Місто Генон.
Смерть, яка сколихнула місто, залишила шрам у пам’яті багатьох. Жорстока, несподівана й трагічна загибель молодої дівчини викликала не просто резонанс — вона пробудила страх, сумніви і сотні версій.
   Ця історія стала майже легендою. До неї повертались знову і знову — не лише як до кримінального випадку, а як до болючого нагадування: життя буває не менш непередбачуваним та жорстоким, ніж самий неочікуваний сценарій.
   Місто Елінд.
Донна Мур нервово ходила кімнатою, тримаючи телефон у руках. Вона вже кілька разів набирала номер сестри, та Моллі не відповідала. Це було не схоже на неї. Відчуття тривоги росло з кожною хвилиною.
   А сама Моллі Мур розраховувала проїхати Ларес з півдня на північ, розпочавши подорож до Клевер і закінчивши його до Преки. Дівчина прибула до Ларесу двадцять другого жовтня, цілком благополучно оглянула Ал-Камел, присвятила один із вечорів походу в клуб із живою джазовою музикою. Двадцять шостого жовтня Моллі приїхала до Генон і зупинилася в готелі, досить великому п'ятнадцяти поверховому закладі, що формально вважається готелем з двома зірками.
   Тридцять першого жовтня близько полудня, вона востаннє написала своїй сестрі Донні, розповіла про своє життя буття і все в її розповіді, начебто було як завжди. Першого листопада вона планувала виїхати з готелю, вона мала намір попрямувати в Ра-Восенг.
   Донна врешті вирішила подзвонити в готель, де мала зупинитися Моллі.
— Доброго дня. Готель «Саінт-Лефін», слухаю вас, — спокійно відповів черговий адміністратор.
— Добрий день. Скажіть, будь ласка, у вас зупинялась Моллі Мур?
— Можу дізнатись, ким ви їй доводитесь?
— Я її сестра. Ми завжди на зв’язку. Але сьогодні — тиша. Вона не відповідає, я хвилююся.
— Моллі Мур залишила готель вчора, першого листопада, близько полудня. Вона не подовжувала бронювання. Особисті речі залишилися — ми їх помістили в камеру схову.
— Вона не повідомила, куди вирушає?
— На жаль, ні. У нас немає цієї інформації.
— Розумію... дякую, — сказала Донна тихо й поклала слухавку.
   Її серце билося як шалене. Вона схопила куртку і, не гаючи жодної хвилини, помчала в управління поліції Елінда. Там її зустрів черговий офіцер.
— Доброго дня. Чим можу допомогти?
— Зникла моя сестра. Вона мала виїхати з Генона, але досі не зв’язалась зі мною.
— Коли ви з нею говорили востаннє?
— Вчора. Вона казала, що вирушає в Ра-Восенг.
— Вибачте, але в Геноні немає нашої юрисдикції. Це інше місто.
— Що?! Як так?! Ви що, не будете нічого робити?! — у її голосі прорвались сльози й гнів.
— Пані, якщо хочете, я дам вам контакт детективного агентства “Вершники”. Вони мають повноваження працювати в усіх регіонах. Саме туди вам краще звернутись.
   Він простягнув аркуш із номером. Донна, майже не усвідомлюючи, що робить, взяла його й вийшла на вулицю. Сніг повільно падав їй на плечі, наче сам світ замовк у чеканні біди.
   У той самий день. Клініка.
Бейтс Бекхем сидів у вузькому кабінеті лікаря. Перед ним — аналізи, довге мовчання, і лікар, що уникав прямого погляду.
— Вибачте, містере Бекхем… — сказав він тихо. — Але результати однозначні. У вас… максимум два роки. Не більше.
   Бейтс не здригнувся. Не заплакав. Він лише повільно кивнув, наче вже все знав.
— Нарешті… — прошепотів він, відвернувшись до вікна.
   Його думки миттєво повернулись до дружини, Карі. Її усмішка, голос, її обійми — вони ніби дихали в ньому досі. Вона пішла раніше… а тепер і він готувався вирушити їй назустріч.
   Більше не було страху. Тільки спокій. І бажання — залишити після себе щось важливе. Щось більше, ніж просто спогад.
   “Ці два роки… я маю використати правильно,” — подумав Бейтс.
   Він піднявся, подякував лікарю і вийшов у морозне повітря, яке обпікало обличчя.
   Так починалась історія, яка змінить усе.

                            ☠️   ☠️   ☠️

  Донна Мур сиділа на кухні, тремтячими пальцями набираючи номер, написаний поспіхом на зім’ятому клаптику паперу. У серці панував тривожний гул, а в голові — тисячі запитань без відповідей. Вона не знала, чого чекати від цього дивного агентства з назвою "Вершники", але інтуїція підказувала — це її єдиний шанс.
   На другому кінці пролунало клацання — з'єднання встановлено. У слухавці озвався низький, трохи хриплуватий, але привабливий чоловічий голос. Голос, у якому вчувалася втома… та щось іще. Наче тінь часу, яка невблаганно наступала.
— Детективне агентство "Вершники". Чим можу служити?
   Донна розгублено кліпнула. Її серце підскочило до горла.
— Ем… Мені… Мені сказали, що ви можете мені допомогти…
— Хто сказав? — голос на тому боці лінії став сухішим, жорсткішим.
— В… Еліндській поліції, — промовила вона знервовано, відчуваючи, як тиша після її слів тисне.
   На тому кінці пролунало коротке, тяжке видихання. Мов щось знайоме йому в її голосі раптово вкололо.
— Хм… Зрозуміло. Тоді слухай: Даунінг-стріт, десять. Якщо не боїшся — приїжджай.
— Щ-що? — спантеличено перепитала Донна.
— Адреса. Наш офіс. Хіба що страх сильніший за бажання дізнатися правду. — в його голосі ковзнула легка посмішка, але в ній було більше гіркоти, ніж іронії.
— А... Ага… Добре.
— Приїжджай. Обговоримо твою… трагедію. — він зробив паузу перед останнім словом, наче розумів, що в її житті щось надломилося. — До зустрічі.
— До зустрі…
   Зв’язок обірвався.
Донна кілька секунд тримала слухавку біля вуха, немов ще сподівалася, що той чоловічий голос повернеться і скаже їй, що все буде добре. Але в глибині душі вона вже знала — нічого не буде "добре". Вона зітхнула, обхопила себе руками й рушила до виходу.
   Назва вулиці звучала тривожно, майже як рубіж. Даунінг-стріт, десять. Вона ще не знала, що на цьому порозі її життя назавжди зміниться.

                            ☠️   ☠️   ☠️

   Погода того дня була тривожною. Хмари низько нависали над містом, мов важке дихання самої долі. Небо здавалося втомленим — його темно-сірі шари нерухомо висіли над дахами, натякаючи на близьку зливу. У повітрі відчувалась пронизлива волога, що змушувала людей стискати плечі і пришвидшити кроки.
   Донна дісталася вулиці, яка в самому лише звучанні викликала тривогу — Даунінг-стріт, район Діед. Район із недоброю славою, місце, яке на мапі міста обводили червоним колом. Тутешні будівлі стояли, мов мовчазні свідки чогось темного і забутого. Всі однакові — похмурі, із загиблими фасадами, вкритими пліснявою та пилом часу. Вони здавались живими істотами, що дихають страхом, а їх вікна — очима, які спостерігають за кожним необачним кроком.
   Її ноги зупинились навпроти старої триповерхової будівлі з облупленим дахом. Лише яскраві червоні рами на вікнах виділяли її серед решти — і в тому кольорі було щось тривожне, наче розпачливий відтінок крові, який не можна змити жодним дощем. Над дверима — табличка з витертою позолотою: «Детективне агентство “Вершники”».
   Донна глибоко вдихнула, спробувавши придушити гул тривоги в грудях. Пальці стиснулись у кулак. Вона постукала. Раз. Потім ще. І ще. Її удари ставали все сильнішими, голоснішими — але у відповідь була лише порожнеча. Жодного руху, жодного кроку, лише подих вітру, що гуляв між тріщинами стін.
   Коли терпіння остаточно покинуло її, вона натиснула на ручку. Двері відчинилися без жодного опору, мов запрошення до чогось… що могло більше не випустити.
   Вона увійшла.
В коридорі пахло старим деревом, пилом і чимось ще — невловимим, ледь помітним. Можливо — ладаном. Чи димом. Попереду здіймались масивні дубові сходи, що вели на другий поверх, а праворуч відкривалася вітальня з розчиненими дверима.
   Донна ступила всередину.
Там, на чорному шкіряному дивані, лежав чоловік. Він спав. Його обличчя було частково приховане тінню, рука недбало звисала з підлокітника. Його дихання було рівним, спокійним — не тим, як у людини, що просто дрімає. Швидше, як у того, хто надто втомився жити.
   В кімнаті не було жодної ознаки сторонніх — лише тиша, приглушене світло і сон чоловіка, якого вона шукала.
— Кхм… — Донна обережно прочистила горло.
   Чоловік повільно ворухнувся, ледь розплющив одне око, глянув на неї — не здивовано, радше… втомлено.
— Хто тут?
— Ви говорили зі мною телефоном… Ви сказали приїхати. Я — Донна Мур.
   Він сів, витягуючи ноги з-під себе. Ледь помітно скривився, мов би кожен рух відгукувався глибоко під шкірою — там, де біль уже не фізичний, а існує просто тому, що ти ще живеш.
— Значить, це ти… — він підвівся, глянув на неї довше, ніж було потрібно. — Ну що ж.
— Схоже, що так…
— Я — Бейтс Бекхем.
   Її серце на мить завмерло.
Це ім’я було мов грім серед ясного неба. Воно було в легендах, у чутках, у старих газетах, серед пліток і страшних казок. Його пов’язували з дивними справами, з магією, з нечистим. Казали, що він продав душу дияволу, що розмовляє з мертвими, що не старіє…
— Ви… Той самий "міський мисливець"?
   Він злегка підняв брову, посміхнувся краєм вуст. Усмішка була спокійною, але не веселою.
— Я не знаю, що ти про мене чула. Але знай — половина з того неправда.
— Я… Я не думала, тобто… — вона розгублено ковтнула повітря.
— Ну звісно, — він пройшов повз неї, рухаючись з тією повільною грацією, яку мають люди, що добре знають ціну часу. Сів за стіл біля вікна. Вказав на стілець навпроти.
   Донна мовчки сіла. У кімнаті повисла тиша. Вона тривала кілька секунд, але здавалась вічністю.
   Бейтс сидів, спершись ліктями на стіл, і мовчки дивився у вікно. Його погляд був далекий. Не там, де Даунінг-стріт, не в цій кімнаті — а десь за межею.
   Його серце билося рівно, але в кожному його ударі ховався відлік. Два роки. Тільки два роки — і все. Але вона не повинна знати. Ніхто не повинен. Її історія ще попереду. Його — уже майже завершена.
— Розкажи, — промовив він нарешті, м’яко, але з ноткою болю, який не видавався навмисним. — Чому ти тут?
   Донна, що досі тримала руки на колінах, стисла пальці, намагаючись приховати тремтіння. Її голос був м’яким, майже невиразним:
— Ем... Я думаю, що моя сестра зникла. Вона мала подзвонити мені сьогодні, але... не вийшла на зв’язок.
   Бейтс поглянув на неї з-під лоба, мовчки. Потім повільно підняв одну брову:
— І ти одразу вирішила, що вона зникла? А не просто... загуляла?
— Ні. Моллі така не була. Якби щось змінилося — вона б мені сказала. Вона завжди попереджала, навіть якщо запізнювалась на п’ять хвилин.
— Ти впевнена в цьому? — його голос став обережнішим, але все ще залишався стриманим.
— Абсолютно. Ми були дуже близькі.
— Добре. І де, на твою думку, вона може бути зараз?
— Востаннє, коли ми з нею листувалися, вона була в Геноні. Вона обожнювала подорожі. Я зателефонувала до готелю, де вона зупинилась. Вони сказали, що її термін перебування закінчився ще опівдні, речі перенесли до камери зберігання, а саму її — не бачили відтоді.
— Як називається той готель? — його погляд став настороженим.
— Готель "Саінт-Лефін".
   Бекхем ледь помітно стиснув щелепи й повільно відкинувся на спинку крісла. Його очі дивилися кудись в стелю, але думками він був далеко.
— О... — видихнув він задумливо.
— Що? Що таке? — запитала дівчина схилившись вперед.
— "Саінт-Лефін"... Цей готель має погану славу. Його ще називають "музеєм крові". Там сталося надто багато самогубств, щось із цим місцем не так.
— Не може бути... — її серце забилося швидше. — Ви серйозно?
   Бейтс мовчки відкрив одну з шухляд столу, дістав звідти стопку пожовклих газет і почав розкладати їх перед нею.
— Я зібрав старі генонські архіви. Ось, подивися сама, — він показав на першу шпальту. — Кері Девіс. П'ятдесят років. Тиждень жила у "Саінт-Лефін", потім викинулась із сьомого поверху. Її тіло розбило навіс над входом у готель. Це сталося двадцять другого жовтня тисячу дев'ятсот дев'яносто третього року.
   Донна взяла газету, швидко пробігла очима по рядках.
— Тут написано, що вона була бездомною... Може, просто не витримала злиднів?
— Виявилось, що у неї на рахунку було понад сто тисяч гринців. Не схоже на жебрачку, правда ж?
— Тоді що ж її змусило?...
— Так і не з’ясували. Справу закрили.
   Бейтс подав їй іншу газету.
— Люсі Вайт. Одинадцяте лютого дві тисячі першого року. Викинулась з восьмого поверху. І знову — справа закрита.
— Це якась... закономірність?
— Не тільки. — мисливець торкнувся третьої газети. — Дванадцяте жовтня того ж року. Еліс Кларк. Дев’ятий поверх. При падінні вбила перехожого — шістнадцяти шестирічного річного Марка Лі. Просто повертався до готелю.
— Боже... Обоє загинули?
— Так. Подвійна смерть. Але не подвійне самогубство. Марк ішов з руками в кишенях. Ти думаєш, хтось у такій позі може вистрибнути з дев’ятого поверху?
— Тоді це випадковість. Жахлива випадковість...
— А може, і ні. Цей готель давно привертає темні душі. Туди тягне не лише тих, хто хоче вмерти, а й тих, хто хоче вбивати.
— Щ-що? — Донна здригнулась. — Ви хочете сказати... ви натякаєте, що й Моллі могла...
— Я нічого не стверджую. Але готель має історію, — він показав ще одну газету з яскравим заголовком: "Серійні вбивці готелю 'Саінт-Лефін'".
— Люк Кінг, — сказав Бейтс, показуючи на фото. — Заарештований у лютому дві тисячі другого. Втік з Північної Влосеї. Вбив свого колегу.
— Зак Скотт... — пробурмотіла Донна, нахилившись до іншої газети. — Це ж клеверський вбивця?
— Саме він. Гостював у "Саінт-Лефін", коли поліція його вистежувала.
— Я думала, що такі не сплять...
— Сплять. Іноді — саме там. — Бейтс усміхнувся краєм губ.
— А Джек Скотт? Я читала його інтерв’ю...
— Письменник, журналіст, маніяк. Він свідомо вибрав готель. Хотів доторкнутись до "аури смерті", як сам казав.
— І моя сестра... — Донна знітилася. — Вона нічого не казала мені про цей готель. Я навіть не знала, де вона зупиниться...
— То ви не мали тісного зв’язку?
— Ні, навпаки! — вигукнула вона. — У нас були прекрасні стосунки! Вона... вона була мені ближчою за всіх...
   Бейтс трохи пом’якшав. Він помітив, як щоки дівчини зблідли, а в очах з’явився блиск сліз.
— Розкажи мені більше. Хто вона? Чим займалась? Як ви жили?
— Моллі... — Донна глибоко вдихнула, намагаючись зібрати думки. — Моллі завжди була прихильницею джазу та класичної літератури. Її світ не обмежувався лише популярними книгами чи музичними хітами — вона прагнула доторкнутися до чогось більш глибокого, більш особистого. Вона не курила, не захоплювалася наркотиками, але з задоволенням могла випити келих вина чи пива, якщо компанія була вдалою. Це була її маленька слабкість, її спосіб розслабитися після важкого дня. І хоча вважала себе малою філософом, її присутність у соціальних мережах була надзвичайно активною: вона регулярно публікувала свої думки, емоції, коментарі на те, що відбувається навколо неї. Не так давно вона виставила запис про свої враження після перегляду фільму «Ал-Камел...»
— Що ж вона відчула, перебуваючи серед місця з найбільшою щільністю мільйонерів у світі? — питання Бейтса пролунало із холодною зацікавленістю, а в його очах відбивалася тінь певного розчарування. — Може, це не було для неї чимось особливим?
— Ага, — без особливого натхнення відгукнулася Донна, хоча її голос не мав тієї впевненості, що була у Моллі. — Вона так і написала... мовляв, це була енергетика місця, де щільно розташувалися багатії, — її слова звучали з певною іронією, яку вона намагалася приховати.
— І ти впевнена, що це не було просто її черговою розвагою? — він трохи нахилився вперед, дивлячись на Донну з того місця, де він сидів. Його погляд залишався холодним, непроникним.
   Мур глибоко вдихнула, відчула важкість на серці, наче її ніколи не було у рідній домівці. І це питання забрало частинку її душі.
— Батьки не були проти, що твоя молодша сестра подорожує одна? — його питання вдарило її, мов холодний вітер. Донна замовкла на мить, не зводячи погляду з рук, що тремтіли, схованих на колінах.
— Вони давно померли... — тихо сказала вона, намагаючись придушити біль, що враз знову вирвався назовні. — Ми залишилися лише удвох, Моллі і я.
   Бейтс уважно спостерігав за її реакцією. Він бачив, як її очі потемніли, а на обличчі з’явився той самий вираз, який часто буває на обличчі людей, що втратили найдорожчого. Погляд Донни став холодним і відстороненим.
— Значить, вона — єдина, хто залишився в тебе? — запитав він, намагаючись зрозуміти глибину цієї втрати.
— Ага, — коротко відповіла вона. Її голос був спокійний, але в ньому відчувалася гірка, невидима печаль.
   Бейтс, здається, трохи пом’якшав. Він змістив свою позу, щоб виглядати менш байдужим.
— Є квитки на рейс до Генона? — його питання раптово відвернуло увагу Донни.
— Що? — вона здивовано подивилася на нього, не одразу зрозумівши, про що йдеться.
— Я буду вести цю справу, — сказав він, немов у відповідь на її здивування. У його голосі з’явилась незвична для нього м’якість. — Якщо твою сестру пов’язує з "аурою смерті" готелю, я хочу це розкрити. Якщо я виявлю правду — я увійду в історію.
— Правда?! — Донна від несподіванки підскочила з місця, її очі засяяли від надії та хвилювання. — Ти справді це зробиш? Ти знайдеш її?
   Бейтс усміхнувся, але усмішка була стриманою і дещо зловісною. Його голос не змінювався, залишаючись холодним і рішучим.
— Якщо не знайдеш квитків на рейс, не біда, — промовив він, ставши більш серйозним. — Ми полетимо на моєму власному літаку.
— У вас є літак?! — Донна не могла повірити. В її голосі змішалися здивування і захоплення.
— Якщо ти не знала, — сказав він, мовчки виводячи її на новий рівень розуміння, — я — Бейтс Бекхем, власник корпорації Bekhem. І в мене є не лише власний літак.
   Донна замовкла. Її погляд затуманився, а серце відчуло дивну тяжкість. Вона знову глянула на Бейтса, намагаючись збагнути, хто ж він насправді. Всі його розповіді про багатство, владу, вплив — це було так далеко від її власного життя, так відмінно від того, що вона звикла бачити і відчувати в своєму світі.
   Тільки тепер, коли він так спокійно розповідав про свою корпорацію, свій літак, свої плани, вона зрозуміла, як сильно вони з Бейтсом відрізняються... І як важко їй було впустити його в своє життя, навіть якщо він готовий допомогти знайти сестру.

                            ☠️   ☠️   ☠️

   Генон зустрів Донну та Бейтса не привітно — важкими свинцевими хмарами, січовим дощем, що переходив у сніг, і поривами вітру, які хапалися за кожен клаптик одягу, мовби намагались відірвати його від тіла. Повітря було насичене вологістю й прохолодною втомою. Місто, яке зазвичай тішило м’яким сонцем і привітною атмосферою, цього разу ніби саме в собі сумувало. Дощ заклав бруківку, розмиті обриси ліхтарів танули в калюжах, а серце з кожним кроком ставало важчим.
   Після прильоту з аеропорту вони відразу вирушили до готелю «Саінт-Лефін» — місця, де востаннє зупинялась сестра Донни, і де, ймовірно, все ще зберігалися її речі.
   На відміну від блискучих сучасних готелів із сенсорними панелями на стінах і автоматичними ключами, «Саінт-Лефін» мав дещо іншу душу. Його старовинний фасад із тріщинами та потертостями зберігав тишу часу, а зсередини будівля дихала минулим. Це був готель тривалого проживання — місце, де роками мешкали літні постояльці, спокійні, мовчазні, з власними звичками, знижками та історіями. Тут не було суєти туристів — тільки спокій і майже домашня буденність.
   Донна та Бейтс зупинились перед головним входом. Кам’яні сходи блищали від дощу, а дерев’яні двері з важким бронзовим замком ніби спостерігали за ними мовчки.
— Як гадаєте… — тихо озвалася дівчина, не зводячи очей із дверей. — Вона ще жива?
   Чоловік повернув голову до неї, погляд його був байдужий, але не жорстокий — радше втомлений.
— А звідки мені знати? — сухо кинув він. — Ходімо вже.
   Не обертаючись, він рішуче рушив уперед, бризки від калюж розлітались з-під його черевиків. Мур затрималась на мить, потім поспішила за ним, ховаючи в кишенях замерзлі від холоду руки.
   На півдорозі до дверей, дівчина зупинилась. Біля газетної стійки стояла літня жінка під парасолькою, безуспішно намагалась підняти окуляри, що впали на мокрий асфальт.
— Почекайте хвильку, — звернулась Донна до Бейтса і відразу побігла до старенької.
— А? — той озирнувся, з дратівливим подивом, але нічого не сказав.
   Донна нахилилася, підняла окуляри, протерла від вологи і подала їх жінці. Та подякувала тремтячим голосом, але дівчина ще й прочитала їй уривок з газети, на якому та зупинила погляд. Щось про холодну весну та прогнози синоптиків.
— Дякую тобі, доню, — прошепотіла старенька, зворушено усміхаючись. — У тебе добре серце.
— Нема за що, — вона тепло посміхнулася. — Гарного вам дня.
   Донна повернулась до Бейтса, який стояв під козирком і мовчки дивився на неї. Його обличчя видавалося кам’яним, але в очах блиснула якась тінь емоції — чи то здивування, чи то жалю.
— Це ж треба, — пробурмотів він, більше до себе.
— Що таке? — запитала вона, не розуміючи його тону.
— Ти надто добра, — добавив мисливець після паузи. — Таких, як ти, цей світ пережовує і випльовує.
— Що?.. Що ви маєте на увазі?
— Нічого, — відмахнувся він і відчинив важкі двері готелю. — Ходімо.
   Донна залишилась стояти на мить, слухаючи, як двері скриплять за його спиною.
— Що ж він хотів цим сказати?.. — тихо промовила вона до себе, й тільки тоді зробила крок усередину.
Інтер'єр готелю «Саінт-Лефін» виявився зовсім не таким, як вони його собі уявляли. Просторий вестибюль, де тихо лунали кроки, зустрів їх класичною вишуканістю, поєднаною з елементами арт-деко. Високі стелі, вкриті декоративною ліпниною, відбивали м’яке світло величезної кришталевої люстри, що звисала, мов зоряний водоспад. Уздовж стін тягнулися антикварні дзеркала в позолочених рамах, а до другого поверху вела широка дубова драбина з різьбленими поручнями, виблискуючи лаком під світлом ламп.
   Проте Бейтс не звернув уваги ні на люстру, ні на шовкові гардини, що мляво тремтіли від вітру, коли відчинялися двері. Він упевнено, майже з механічною точністю, підійшов до стійки адміністрації.
— Доброго дня, мене звати Майк — я адміністратор цього готелю. Чим можу допомогти?
— Бейтс Бекхем, міський мисливець, — сказав він сухо, розгортаючи посвідчення перед адміністратором.
   Той від несподіванки розгублено кліпнув, а потім очі його округлилися.
— Бейтс Бекхем? Той самий... жорсткий детектив?
   Його слова, як тріщина в склі, миттєво розлетілися по вестибюлю. Люди, що тихо сиділи в кріслах чи прогулювалися поруч, завмерли. Погляди — насторожені, допитливі, налякані — обернулися в їхній бік. В атмосфері запанувала напруга, мов перед грозою.
— ...це той, хто називає себе міським мисливцем?
— ...та я чула, що він продав душу дияволу...
— ...ні, він убив свою дружину, ще й дитину ненароджену — і все через борги...
— ...то він чорний маг, я ж казала!
   Донна напружено зітхнула, опустивши очі додолу. Шепіт був наче голки в спину. Вона несвідомо кинула погляд на Бейтса — той стояв рівно, ніби нічого не чув. Його обличчя залишалося холодним, мов кам’яна маска, відточене роками самоконтролю. Але очі... Очі видали те, чого не могли приховати слова: біль, що давно засів в ньому, мов старий шрам. Погляд втомлений, але не зламаний. Люди засуджували, не знаючи правди.
— Кхм... Що вас привело до нас? — прокашлився Майк, намагаючись повернутися до службового тону.
— Я тут у справі, — відказав Бейтс, різко. — Розслідую зникнення дівчини. Її звуть Моллі Мур. Вона зупинялась у вас?
— Так, так… Звісно. Вона проживала тут певний час.
— Її речі ще тут?
— Ми перемістили їх у камеру зберігання, як належить.
— Проведіть нас туди.
— Авжеж, — адміністратор кивнув, а потім кинув погляд на Донну. — Вона з вами?
— Донна Мур. Сестра зниклої, — коротко відповів Бекхем.
— А, так! Ви ж телефонували. Прийміть мої співчуття, — промовив він, звертаючись до дівчини.
— Ми ще не знаємо, що з нею, — обережно відповіла вона.
— Розумію, розумію, — відповів той із натягнутою посмішкою. — Прошу, ходімо.
   Вони рушили за адміністратором довгим, прохолодним коридором, що вів униз. Килим на підлозі приглушував кроки, а на стінах висіли старі фотографії готелю — інші епохи, інші обличчя. Камера зберігання розташовувалась на нульовому поверсі, технічно — між першим і підвалом. Тонкий запах пилу і вологи наповнив повітря, щойно вони підійшли до важких металевих дверей.
   Адміністратор дістав в’язку ключів і відкрив замок.
— Будь ласка, заходьте.
   Бейтс обвів приміщення оком, ковтнув сухо і сказав:
— Дякую. Далі ми впораємось.
— Ем... Але ж я маю зачини...
— Залиш ключі. Закрию сам, коли закінчу, — його голос став низьким і рішучим, а погляд — пронизливим.
   Хлопець здригнувся.
— Добре... — пробурмотів і поспіхом залишив приміщення.
   Вони нарешті залишилися самі — у камері зберігання, де було тихо, холодно й тісно. Повітря мало присмак металу й пилу, а світло, що пробивалося крізь тьмяне вікно під стелею, надавало кімнаті примарності.
   Тепер, коли вони лишилися без сторонніх поглядів, могли уважніше оглянути приміщення. Високі полиці з металу тягнулися вгору, мов гігантські архіви забутих історій. На кожній полиці стояли акуратно підписані коробки з ініціалами та номерами кімнат — особисті речі тих, хто залишив їх тут, можливо, поспіхом, а можливо — вже ніколи не повернеться за ними.
   Бейтс мовчки пройшов уздовж стелажа, очі спокійні, проте уважні — як у мисливця, який вистежує здобич у темряві. Він швидко знайшов потрібну коробку. Вона стояла на середній полиці, рівно посеред кімнати. Мішок усередині був прозорий, герметичний, запечатаний товстою клейкою стрічкою.
— Тримай, — сухо кинув чоловік і, не дивлячись, простягнув Донні пару гумових рукавичок. Його голос був рівний, але в ньому було чутно втому — не фізичну, а ту, що народжується від довгого мовчазного болю. — Щоб не залишати відбитків. Надягни.
— Добре, — тихо відповіла вона, не ставлячи зайвих запитань.
   Її пальці трохи тремтіли, коли вона натягувала рукавички. Разом вони витягли мішок з коробки. Усередині — косметичка, напівпорожня коробка вологих серветок, кілька коробок медикаментів. Донна нахилилась, і її серце стислося.
— Ліки... Їх чимало, — Бейтс уважно вдивлявся у назви. — У неї були проблеми зі здоров’ям?
— У Моллі... був біполярний розлад, — після короткої паузи зізналася Донна. Її голос став глухим, як крізь шар пилу. — У м’якій формі. Лікар казав, що вона не становить загрози ні для себе, ні для інших. Вона приймала ліки, як годинник. Жодного разу не порушила режим.
— Її ніколи не госпіталізували?
— Ні. Вона спостерігалась у одного фахівця. Жила спокійно, наскільки це взагалі було можливо. Не пила, не курила... була дуже свідомою.
   Мисливець кивнув, але нічого не сказав. Його руки були спокійні, точні, однак обличчя на мить напружилось. В очах знову з’явилась тінь — не від підозри, а від болю, який раптово накрив, ніби хтось прошепотів йому на вухо нагадування: у тебе залишилось два роки... і ти витрачаєш їх ось так — шукаючи тих, кого, можливо, вже не врятувати.
   Він відкрив другий мішок. Усередині — валіза і велика жіноча сумка. Ще один доказ: Моллі не поїхала, не зникла за власним бажанням. Усе, що становило її мікросвіт — тут, недоторкане, забуте.
   Валіза була наповнена звичайними речами: джинси, кілька футболок, білизна, особисті дрібниці. Буденність, яка раптом стала страшною.
— Якщо вона залишила тут усе... це ж не обов’язково означає, що її викрали, правда? — запитала Донна, ніби боялася почути відповідь.
— Ми не маємо права на припущення. Лише на факти, — Бекхем різко закрив валізу. — Я сподівався знайти щось, хоч натяк. Але тут — порожнеча. Жодної зачіпки.
— Що тепер?
— Повернемо ключі. А потім я попрошу записи з камер спостереження. Якщо пощастить, ми побачимо її останній слід.
— Добре...
   Вони обережно склали все назад у мішок, знову запечатали його й поставили в коробку. Бейтс взяв ключі, і вони вийшли. Двері камери глухо зачинилися за ними, як кришка старої таємниці.
   Сходами піднімалися мовчки. Мур йшла трохи позаду, з кожним кроком провалюючись у вир страхів. У голові клубочились образи — жахливі, нав’язливі, які самі себе малювали. Моллі... Чи жива вона? Чи не доведеться знову хоронити когось, хто був таким близьким?
   Вона ледь не здригнулася, коли Бейтс зупинився перед стійкою адміністратора й поклав ключі на дерев’яну поверхню.
— Ось, — його голос, хоч і тихий, був твердим.
— Щось знайшли? — з тією ж натягнутою посмішкою запитав адміністратор, беручи ключі й чіпляючи їх назад до пояса.
— Таємниця слідства, — коротко відповів він. Потім обернувся до Донни. — Ти не проти тут залишитися?
— Що?
— Зняти номер. У цьому готелі.
— А... Та ні. Добре.
— Чудово, — Бейтс звернувся до адміністратора, вже без тіні ввічливості: — Один двомісний номер. Швидко.
— Зараз... — пробурмотів той, зникнув за стійкою і вже за мить знову з’явився з ключами в руці. — Кімната вісімнадцять. На скільки днів бронюєте?
— Десять.
— Вартість — сім тисяч п'ятсот двадцять чотири гринці. Готівка чи карта?
   Бейтс без слів витягнув з кишені чорну картку. Адміністратор глянув на неї й автоматично посміхнувся:
— Прекрасно.
— І ще. Мені потрібні записи з камер відеоспостереження у готелі. Усередині.
— Звісно, ми підготуємо.
— Принесіть у номер.
   Він взяв ключі, жестом запросив Донну й попрямував до ліфта. Тиша між ними вже не здавалася напруженою. Вона була — мов згода. Розуміння того, що найстрашніше ще попереду.
   Бейтс натиснув кнопку, двері ліфта ковзнули вбік. Вони зайшли, і коли кабіна почала підніматися, Донна вперше за останні кілька хвилин дозволила собі подивитися на нього.
   Його погляд був спрямований уперед, кудись у далечінь, якої вже не існувало. І хоча він стояв поряд — здавалося, що він десь дуже далеко. Там, де часу залишилось зовсім мало.

                            ☠️   ☠️   ☠️

Давайте ближче познайомимось із головним героєм цієї історії:
   Бейтс Бекхем — сорокарічний власник корпорації Bekhem та засновник детективного агентства «Вершники», яке має міжнародні повноваження і працює з поліцією всього світу. Його агентство спеціалізується на розслідуваннях, де інші не можуть допомогти. Бейтс працює самостійно, відомий своєю здатністю брати справи під контроль, застосовуючи неперевершену рішучість і обережність. Його кличуть «жорстким детективом», і це не випадково — він не вірить у долю, а покладається лише на свої розрахунки й сили волі.
   Бейтс має зелені очі, чорне волосся, і характерний шрам на губі, який додає йому суворого вигляду. Його тіло добре складене, і хоча він не плейбой, жінки часто прагнуть його уваги. Він — привабливий і харизматичний, але до цього ставиться з певною відстороненістю, оскільки серйозно захоплений своїм агентством і розслідуваннями.
   Три роки тому він пережив тяжку втрату — смерть дружини та новонародженої дитини, що кардинально змінило його світогляд. Тепер, знаючи, що йому залишилося всього два роки життя через невиліковну хворобу, він хоче залишити свій слід у світі, закінчивши найбільш важливі справи.
   Його саркастичний характер і гострий язик — результат довгих років психологічних битв і суворих випробувань. Бейтс не вірить у випадковості, він вважає, що кожен його крок є результатом точно розрахованих дій.