— Тримайся, дівчинко! — вигукнув Бейтс, озираючись на Донну.
   Сніг мчав в обличчя, ніби хтось з усіх сил метав у них крижані стріли. Вони стояли на засніженому гірському схилі, майже наосліп пробираючись крізь люту хуртовину. Ще зовсім недавно були серед інших лижників, та негода роз'єднала їх із групою — і тепер вони опинились сам на сам із зимовою стихією.
   Бейтс невдало підвернув лижу, зачепився за виступ скелі та впав обличчям у замет. Сніг зашурхотів під його тілом.
— Бейтсе! — дівчина злякано кинулась до нього, пробираючись крізь снігову куряву. Вітер рвав її волосся, обличчя вже майже оніміло від холоду.
— Я… в порядку... — прохрипів він, намагаючись звестися на ноги. — Чорт забирай! — додав, розлючено відкидаючи сніг з обличчя та костюма.
— Що тепер робити?.. — голос тремтів, і не лише від холоду. Вона озиралась, та навкруги був лише білий морок, що закривав обрії. — В таку завірюху ми нізащо не знайдемо базу…
— Не панікуй. Щось та побачимо. Карта в тебе ще є?
— Є, я заховала її в кишеню куртки, — Донна спробувала вичавити з себе усмішку, але вийшла лише тінь на обличчі.
   Чоловік стиснув губи, глянув на неї, а потім пробурмотів собі під ніс:
— Дарма ми не спустилися з Джоном… Треба було триматись групи…
— Бейтсе! — перервала його роздуми дівчина, хапаючи за рукав.
— Що сталося, мала?
— Дивись… он там… — вона простягнула руку кудись у бік лісу, де між деревами виднівся ледь вловимий проблиск.
— Що саме?
— Хіба то не… світло?
   Він з напруженням прижмурив очі, вдивляючись крізь мряку, й раптом його обличчя освітилася надією.
— Так… Так! Там світло! — вигукнув він і, підхопивши Донну за руку, рушив уперед. — Ходімо!
   Перед ними виринув силует будівель — невеликий курортний комплекс, загублений у горах. На вивісці, засипаній снігом, ледь читалося: "Срібний Ліс". Кілька котеджів стояли мовчазно й темно, наче спали зимовим сном. Та в одному, що трохи осторонь, у вікні тьмяно блимало тепле світло.
— Он туди… — прошепотіла Донна з полегшенням.
— Так. Інакше ми не витримаємо в цій хуртовині, — мисливець стиснув її пальці, холодні як лід, і повів уперед, залишаючи за собою глибокі сліди в пухкому снігу.

                            ☠️   ☠️   ☠️

   Минув рік відтоді, як Бейтс Бекхем допоміг Донні Мур розкрити жорстоке вбивство її молодшої сестри. З того часу багато чого змінилося, і водночас — ніби й нічого. Усе ще залишалась тиша після трагедії, сліди болю, які не стираються з пам’яті — лише трохи зменшуються з часом.
   Стан самого Бейтса помітно погіршився. Він мовчки відвідував лікаря, ні з ким не ділився своїми візитами, навіть зі старими друзями. І хоча знав усе наперед — усе ж важко було прийняти, коли лікар, не підбираючи зайвих слів, нагадав йому: "У тебе лишився рік. Можливо — трохи більше. Але не обманюй себе."
   Після цієї розмови він довго стояв біля вікна, вдивляючись у тьмяний вечірній обрій. Його думки були важкими, як камінь, але рішення прийшло несподівано легко. Йому більше нічого втрачати. Життя і так рахує час — не по хвилинах, а по подихах. І він вирішив: якщо не може врятувати себе, то бодай спробує дати щось хороше тій, хто вже одного разу втратив усе.
   Так Бейтс взяв на себе неофіційне опікунство над Донною. Хоч їй нещодавно виповнилося двадцять — вона давно вже була дорослою, опалена болем, самотністю і реальністю. Але сама не була проти. Після смерті сестри та втрати батьків, світ став холодним і порожнім. Бути поруч із Бейтсом було не лише безпечно — це стало єдиною можливістю відчути себе частиною чогось більшого, хоч і мовчазного.
   Жили вони разом уже кілька місяців. Донна поволі розквітала — почала знову усміхатись, дозволяла собі невеликі радощі, навіть жартувала. Але вона не знала головного — Бейтс був хворий. І хоч щоразу, коли вона зверталась до нього з турботою, його серце стискалося — він не наважувався сказати правду. Вона стала для нього важливою — не як тінь минулого чи обов’язок — а як дочка, яка могла в нього бути. І ранити її — було нестерпніше, ніж мовчати.
   На черговому прийомі лікар порадив йому взяти відпустку. І Бейтс, не сперечаючись, погодився. Того ж вечора, сидячи на кухні, він повідомив Донні:
— Ми їдемо у відпустку. Обирай місце — куди забажаєш.
   Її очі спалахнули радістю, яку він так давно не бачив у них. Донна, не вагаючись, запропонувала гірський курорт «Сніжний Вал» у префектурі Фретон — місце, куди мріяла потрапити ще з дитинства. А ще — запросила з собою судмедексперта Джона Еванса та його дружину Лізі, з якою, на диво, в неї склалися теплі дружні стосунки.
   Бейтс не був проти. Навпаки — більше людей означає менше простору для тиші, яка іноді душить. Весела компанія могла допомогти йому на мить забути про все — або хоча б зробити вигляд, що забув.
   Та ніхто з них не здогадувався, що відпочинок обернеться зовсім не тим, на що сподівались.

                             ☠️   ☠️   ☠️

— Шановні учасники нашого інтернет-клубу любителів детективів! — голос першого чоловіка пролунав урочисто, з легкою іронією, але водночас із хвилюванням. Він підвівся з місця і підняв келих із бурштиновою рідиною, яка відбивала м’яке світло каміна. — Перше, живе засідання клубу — оголошую відкритим! Будьмо!
— Будьмо! — озвалося кілька голосів майже в унісон, і всі, хто тримав у руках келихи, зробили перший ковток.
— А хіба це нормально — починати святкувати, навіть не дочекавшись ще двох учасників? — запитала дівчина з карими очима, грайливо погойдуючи келих у руках.
— Мене більше дивує інше… — спокійно відповів другий чоловік, вузьколиций, із помітно втомленим поглядом. — Ти ж, здається, першокурсниця… А вже п’єш міцне.
— О, пане лікарю, хіба ви не надто суворі? — втрутився третій хлопець із насмішкою, відкинувшись у кріслі. — Сьогодні ж особливий день, чи не так? — він глянув на дівчину, яка злегка знітилась, але усміхнулась у відповідь.
— Ну що ж… — зітхнув лікар, ковтнувши ще трохи і знизавши плечима. — Справді, сьогодні — не звичайна зустріч.
— Здається, це майже неймовірно, — озвалась інша жінка, ніжно обіймаючи чорного плюшевого ведмедика. Її голос був теплим, навіть трішки мрійливим. — Ми бачимось наживо вперше… Після року онлайн-листувань і чатів. І такі всі різні! Ніколи б не здогадалась, що ви отакі.
— Атож, — підтвердив перший чоловік, витираючи лоба, де з’явилися краплини поту. Його голос трохи затремтів. — З моменту створення клубу минув майже рік. І за цей час… сталося багато всього.
   Його слова зависли в повітрі, тяжкі, невимовні. Мовчання повисло над кімнатою, ніби хтось натягнув тугу струну. Всі опустили очі, ніби хтось торкнув за болюче. В каміні потріскували дрова, і лише це порушувало глибоку тишу.
— До речі, маєш смак — ця вілла чудова! — порушив мовчанку третій хлопець, обвівши поглядом простору вітальні з дерев’яними балками, масивними меблями й теплим жовтим світлом. — Єдина доступна в цих краях. Я доїхав автобусом до лижної станції, викликав таксі… а тоді ще сорок хвилин йшов пішки через сніг. Але воно того варте! Нарешті ми зібралися всі разом.
— І водночас сніг нас ізолював… — зауважив перший чоловік, задумливо дивлячись у вікно, за яким заметіль накидала білий танець. — Ми наче в пастці на цій віллі.
— Мені здається, ніби ми потрапили у світ загадок та таємниць… Правда ж, Люцифере? — лагідно мовила жінка з ведмедиком, усміхнувшись своїй чорній іграшці, яку вона ніжно притиснула до грудей.
— Хе… — хтось ледь зітхнув, хтось усміхнувся. Але загальна атмосфера залишалась тривожною. І коли старий годинник пробив сьому — всі здригнулися, ніби пробудившись від роздумів.
— Щось вони надто затримуються, — буркнув третій хлопець, обертаючись до дверей. — Невже заблукали?
— Ти цього чекаєш, так? — підморгнула першій дівчині жінка з ведмедиком. — Зустрічі з Вансом?
— Точно! — підхопив третій хлопець. — Ви ж учора годинами чатились приватно. Як завжди — у своєму світі, ніби вас більше нічого не існує!
— Припини, юначе, не дратуй її! — суворо вкинулася жінка. — Вони просто закохані, і в цьому немає нічого поганого. Навпаки! Я у захваті — у нас навіть є клубна пара. Ох, та про це ж можна роман написати!
— Все не зовсім так… — прошепотіла дівчина, її щоки налились рум’янцем.
— Та ну! Ванс — щасливчик! — усміхнувся третій хлопець. — Хто б міг подумати?
— І я згоден, — тихо додав другий чоловік. — Якби знав, яка ти чарівна — сам би теж спробував тебе підкорити…
— Гей, гей! — втрутився перший чоловік, підвищуючи голос. — Вгамуйте свої почуття, у нас тут все ж таки клуб.
— А ви, друзі, зовсім забули про Спенсера? — раптом озвалась жінка з ведмедиком, її голос став серйозним, майже тужливим. — Нам не личить говорити так… після всього.
   У ту саму мить з-за дверей пролунав чіткий стукіт. Усі завмерли.
— Це, напевно, вони… — прошепотіла перша дівчина.
— Цікаво, які вони насправді? — друга жінка поклала келих вина на стіл і пішла до дверей. Всі затамували подих.
   Вона обережно відчинила їх — і в кімнату вірвався різкий порив вітру, що приніс із собою запах снігу, холоду і... щось невловиме, наче передчуття.
   На порозі стояли Донна та Бейтс. Обличчя в них були побілілі від морозу, в руках вони тримали лижі, сніг спадав з одягу крихкими пластівцями. Донна усміхнулась, хоч в очах було щось більше за радість — це була втеча від самотності. А от Бейтс… його погляд був тяжкий, втомлений, наче кожен крок сюди давався зусиллям волі.
— Добрий вечір… — промовив мисливець. Його голос був глухий, але спокійний.
   І в тій миті здавалося, що справжня історія — тільки починається.

                            ☠️   ☠️   ☠️

— Ми, звісно, страшенно вибачаємося... — заговорив Бейтс, сидячи біля каміна. Його голос тремтів, але він намагався говорити спокійно. Вогонь ліниво тріщав у каміні, обігріваючи його змерзлі руки. — Ми каталися на лижах... і, здається, загубилися.
— Загубилися? — перепитав перший чоловік з подивом, що одразу відбився в його голосі. — Тобто ви... ви не Спенсер і не Ванс?
— Що ви маєте на увазі? — мисливець обернувся до нього і підвівся, відчуваючи, як після холоду тіло поволі оживає. — Моє ім’я Бейтс Бекхем. А це... — він злегка обернувся до дівчини, що стояла позаду.
— Донна Мур, — м’яко додала вона, приєднуючись до нього. Її щоки були рожевими від морозу, очі ще блищали від втоми, але вона трималася впевнено.
— Бекхем?.. — другий чоловік і третій хлопець обмінялися схвильованими поглядами. В повітрі повисла напружена пауза. Один із них уже відкрив рота, щоби щось сказати, проте Бейтс швидко його перебив:
— Але ж ви нас врятували, — сказав він тихо, наче визнаючи перед собою. — Ми відбилися від групи ще на схилі, десь у районі Сетону... Думали, що знаємо маршрут. А потім раптом — туман, вітер... Я не бачив навіть лиж під собою. І буря. Чесно, я почав думати, що ми не вийдемо звідти...
— Я ж казала, що вже надто пізно, — промовила Донна з докором у голосі, але без злості. — Я благала тебе спуститись разом із Джоном. Але ти, як завжди, вирішив інакше. Знову той твій азарт... і впертість.
— То ви прийшли сюди з боку Сетону? З хребта? — здивовано перепитав перший чоловік. Його голос звучав уже не так холодно — радше вражено.
— Ем... так, — невпевнено кивнула Донна, обіймаючи себе руками. — Ми, здається, просто спустилися не тією стежкою...
— Вам неймовірно пощастило, — заговорив другий чоловік серйозно. — У цих місцях часто сходять лавини. Кожного року гинуть туристи. Через такі помилки...
   Ці слова зависли в повітрі, мов важкий попіл. Донна зиркнула на Бейтса. Той нервово усміхнувся, намагаючись відкинути гнітючу думку, яка знову і знову поверталась у його голову — життя надто коротке, щоби ризикувати ним так безглуздо.
— Нам з Донною зазвичай щастить... — він сказав це тихо, майже жартівливо, але в його очах було щось глибше — погляд людини, яка вже знає ціну випадку.
— Які ж ви цікаві! — з усмішкою сказала друга жінка.
— До речі, дозвольте поставити вам одне запитання, — голос Донни був м’яким, але сповненим щирої цікавості. Вона сиділа, підібравши ноги, і обережно гріла долоні над чашкою теплого чаю. — Трохи раніше ви згадували двох осіб — Спенсера та Ванса. Хто вони? У них дуже незвичні імена...
— Це не справжні імена, а псевдоніми, — відповіла друга жінка з легкою усмішкою. Вона неквапом підняла з колін м’яку іграшку — маленького ведмедика у светрі з капюшоном, і показала його Донні. — До речі, мене звуть Марпл. А це — Люцифер. Ми раді з вами познайомитись.
— Марпл... і Люцифер, — дівчина підняла брови, на її вустах з’явилась невпевнена усмішка. — Отже...
— А я — Пуаро, — втрутився перший чоловік, підморгнувши. Він устав з крісла, злегка вклонився й вказав на молоду дівчину біля вікна. — Це — Агата. А ось той хлопець — Сід. А ще один — Ватсон.
— Вітаю, — привітався той, кого назвали Ватсоном. Він був трохи старший за інших, з ясними, вдумливими очима.
— Це наші псевдоніми, — пояснив Пуаро, повертаючись до гостей. — Ми використовуємо їх у закритому онлайн-клубі любителів таємниць і загадок. Усі тут — фанати детективного жанру. Ми навіть іноді розігруємо справжні справи для тренування логіки.
— Ах ось як... — захоплено мовила Донна, затамувавши подих. Її очі спалахнули живим інтересом. — Якщо я не помиляюся, у Шерлока Холмса був напарник — доктор Ватсон?
— Саме так! І, до речі, наш Ватсон — теж медик. Псевдонім підібрано дуже вдало.
— Ну, я ще не зовсім лікар, — скромно усміхнувся Ватсон, опустивши очі. — Студент-медик. Але дякую.
— Не слухайте його, — з усмішкою сказав Пуаро. — Він уже встиг опублікувати наукову статтю про трансплантацію серця! А це, повірте, неабияке досягнення для студента. Його чекає велике майбутнє.
— Та й ви, Пуаро, не простий, — усміхнувся Ватсон у відповідь. — Керував кількома компаніями, які мали щорічний оборот у п’ятдесят мільярдів гринців. А тепер — власник. Це вже не просто досягнення.
— Я лише успадкував компанії від батька, — знизав плечима Пуаро. — А потім підписав контракт на будівництво гольф-клубів по всьому світу. От і все. Рутинна робота.
— Але ж ви були головним керівником усього цього процесу, — сказала Марпл, дивлячись на нього з неприхованим захватом. — Це справді вражає.
— А ви чим займаєтесь? — обережно поцікавилась Донна, звертаючись до неї.
— Я?
— Попросіть у неї автограф, поки є можливість, — раптом втрутився Сід. Його голос був жартівливий, але з ноткою поваги.
— Автограф?
— Вона — письменниця. І не просто письменниця. Незабаром вийде екранізація її роману. Повнометражний фільм. Скоро про неї говоритиме весь світ.
— О, Сіде! — зніяковіло махнула рукою Марпл, але в очах її світилася гордість.
— До речі, і ти, — продовжила вона, обернувшись до нього. — Він — музикант. Завершує роботу над дебютним альбомом. Його пісні скоро почують всі. Якщо вже збирати автографи, то починай з нього. Його підпис буде набагато дорожчий!
— Нічого собі... — з легким здивуванням і ноткою самокритики мовила Донна, злегка опустивши погляд. — Яка ви тут усі талановита компанія! Аж ніяково якось... Ніби я тут зайва.
— Не кажи так, — м’яко відповіла Агата, нахиляючись трохи до неї. — Я така ж звичайна студентка, як і ти. Справді. Тут немає причин напружуватися.
— Звичайна? Та де там! — втрутився Сід із лукавою усмішкою. — Вона в нас закохана студентка! Це вже зовсім інший статус.
— Ну досить вже! — вигукнула дівчина. Вона сховала обличчя в долонях, ніби сподіваючись заховатись від усіх. — Все зовсім не так, як ви думаєте...
— Та годі вам її дражнити, — з усмішкою кинув Ватсон. — Хоч і мило це виглядає, але, здається, дівчині справді ніяково.
   Пуаро, який доти мовчки спостерігав за цією сценою, раптом здригнувся, ніби щось пригадав:
— До речі... Ванс та Спенсер. Вони надто вже спізнюються, вам не здається?
— І справді, — задумливо мовила Марпл, переводячи погляд на двері, за якими лежала темрява й заметіль. — Цікаво, які вони насправді. В уяві — одне, а от побачити наживо... Хоча, знаєте, спілкування онлайн все одно залишає відбиток. Мені навіть зараз здається, що ми не тут, а десь у віртуальному просторі.
— Можливо, ви маєте рацію... — пробурмотів Пуаро. Його голос став глухим і відстороненим. У кімнаті запала дивна, майже відчутна тиша. Атмосфера раптом стала тривожною. Донна кинула короткий погляд на Бейтса — і в її очах промайнула тривога, яку той відразу вловив.
   Бейтс, не витримавши цього невловимого напруження, мовчки підняв руку:
— Перепрошую... Можна запитати?
   Всі погляди звернулись до нього.
— Звичайно, — кивнув Пуаро.
— Ви зараз вперше зустрічаєтесь у реальному житті?
— Так. Ми вже більше року спілкуємось в онлайн-клубі. Але бачимося особисто сьогодні вперше.
— То ви навіть не знаєте справжніх імен одне одного? — із неприхованим здивуванням запитала Донна.
— Саме так. Жодних справжніх імен, жодних професій. У нас домовленість — тільки псевдоніми. Лише загадки, лише дружба... і трохи гри. — Пуаро подивився на неї уважно, поглядом, який видавав більше, ніж хотілося б.
— Це... якось тривожно, чесно кажучи, — пробурмотіла Донна, озираючись на Бейтса.
— Навпаки, — голос Пуаро раптом став різким. — Саме ця таємничість і робить все цікавим. У нашому клубі діє правило: ніяких особистих питань. Ні про імена, ні про професії. Сподіваюсь, ви це зрозуміли?
— Розуміємо, — спокійно, але з ноткою недовіри відповів Бейтс, проводячи пильним поглядом по всіх присутніх. Щось у їхніх обличчях підказувало: вони ділять між собою секрет, який так просто не розкрити. — Не хвилюйтесь. Ми не порушимо ваші правила.
— Бейтсе... — тихо мовила Донна, підійшовши ближче. — Може, нам час уже вирушати?
— Так... мабуть, час. Я викличу таксі. Чи можна скористатися телефоном?
— Ви вже йдете? — із явним розчаруванням запитала Марпл. — Ви щойно з’явились, а вже хочете піти... Може, залишитесь? Переночуйте тут.
— Перепрошую? — Донна здивовано підняла брови.
— Такий снігопад, — втрутився Пуаро. — Ні таксі, ні автобусів. Думаю, вам краще залишитись.
— Так... — повільно промовив Бейтс. — Мабуть, ви маєте рацію.
— Тоді залишимось, так? — усміхнулась Донна.
— Ну... гаразд.
— Ура! — зраділа Марпл. — Правда, з комфортом у нас туго... Але ми все одно щиро раді вам.
— Не турбуйтесь. Ми не вибагливі, — відповіла Донна.
— До дев’ятої ми зазвичай граємо в щось цікаве, — пояснив Пуаро. — А потім усі розходяться по своїх котеджах, щоб поділитись враженнями через ноутбук.
— Віртуально?
   Вона підійшла ближче до Бейтса і, схилившись до його вуха, прошепотіла:
— Здається, вони всі... м’яко кажучи, не зовсім нормальні. Можна говорити вживу, але вони все одно обирають віртуальний контакт. Якесь збочене захоплення...
— Ага... — задумливо відповів мисливець. Його погляд знову ковзнув по обличчях. Йому не подобалась ця компанія. Занадто все було... неправильним.
— Ну що, граємо? — радісно вигукнула Марпл, піднявши руки.
   Бейтс дивився на неї мовчки. Щось у її поведінці викликало у нього тривожне відчуття. А може, справа була не тільки в ній. Уся ця компанія здавалась йому неспокійною, нещирою. Пуаро — лідер, старший за інших, спокійний, але з темними глибинами в очах. Ватсон — із твердими принципами й повчальним тоном. Сід — той, хто постійно жартує, немов прикриває щось болюче. Агата — мила, трохи сором’язлива, і водночас незрозуміло тривожна.
   І всі вони об’єднані єдиним — любов’ю до детективів.
   Чи тільки цим?

                            ☠️   ☠️   ☠️

— О ні... Знову не щастить! — з гірким зітханням промовила Донна, вражено дивлячись на екран. Її плечі трохи опустились, мовби ця поразка — остання крапля в нескінченному ряду невдач.
— Ха! А тепер — моя черга! — вигукнув Сід, швидко потерши долоні, як азартний гравець перед вирішальним кидком. — Ну ж бо, ну ж бо... come on, come on, come on! — проспівав він, натискаючи кнопку на ноутбуці. Стрілка на колесі закрутилася, і за кілька секунд завмерла на найвищому балу. — Yes! — вигукнув він переможно, підскочивши на місці. — Максимум! Просто король гри!
— Неймовірно! Здається, сьогодні вдача обрала тебе своїм фаворитом.
— Гадаю, я пас, — зітхнув Ватсон, відкидаючись на спинку крісла з втомленим виглядом. — Битва, в якій не можна перемогти, не варта того, щоб її починати.
— Ох, який ти нудний, Ватсоне! — раптом пролунав дивний пискливий голос, що змусив усіх здригнутися та озирнутися.
— Господи... — пробурмотів Пуаро, скоса поглянувши на винуватицю. — Це ж ти, Марпл? І знову зі своїм "жаб’ячим голосом"? Не треба так лякати людей.
— Жаб’ячий голос? — перепитала Донна, заінтриговано дивлячись на жінку.
— Це такий газ у балончику, — пояснив Ватсон. — Вдихаєш — і голос змінюється на кумедний, як у мультяшного персонажа.
— Що за дурня! — Сід скривився. — І навіщо ти цю штуковину взагалі принесла? Влаштувати дитячий сад?
— Ой, та перестаньте! — образилась Марпл і надула губи. — Злякались трохи — і вже трагедія…
   Бейтс нахилився ближче до Донни, і тихо, майже шепотом, промовив:
— Все-таки... вони справді якісь дивні.
— До речі, — сказала Агата. — А що ви вдвох плануєте? У нас є лише один вільний котедж. Вам буде зручно переночувати разом?
   Мур на мить завагалася, кинула погляд на Бекхема, що стояв мовчки, з дещо відчуженим виразом обличчя.
— Що ж... — знизила вона плечима. — Іншого виходу немає.
— Отже, друзі, — урочисто підвівся Пуаро. — Час нам розходитись по кімнатах. День був насиченим. Зустрінемось, як завжди, в мережі, — він обернувся біля дверей і подивився на всіх майже батьківським поглядом.
— Але ж хтось має залишитися тут, — нагадала Марпл. — Ванс і Спенсер повинні прибути з хвилини на хвилину.
— Я почекаю, — тихо мовила Агата, і очі її на мить заіскрилися.
— Ага... — Сід хмикнув. — Зрозуміло. Ти просто хочеш першою побачити, як виглядає твій... ну ти знаєш хто.
— Сіде, припини вже!
— Та йду я, йду, — пробурмотів він, роздратовано махаючи рукою.
   Усім стало трохи незручно. Люди почали розходитись по своїх котеджах, стиха перемовляючись, притримуючи двері, за якими ревів сніг. Агата залишилась одна.
   Сніг падав густим потоком, немов хтось виливав білу ковдру з неба, що безжально обіймала все навколо. Хуртовина шаленіла, зриваючи капюшони, обпалювала обличчя крижаними крупинками. Кроки Бейтса і Донни ставали дедалі повільнішими — вітер не просто протистояв їм, він, здавалося, намагався зупинити кожен їхній рух.
   Котеджі були розкидані далеко один від одного, немов навмисно, щоб посилити відчуття ізоляції. Від першого до другого — п’ять хвилин у гарну погоду, а зараз — цілий маленький подвиг. І чим далі — тим довше. Шлях до останнього котеджу, того самого, що мав стати тимчасовим прихистком для Бейтса та Донни, зайняв тридцять п’ять хвилин, наповнених мовчазним опором стихії та ледь чутним звуком снігу під ногами.
   У котеджі під номером два світилося. Всередині сидів Пуаро, зосереджено нахилившись над ноутбуком. На екрані — чат знайомої групи, в якій кожен був кимось іншим. Вигадані імена, псевдо ролі, маски, що дозволяли бути тими, ким не вдалося стати в реальному житті.
   «Молодий президент компанії з річним обігом у п’ятдесят мільярдів гринців…» — так він представлявся іншим. Престиж, впевненість, лоск блискучої посади. Але правда, яку він щойно написав у чернетці, вражала інакше.
   Насправді він — другорядний працівник у компанії з нерухомості. Звичайний, нудний, невпевнений у собі чоловік, якого колеги ледве помічають. Перед поїздкою його звільнили — неофіційно, принизливо, як викинуту обгортку.
   Слова керівника лунали у вухах, наче свинцеві кулі:
— Що? Відпустка? Ти серйозно? Може, для початку покажеш результати? — директор вказав на таблицю з рейтингами, де його ім’я сором’язливо світилося нулями. — Дивись сам! Це твої показники за рік. Бачиш їх? А тепер скажи — що з тобою робити? Усе одно, що ти є, що тебе немає. Та яка різниця? — позаду вибухнув сміх — принизливий, різкий. — Хочеш на канікули? Вали на всі чотири сторони. Тільки не думай потім сюди повертатись.
   У реальності — приниження. У віртуальному світі — влада, сила, статус. Тут він міг бути ким завгодно. І це його приваблювало.
   Раптом екран спалахнув новими повідомленнями.
Марпл: Ну і як вам зустріч?
Сід: Могло бути краще :( Якось усе… дивно.
Пуаро: Навпаки! Це був чудовий вечір.
   Він уже хотів дописати щось іронічне, як несподівано різкий, наполегливий стукіт у двері змусив його здригнутися. Потім ще. І ще. Стук не вщухав — хтось бив по дереву майже з люттю.
— Та чую я, чую! — буркнув Пуаро, підводячись зі стільця. На ходу він відповів у чат:
Пуаро: Хтось прийшов. Зачекайте хвилину.
Марпл: Яка жахлива хуртовина… Але, знаєте, саме в таку ніч з’являється те, що ріже темряву.
Ватсон: Ой, ну все. Бредбері ожив?
Марпл: Не смій глумитися над святим!
   Стук у двері став ще гучнішим, майже тривожним.
— Та йду я вже! — сердито кинув чоловік і підступив до дверей. Його рука на мить завмерла на ручці. Вітер за вікном вив, наче вовк, а сніг штурмував стіни, ніби намагаючись проникнути всередину. — Вітання, — промовив нарешті вголос і рішуче відчинив двері…
   Тим часом у десятому котеджі, закутаному снігом і темрявою, панувала затишна тиша. Бейтс та Донна сиділи за невеликим столиком, освітленим м’яким світлом лампи. Вони грали в карти, забувши на мить про хуртовину за вікном і дивні події дня.
— Все. Я виграла, — усміхнулась Донна, граційно скинувши на стіл останню пару карт. Її очі блищали від задоволення.
— Що? Та чорт забирай! — вигукнув Бейтс, театрально приклавши руку до чола. — Дівчинко, може, ще один раунд?
— Знову? — засміялася вона. — Не можу повірити, що ти ще сподіваєшся виграти.
— Один разок, га? На реванш! — вже тягнувся до колоди, коли раптом пролунав телефонний дзвінок. — Ну хто ще може дзвонити у такий пізній час? — пробурмотів мисливець, підводячись. Він підійшов до телефону й натиснув кнопку відповіді: — Слухаю?
— Що трапилось? — стривожено запитала дівчина, відчувши, як напруга раптово заповнила кімнату.
— Алло? Алло? Там хтось є?
— «Хе-хе-хе! Ти, мабуть, вже спав? Перепрошую!» — пролунав дитячий голосок з нотками зловісної насмішки.
— Хто це? — насторожено поцікавився Бейтс.
— «Називай мене... Троянський Кінь».
— Кінь? Серйозно? Новий псевдонім? Ще один член вашого таємничого клубу? Жарт вийшов невдалим, якщо чесно…
— «Це не жарт. У котеджі номер два... хтось помер.»
— Що ти щойно сказав? — голос його став різким.
— Бейтсе? — Донна схвильовано підвелась зі стільця.
— «Я сказав, що Пуаро щойно вбили. А вбивця — або Ватсон, або Ванс.» — голос із трубки засміявся, і цей сміх був далекий від дитячого.
— Ти хоч сам розумієш, що говориш? Це ж не жарти!
— «Ха-ха-ха! Іди сам подивись. Увесь котедж перевернутий догори дригом. А Пуаро лежить у калюжі крові...» — гудки перервали його слова.
— Гей! — крикнув Бейтс у слухавку, але було пізно. Він повільно опустив трубку.
— Що сталося? Що він сказав?
— Якийсь дивак подзвонив... Назвався Троянським Конем. Сказав, що Пуаро... вбито.
— Що?!
   Не гаючи жодної секунди, вони поспішили надвір. Завірюха лютувала ще сильніше, ніж раніше, і кожен крок здавався боротьбою з невидимою стіною. Тридцять п’ять хвилин — мов ціла вічність — знадобилося, аби дістатися до другого котеджу.
— Це він, — промовив Бейтс, зупиняючись біля дверей. Вітер рвав його пальто, а в грудях стискалося від тривоги.
— Може, це і був жарт... але все ж давай зазирнемо у вікно, — Донна ступила ближче.
— А ви що тут робите? — раптом пролунав голос із темряви, і дівчина злякано скрикнула.
— Ватсон?.. — обернувся Бейтс.
— І навіщо ви сюди прийшли? — холодно запитав він.
— Нам подзвонили, — відповів Бейтс. — Дзвінок був... дивний.
— Вам також? Мені зателефонував якийсь «Троянський Кінь». Сказав, що Ванс убив Пуаро…
— Дивіться! — Донна заглянула у вікно й здригнулася. — Там... хтось лежить на підлозі!
   Вони кинулися до дверей — замкнено. Не роздумуючи, Бейтс та Ватсон разом врізалися у двері плечима. Гучний тріск — і вони відчинилися.
   Усередині було темно. Лише тьмяне світло з монітора кидало химерні тіні на стіни. Біля порогу, просто на килимі — тіло. Тіло Пуаро, нерухоме, обличчям донизу, у калюжі темної крові.
— Він мертвий…
— Пуаро мертвий. Він справді… убитий.