув поглядом по натовпу. Поруч стояв чоловік у пом’ятому піджаку, з чашкою кави в руці. Мисливець нахилився до нього.
— Що тут відбувається? — запитав тихо, але з притаманною йому внутрішньою різкістю.
— А? — чоловік озирнувся, наче щойно відірвався від своїх думок. — Та ось… Люди допитуються, коли вже приїде водопровідник. Кажуть, щось не те з водою.
— Водопровідник?.. — Бейтс нахмурився. — Цікаво…
Виявилося, що ще вчора ввечері й сьогодні вранці кілька гостей, які мешкали на верхніх поверхах, скаржилися на неприємний запах води, яка текла з кранів. Густий, хімічний, а подекуди навіть гнилуватий. Адміністратор уже викликав спеціаліста, але той, як завжди, «запізнювався».
— А в нас вода була нормальна? — Донна озирнулась на Бейтса, пригадуючи ранок.
— Так. До наших кранів, певно, ще не дійшло, — пробурмотів він і задумливо примружився. — Тут живуть ті, хто на дванадцятому і тринадцятому... — він раптом змовк і завмер, мов відчув щось важливе. — Точно...
— Ви щось зрозуміли?
— Можливо. Є кілька думок. Ходімо.
Чоловік рішуче підійшов до стійки адміністрації. Адміністратор, побачивши його, ледь помітно здригнувся, а потім відкашлявся й вирівняв поставу.
— Містер Бекхем?
— Де у вас знаходяться водяні баки? — запитав Бейтс, не гаючи часу.
— На даху, звичайно. А в чому справа? — Майк закліпав очима.
— Якщо щось знайду — повідомлю. Вхід на дах відкритий?
— Так... Так, звісно, — Майк нерішуче кивнув.
— Чудово, — коротко кинув Бейтс і відступив від стійки.
— Навіщо вам на дах? — поцікавилась Донна, встигаючи за ним.
— Все просто, дівчинко. Якщо вода в баках смердить — значить, джерело проблеми зовні, в міській системі. Якщо ж ні — тоді проблема всередині самої будівлі, і її доведеться шукати вручну.
— Але ж ви казали, що ми маємо допитувати мешканців... — обережно нагадала вона.
— Плани змінилися, — буркнув він. — Зараз у нас зовсім інша мета.
— Яка саме?
— Менше питань — більше руху. Йдемо на дах.
Підйом сходами на п’ятнадцятий поверх по пожежному маршруту був не з легких. Сходи скрипіли, стіни були пофарбовані у тьмяно-сірий колір, а повітря ставало все важчим. Нарешті, подолавши останній проліт, вони вийшли на дах.
Звідси відкривався чудовий краєвид на Генон — вечірнє місто переливалося вогнями, ніби величезна електрична ріка.
— А тут красиво, — несподівано тихо сказав Бейтс, злегка затримавши погляд на горизонті.
— Ага, — кивнула Донна, теж на мить забувши про все.
— Ну що ж, до справи, — сказав він, підійшовши до одного з п’яти баків.
— Що саме ми робимо? — дівчина все ще не могла зрозуміти задуму.
— Перевіримо воду, — сухо мовив він.
— Але ви ж не сантехнік…
— На жаль, — злегка посміхнувся Бейтс. — Доводиться бути всім одразу. У мене є багато прихованих талантів. Менше балачок — краще допоможи.
— Гаразд...
Вони почали по черзі відкривати металеві люки баків. Перші два були заповнені чистою, хоч і трохи каламутною водою. Але коли відкрили третій — все змінилося.
Бак був наполовину заповнений. У воді щось плавало. Велике. Людське. Груди вгору, обличчя частково занурене, шкіра — зеленувата, роздута від розкладу.
— Боже… — Донна скрикнула й прикрила рота руками, відступивши на крок назад.
— Як я й припускав... — тихо сказав Бейтс, витягуючи телефон. Його голос був спокійним, але погляд — важким, майже болісним. Він набрав номер.
— Алло. Джон? У нас тут робота для тебе, — коротка пауза. — Так, труп. Готель «Саінт-Лефін», дах. Швидше, поки сюди не набігли журналісти.
— Хто такий Джон?
— Судмедексперт. Джон Еванс.
— Це… це ж вона, правда?.. — в голосі дівчини звучала надія, змішана з жахом.
Мисливець мовчки подивився їй в очі. І цього погляду вистачило, аби вона все зрозуміла.
Особистість жертви ще офіційно не підтверджена, але обидва не сумнівалися: Моллі Мур нарешті знайдена. Хоч і не так, як вони сподівались.
☠️ ☠️ ☠️
Сцена третя
Упродовж наступних двадцяти хвилин на дах готелю «Саінт-Лефін» піднімалась ціла процесія: пожежники, поліціянти, експерти служби Генон. Вони працювали мовчки, зосереджено, немов під дахом лежала сама правда. Тим часом на даху встановили великий білий намет, де планували провести первинний огляд тіла та зібраних доказів.
Менше ніж за три години після початку робіт, о 15:45, тіло було витягнуто з бака. Його обережно поклали на каталку, помістили в чорний поліетиленовий мішок і спустили на перший поверх, де чекала машина експертної служби. Уже тоді стало безсумнівно: знайдена — Моллі Мур.
Пожежники, випорожнюючи бак повністю, виявили у воді й інші речі: частини одягу, взуття, предмети особистого вжитку. Все це також вилучили для експертизи.
Бейтс та Донна, мовчазні й пригнічені, викликали таксі. Автомобіль довіз їх до будівлі поліції Генона. Вони спустилися до нульового поверху — в морг. Як тільки Бейтс відчинив важкі двері, їх зустрів чоловік у білому халаті.
— Привіт, Джоне, скільки літ, скільки зим, — промовив Бейтс з натягнутою усмішкою.
— Достатньо, щоби не встигнути скучити, — сухо відповів той. Він стояв біля каталки, на якій покоїлося бездиханне тіло — оголене, бліде, спотворене водою.
— Уже щось встиг подивитись? — Бекхем зробив крок ближче, погляд його впав на пакунок з речами.
— Спочатку, як годиться, опис речей, вилучених із бака, — відгукнувся Джон і простягнув аркуш із переліком.
Мисливець швидко пробіг очима текст:
У баку разом із тілом виявлено:
Чорні чоловічі шорти, розмір М;
Зелена майка, розмір L/G;
Комплект чорної мереживної білизни, розмір S/P;
Пара чорних сандалів з маркуванням 39 55 250 L8M6;
Червоний жакет з капюшоном, блискавкою, розмір XS;
Наручний годинник;
Карта-ключ від готелю “Саінт-Лефін”.
— Донно, йди сюди, — покликав Бейтс тихо.
Дівчина обережно наблизилась. Її погляд був затьмарений страхом і водночас сподіванням, що це не вона… не Моллі.
— Подивися, ці речі... Тобі щось знайоме?
Вона кивнула. Голос не слухався.
— Так... Це її.
— Вона хто? — запитав Джон, вдивляючись у Донну.
— Це Донна Мур. Сестра загиблої, — відповів Бейтс.
— Мої співчуття, — тихо мовив судмедексперт.
Дівчина не відповіла. Її очі зупинилися на тілі. Те, що було її молодшою сестрою, зараз лежало без життя — мов лялька, яку хтось кинув у воду. Волосся сплутане, шкіра — зеленувато-сіра, повіки опущені навіки.
— Вам краще попрощатися зараз. Я скоро маю почати розтин, — сказав Джон з професійною стриманістю.
Донна підійшла. Її рука тремтіла. Вона хотіла торкнутися сестри, хоча б на мить… Але Джон зупинив її, поклавши руку на зап’ястя.
— Не можна. Поки що — ні.
— Але… — дівчина хотіла заперечити, та сили зникли. — Гаразд…
«Прощавай, сестричко…»
Сльози виступили на очах. Не витримавши, Донна вийшла з кімнати, ледь стримуючи плач.
Бейтс мовчки проводив її поглядом. У грудях щось стислося. Серце раптом занило, ніби схоплене невидимим лещатами. Він спробував вирівняти дихання, сперся на край столу, відчувши, як ніби все навколо почало трохи хитатися. Джон помітив це.
— Гей... Ти в порядку?
— Та так… Просто... голова трохи закрутилася. Перевтома, мабуть, — відмахнувся Бекхем, вдягнув усмішку, що ледь трималась на губах.
Але Джон не повірив. Його погляд затримався на другові трохи довше, ніж треба. Щось у поведінці Бейтса збентежило його. Щось надто тихе, надто втомлене.
— Коли буде готовий звіт? — мисливець швидко змінив тему.
— Я тобі повідомлю.
— Який ти добрий.
— А ти поганий.
— Знову обмін компліментами.
— Не забувай, я одружений.
— Та хто про це не знає. Думаєш, Лізі буде проти моєї чарівності?
— Я буду. А тепер — геть звідси, Бекхеме. Не заважай.
— Добре-добре. Чекаю від тебе новин, друже, — Бейтс вийшов, прикривши за собою двері.
Як тільки він зник за рогом, Джон ще хвилину дивився на двері, ніби намагався зазирнути крізь них. Його щось турбувало. Він знав Бейтса багато років, знав, як той маскує втому під жартами, біль — під сарказмом. Але щось у цьому було інакше.
Пройшовши через головний вхід управління поліції, Бейтс зупинився, коли його погляд впав на фігуру, зігнуту на лавочці. Донна сиділа нерухомо, наче вигоріла свічка. Її руки безсило звисали з колін, очі — червоні від сліз, а погляд був спрямований у порожнечу. Вона ніби не бачила навколишнього світу — тільки власний біль.
— Донно! — гукнув він, і в голосі прозвучало щось між турботою та тривогою.
Дівчина здригнулась, повільно підвела голову і поглянула на нього, ніби прокинулась від якогось страшного сну.
— Ми повертаємось у готель, — м’яко сказав Бейтс, наближаючись до неї.
— Ага... — ледь чутно мовила вона, підводячись. — Йдемо...
Вони зробили кілька кроків, і чоловік обережно спитав:
— Як ти? Тримаєшся?
Мур зупинилася. Її плечі здригнулися. Вона мовчала кілька секунд, а потім хрипло, майже беззвучно прошепотіла:
— Ніяк...
Мисливець кивнув. Його обличчя залишалося стриманим, але очі втратили звичну іскру.
— Зрозуміло...
— Зрозуміло? Вам зрозуміло?! — голос Донни раптово затремтів, а очі наповнилися гнівом і болем. — Ви навіть уявлення не маєте, що я відчуваю!
— Що за агресія? — спокійно промовив Бейтс, злегка звівши брови. Його голос не був грубим, він не засуджував — у ньому відчувалась втома. — Ти думаєш, я не розумію?
— Ви не можете зрозуміти! Ви не були їй сім'єю! Ви не росли з нею! Ви не бачили, як вона сміялась... як плакала... Як жила! — кричала вона, майже захлинаючись емоціями.
Бейтс мовчав кілька секунд. У його погляді не було осуду. Лише тиха, майже невидима тінь болю, яка промайнула в очах.
— Думаєш, ти одна когось втратила? — спокійно промовив він.
Її гнів завмер у повітрі. Донна здивовано глянула на нього. У його голосі не було гніву, лише тиха втома і щось глибоке, незриме. Невимовна туга.
Вона відчула, як її злість почала відступати, залишаючи після себе тільки спустошення. Раптом вона ніби побачила в ньому щось більше, ніж просто слідчого. Людину, яка теж несе всередині втрату. Тільки він мовчить про неї...
— Вибачте… — прошепотіла вона, опустивши очі.
— Не треба, — тихо відповів він. — Це нормально. Біль завжди рве на шматки. Особливо коли ти не готовий…
Він підняв руку, махнув таксі. Автомобіль зупинився до тротуару.
Вони сіли в салон.
— До готелю "Саінт-Лефін", — водій кивнув і рушив за маршрутом.
У машині панувала гнітюча тиша. Мотор глухо гудів, місто за вікнами здавалося чужим і далеким.
Бейтс сидів, відкинувшись на спинку сидіння, і на мить заплющив очі. Його ліву скроню різко пронизав біль. Серце знову стиснулось, у грудях запекло. Він стиснув кулак, намагаючись не показати цього. Лише трохи змінив позу, ніби стало незручно.
— Вам зле? — тихо запитала Донна, помітивши, як він злегка зірвав дихання.
— Ні, все гаразд, — швидко відповів чоловік і натягнув на обличчя звичну усмішку. — Просто день видався важким.
Вона ще кілька секунд дивилася на нього. Їй здалося, що ця усмішка була нещирою. У ній був присмак болю, якого він не хотів показувати. Вперше вона відчула: він щось приховує. І це щось не має нічого спільного з розслідуванням
☠️ ☠️ ☠️
Сцена перша
У номері було тихо. Навіть надто. Лише дощ рівномірно падав за вікном, ніби хтось намагався заспокоїти світ своїм монотонним шепотом. Донна сиділа в м’якому кріслі навпроти вимкненого телевізора, втупившись у порожнечу, що ховалася десь між власними думками. Бейтс стояв біля вікна, схрестивши руки. Він не рухався — здавався чужим і застиглим, наче в ньому боролися безсилля й обов’язок.
Він кидав на дівчину непомітні погляди. Скільки разів він бачив цей вираз на обличчі родичів жертв? Ту саму тендітну суміш надії й паніки, болю і затятості. Але цього разу все було інакше. Бо в середині самого Бейтса тепер жила інша тиша — повільна, холодна, невблаганна. Тиша вироку.
Він знав: Моллі, найімовірніше, мертва. Та на ту крихітну частку надії — один відсоток, який ще не згорів — і спиралася вся справа.
Донна підвелася й попрямувала до валізи, мовчки дістала білизну й піжаму.
— Я... піду у ванну, — сказала вона тихо, не дивлячись на нього.
— Добре... — його голос був глухий, трохи хриплий, як після довгого мовчання.
Світло у ванній кімнаті було яскравим, занадто контрастним після приглушеної атмосферності номера. Донна сподівалась, що вода змиє з неї тривогу, очистить голову, дозволить зібратись. Та думки вперто повертаються до сестри. До її усмішки. До того моменту, коли вона востаннє бачила її живою.
Замість теплого розслаблення — лише холод від безсилля. Вона прийняла швидкий душ і вийшла, витираючи волосся рушником.
Бейтс усе ще стояв на тому самому місці.
— Ви... не хочете відпочити? Прийняти душ? — несміливо спитала вона.
— Після відео, — коротко відповів, навіть не повертаючись.
— Гаразд... — вона знову опустилася у крісло, обгортаючись теплим пледом. — Як гадаєте, ми побачимо щось важливе на відео?
— Якщо не вбивцю, то принаймні твою сестру. Іноді це — вже щось, — його голос злегка затремтів, та він одразу приховав емоцію сухістю тону.
— А якщо... якщо вона вже мертва?
— Це можливо, — нарешті він повернувся. Втомлений, мовби старший на десятки років. — І ти маєш бути до цього готова. Бо надія — підступна штука. Вона може підтримати, але може й зламати.
— Я вже нічому не дивуюсь, — сказала Донна тихо. — Просто хочу знати правду.
— Не всі правди мають бути почутими, — відказав Бейтс і обперся на підвіконня, дивлячись на неї згори.
— Чому ви погодилися взяти цю справу?
Він на мить замовк, але її мовчання було настільки проникливим, що змусило його продовжити.
— Мені цікаво, чи пов'язане зникнення Моллі з серією самогубств у "Саінт-Лефін". Якщо так — то це вже не просто випадковість. Це система. А системи я розумію.
— Ви кажете це так, наче шукаєте в усьому логіку. А якщо тут — лише біль?
— Біль — теж система. Просто вона не завжди має сенс.
— Ви не та людина, яка прагне слави. Я чула, що про вас кажуть. Чому ви витримуєте це?
Бейтс повільно зітхнув. У його очах промайнула втома, що межує з розпачем.
— Ти ще не знаєш, що таке витримувати. І не пхайся у моє життя, — сказав він різко, відходячи від вікна.
— Але чому ви...
— Ми не друзі. І не союзники. Ти — клієнт. І тільки тому я ще тут. Не треба зі мною грати в близькість.
— Я лише...
— Не треба. Я чудово чую нотки лицемірства. Вони ріжуть мені слух. І не прикидайся — це не тобі боляче. Це їй — там, десь... — мисливець покрутив пальцем над головою. — Якщо вона ще жива. Тобі ж залишились лише зручні сльози.
Він зупинився зовсім близько. Донна завмерла. Його погляд був холодний, крижаний, наче гостре лезо.
— Добре, — сказала вона ледь чутно. — Але ви не маєте права так зі мною говорити.
— А як, на твою думку, я маю говорити?
— Хоч трохи з повагою. Зрештою, я вам заплачу...
— Ти не розумієш... — хрипко прошепотів чоловік, майже зірвавшись. — Ти думаєш, що гроші роблять тебе важливою? Ти не маєш уявлення, скільки коштує моя робота. І знаєш чому?
— Чому?
— Бо ти не зможеш за неї заплатити.
Дівчина обірвала погляд. В її очах з’явились сльози, але вона швидко їх стерла.
— Та кому ви потрібні, Бейтсе...
— Тобі, — кинув він, сідаючи навпроти з тією ж іронічною, ледь хижою посмішкою.
— Як ви мене...
— Якщо я тебе дратую, можеш сховатись під ковдру й поплакати. Це найпростіше.
Вона тихо пирснула, чи то зі злості, чи з іронії. Він всівся зручно, спостерігаючи за нею. А вона — за ним. І в цій мовчазній паузі не було тепла, але й не було ворожості. Лише дві самотності, що ненадовго перетнулися.
Скільки саме часу вони просиділи в мовчазному протистоянні поглядів — важко сказати. В кімнаті панувала тиша, порушувана лише ритмічним стуком дощу по шибках. На настінному годиннику стрілки застигли. І раптом — глухий стукіт у двері прорізав тишу, мов лезо.
Донна здригнулась і швидко підвелась, зробивши кілька кроків до дверей, але…
— Стій, — спокійно, але твердо сказав Бейтс, встаючи з крісла. — Я спершу підготуюсь.
Він дотягнувся до кобури під піджаком і витягнув зброю. Холодний блиск металу віддзеркалився в його очах.
— Що це? — запитала дівчина, з острахом вдивляючись у пістолет.
— Це? — він підняв його, злегка посміхнувшись. — Це Магнум. І поки ми не знаємо, хто стоїть за дверима, довіра — не найкраща стратегія.
Донна зітхнула і, набравшись хоробрості, звернулася до дверей:
— Хто там?
— Це Майк, адміністратор готелю, — пролунало з-за дверей. — Приніс флешку з відео, як ви й просили.
Бейтс кивнув, ховаючи зброю:
— Відчиняй.
Донна обережно відчинила двері. Хлопець простягнув флешку, ввічливо кивнув і зник у коридорі. Дівчина зачинила двері й повернулася до кімнати, де мисливець вже сидів перед ноутбуком, очікуючи.
— Давай сюди, — простягнув він руку.
— Тримайте, — відповіла Мур, вкладаючи флешку йому в долоню.
Не гаючи ані секунди, Бейтс підключив її до ноутбука. Донна вмостилась поруч, намагаючись втримати хвилювання. Її серце калатало в грудях, ніби наперед знаючи — те, що вони побачать, змінить усе.
На екрані з’явилось відео з камери ліфта. Протяжність відео — близько чотирьох хвилин. І ось — вона.
— Це вона... — шепоче Донна, ледве дихаючи. — Що вона робить?..
Моллі на відео поводилась дивно. Її рухи були рвані, нервові. Вона кілька разів заходила і виходила з кабіни ліфта, натискала на кнопки безладно, жестикулювала в порожнечу.
— Вона... вона ніби з кимось говорить, — тихо промовив Бейтс, зосереджено вдивляючись у кожен кадр. Його погляд був пронизливим, як у хижака, що вивчає свою здобич.
Але на екрані — тільки вона. Жодної іншої постаті.
— Відео зняте на чотирнадцятому поверсі, — зазначив Бейтс.
— І що це означає? — Донна поглянула на нього, в її голосі промайнула надія, змішана з тривогою.
— Це найвищий із житлових поверхів готелю. Вище — тільки технічні приміщення та дах. Якщо вона звідти вийшла і її більше не бачили... — він обірвався, не договоривши.
— Ви щось запідозрили? — насторожено запитала дівчина.
— Поки ще ні. Потрібно більше даних. У нас є ще записи з ліфта?
— Є. Останнє відео на флешці.
Донна сиділа поруч із Бейтсом, тримаючи руки зчепленими на колінах. Її долоні були холодні та вологі — вона сама не помітила, як нервово терла їх одна об одну. Тіло здавалося заклякло, немов усе напруження цього дня зібралося в м’язах спини й плечей. Її погляд ковзав по екрану, але свідомість постійно поверталась до одного: а раптом це востаннє вона бачить сестру живою?
У грудях стискалося. Мов ком у горлі, емоції не давали говорити. Вона хотіла спитати, хотіла вигукнути: «Що з нею було? Чому вона так поводиться?» — але розуміла: ні вона, ні Бейтс ще не мають відповідей. І це найбільше лякало.
Її серце калатало, неначе намагалось вирватися з грудей. Кожен рух на відео здавався дивним, неприродним. Здавалося, що сестра — не зовсім вона. Мов щось всередині Моллі вже тоді було зламане.
Бейтс сидів нерухомо, впившись поглядом у зображення на екрані. Його обличчя залишалося спокійним, навіть холодним, але в голові бушувала буря.
Те саме дивне поводження… як у жертв з інших справ. Розгубленість. Жести в порожнечу. Страх. Невидимий хтось поряд...
Він стискав щелепу. Усередині нього розгорталась невидима боротьба. З одного боку — професійна холодність, з іншого — ледь приховане співчуття до цієї втомленої дівчини поруч, яка ховає біль за відчайдушною рішучістю.
"Ти ж знаєш, як це закінчується, Бейтсе. Ти бачив це вже десятки разів. І все ж, чому цей випадок виглядає інакше?"
Він коротко зиркнув на Донну. Вона виглядала змученою, виснаженою, але очі її світилися вогнем. Не істеричним, а стійким — вогнем того, хто не здасться. Бейтс це помітив. І в глибині душі — навіть відчув повагу. Він звик до байдужих родичів, до зламаних, зневірених людей, які чекали лише підтвердження найгіршого. Але ця дівчина — боролася. І його це дратувало. Бо він знав — надія може вбивати болючіше за кулю.
І все ж... цей випадок хвилював його більше, ніж він готовий був визнати.
"Щось тут не так. Це більше, ніж просто зникнення. І якщо інтуїція мене не підводить — ми тільки на порозі справжнього пекла."
Між ними знову запанувала тиша. Але тепер вона була іншою — не гнітючою, а напруженою, як натягнута струна перед першим акордом. І саме в цю мить Бейтс промовив, не відводячи очей від екрана:
— Зараз, дівчинко... дивись дуже уважно. Ми маємо побачити те, що інші не помітили.
Кімната поринула в напів темряву. Тьмяне світло екрану комп’ютера блимало, відкидаючи бліді відблиски на обличчя Донни та Бейтса. Тиша була такою густою, що здавалося — вона осіла на плечі й не дає дихати. Усі звуки світу звузилися до єдиного — до клацання мишки й тихого гулу вентилятора ноутбука. Вони розпочали перегляд останнього відеозапису.
На екрані — ліфт, чотирнадцятий поверх. Двері повільно розсуваються, і до кабіни заходить Моллі.
— Ось вона… — прошепотіла Донна, ледве стримуючи тремтіння в голосі.
Вона схилилася вперед, майже притулившись до екрану. Усі м’язи її тіла були напружені, очі — повні надії й страху водночас. Вона шукала хоча б натяк, хоч якусь підказку, що допоможе наблизити сестру назад.
— Бачиш? — заговорив Бейтс рівним тоном. — Вона не поспішає.
— Так… її рухи спокійні. Зовсім не схожа на людину, яка тікає чи боїться.
На записі Моллі нахилилася до пульта і, не вагаючись, почала натискати кнопки. Її рухи впевнені, механічні. Серед них — кнопка утримання дверей.
— Наче когось чекає… — тихо припустила Донна, ледь помітно стискаючи пальці.
— Тихо, дівчинко, дивись уважно. Далі буде цікавіше, — не відриваючи погляду від екрану, промовив мисливець.
Минуло кілька секунд. Ліфт залишався порожнім. Ніхто не заходив. Моллі нервово виглянула в коридор, швидко — мов боялася, що її хтось побачить. Потім так само стрімко відступила назад, притиснувшись до стінки. Здавалося, вона хотіла бути непомітною — але для кого?
— Вона вийшла? Де вона?! — голос Донни затремтів, її очі ходили по екрану в пошуках.
— Заспокойся. Ось, поглянь — край сукні, плече… вона стоїть біля стіни, майже поза зоною огляду.
На відео було видно, як Моллі неквапом піднімає руки, наче поправляє волосся. Але цей жест був надто затягнутий, надто демонстративний — тривав понад хвилину. Її тіло нахилилось трохи праворуч, вона жестикулювала, ворушила губами. Так, ніби поруч хтось стояв.
— Вона… говорить із кимось? — шепотіла Донна. — Але там нікого немає…
— Саме так, — стиха мовив Бейтс, поглянувши на дівчину. — А потім вона повністю виходить із кадру.
Кілька секунд — чорний квадрат, нерухомий коридор. І — кінець запису.
Донна відкинулась на спинку крісла й видихнула, немов останнє повітря вирвалося з її грудей.
— Це все... — її голос був глухий, безбарвний. — Ми нічого не знайшли. Марно...
— Чому ж марно? — Бейтс кинув на неї погляд з-під лоба.
— Та тому що ми навіть не знаємо, з ким вона розмовляла. Чи взагалі розмовляла! Це лише догадки… Ми зайшли в глухий кут ще до початку.
— Я ж просив тебе дивитися уважніше. Чи, може, ти сліпа?
— Що я мала помітити? — з болем вигукнула вона.
— Не що… а кого, — голос Бейтса став різким, майже колючим. — На п’ятдесят третій секунді в кадрі з’являється інша людина. Чоловік. Він стоїть у тіні й знає, де знаходиться камера — навмисне ховається. Але я його побачив.
— Камери в коридорі могли його зняти?
— На жаль, ні. Вони не працюють. Чотирнадцятий поверх — мертва зона. Комусь це було вигідно.
— А якщо він її забрав? — голос Донни затремтів. — Боже… їй, напевно, було страшно. Вона ж зовсім одна…
— Нічого подібного. Те, як вона себе поводила, — це не страх. Це флірт.
— Флірт?! — вона обернулася до нього з виразом обурення.
— А що, не знаєш, як виглядає флірт, дівчинко? — Бейтс вишкірився, з притиском наголошуючи на останньому слові.
— Знаю, що це таке! І не треба ставитися до мене, як до дурепи! — обличчя її спалахнуло червоним. Вона схрестила руки на грудях, намагаючись стримати сльози й злість водночас.
— Он як? І зразу почервоніла, — буркнув Бейтс, закриваючи ноутбук. Його плечі трохи опустились — втома взяла своє. — Уже пізно. Йди спати. А я прийму ванну.
— Гаразд... — Донна підвелась і попрямувала до ліжка ближче до вікна. Забралася під ковдру, втомлена й пригнічена. Її тіло занурилось у тепло, а розум — у темряву. Поки вода дзюркотіла у ванні, Донна нарешті заснула, неначе втекла від усього, що щойно побачила.
У ванній кімнаті, занурений у гарячу воду, Бейтс лежав нерухомо, із заплющеними очима. Тіло розслабилося, але думки — ні.
"Це була вона? Останні хвилини життя? Чи тільки прелюдія до того, що станеться завтра?"
Його підозри почали зростати. Схема занадто знайома. Занадто...
Але ця справа — особлива. Вона пахне старим злом. Тим, що не ховається, а дивиться просто у вічі.
Він повільно витягнувся з води. Краплі стікали по шрамам на тілу. Торкнувшись рубця на грудях, він стиснув зуби.
— Ц... — в його очах промайнула тінь. Минуле хотіло повернутись, але він цього не дозволив. Різкий рух головою — і спогади втекли назад у темряву.
Витершись, він одягнувся, вимкнув світло й вийшов у кімнату.
Донна вже спала, згорнувшись калачиком. Її лице було спокійним, але тендітним — наче зітканим із тіні.
Бейтс кинув короткий погляд на двері, потім взяв пістолет і поклав його під подушку. Тепло металу в долоні заспокоювало.
— Добраніч, друже, — шепнув він.
Бо 44-й "Магнум" був не просто зброєю. Він був спогадом про батька. Єдиним, що залишилось.
Мисливець ліг на ліжко, не накриваючись. Його очі ще кілька хвилин дивились у стелю. А потім — сон узяв своє.
☠️ ☠️ ☠️
Сцена друга
Генон. Ранок наступного дня.
О восьмій ранку в готелі панувала звична, спокійна тиша. Прокинувшись, Бейтс Бекхем і Донна Мур спустилися до фойє, де м’яке освітлення ламп і запах свіжої кави створювали атмосферу буденного затишку. Вони мовчки пройшли до ресторану і зайняли столик біля вікна. За вікном неквапно прокидався світ, а за столом – стиха гриміли вилки.
— Що будемо сьогодні робити? — спитала Донна, відкусивши хрустку грінку, обережно, ніби не хотіла порушити тишу.
— Допитаємо постояльців, — відповів Бейтс, зробивши ковток чорно-гіркої кави. — Потрібно з’ясувати, чи хтось бачив Моллі. У який день, в який час. Усе має значення.
— Добре, — коротко кивнула вона, приховуючи тривогу в голосі.
Вони продовжили снідати в мовчанні. У повітрі завис звук металу, що стикається з порцеляною. І раптом до них повільно підійшла знайома постать — старенька жіночка, та сама, якій Донна вчора допомогла з окулярами. Її очі світилися лагідністю.
— Я вам не заважаю? — обережно запитала вона, зупинившись біля їхнього столика.
— Якщо чесно… — почав Бейтс, явно не налаштований на сторонні розмови, але Донна м’яко перебила його:
— Ні, що ви. Все добре. Сідайте, будь ласка.
— Дякую, доню, — з вдячністю посміхнулась старенька і обережно сіла на стілець поруч.
— Ви щось хотіли? — запитала Донна, глянувши їй в очі.
— Я не хотіла підслуховувати… — почала жінка винувато.
— Але все ж… підслухали, — з м’якою посмішкою закінчила за неї Бейтс.
— Так, — зізналась старенька, зніяковіло знизивши плечима.
Донна витягла з кишені складену фотографію і простягнула жінці:
— Ви бачили цю дівчину? Це моя сестра.
Старенька обережно взяла знімок, піднесла його ближче до очей і затримала подих.
— Бачила. Гарна дівчинка… така ввічлива. Ми навіть трохи поговорили в книгарні.
— В якій книгарні? Де вона знаходиться?
— Та тут, поруч. Єдина на цій вулиці. Просто через дорогу від готелю. “Book Shop”.
Бейтс миттєво піднявся зі стільця і кинув:
— Ходімо.
— Який нетерплячий, — махнула рукою старенька і повернулась до Донни, трішки з усмішкою. — Дякую, що вислухала.
— Це я вам дякую, — Донна стисло посміхнулась. Її голос став тихішим. — Це справді важливо…
Старенька поклала зморшкувату руку на долоню дівчини й лагідно мовила:
— Не бійся. Все буде добре. Йди, він тебе вже, мабуть, чекає.
— Йду, — ледь прошепотіла Донна, підвелася й попрямувала до виходу, де на неї вже чекав Бейтс.
— Довго ж ти… — пробурмотів він, спостерігаючи, як вона наближається.
— Але ж прийшла, — тихо відповіла вона, стримуючи тривогу в серці.
— І слава Богу. Це ж не я шукаю свою сестру.
Вона кивнула. Її голос стих.
— Ага…
— Ось та сама книгарня. — Бейтс вказав на маленьку будівлю навпроти. — Ходімо.
Перед входом висіла табличка: «Книги в м’яких обкладинках — по десять гринців». Всередині панувала особлива тиша, що могла бути лише у книгарні. У повітрі стояв запах старого паперу, дерева та легкого пилу. М’які крісла, дерев’яні полиці, заповнені книгами, — все створювало затишок.
— Господи, як тут тхне, — скривився Бейтс і затиснув ніс пальцями.
— Тут пахне історіями, — поправила його Донна, провівши рукою по корінцях книг. Вони підійшли до продавця — молодого хлопця в окулярах.
— Доброго ранку, — привіталась Донна.
— Вітаю. Вам щось порадити?
— Ми з приводу однієї дівчини. — Бейтс показав фотографію. — Ви її пам’ятаєте?
Продавець придивився.
— Так, пам’ятаю. Вона заходила тридцять першого жовтня. Купувала книжки з розпродажу. Казала, що гріх не взяти за таку ціну. Усміхнена, дуже щира дівчина.
— Ви не знаєте, куди вона пішла після того?
— Пригадую, вона казала, що хоче перейти велике перехрестя — там, де чотири вулиці сходяться.
— Добре. — Бейтс коротко кивнув і вийшов з книгарні, Донна — слідом.
Вони зупинились перед перехрестям. Бейтс перевів погляд на будівлю з табличкою «Поліція».
— Ідеально, — кинув він і попрямував до входу.
Їх зустрів молодий черговий.
— Мені потрібні записи з камер спостереження. Перехрестя чотирьох вулиць. Тридцять перше жовтня, — сухо сказав Бейтс, одразу показавши посвідчення.
Поліціянт уважно розглянув документи, і його ставлення змінилось на чемне.
— Звісно, містере Бекхем. Прошу, ось комп’ютер. Давайте знайдемо потрібну дату.
— Донно, підійди, — кивнув Бейтс.
— Добре, — дівчина підійшла і стала позаду, зазираючи на екран.
Запис завантажений.
На екрані з’явилася постать дівчини, яка поводилась дивно — кричала, розмахувала руками, рухалась рвучко.
— Це не вона… — прошепотіла Донна, стискаючи кулаки. — Її тут взагалі немає…
— Придивись уважніше. Її не може не бути.
— Але її справді немає! — підвищила голос дівчина, і в її голосі зазвучала паніка. — Це не вона! Вона б так ніколи себе не поводила…
Бейтс не відповів. Його погляд залишався холодним і уважним. Але в глибині очей щось стривожено спалахнуло.
— Тоді лишається лише два варіанти, — холодно мовив він, не відриваючи погляду від екрану. — Або вона передумала туди йти... або щось сталося по дорозі. Щось недобре.
Донна мовчала. Відчуття порожнечі стискало груди, а серце шалено калатало. Її пальці тремтіли, і вона ледь стримувала сльози.
— Боже... — прошепотіла вона, хитаючи головою.
— Як таке можливо?.. — в голосі Бекхема відчувалась лють, що наростала, мов буря. — Чорт! — він раптово вдарив кулаком по столу, і в кімнаті почувся глухий звук. Поліціянт здригнувся, затиснувши губи.
— Ви когось шукаєте? — невпевнено запитав хлопець, намагаючись не показати своєї напруженості.
— Таємниця слідства, — сухо відповів чоловік і, рвучко підвівшись, попрямував до виходу. У його плечах читалась стримана напруга, ніби він ледве тримав себе в руках.
— Завжди радий допомогти... — пробурмотів поліціянт, видно було, як полегшено видихнув, коли двері за ними зачинились.
— Ага, ага... — кинув через плече Бейтс, і Донна мовчки рушила слідом.
Вийшовши з відділку, вони на хвильку зупинилися, мовби повітря стало важчим.
— Ми нічого не знайшли... — дівчина порушила мовчанку тихо, майже винувато.
— Саме так, — гаркнув мисливець, розлючено. — Я був певен, що ми нарешті натрапили на слід. А замість цього... — він стиснув кулаки, — ...повертаємося на крок назад.
— І що тепер?
— Нічого. Йдемо назад до готелю. Тут ми більше нічого не зробимо.
Вони мовчки рушили в напрямку перехрестя. Дощ, що щойно починався, тихо шелестів по бруківці, додаючи сцена ще більшої похмурості.
Коли вони переходили дорогу, Бейтс раптово зупинився. Його очі вловили щось — або когось — на протилежному боці.
На відстані, в затінку під старим ліхтарем, стояла постать. Чорна куртка, глибоко насунутий капюшон. Обличчя сховане. Фігура нерухома, але погляд... погляд, здавалося, впивався в нього.
Щось холодне торкнулося спини чоловіка.
— Бейтсе? — озвалась Донна, тривожно вдивляючись у його обличчя. — Ви когось там побачили?
— Що? — він різко обернувся до неї, злякано моргнув, наче прокинувся. Потім знову повернув погляд уперед. Постаті вже не було. Нікого. — Ні… нікого, — буркнув він, однак голос його трохи тремтів.
— То ми йдемо?
— Йдемо, — пробурмотів він і, прискоривши крок, перейшов перехрестя. Донна рушила за ним, все ще не розуміючи, що саме відбулося.
У повітрі залишилося гнітюче відчуття: щось невидиме спостерігало за ними. І, можливо, воно не зникло — лише сховалося.
Вони ввійшли до холу готелю «Саінт-Лефін». Їх зустріла тиха, майже гнітюча напівтемрява передпокою. Лампи під стелею мерехтіли, мов утомлені від вічного світла. Біля стійки адміністрації зібралося кілька постояльців — вони жваво сперечалися, підвищували голоси, і в повітрі відчувалася напруга.
Бейтс зупинився й ковзнув поглядом по натовпу. Поруч стояв чоловік у пом’ятому піджаку, з чашкою кави в руці. Мисливець нахилився до нього.
— Що тут відбувається? — запитав тихо, але з притаманною йому внутрішньою різкістю.
— А? — чоловік озирнувся, наче щойно відірвався від своїх думок. — Та ось… Люди допитуються, коли вже приїде водопровідник. Кажуть, щось не те з водою.
— Водопровідник?.. — Бейтс нахмурився. — Цікаво…
Виявилося, що ще вчора ввечері й сьогодні вранці кілька гостей, які мешкали на верхніх поверхах, скаржилися на неприємний запах води, яка текла з кранів. Густий, хімічний, а подекуди навіть гнилуватий. Адміністратор уже викликав спеціаліста, але той, як завжди, «запізнювався».
— А в нас вода була нормальна? — Донна озирнулась на Бейтса, пригадуючи ранок.
— Так. До наших кранів, певно, ще не дійшло, — пробурмотів він і задумливо примружився. — Тут живуть ті, хто на дванадцятому і тринадцятому... — він раптом змовк і завмер, мов відчув щось важливе. — Точно...
— Ви щось зрозуміли?
— Можливо. Є кілька думок. Ходімо.
Чоловік рішуче підійшов до стійки адміністрації. Адміністратор, побачивши його, ледь помітно здригнувся, а потім відкашлявся й вирівняв поставу.
— Містер Бекхем?
— Де у вас знаходяться водяні баки? — запитав Бейтс, не гаючи часу.
— На даху, звичайно. А в чому справа? — Майк закліпав очима.
— Якщо щось знайду — повідомлю. Вхід на дах відкритий?
— Так... Так, звісно, — Майк нерішуче кивнув.
— Чудово, — коротко кинув Бейтс і відступив від стійки.
— Навіщо вам на дах? — поцікавилась Донна, встигаючи за ним.
— Все просто, дівчинко. Якщо вода в баках смердить — значить, джерело проблеми зовні, в міській системі. Якщо ж ні — тоді проблема всередині самої будівлі, і її доведеться шукати вручну.
— Але ж ви казали, що ми маємо допитувати мешканців... — обережно нагадала вона.
— Плани змінилися, — буркнув він. — Зараз у нас зовсім інша мета.
— Яка саме?
— Менше питань — більше руху. Йдемо на дах.
Підйом сходами на п’ятнадцятий поверх по пожежному маршруту був не з легких. Сходи скрипіли, стіни були пофарбовані у тьмяно-сірий колір, а повітря ставало все важчим. Нарешті, подолавши останній проліт, вони вийшли на дах.
Звідси відкривався чудовий краєвид на Генон — вечірнє місто переливалося вогнями, ніби величезна електрична ріка.
— А тут красиво, — несподівано тихо сказав Бейтс, злегка затримавши погляд на горизонті.
— Ага, — кивнула Донна, теж на мить забувши про все.
— Ну що ж, до справи, — сказав він, підійшовши до одного з п’яти баків.
— Що саме ми робимо? — дівчина все ще не могла зрозуміти задуму.
— Перевіримо воду, — сухо мовив він.
— Але ви ж не сантехнік…
— На жаль, — злегка посміхнувся Бейтс. — Доводиться бути всім одразу. У мене є багато прихованих талантів. Менше балачок — краще допоможи.
— Гаразд...
Вони почали по черзі відкривати металеві люки баків. Перші два були заповнені чистою, хоч і трохи каламутною водою. Але коли відкрили третій — все змінилося.
Бак був наполовину заповнений. У воді щось плавало. Велике. Людське. Груди вгору, обличчя частково занурене, шкіра — зеленувата, роздута від розкладу.
— Боже… — Донна скрикнула й прикрила рота руками, відступивши на крок назад.
— Як я й припускав... — тихо сказав Бейтс, витягуючи телефон. Його голос був спокійним, але погляд — важким, майже болісним. Він набрав номер.
— Алло. Джон? У нас тут робота для тебе, — коротка пауза. — Так, труп. Готель «Саінт-Лефін», дах. Швидше, поки сюди не набігли журналісти.
— Хто такий Джон?
— Судмедексперт. Джон Еванс.
— Це… це ж вона, правда?.. — в голосі дівчини звучала надія, змішана з жахом.
Мисливець мовчки подивився їй в очі. І цього погляду вистачило, аби вона все зрозуміла.
Особистість жертви ще офіційно не підтверджена, але обидва не сумнівалися: Моллі Мур нарешті знайдена. Хоч і не так, як вони сподівались.
☠️ ☠️ ☠️
Сцена третя
Упродовж наступних двадцяти хвилин на дах готелю «Саінт-Лефін» піднімалась ціла процесія: пожежники, поліціянти, експерти служби Генон. Вони працювали мовчки, зосереджено, немов під дахом лежала сама правда. Тим часом на даху встановили великий білий намет, де планували провести первинний огляд тіла та зібраних доказів.
Менше ніж за три години після початку робіт, о 15:45, тіло було витягнуто з бака. Його обережно поклали на каталку, помістили в чорний поліетиленовий мішок і спустили на перший поверх, де чекала машина експертної служби. Уже тоді стало безсумнівно: знайдена — Моллі Мур.
Пожежники, випорожнюючи бак повністю, виявили у воді й інші речі: частини одягу, взуття, предмети особистого вжитку. Все це також вилучили для експертизи.
Бейтс та Донна, мовчазні й пригнічені, викликали таксі. Автомобіль довіз їх до будівлі поліції Генона. Вони спустилися до нульового поверху — в морг. Як тільки Бейтс відчинив важкі двері, їх зустрів чоловік у білому халаті.
— Привіт, Джоне, скільки літ, скільки зим, — промовив Бейтс з натягнутою усмішкою.
— Достатньо, щоби не встигнути скучити, — сухо відповів той. Він стояв біля каталки, на якій покоїлося бездиханне тіло — оголене, бліде, спотворене водою.
— Уже щось встиг подивитись? — Бекхем зробив крок ближче, погляд його впав на пакунок з речами.
— Спочатку, як годиться, опис речей, вилучених із бака, — відгукнувся Джон і простягнув аркуш із переліком.
Мисливець швидко пробіг очима текст:
У баку разом із тілом виявлено:
Чорні чоловічі шорти, розмір М;
Зелена майка, розмір L/G;
Комплект чорної мереживної білизни, розмір S/P;
Пара чорних сандалів з маркуванням 39 55 250 L8M6;
Червоний жакет з капюшоном, блискавкою, розмір XS;
Наручний годинник;
Карта-ключ від готелю “Саінт-Лефін”.
— Донно, йди сюди, — покликав Бейтс тихо.
Дівчина обережно наблизилась. Її погляд був затьмарений страхом і водночас сподіванням, що це не вона… не Моллі.
— Подивися, ці речі... Тобі щось знайоме?
Вона кивнула. Голос не слухався.
— Так... Це її.
— Вона хто? — запитав Джон, вдивляючись у Донну.
— Це Донна Мур. Сестра загиблої, — відповів Бейтс.
— Мої співчуття, — тихо мовив судмедексперт.
Дівчина не відповіла. Її очі зупинилися на тілі. Те, що було її молодшою сестрою, зараз лежало без життя — мов лялька, яку хтось кинув у воду. Волосся сплутане, шкіра — зеленувато-сіра, повіки опущені навіки.
— Вам краще попрощатися зараз. Я скоро маю почати розтин, — сказав Джон з професійною стриманістю.
Донна підійшла. Її рука тремтіла. Вона хотіла торкнутися сестри, хоча б на мить… Але Джон зупинив її, поклавши руку на зап’ястя.
— Не можна. Поки що — ні.
— Але… — дівчина хотіла заперечити, та сили зникли. — Гаразд…
«Прощавай, сестричко…»
Сльози виступили на очах. Не витримавши, Донна вийшла з кімнати, ледь стримуючи плач.
Бейтс мовчки проводив її поглядом. У грудях щось стислося. Серце раптом занило, ніби схоплене невидимим лещатами. Він спробував вирівняти дихання, сперся на край столу, відчувши, як ніби все навколо почало трохи хитатися. Джон помітив це.
— Гей... Ти в порядку?
— Та так… Просто... голова трохи закрутилася. Перевтома, мабуть, — відмахнувся Бекхем, вдягнув усмішку, що ледь трималась на губах.
Але Джон не повірив. Його погляд затримався на другові трохи довше, ніж треба. Щось у поведінці Бейтса збентежило його. Щось надто тихе, надто втомлене.
— Коли буде готовий звіт? — мисливець швидко змінив тему.
— Я тобі повідомлю.
— Який ти добрий.
— А ти поганий.
— Знову обмін компліментами.
— Не забувай, я одружений.
— Та хто про це не знає. Думаєш, Лізі буде проти моєї чарівності?
— Я буду. А тепер — геть звідси, Бекхеме. Не заважай.
— Добре-добре. Чекаю від тебе новин, друже, — Бейтс вийшов, прикривши за собою двері.
Як тільки він зник за рогом, Джон ще хвилину дивився на двері, ніби намагався зазирнути крізь них. Його щось турбувало. Він знав Бейтса багато років, знав, як той маскує втому під жартами, біль — під сарказмом. Але щось у цьому було інакше.
Пройшовши через головний вхід управління поліції, Бейтс зупинився, коли його погляд впав на фігуру, зігнуту на лавочці. Донна сиділа нерухомо, наче вигоріла свічка. Її руки безсило звисали з колін, очі — червоні від сліз, а погляд був спрямований у порожнечу. Вона ніби не бачила навколишнього світу — тільки власний біль.
— Донно! — гукнув він, і в голосі прозвучало щось між турботою та тривогою.
Дівчина здригнулась, повільно підвела голову і поглянула на нього, ніби прокинулась від якогось страшного сну.
— Ми повертаємось у готель, — м’яко сказав Бейтс, наближаючись до неї.
— Ага... — ледь чутно мовила вона, підводячись. — Йдемо...
Вони зробили кілька кроків, і чоловік обережно спитав:
— Як ти? Тримаєшся?
Мур зупинилася. Її плечі здригнулися. Вона мовчала кілька секунд, а потім хрипло, майже беззвучно прошепотіла:
— Ніяк...
Мисливець кивнув. Його обличчя залишалося стриманим, але очі втратили звичну іскру.
— Зрозуміло...
— Зрозуміло? Вам зрозуміло?! — голос Донни раптово затремтів, а очі наповнилися гнівом і болем. — Ви навіть уявлення не маєте, що я відчуваю!
— Що за агресія? — спокійно промовив Бейтс, злегка звівши брови. Його голос не був грубим, він не засуджував — у ньому відчувалась втома. — Ти думаєш, я не розумію?
— Ви не можете зрозуміти! Ви не були їй сім'єю! Ви не росли з нею! Ви не бачили, як вона сміялась... як плакала... Як жила! — кричала вона, майже захлинаючись емоціями.
Бейтс мовчав кілька секунд. У його погляді не було осуду. Лише тиха, майже невидима тінь болю, яка промайнула в очах.
— Думаєш, ти одна когось втратила? — спокійно промовив він.
Її гнів завмер у повітрі. Донна здивовано глянула на нього. У його голосі не було гніву, лише тиха втома і щось глибоке, незриме. Невимовна туга.
Вона відчула, як її злість почала відступати, залишаючи після себе тільки спустошення. Раптом вона ніби побачила в ньому щось більше, ніж просто слідчого. Людину, яка теж несе всередині втрату. Тільки він мовчить про неї...
— Вибачте… — прошепотіла вона, опустивши очі.
— Не треба, — тихо відповів він. — Це нормально. Біль завжди рве на шматки. Особливо коли ти не готовий…
Він підняв руку, махнув таксі. Автомобіль зупинився до тротуару.
Вони сіли в салон.
— До готелю "Саінт-Лефін", — водій кивнув і рушив за маршрутом.
У машині панувала гнітюча тиша. Мотор глухо гудів, місто за вікнами здавалося чужим і далеким.
Бейтс сидів, відкинувшись на спинку сидіння, і на мить заплющив очі. Його ліву скроню різко пронизав біль. Серце знову стиснулось, у грудях запекло. Він стиснув кулак, намагаючись не показати цього. Лише трохи змінив позу, ніби стало незручно.
— Вам зле? — тихо запитала Донна, помітивши, як він злегка зірвав дихання.
— Ні, все гаразд, — швидко відповів чоловік і натягнув на обличчя звичну усмішку. — Просто день видався важким.
Вона ще кілька секунд дивилася на нього. Їй здалося, що ця усмішка була нещирою. У ній був присмак болю, якого він не хотів показувати. Вперше вона відчула: він щось приховує. І це щось не має нічого спільного з розслідуванням
Коментарі