Акт 3: Вбивця — це
"Іноді, щоб розкрити справу, детективу потрібно працювати ногами"
☠️ ☠️ ☠️
Сцена перша
Донна разом із Джоном вийшли з ліфта й повільно попрямували до рецепції. Адміністратор саме закінчував розмову з якимось мешканцем готелю, чемно усміхаючись, киваючи в такт словам співрозмовника. Його обличчя було спокійним, навіть трохи сонним, але як тільки він помітив знайому постать Донни, усмішка стала ширшою, хоча в погляді промайнуло легке здивування.
— Донно! Радий вас бачити! — привітно мовив Майк, а потім швидко перевів погляд на Джона, вочевидь не впізнавши його. — А де містер Бекхем? Він з вами?
— Ні, він залишився в номері, — спокійно відповів Джон, зробивши крок уперед.
— А ви...?
— Джон Еванс. Судмедексперт. І друг Бейтса, — він простягнув руку, чекаючи на привітання, та адмін лише мимоволі зиркнув на неї і вдав, ніби нічого не помітив. В його поведінці відчувалася показна ввічливість, але не більше.
— Ви про щось хотіли дізнатися? — Майк вже звернувся до Донни, цілковито ігноруючи руку Джона.
— Так, — коротко відповіла вона, опустивши погляд. — Ви не знаєте, хто переносив особисті речі Моллі Мур у камеру зберігання?
— Це був я, — сказав адміністратор без найменшого вагання, відкинувши руки в кишені.
— Тим краще, — втрутився Джон, намагаючись зберігати доброзичливий тон. — Значить, не доведеться нікого шукати.
— Ви часом не знаходили її мобільний телефон? — запитала Донна, вдивляючись в обличчя хлопця, намагаючись упіймати хоч якусь реакцію.
Той на мить знітився, опустив очі, злегка зітхнув і прикрив повіки, ніби намагаючись пригадати:
— Телефон? Хм... дайте подумати... — пауза затягнулася, видавалася неприродно довгою. — Ні, не бачив. Не знаходив нічого схожого.
— Ви впевнені? — з ноткою напруги в голосі поцікавилась Донна.
— Абсолютно, — сухо відповів він, і в його погляді вже з’явився тінь роздратування.
— Точно? — Джон примружив очі, усмішка на його обличчі стала натягнутою, іронічною. — Ви перевірили все? Телефону точно не було серед речей?
— Слухайте, я вже сказав, що нічого не знаходив. І, вибачте, мені справді потрібно йти. Гарного дня, — пробурмотів він і, не чекаючи відповіді, розвернувся, майже рвучко, й швидко попрямував до виходу.
Донна й Джон мовчки проводжали його поглядом. Лише коли двері за ним зачинились, Джон обернувся до дівчини:
— Який він...
— Заклопотаний? — м’яко припустила вона, хоч сама не надто вірила в це.
— Ні. Дивний, — відрізав він, зітхнувши. — Дуже дивний. Надто охайна брехня, щоб бути правдою.
— Можливо, він і справді нічого не знає. А можливо… — її голос затих, бо думка, що промайнула в голові, була занадто тривожною.
— …А можливо, хтось йому щось наказав. Або наказав щось не помічати, — Джон закінчив її думку і нервово провів пальцями по потилиці. — У будь-якому разі, факт залишається фактом — телефона немає.
— Що будемо робити далі?
— Спершу повернемось до номеру. Треба все обговорити з Бейтсом. Він мав рацію: дві голови — добре, але зараз нам потрібно не менше трьох.
— Гаразд, — тихо сказала Донна і разом із Джоном рушила до ліфта, відчуваючи, як тривога повільно стискає їй груди.
Вони піднялися на третій поверх у тиші. Двері номера м’яко клацнули, і вони ввійшли.
Бейтс лежав на ліжку, закинувши руки за голову. Його обличчя здавалося спокійним, але в очах ховалась знайома напруга.
— Ми повернулися, — сказала Донна першою.
— І як? — одразу підвівся мисливець, сівши на край ліжка. — Вам вдалося дізнатися, де її телефон?
— Ні, — коротко відповів Джон. — Адміністратор запевнив, що ніколи не бачив його серед речей.
— Значить, не бачив... — настала коротка пауза, ніби він щось переосмислив. Донна з Джоном мовчки чекали, що скаже далі. — Отже, нам не залишається нічого іншого, як самим навідатись до камери зберігання.
— Але ж для цього потрібні ключі, — зауважила Донна, склавши руки на поясі.
— Не хвилюйся. Я вже все передбачив.
— Та невже? І що ж саме? У вас, часом, не завалялися декілька? — вона скептично зиркнула на нього.
— Дівчинко, ти мене недооцінюєш, — усміхнувся Бейтс і неспішно засунув руку в кишеню джинсів. За мить звідти з'явилися... ключі. Саме ті, які мали відкривати двері до камери.
— Ви серйозно?
— Менше балачок — більше діла, — відрізав він і рішуче попрямував до дверей. — Ви зі мною?
— Звісно.
Спустившись ліфтом на нульовий поверх, троє зупинилися перед масивними металевими дверима, що вели до камери зберігання. Бейтс витягнув ключі, зробив кілька обертів, і замок клацнув. Двері повільно відчинилися з легким скрипом.
— Звідки вони?
— Зробив зліпок ще в перший день, коли Майк приніс мені оригінали. Пам’ятаєш, я попросив залишити нас наодинці?
— І мовчали про це весь цей час?!
— А що, мені потрібно було оголошення написати? На кожному кроці кричати?
— Але ж мені могли сказати, — обурено буркнула вона.
— Дівчинко, менше знаєш — краще спиш, — пробурмотів він і перетнув поріг.
— Слухати вас — одна головна біль, — зітхнув Джон. — Давайте вже знайдемо те, за чим прийшли.
Всередині панувала напів темрява, лише тьмяне світло ламп пробивалося крізь вузьке віконце. Донна зупинилася посеред приміщення, вдивляючись у знайомі коробки, речі, валізи. Джон обережно озирався, намагаючись запам’ятати кожну дрібницю. Бейтс рушив уперед першим і раптом зупинився.
— Цікаво… — промовив він і повільно підняв руку. В його долоні — мобільний телефон.
— Невже… — Джон нахилився ближче. — Це її?
— Це точно її! — Донна мов блискавка підскочила і вирвала телефон із рук мисливця. — Я цей кейс впізнаю будь-де! З пандою... Вона сама його робила...
— Але ж ти казала, що минулого разу його тут не було? — насторожено запитав Джон.
— Його й не було, — зітхнув Бейтс. — І тут є два варіанти. Перший — ми його просто не помітили. Другий — хтось його сюди підкинув.
— І я більше схиляюся до другого варіанту.
— Я теж.
— Тоді... хто це міг зробити? — запитав Джон, і в голосі його з'явилась напружена недовіра.
— Той, кому ви розповіли, що шукаєте телефон Моллі Мур.
— Майк?.. — Донна похитала головою. — Та ну... Це ж якось...
— Я не кажу, що це правда, — відповів Бекхем. — Це лише здогадки. Але і їх варто враховувати.
— Та це ж повна нісенітниця, — заперечила вона. — Справжня маячня.
— Це не маячня.
— Це маячня.
— Не маячня.
— Маячня!
— Досить! — втрутився Джон, підвищивши голос. — Закінчуйте ці дитячі суперечки. Краще вийдімо звідси, поки нас не застукали з цією копією ключів.
— Гарна думка, друже, — згодився Бейтс. — Ми й так уже знайшли, що хотіли.
Він першим вийшов із приміщення, за ним пішов Джон, а Донна, ще раз кинувши тривожний погляд на знайдений телефон, поспішила слідом.
Вже на виході Джон кинув:
— Поїхали до мене. Там буде спокійніше, і ми зможемо обговорити, що робити далі.
— Годиться, — знизав плечима Бейтс.
— Я не проти, — кивнула Донна, все ще стискаючи в долоні телефон сестри, ніби боячись, що він знову зникне.
☠️ ☠️ ☠️
Сцена друга
Бейтс та Донна прибули до будинку Джона, що височів у тихому, елітному районі міста Генон. Вілли з черепичними дахами стояли віддалено одна від одної, обнесені акуратними парканами. У кожному дворі — доглянута зелена галявина, декоративні дерева та породисті собаки, що неквапно прогулювались по території.
— Твоя Лізі вдома? — запитав Бекхем, озираючись навколо.
— Так, я попередив її, що буду не сам, — відповів Джон, зупинившись біля воріт.
— Давно її не бачив.
— Ми з тобою теж не бачилися цілу вічність, — усміхнувся той, відкриваючи хвіртку.
— Невже ти сумував за мною, Джоне? Варто було лише набрати мій номер — я б прилетів, як вітер.
— Повір, я чудово обходився без твоїх поетичних одкровень, — пожартував Джон.
— Твої слова — як ніж у саме серце... — Бейтс театрально схрестив руки на грудях і закотив очі.
— Добре хоч не насмерть, — жартома добавив Джон і, відчинивши двері до дому, жестом запросив: — Проходьте.
Із передпокою вони перейшли до вітальні. Простора кімната, затоплена м’яким світлом, дихала затишком. На дивані сиділа жінка — Лізі — з книгою в руках. Вона одразу відклала її, побачивши гостей.
— Лізі, люба моя, — ніжно промовив Джон і нахилився до її щоки з поцілунком.
— Джоне! — жінка усміхнулась, простягнувши руки до нього для обіймів.
— Вітаю, Лізі, — привітався Бейтс, підійшовши ближче.
— Бекхем! Як же давно ми не бачились! — вона простягнула руку, яку він делікатно поцілував. — Як ти?
— Жахливо, як завжди, — відповів той з м’якою усмішкою. — Дозволь познайомити тебе з Донною.
— Доброго дня, — тихо промовила дівчина, трохи сором’язливо наближаючись.
— Доброго. Джон розповів мені про твою втрату… Це страшна трагедія. Але, повір, життя триває. Воно ще подарує тобі радість.
— Дякую… — Донна ледве вичавила з себе відповідь, намагаючись уникнути продовження цієї болючої теми.
— Сонце, ти вже обідала? — звернувся Джон до Лізі.
— Ні, любий. Я чекала тебе, щоб поїсти разом.
— Чудово. До речі, сьогодні ми будемо обідати не вдвох.
— Бачу, — жінка перевела погляд на гостей. — Сподіваюся, вам припаде до смаку те, що я приготувала.
— Я накрию на стіл, — мовив Джон і пішов на кухню.
— Дозволь я допоможу, — підвелася було Лізі, але чоловік м’яко похитав головою.
— Ні, кохана. Відпочинь, я все зроблю сам.
Поки Джон займався на кухні, Бейтс з усмішкою розмовляв із Лізі про щось повсякденне. Донна тим часом уважно розглядала вітальню. Кімната була світлою, просторою. Широкий диван, на якому сиділа господиня, м’який дерев’яний блиск підлоги, широкі проходи, відсутність килимів… Її погляд зупинився на інвалідному візку поруч.
Лізі помітила її погляд і лагідно усміхнулася.
— Це мій візок, — тихо сказала вона.
— Ваш?.. Тобто… ви не можете ходити?
— Так. На жаль, я з народження не маю цієї можливості, — жінка без емоцій у голосі взялася за бічні ручки й впевнено перемістилася з дивана на візок. Її рухи були точними, звичними.
— Вам не важко?
— Ні. Я давно навчилася справлятися сама.
— Стіл готовий! — вигукнув Джон з кухні.
Лізі легко проїхала повз гостей, і тоді Донна зрозуміла: кожна деталь будинку — ширина дверей, відсутність сходів, мінімум перешкод — була зроблена з думкою про Лізі. Джон справді створив для неї простір без бар’єрів.
Вони сіли за стіл.
— Ммм… Це неймовірно смачно! — захоплено мовила дівчина, відправляючи до рота ще одну ложку. — Ви чудово готуєте!
— Дякую! І, будь ласка, звертайся до мене на “ти”.
— Справді смачно.
— Отже, — заговорив Джон, — які наші подальші дії?
— У нас є мобільний Моллі, — відповів Бейтс. — Потрібно його перевірити. Донно, дай, будь ласка, телефон.
— Звісно, — дівчина витягла пристрій із кишені й подала йому.
— Так, зараз подивимось… — Бекхем заходився гортати повідомлення. — Скажи, в неї був хлопець?
— Був… У середині літа вони розійшлись. Моллі тяжко це пережила.
— Ім’я?
— Артур Шарп, здається.
— Ага… — Бейтс завмер на кілька секунд. — Тут є погрози. Їх надсилала якась Фло. Жінка з дитиною.
— Що?! — у кімнаті настала напружена тиша. Усі дивилися на мисливця.
— Чому ти впевнений, що в неї є дитина? — запитала Лізі.
— Бо вона сама про це написала. Їй двадцять чотири, у неї дитина. І ще… вона називає Артура своїм нареченим. Погрожує, що якщо Моллі його не залишить — їй буде гірше.
— Не може бути… — прошепотіла Донна. — Невже ця Фло причетна до того, що сталося?
— Можливо… Але перш ніж робити висновки, я пропоную пробити номер. Дізнатись, де вона зараз.
— Джоне, ти зможеш? — звернулася до чоловіка Лізі.
— Я спробую. Думаю, щось знайду.
— Дякую тобі, — щиро сказала Донна.
— Завтра дам відповідь.
— Що ж, обід був чудовий. Лізі, завдяки тобі ми трохи змогли відволіктися від тяжких думок. Але нам уже час.
— Так швидко? Може, залишитесь ще на годину?
— Дякуємо, але нам справді треба їхати, — м’яко відповіла Донна.
— Як скажете. — Джон допоміг Лізі від'їхати від столу. Вони разом провели гостей до дверей.
— Заходьте ще. Ви завжди бажані.
— Обов’язково, — кивнув Бейтс.
— І я напишу, щойно буде інформація.
— Чекатимемо.
Вони сіли в таксі й поїхали назад до готелю "Саінт-Лефін", залишивши за спиною гостинний будинок і новий клубок запитань.
Наступного ранку.
Бейтс і Донна прокинулися майже одночасно. Вони спустилися до ресторану на першому поверсі готелю. З-за широких вікон пробивалося ранкове світло, ледь золотячи обличчя відвідувачів. Чашки з гарячою кавою парували, створюючи ілюзію затишку, якої Бейтс не відчував уже давно.
Він зробив ковток кави й заговорив:
— Джон написав зранку.
Донна зупинилась на півруху.
— Він щось дізнався?
— Так. Надіслав адресу. Виявляється, ця Фло мешкала в одному з районів недалеко звідси.
Очі Донни блиснули:
— Це ж чудово! Поїхали негайно!
— Тихіше, дівчинко. — Бейтс глянув на неї, приклавши палець до губ. — У поспіху легко натрапити на пастку.
— Але ж... чим раніше ми поговоримо з нею, тим швидше зрозуміємо, чи має вона стосунок до загибелі Моллі.
— Добре, — він поставив чашку на стіл, важко підвівся. — Але будь готова до будь-якого повороту. І тримай емоції при собі.
Донна підвелась слідом. Вони вже майже вийшли з ресторану, коли дорогу їм заступив адміністратор готелю.
— Доброго ранку, містере Бекхем, міс Донно.
Бейтс глянув на нього з притиском:
— Нам терміново потрібно йти, хлопче. Маєш щось справді важливе?
— Просто хотів попередити. Сьогодні на вашому поверсі перевірятимуть трубопровід. Якщо вода тече погано, можу дати вказівку перевірити і ваш номер.
Мур вже відкривала рота, щоб відповісти, але Бекхем випередив її:
— Не треба. Все в порядку.
— Але ж… — Майк знову натягнув свою показну усмішку.
— Я сказав: не потрібно. Ми поспішаємо, — мисливець рішуче обійшов хлопця, навіть не глянувши йому в очі.
— До побачення, — чемно попрощалась Донна і поспішила наздогнати Бейтса.
— Чому ти з ним так грубо? — обурено кинула вона, коли вони опинилися надворі.
— Тобі не здалося, що він надто вже нами цікавиться?
— Та ні. Це його робота. Він просто піклується про комфорт постояльців.
— Ха, ти справді така наївна?
— Немає нічого поганого в тому, щоб бачити у людях хороше.
— Ні, але є щось дурне в тому, щоб не бачити очевидного.
— Я серйозно.
— І в цьому твоя проблема, Донно. — Він зупинив таксі, що саме проїжджало повз. — Ідеш чи залишаєшся в світі ілюзій?
— Йду! — буркнула вона і сіла поруч із ним.
— На Вайт-стріт, будь ласка, — сказав Бейтс водієві, й машина рушила з місця.
Вони приїхали у типовий спальний район: сірі багатоповерхівки, звичні дитячі майданчики, припарковані впритул автівки. Перед однією з дев’ятиповерхівок, прикрашеною старими фресками, росли жовті нарциси — ніби виклик цій кам’яній буденності.
— Тут вона жила? — перепитала Донна.
— Так. — Бейтс вийшов першим. — Спробуємо розпитати місцевих.
Вони зайшли у під’їзд і почали підійматись поверх за поверхом. Бейтс дзвонив у кожні двері, та їх щоразу зустрічала тиша. Двері залишались зачиненими — мов світ боявся впустити їхню правду.
Коли надія майже згасла, відчинила одна старенька жінка в хустині.
— Добрий день, — сказала Донна. — Ми шукаємо дівчину на ім’я Фло. Вона мала маленьку дитину...
— Фло?.. Знали ми її. Вона жила тут із батьками, — жінка вказала пальцем вгору. — Вони поверхом вище.
— Дякуємо вам, — чемно мовив Бейтс, і старенька закрила двері.
Вони піднялися ще на поверх. Дзвонили знову — безуспішно. І коли вже збирались іти, їх перестрів старший чоловік із сивиною на скронях.
— Ви шукаєте Фло? Я чув.
— Так, — Бейтс насторожено глянув на нього. — Ви її знали?
— Не надто близько. Вона була спокійна, добра, скромна. Невисока, темноволоса. Та з появою того Артура... змінилась.
— Як саме? — Донна наблизилася.
— Стала замкнута. Зникала надовго, доньку рідко бачили. І якось просто... не повернулась.
— Дитина була від Артура?
— Ні. Від першого чоловіка. Хороша дівчинка. Шкода її...
— Ви говорите про Фло в минулому часі, — втрутився мисливець. — Вона що — померла?
— Та, поїхала нібито на заробітки — борги Артура гасити. Дитину лишила батькам. Спочатку телефонувала часто, а потім… зникла. Згодом сказали — мертва. Кажуть, убита.
Донна ахнула. А Бейтс завмер. Він шукав слід, а натомість натрапив на ще одну жертву.
— Чорт... — прошепотів він. — Смерть Фло… це було три роки тому?
— Ага. Третього лютого. Тільки тіло Фло знайшли, як потім з’ясували, через два тижні після її смерті. Кажуть, сильно били...
— Вона була з Артуром останній рік?
— Так.
— Дякуємо вам. Це було важливо.
Вони відійшли.
— Оце так... — вражено прошепотіла Донна. — Я й уявити не могла...
— І я... — Бейтс хотів щось додати, коли задзвонив телефон. — Джон.
— Можливо, ще щось знайшов?
— Побачимо, — він натиснув кнопку. — Алло?
— "Бейтсе!" — пролунав збуджений голос друга.
— Щось сталося?
— "Маю дещо. Через знайомих у прокуратурі й поліції дізнався про ще кількох дівчат, із ким був Артур Шарп. Одну з них — Агнессу — знайшли мертвою п’ять років тому."
— Не кажи... І коли знайшли тіло?
— "Третього лютого. Як і Моллі."
Бейтс мовчав кілька секунд.
— Три дівчини. Три смерті. Один і той самий день. Один чоловік...
Він повільно поклав телефон у кишеню.
— Ну? — нетерпляче запитала Донна.
— Сядь краще.
— Прямо на асфальт?
— Джон знайшов ще одну дівчину Артура — Агнессу. Вона теж мертва.
— Це вже не збіг...
— Якщо ще хтось із його минулого живий — ми маємо їх знайти.
— Знаєте, цей Артур — справжній "чорний вдівець".
— Влучно сказано.
Вони вже рушили в бік готелю. Біля світлофору Бейтс раптом зупинився.
— Щось не так? — Донна зупинилася разом із ним.
Він дивився назад — до будинку, з якого вони щойно вийшли.
— Нічого. Просто здалося... — він узяв її за плече. — Перейдемо.
— Викликати таксі?
— Уже роблю це.
— Ви когось там бачили?
— Та ні. Просто... не хочу більше тут залишатись.
Вона поглянула на нього з підозрою, але промовчала.
Коли приїхало таксі, Бейтс швидко посадив її в авто й глянув востаннє на той сірий будинок, що, здавалося, ховав ще більше таємниць, ніж вони могли собі уявити.
Таксі зупинилось перед готелем. Щойно Бейтс і Донна вийшли з авто, як до них поспішно наблизився адміністратор — усе з тією ж бездоганною зачіскою, ідеально вигладженою формою та усмішкою, що, здавалось, не змінювалась ані вдень, ані вночі.
— І знову він... — буркнув собі під ніс Бейтс, насуплено зиркнувши на хлопця.
— Тільки не починайте, прошу, — прошепотіла Донна, ледь штовхнувши його ліктем у бік.
— Вітаю! — мовив Майк із незмінною люб’язністю. — Бачу, ви вже повернулися.
— Який уважний працівник, — з іронічною усмішкою відповів чоловік. — Справді, важко не помітити.
— Добрий день, — чемно промовила дівчина, лагідно штовхнувши мисливця, змушуючи того трішки стриматися.
— Добрий, — хлопець відкинув погляд на неї, а потім перевів очі знову на Бейтса. — Ви не змінили думку щодо виклику водопровідника?
— Ні, дякую. Якщо виникне потреба — ми вас повідомимо.
— Як скажете…
— Ну, якщо більше нічого, ми, мабуть, підемо, — і, не чекаючи відповіді, обійшов хлопця, прямуючи до входу в готель. — Дівчинко, ти йдеш?
— Так, так… вже! — Мур кивнула адміністратору і поспіхом наздогнала Бейтса.
Вони ступили у вестибюль, і двері готелю тихо зачинились за їхніми спинами. Ліфт був ще далеко, і тому в коридорі запала коротка, проте напружена тиша. Її перервав чоловік, обертаючись до дівчини з роздратуванням:
— Боже, та чого цей хлоп причепився до нас, наче охоронець. Невже справді більше немає чим зайнятися?
— І знову стара пісня... — зітхнула Донна. — Ви зранку те саме казали. Чесно, це вже виглядає смішно.
— А мені не смішно. Він поводиться підозріло, а ти чомусь захищаєш його. Чому?
— Бо в ньому немає нічого підозрілого! Він просто ввічливий, от і все!
— Ввічливий? — Бейтс зупинився, зітхнув, стиснувши кулаки. — Знаєш, я вже зрозумів, у чому твоя проблема.
— Ну-ну, мені справді цікаво. — в її голосі забриніла іронія.
— Навіть після всього, що тобі довелося пережити, ти все одно дивишся на світ через рожеві окуляри.
— Це неправда, — твердо заперечила вона, насупивши брови.
— Це правда. І ти це знаєш. Просто не хочеш визнати.
— А ви, схоже, давно їх зняли. — її голос став жорсткішим.
— Що ти сказала?
— Те, що почули. — Донна зиркнула на нього прямим, рішучим поглядом. — Я думаю, ви перестали жити ще тоді, коли втратили свою дружину.
— Та невже? — у його голосі пролунав гіркий сарказм. — Ну, дякую за діагноз, лікарю Донно.
— Ви просто проживаєте дні. Немов чекаєте, коли все закінчиться. Коли можна буде зникнути, не прощаючись.
— Ти не можеш знати цього, — прошепотів він.
— Як і ви не можете знати, що я дивлюсь на світ крізь рожеві окуляри.
Між ними знову запала тиша. Напруга в повітрі була майже відчутною — наче тонка скляна стіна між ними, яку от-от розіб’є одне необережне слово.
— Тоді... на цьому все, — мовив Бейтс сухо, відводячи погляд.
— Повністю підтримую, — відповіла вона так само стримано.
Ліфт під’їхав. Вони зайшли всередину мовчки, не дивлячись одне на одного. Двері зачинились.
Через деякий час. Коли спустилися у ресторан на сніданок, за їхнім столом панувала напружена тиша. Звук приборів у чужих руках, тихі розмови від сусідніх столиків — усе це ще більше підкреслювало той холод, що оселився між ними.
Бейтс першим не витримав.
— Ми так і сидітимемо, мовчки? — кинув він, наче між іншим, але в голосі вже відчувалося роздратування.
— Можливо, — спокійно, навіть трохи відсторонено, відповіла Донна, не підіймаючи очей від тарілки.
— Прекрасно. Значить, продовжимо цю комедію мовчання, — чоловік відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Його щелепа напружилася, мов камінь.
— Раз ви все ж хочете поговорити... — дівчина нарешті подивилася на нього. — Я чекаю на вибачення.
— Вибачення? Цікаво, за що саме?
— За ті слова, що ви сказали. Ви були жорстокі, і це не перший раз.
— Якщо вже на те пішло, тоді і ти маєш вибачитися.
— Я? — перепитала вона, ледь не сміючись від абсурдності цієї вимоги. — За що, цікаво?
— За те, як ти говорила. Не потрібно вдавати святу — ти тоді теж не добирала слів.
— Добре, — вона вдихнула глибоко, обвела поглядом зал, ніби шукаючи в повітрі спокою. — Тоді пропоную одне: просто забудьмо. Викинемо цей неприємний момент з голови. Для нас обох буде краще.
— І чому ж? — холодно перепитав він.
— Бо ми обидва вперті. І, як я бачу, ніхто не має наміру вибачатися. Ні зараз, ні потім.
— Гарне резюме, — з саркастичною посмішкою мовив Бейтс. — Так і зробимо.
І тиша знову повернулася. Вона лягла між ними, як щільна, важка ковдра. Їжа давно охолола, але ніхто цього не помітив.
☠️ ☠️ ☠️
Сцена третя
Тишу порушив лише телефонний дзвінок — короткий, різкий, як удар. Бейтс швидко витер руки серветкою й підняв слухавку:
— Слухаю.
— "Бейтсе? Це Джон."
— Є новини? — одразу перейшов до суті.
— "Я знайшов ще двох колишніх дівчат Артура Шарпа. Вони живі. На щастя."
— Добрі новини. Де ми можемо з ними зустрітись?
— "Ми вже в дорозі до вашого готелю. Тож нікуди не потрібно йти — просто чекайте нас там."
— Розумію. Ти знаєш, в якому ми номері. Тільки проведіть їх через чорний вхід. Гаразд?
— "Звісно. Скоро будемо."
— До зустрічі. — Бейтс поклав телефон на стіл і на мить замислився. Його погляд застиг на чашці кави.
— У нас будуть гості? — Донна підвела очі.
— Ага. Ти вже поїла?
— Давно.
— Тоді ходімо до номера. Потрібно підготуватися.
— Добре.
Вони підвелися, не промовивши більше ні слова, і вдвох вийшли з ресторану.
Тим часом до готелю під’їхало авто. Джон вийшов першим, озираючись по сторонам. За ним ішли дві жінки — обидві насторожені, мовби досі не вірили, що це просто зустріч, а не пастка. Вони пройшли через чорний вхід, піднялися ліфтом на потрібний поверх. Джон тричі постукав.
Двері відчинились. На порозі стояла Донна.
— Джоне, — сказала вона з полегшенням. — Проходьте.
— Так, дякую. — він жестом запросив жінок увійти. — Познайомтесь, це Клара та Ася. У них були стосунки з Артуром Шарпом.
— Рада знайомству.
— Доброго дня, — звернувся до них Бейтс. — Сідайте, будь ласка.
Жінки сіли, трохи скуто, однак у поглядах вже горіло бажання говорити.
— Ми слухаємо вас.
— Розкажіть усе, — додала м’яко Донна. — Ми тут, щоб допомогти.
Клара облизнула пересохлі губи.
— Першою була я... Після того як я остаточно відмовила Артуру в стосунках, хтось облив мій автомобіль червоною фарбою. Просто посеред білого дня.
— Камери щось зафіксували? — уточнив Джон.
— Так. Було видно, як під’їхала машина — червона, як і фарба. Хтось сидів за кермом, чекав, поки інший вийде, зробить свою справу і повернеться назад. Але номерів... на жаль, не видно.
— Ви впевнені, що це був він? — спитав Джон.
— Абсолютно. Це була його машина. Я її не сплутаю. Він уже тоді погрожував.
Ася зітхнула, перебираючи пальцями край свого рукава. Її голос тремтів:
— Я зустріла Артура після загибелі Фло. На початку він був... чарівним. Галантним. Квіти, подарунки, слова. Але з часом щось в ньому зламалося. Через рік він став зовсім іншим. Параноїк, ревнивець, — вона затремтіла. — Він ледь не вбив мене. На пустирі, на околиці Генона. Бив, як звір. І, мабуть, убив би, якби не водії, що проїжджали повз. Вони зупинилися, вигнали його. Я вижила, дивом.
— І ви після цього... пішли від нього? — тихо запитала Донна.
— Хотіла. Але він не давав. Погрожував. Я боялася виходити з дому. Я їхала з глузду. І тоді... я сама подзвонила. Благала залишити мене.
— Що він відповів? — запитав Бейтс.
— Він сказав: "Гаразд. Але я хочу компенсацію."
— Компенсацію? — перепитала Донна.
— Сто тисяч гринців. Я не сперечалася. Казала, що не маю таких грошей. А тоді він... — вона ковтнула. — Він спитав: "Ти хочеш отримати по пошті органи своєї дитини?"
Мовчанка поглинула кімнату. Ася відвела погляд.
— І коли я повернулася додому, моя машина палала. Хтось кинув коктейль Молотова. Вона згоріла дотла.
— Ви... заплатили йому? — обережно спитала Донна.
— А що я мала робити? У мене не було вибору.
— Після цього він зник? — уточнив Бейтс.
— Так. Слава Богу, той жах закінчився.
Джон нахилився вперед:
— У вас збереглися якісь фотографії з ним? Чи зможете описати його зовнішність?
— У мене є фото, — промовила Клара. — Зараз покажу.
Вона дістала телефон і, гортаючи галерею, зупинилась на одному знімку. Коли зображення з’явилось на екрані, вона показала його іншим.
Джон нахилився ближче, і його очі миттєво розширились.
— Це ж… — почав він.
Бейтс уже знав. Його погляд був зосередженим, майже фатальним.
— Ви бачите те, що бачу я? — тихо запитав він.
— Ця усмішка... вона диявольська, Бейтсе, — промовив Джон. — Я йому не довіряю.
— То що? Ви зі мною? — підвів очі на них Бейтс.
— Завжди, — відповіла Донна.
— Назад дороги немає, — тихо підсумував він.
Клара й Ася покинули готель через чорний вхід. Бейтс особисто їх провів, обмінявшись останніми короткими словами підтримки.
Коли він повернувся до номера, Донна вже стояла біля вікна, дивлячись на нічне місто.
— Завтра буде важливий день, — мовив він.
— Без сумніву, — відповіла вона, не обертаючись.
Джон взяв пальто.
— Мене чекає Лізі. Я повертаюся додому.
— До завтра, Джоне.
— До завтра.
Двері зачинилися. У кімнаті знову залишились лише вони вдвох.
— Ти готова? — тихо спитав Бейтс.
— До чого саме?
— До того, що завтра може бути... кінець.
Донна мовчала. Вона не знала, що сказати. Її серце билося швидко, як тоді, коли щось важливе ось-ось зміниться. Вона лише подумала: якщо це кінець — я не хочу, щоб він настав. Не зараз. І не для нас...
Ось розширена, емоційно насичена та літературно опрацьована версія твоєї сцени. Діалоги перефразовані, емоції героїв глибше розкриті, а атмосфера — збережена і підсилена.
Шосте листопада. Ранок видався дивовижно теплим. Сонце, ніби золотий спогад про літо, розливалося по фасадах будинків, обіймало вулиці м’яким світлом. Але за цією тишею ховалося щось більше.
Донна Мур сиділа у фойє готелю поруч із Джоном Евансом. Перед ними — чашки кави, майже порожні тарілки, і невимовна напруга, що звисала в повітрі, як натягнута струна.
До них підійшов адміністратор.
— Смачного вам, — промовив Майк чемно.
— Дякуємо.
— А містер Бекхем? Він сьогодні з вами?
— Зараз має повернутися, — коротко відповіла Донна, уважно вдивляючись у вираз обличчя працівника.
— Зрозуміло. Гарного вам дня.
— Навзаєм, — відповіли обидва. Коли він відійшов від них, Джон промовив до Донних.
— Він завжди такий усміхнений?
— Як годинник. Щоранку з тією ж усмішкою. Це насторожує, правда?
Минуло кілька хвилин. Донна встигла допити каву, Джон виклав платіж, і саме в цю мить вхідні двері готелю розчинилися. В залу увійшов Бейтс Бекхем. За ним — кілька рішучих силуетів у формі. Поліціянти.
Мисливець мовчки підійшов до стійки. Фойє вмить замовкло. Навіть повітря здалося густішим.
— Майк Сібос, а точніше Артур Шарп, — голос Бекхема був чіткий, наче постріл. — Ви заарештовані за підозрою у вбивстві Моллі Мур та ще двох дівчат.
Враз усмішка зникла з обличчя адміністратора. Він зробив крок назад, зиркнув на двері, наче шукаючи втечі, та офіцери вже були поруч. Один вправно заломив йому руки за спину.
— Що ви таке говорите?! Це якась помилка! — голос Артура захрипів від напруги.
— Ви маєте право зберігати мовчання, — промовив один із поліціянтів, надягаючи кайданки. — Усе, що ви скажете, може бути використане проти вас у суді.
— Це безглуздя! Я ні в чому не винен! Ви не маєте права!
Бейтс підійшов ближче, не відводячи погляду.
— Кричи скільки хочеш. Та я знаю правду. І все, що ти намагався приховати — випливло на поверхню.
Артур раптом усміхнувся. Його посмішка була божевільною, майже клоунською.
— Ха-ха... А ти справді думаєш, що все знаєш?
— Мені достатньо знати одне: у день своєї смерті Моллі була з тобою. І я доведу це. У суді.
— Доведи. Якщо зможеш.
— Обов’язково.
Артура повели. Його крики стихали за дверима.
— Суд завтра? — тихо запитала Донна, ховаючи тремтіння в голосі.
— Так, — відповів Бейтс, не відводячи погляду від дверей.
—Сьогодні вам краще не залишатися тут, — промовив Джон. — У нас є вільні кімнати.
— Переночувати у вас? — перепитала Донна, озираючись.
— Так буде безпечніше.
Бейтс кивнув:
— Ти маєш рацію. Я й сам про це думав.
У будинку Евансів їх зустріла Лізі.
— Проходьте, почувайтесь як удома. Ось ваші кімнати. А вечеря вже на столі.
Скоро всі сиділи разом, втомлені, але трохи спокійніші.
— До речі... — почала Донна, повільно намотуючи локон на палець. — Це ви зранку були в поліції, так? Тому вас не було в номері?
— Так. Пам’ятаєш, те відділення на перехресті чотирьох вулиць?
— Аякже.
— Ну, я просто повернувся туди. Вони не змогли мені відмовити.
— І ми знаємо чому, — усміхнулася Лізі. — Хто ж не знає міського мисливця?
— Та невже всі йдуть за вами лише через авторитет? — поцікавилася Донна.
— У лідера має бути впевненість, — відгукнувся Бейтс. — Та, що пронизує інших. І переконує без слів.
— І завтра ми всі йдемо до суду? — запитав Джон.
— Так. Ви всі мені потрібні. А хто, як не я, розповість правду?
— То може, почнеш просто зараз? — жартома кинула Лізі. — Не змушуй чекати до ранку.
— Терпіння, Лізі. Усе — завтра.
— Як скажеш... — вона потягнулася. — Я піду спати.
— І я, — встав Джон. — Доброї ночі всім.
— Доброї, — промовили одночасно Бейтс і Донна.
☠️ ☠️ ☠️
Сцена четверта
Сьоме листопада. Бейтс, Донна, Джон та Лізі, прибули до зали міського суду Генона, зайняли вільні місця і стали чекати коли приведуть підозрюваного.
— Як довго, коли вони вже почнуть... - Мур не могла заспокоїтись, вона хотіла чим швидше почути, який вирок дадуть для вбивці її молодшої сестри.
— Скоро, дівчинко, скоро. Зачекай ще трохи. - сказав їй мисливець.
— Встати! Суд іде! - всі миттєво піднялися. До зали увійшли троє суддів, а за ними привели і Артура, та посадили його з лівого боку, ближче до присяжних. Коли вже всі сиділи на своїх місцях, тоді все почалось.
— Ми тут зібралися. - почав один із суддів. - Щоб розглянути справу про вбивство Моллі Мур, труп якої було знайдено в баку з водою на даху готелю "Саінт-Лефін". Підозрюваний у скоєнні злочину, працівник того готелю, адміністратор, Артур Шарп.
— Запрошуємо. - продовжив другий суддя. - Підійти сюди, міського мисливця - Бейтса Бекхема, який, саме розкрив особистість вбивці.
Бейтс підвівся, пройшовши між рядами, він зупинився в центрі зали перед суддями.
— Вітаю вас.
— Ви готові розпочати свою версію розвитку подій?
— Готовий, але дозвольте уточнити, що це не версія - це правда.
— Гаразд, як скажете, можете починати.
Розвернувшись обличчям до присутніх. Мисливець обвів усіх поглядом.
— Тепер, друзі. - спокійно сказав він. - Ви почуєте правду про те, що сталося із Моллі Мур тієї ночі.
Почнемо з того моменту, коли сестра загиблої, Донна Мур завітала до мене 1 лютого за допомогою у пошуках її молодшої сестри тому, що та не вийшла на зв'язок.
Сама Моллі Мур мала проїхати Ларес з півдня на північ, розпочавши подорож до Клевер і закінчивши його до Преки. Із того, що Моллі розказувала Донні, можна зробити висновок, що до Ларесу вона прибула 22 жовтня, а 26 жовтня вже була у Геноні, 31 жовтня вона востаннє написала своїй сестрі. А вже 3 листопада ми знайшли труп Моллі у баку, але завдяки Джону Евансу який провів експертизу тіла дівчини, виявилось, що Моллі вбили ще два тижні тому, а в бочці з водою вона пролежала лише два дні.
— Як так можливо? - поцікавився третій суддя. - Вона ж писала рідним?
— Все просто, дозволю собі припустити, ні, я із впевненістю можу сказати, що Артур утримував в себе речі Моллі, які він забрав після того як вбив її, і серед тих речей був і її телефон, з нього чоловік після смерті дівчини надсилав рідним і близьким смс-повідомлення, вів брехав, що дівчина жива аби рідні її не шукали. - по залу пройшлися здивовані вдихи, люди шепочуть. - Але це ще не все. Я дізнався, що на рахунку Артура, Моллі була не першою жертвою, перед нею були ще дві жертви, про які ви, напевно знаєте, Фло Штеґер та Агнесса Вінер, яких знайшли теж мертвими, але Агнесса була вбита п'ять років тому і її тіло теж знайшли в баці з водою як Фло і Моллі.
— Але невже Артур причетний до трагедії яка справді сталася з Фло та Агнессою? А тепер і з Моллі Мур? - уточнив перший присяжний.
— Так і є. Я погоджуюсь, що з вигляду Артур не схожий на серійного вбивцю, але, я можу із впевненістю сказати, що за цією маскою він приховує своє гниле нутро. Але, повернемось до реальних фактів, про які я дізнався завдяки своїм зв'язкам.
Як виявилось, у Артура є медична освіта, за фахом він медик, лікар - венеролог, і можу припустити, що він власноруч робив ін'єкції Фло, які призначали лікарі. Ознайомившись із кінцевим висновком про розтин її тіла, я дізнався, що в організмі Фло була речовина через яку, дівчина могла почуватись дезорієнтованою. Так само почувалася і Клара, ще одна дівчина Артура яка на щастя, після життя із ним залишилася живою. Вона розповіла, що Артур пригостив її дивними цукерками, які, по його словам йому привезли друзі із Елінду. Дівчина стверджувала, що далі в неї стався провал у пам'яті, а отямилась вже у квартирі Артура. Можу припустити, що він там із нею не збирався грати в доміно.
— Але якщо Артур під виглядом цукерки дав наркотик Кларі, то він міг зробити те саме із Моллі? У вечір її смерті? - припустив перший суддя.
— Міг, але із Моллі так не вийшло.
— Слухаю вас і дивуюся. - заговорив Артур.
— Що ж тут дивовижного? - перепитав Бейтс.
— По вашим словам, я утримував речі дівчини, і з її телефону писав її близьким. Все вірно?
— Так, все вірно.
— Тоді, як він опинився у вас? Якщо я його забрав собі?
— А, це дуже пояснити! Але до цього ми повернемось пізніше, а зараз, будь ласка, майте терпіння.
Дата смерті Моллі Мур 13 жовтня. Це означає, що до Генону вона прибула 10 жовтня, тому, те все, що знала Донна, чиста брехня.
В той день, 13 жовтня, Моллі піднялась ліфтом на 14 поверх, там вона зустрілась із чоловіком, а саме з Артуром Шарпом, і пішла за ним. Так як, він знав, що в ліфті є камери, тому встав так, щоб його не було видно, а камери спостереження саме на 14 поверсі не працювали. Завдяки цьому, він був впевнений, що його не запідозрять, тому, що його не було видно. Я б теж не запідозрив би його, якщо б не те, що трапилось далі.
Після того, як ми закінчили переглядати відео із камер, які до речі, приніс якраз Артур, але вони виявились обрізані, без дати зйомки. Наступного дня у нас з'явилась перша підказка, що Моллі бачили в книгарні "Books shop" 31 жовтня, і там нас направили до перехрестя чотирьох вулиць, але це була неправда, бо як ми вже знаємо, Моллі померла 13 жовтня, тому нас просто повели по неправильному шляху, але ось, що дивно... Коли ми були на тому перехресті, я відчув, що за мною та Донною спостерігають, чоловік був у всьому чорному, але взуття у нього було не звичне, це були сині черевики, старого виробництва, дуже поношені, і тут, коли ми повернулися до готелю, я помітив, що Артур носить такі самі черевики які були у того чоловіка який за нами стежив, і тоді у мене почалися з'являтися перші сумніви. Потім до нашого номеру подзвонили, дивний дзвінок, бо у трубку мовчали, потім на Донну напали, і тут можна зв'язати той дзвінок та напад, до речі, напад трапився одразу після розмови з Артуром, можу сказати, що це все зробив він. Але повернемось до дня смерті Моллі.
Після того, як дівчина пішла за Артуром, на 14 поверсі був відкритий тільки один номер, туди він її і завів. Він хотів щоб вона з'їла цукерку, як всі інші його жертви, але дівчина відмовилась, тоді він придумав новий план, який я теж розгадав.
Спершу, він кинув її на ліжко, зв'язав їй руки, та притиснув плечем горло дівчини, так, спершу він хотів її задушити, але передумав, тому, що йому це здалось занадто просто, він хотів дивитися на те як вона мучиться. Він взяв канцелярський ніж, та один раз пройшов лезом по її горлу, перерізавши сонну артерію³, дівчина стікала кров'ю, а Артур в той час задовольняв себе. Так, так, ви правильно зрозуміли, він робив собі приємне, дивлячись як на його очах помирає молода дівчина, його сперма залишилася на одягу який ми знайшли в тому баку з трупом. Вже після того, як Моллі вже не дихала, чоловік закрив її тіло в підсобному приміщенні на 14 поверсі, так як знав, що туди ніхто не зайде, але коли побачив, що я приїхав на пошуки Моллі Мур, він зрозумів, що я б точно піднявся на цей поверх і найшов би її там, і тоді, 1 листопада він переніс її на дах, спустив воду з баку до половини та кинув туди мертве тіло, і також одяг в якому він тоді був, і декілька її речей.
— Як Моллі могла піти за незнайомим їй чоловіком? - запитав другий суддя.
— А вони були знайомі. Артур зустрічався із Моллі ще тоді коли була жива Фло. У середині осені, десь так. Моллі розлучилася зі своїм хлопцем і розставання це стало джерелом певних негативних переживань, тому вона і відправилась у подорож.
— Він зустрічався із двома дівчатами одночасно? - запитав один із присяжних.
— Так. І Фло про це дізналася і почала писати Молоді погрози, якраз після них, дівчина і покинула Артура. А тепер, я вам розповім, як телефон загиблої опинився у нас.
Коли, я і Донна 1 листопада прибули в готель "Саінт-Лефін", ми першого ж дня перевірили речі Моллі в камері схову, але його там не було, але вже 4 листопада, коли Донна запитала в адміністратора, яким був Артур, де знаходиться телефон загиблої, то він сказав, що сам теж не знає, і тоді, завдяки тому, що я зробив копію ключів від камери зберігання, і ми, О диво, знайшли його там. Питання, як? Все дуже просто, якщо б його там не було, Артур знав, що я, перевірив би всі кімнати для персоналу, а в нього якраз був її телефон, і його забрали б ще тоді, а не вчора. Все правильно? Артур Шарп? Чи можливо, тебе краще називати Зак Скотт?
— Що?! - всі присутні були шоковані, Артур Шарп, за словами Бейтса, це Зак Скотт - серійний клеверський вбивця, який втік із в'язниці 4 роки тому.
— Вирок! - крикнув перший суддя, всі встали. - Заку Скотту, приговорене довічне ув'язнення!
— Так! - крикнула із радістю Донна, вона обняла Джона та Лізі, і потім в неї покотились сльози.
— Ну, і чому ти плачеш? - несподівано заговорив Бейтс, який був вже біля них.
— Це сльози щастя, що вбивця моєї сестри покараний.
— Тепер все буде добре.
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ СПРАВИ
☠️ ☠️ ☠️
Сцена перша
Донна разом із Джоном вийшли з ліфта й повільно попрямували до рецепції. Адміністратор саме закінчував розмову з якимось мешканцем готелю, чемно усміхаючись, киваючи в такт словам співрозмовника. Його обличчя було спокійним, навіть трохи сонним, але як тільки він помітив знайому постать Донни, усмішка стала ширшою, хоча в погляді промайнуло легке здивування.
— Донно! Радий вас бачити! — привітно мовив Майк, а потім швидко перевів погляд на Джона, вочевидь не впізнавши його. — А де містер Бекхем? Він з вами?
— Ні, він залишився в номері, — спокійно відповів Джон, зробивши крок уперед.
— А ви...?
— Джон Еванс. Судмедексперт. І друг Бейтса, — він простягнув руку, чекаючи на привітання, та адмін лише мимоволі зиркнув на неї і вдав, ніби нічого не помітив. В його поведінці відчувалася показна ввічливість, але не більше.
— Ви про щось хотіли дізнатися? — Майк вже звернувся до Донни, цілковито ігноруючи руку Джона.
— Так, — коротко відповіла вона, опустивши погляд. — Ви не знаєте, хто переносив особисті речі Моллі Мур у камеру зберігання?
— Це був я, — сказав адміністратор без найменшого вагання, відкинувши руки в кишені.
— Тим краще, — втрутився Джон, намагаючись зберігати доброзичливий тон. — Значить, не доведеться нікого шукати.
— Ви часом не знаходили її мобільний телефон? — запитала Донна, вдивляючись в обличчя хлопця, намагаючись упіймати хоч якусь реакцію.
Той на мить знітився, опустив очі, злегка зітхнув і прикрив повіки, ніби намагаючись пригадати:
— Телефон? Хм... дайте подумати... — пауза затягнулася, видавалася неприродно довгою. — Ні, не бачив. Не знаходив нічого схожого.
— Ви впевнені? — з ноткою напруги в голосі поцікавилась Донна.
— Абсолютно, — сухо відповів він, і в його погляді вже з’явився тінь роздратування.
— Точно? — Джон примружив очі, усмішка на його обличчі стала натягнутою, іронічною. — Ви перевірили все? Телефону точно не було серед речей?
— Слухайте, я вже сказав, що нічого не знаходив. І, вибачте, мені справді потрібно йти. Гарного дня, — пробурмотів він і, не чекаючи відповіді, розвернувся, майже рвучко, й швидко попрямував до виходу.
Донна й Джон мовчки проводжали його поглядом. Лише коли двері за ним зачинились, Джон обернувся до дівчини:
— Який він...
— Заклопотаний? — м’яко припустила вона, хоч сама не надто вірила в це.
— Ні. Дивний, — відрізав він, зітхнувши. — Дуже дивний. Надто охайна брехня, щоб бути правдою.
— Можливо, він і справді нічого не знає. А можливо… — її голос затих, бо думка, що промайнула в голові, була занадто тривожною.
— …А можливо, хтось йому щось наказав. Або наказав щось не помічати, — Джон закінчив її думку і нервово провів пальцями по потилиці. — У будь-якому разі, факт залишається фактом — телефона немає.
— Що будемо робити далі?
— Спершу повернемось до номеру. Треба все обговорити з Бейтсом. Він мав рацію: дві голови — добре, але зараз нам потрібно не менше трьох.
— Гаразд, — тихо сказала Донна і разом із Джоном рушила до ліфта, відчуваючи, як тривога повільно стискає їй груди.
Вони піднялися на третій поверх у тиші. Двері номера м’яко клацнули, і вони ввійшли.
Бейтс лежав на ліжку, закинувши руки за голову. Його обличчя здавалося спокійним, але в очах ховалась знайома напруга.
— Ми повернулися, — сказала Донна першою.
— І як? — одразу підвівся мисливець, сівши на край ліжка. — Вам вдалося дізнатися, де її телефон?
— Ні, — коротко відповів Джон. — Адміністратор запевнив, що ніколи не бачив його серед речей.
— Значить, не бачив... — настала коротка пауза, ніби він щось переосмислив. Донна з Джоном мовчки чекали, що скаже далі. — Отже, нам не залишається нічого іншого, як самим навідатись до камери зберігання.
— Але ж для цього потрібні ключі, — зауважила Донна, склавши руки на поясі.
— Не хвилюйся. Я вже все передбачив.
— Та невже? І що ж саме? У вас, часом, не завалялися декілька? — вона скептично зиркнула на нього.
— Дівчинко, ти мене недооцінюєш, — усміхнувся Бейтс і неспішно засунув руку в кишеню джинсів. За мить звідти з'явилися... ключі. Саме ті, які мали відкривати двері до камери.
— Ви серйозно?
— Менше балачок — більше діла, — відрізав він і рішуче попрямував до дверей. — Ви зі мною?
— Звісно.
Спустившись ліфтом на нульовий поверх, троє зупинилися перед масивними металевими дверима, що вели до камери зберігання. Бейтс витягнув ключі, зробив кілька обертів, і замок клацнув. Двері повільно відчинилися з легким скрипом.
— Звідки вони?
— Зробив зліпок ще в перший день, коли Майк приніс мені оригінали. Пам’ятаєш, я попросив залишити нас наодинці?
— І мовчали про це весь цей час?!
— А що, мені потрібно було оголошення написати? На кожному кроці кричати?
— Але ж мені могли сказати, — обурено буркнула вона.
— Дівчинко, менше знаєш — краще спиш, — пробурмотів він і перетнув поріг.
— Слухати вас — одна головна біль, — зітхнув Джон. — Давайте вже знайдемо те, за чим прийшли.
Всередині панувала напів темрява, лише тьмяне світло ламп пробивалося крізь вузьке віконце. Донна зупинилася посеред приміщення, вдивляючись у знайомі коробки, речі, валізи. Джон обережно озирався, намагаючись запам’ятати кожну дрібницю. Бейтс рушив уперед першим і раптом зупинився.
— Цікаво… — промовив він і повільно підняв руку. В його долоні — мобільний телефон.
— Невже… — Джон нахилився ближче. — Це її?
— Це точно її! — Донна мов блискавка підскочила і вирвала телефон із рук мисливця. — Я цей кейс впізнаю будь-де! З пандою... Вона сама його робила...
— Але ж ти казала, що минулого разу його тут не було? — насторожено запитав Джон.
— Його й не було, — зітхнув Бейтс. — І тут є два варіанти. Перший — ми його просто не помітили. Другий — хтось його сюди підкинув.
— І я більше схиляюся до другого варіанту.
— Я теж.
— Тоді... хто це міг зробити? — запитав Джон, і в голосі його з'явилась напружена недовіра.
— Той, кому ви розповіли, що шукаєте телефон Моллі Мур.
— Майк?.. — Донна похитала головою. — Та ну... Це ж якось...
— Я не кажу, що це правда, — відповів Бекхем. — Це лише здогадки. Але і їх варто враховувати.
— Та це ж повна нісенітниця, — заперечила вона. — Справжня маячня.
— Це не маячня.
— Це маячня.
— Не маячня.
— Маячня!
— Досить! — втрутився Джон, підвищивши голос. — Закінчуйте ці дитячі суперечки. Краще вийдімо звідси, поки нас не застукали з цією копією ключів.
— Гарна думка, друже, — згодився Бейтс. — Ми й так уже знайшли, що хотіли.
Він першим вийшов із приміщення, за ним пішов Джон, а Донна, ще раз кинувши тривожний погляд на знайдений телефон, поспішила слідом.
Вже на виході Джон кинув:
— Поїхали до мене. Там буде спокійніше, і ми зможемо обговорити, що робити далі.
— Годиться, — знизав плечима Бейтс.
— Я не проти, — кивнула Донна, все ще стискаючи в долоні телефон сестри, ніби боячись, що він знову зникне.
☠️ ☠️ ☠️
Сцена друга
Бейтс та Донна прибули до будинку Джона, що височів у тихому, елітному районі міста Генон. Вілли з черепичними дахами стояли віддалено одна від одної, обнесені акуратними парканами. У кожному дворі — доглянута зелена галявина, декоративні дерева та породисті собаки, що неквапно прогулювались по території.
— Твоя Лізі вдома? — запитав Бекхем, озираючись навколо.
— Так, я попередив її, що буду не сам, — відповів Джон, зупинившись біля воріт.
— Давно її не бачив.
— Ми з тобою теж не бачилися цілу вічність, — усміхнувся той, відкриваючи хвіртку.
— Невже ти сумував за мною, Джоне? Варто було лише набрати мій номер — я б прилетів, як вітер.
— Повір, я чудово обходився без твоїх поетичних одкровень, — пожартував Джон.
— Твої слова — як ніж у саме серце... — Бейтс театрально схрестив руки на грудях і закотив очі.
— Добре хоч не насмерть, — жартома добавив Джон і, відчинивши двері до дому, жестом запросив: — Проходьте.
Із передпокою вони перейшли до вітальні. Простора кімната, затоплена м’яким світлом, дихала затишком. На дивані сиділа жінка — Лізі — з книгою в руках. Вона одразу відклала її, побачивши гостей.
— Лізі, люба моя, — ніжно промовив Джон і нахилився до її щоки з поцілунком.
— Джоне! — жінка усміхнулась, простягнувши руки до нього для обіймів.
— Вітаю, Лізі, — привітався Бейтс, підійшовши ближче.
— Бекхем! Як же давно ми не бачились! — вона простягнула руку, яку він делікатно поцілував. — Як ти?
— Жахливо, як завжди, — відповів той з м’якою усмішкою. — Дозволь познайомити тебе з Донною.
— Доброго дня, — тихо промовила дівчина, трохи сором’язливо наближаючись.
— Доброго. Джон розповів мені про твою втрату… Це страшна трагедія. Але, повір, життя триває. Воно ще подарує тобі радість.
— Дякую… — Донна ледве вичавила з себе відповідь, намагаючись уникнути продовження цієї болючої теми.
— Сонце, ти вже обідала? — звернувся Джон до Лізі.
— Ні, любий. Я чекала тебе, щоб поїсти разом.
— Чудово. До речі, сьогодні ми будемо обідати не вдвох.
— Бачу, — жінка перевела погляд на гостей. — Сподіваюся, вам припаде до смаку те, що я приготувала.
— Я накрию на стіл, — мовив Джон і пішов на кухню.
— Дозволь я допоможу, — підвелася було Лізі, але чоловік м’яко похитав головою.
— Ні, кохана. Відпочинь, я все зроблю сам.
Поки Джон займався на кухні, Бейтс з усмішкою розмовляв із Лізі про щось повсякденне. Донна тим часом уважно розглядала вітальню. Кімната була світлою, просторою. Широкий диван, на якому сиділа господиня, м’який дерев’яний блиск підлоги, широкі проходи, відсутність килимів… Її погляд зупинився на інвалідному візку поруч.
Лізі помітила її погляд і лагідно усміхнулася.
— Це мій візок, — тихо сказала вона.
— Ваш?.. Тобто… ви не можете ходити?
— Так. На жаль, я з народження не маю цієї можливості, — жінка без емоцій у голосі взялася за бічні ручки й впевнено перемістилася з дивана на візок. Її рухи були точними, звичними.
— Вам не важко?
— Ні. Я давно навчилася справлятися сама.
— Стіл готовий! — вигукнув Джон з кухні.
Лізі легко проїхала повз гостей, і тоді Донна зрозуміла: кожна деталь будинку — ширина дверей, відсутність сходів, мінімум перешкод — була зроблена з думкою про Лізі. Джон справді створив для неї простір без бар’єрів.
Вони сіли за стіл.
— Ммм… Це неймовірно смачно! — захоплено мовила дівчина, відправляючи до рота ще одну ложку. — Ви чудово готуєте!
— Дякую! І, будь ласка, звертайся до мене на “ти”.
— Справді смачно.
— Отже, — заговорив Джон, — які наші подальші дії?
— У нас є мобільний Моллі, — відповів Бейтс. — Потрібно його перевірити. Донно, дай, будь ласка, телефон.
— Звісно, — дівчина витягла пристрій із кишені й подала йому.
— Так, зараз подивимось… — Бекхем заходився гортати повідомлення. — Скажи, в неї був хлопець?
— Був… У середині літа вони розійшлись. Моллі тяжко це пережила.
— Ім’я?
— Артур Шарп, здається.
— Ага… — Бейтс завмер на кілька секунд. — Тут є погрози. Їх надсилала якась Фло. Жінка з дитиною.
— Що?! — у кімнаті настала напружена тиша. Усі дивилися на мисливця.
— Чому ти впевнений, що в неї є дитина? — запитала Лізі.
— Бо вона сама про це написала. Їй двадцять чотири, у неї дитина. І ще… вона називає Артура своїм нареченим. Погрожує, що якщо Моллі його не залишить — їй буде гірше.
— Не може бути… — прошепотіла Донна. — Невже ця Фло причетна до того, що сталося?
— Можливо… Але перш ніж робити висновки, я пропоную пробити номер. Дізнатись, де вона зараз.
— Джоне, ти зможеш? — звернулася до чоловіка Лізі.
— Я спробую. Думаю, щось знайду.
— Дякую тобі, — щиро сказала Донна.
— Завтра дам відповідь.
— Що ж, обід був чудовий. Лізі, завдяки тобі ми трохи змогли відволіктися від тяжких думок. Але нам уже час.
— Так швидко? Може, залишитесь ще на годину?
— Дякуємо, але нам справді треба їхати, — м’яко відповіла Донна.
— Як скажете. — Джон допоміг Лізі від'їхати від столу. Вони разом провели гостей до дверей.
— Заходьте ще. Ви завжди бажані.
— Обов’язково, — кивнув Бейтс.
— І я напишу, щойно буде інформація.
— Чекатимемо.
Вони сіли в таксі й поїхали назад до готелю "Саінт-Лефін", залишивши за спиною гостинний будинок і новий клубок запитань.
Наступного ранку.
Бейтс і Донна прокинулися майже одночасно. Вони спустилися до ресторану на першому поверсі готелю. З-за широких вікон пробивалося ранкове світло, ледь золотячи обличчя відвідувачів. Чашки з гарячою кавою парували, створюючи ілюзію затишку, якої Бейтс не відчував уже давно.
Він зробив ковток кави й заговорив:
— Джон написав зранку.
Донна зупинилась на півруху.
— Він щось дізнався?
— Так. Надіслав адресу. Виявляється, ця Фло мешкала в одному з районів недалеко звідси.
Очі Донни блиснули:
— Це ж чудово! Поїхали негайно!
— Тихіше, дівчинко. — Бейтс глянув на неї, приклавши палець до губ. — У поспіху легко натрапити на пастку.
— Але ж... чим раніше ми поговоримо з нею, тим швидше зрозуміємо, чи має вона стосунок до загибелі Моллі.
— Добре, — він поставив чашку на стіл, важко підвівся. — Але будь готова до будь-якого повороту. І тримай емоції при собі.
Донна підвелась слідом. Вони вже майже вийшли з ресторану, коли дорогу їм заступив адміністратор готелю.
— Доброго ранку, містере Бекхем, міс Донно.
Бейтс глянув на нього з притиском:
— Нам терміново потрібно йти, хлопче. Маєш щось справді важливе?
— Просто хотів попередити. Сьогодні на вашому поверсі перевірятимуть трубопровід. Якщо вода тече погано, можу дати вказівку перевірити і ваш номер.
Мур вже відкривала рота, щоб відповісти, але Бекхем випередив її:
— Не треба. Все в порядку.
— Але ж… — Майк знову натягнув свою показну усмішку.
— Я сказав: не потрібно. Ми поспішаємо, — мисливець рішуче обійшов хлопця, навіть не глянувши йому в очі.
— До побачення, — чемно попрощалась Донна і поспішила наздогнати Бейтса.
— Чому ти з ним так грубо? — обурено кинула вона, коли вони опинилися надворі.
— Тобі не здалося, що він надто вже нами цікавиться?
— Та ні. Це його робота. Він просто піклується про комфорт постояльців.
— Ха, ти справді така наївна?
— Немає нічого поганого в тому, щоб бачити у людях хороше.
— Ні, але є щось дурне в тому, щоб не бачити очевидного.
— Я серйозно.
— І в цьому твоя проблема, Донно. — Він зупинив таксі, що саме проїжджало повз. — Ідеш чи залишаєшся в світі ілюзій?
— Йду! — буркнула вона і сіла поруч із ним.
— На Вайт-стріт, будь ласка, — сказав Бейтс водієві, й машина рушила з місця.
Вони приїхали у типовий спальний район: сірі багатоповерхівки, звичні дитячі майданчики, припарковані впритул автівки. Перед однією з дев’ятиповерхівок, прикрашеною старими фресками, росли жовті нарциси — ніби виклик цій кам’яній буденності.
— Тут вона жила? — перепитала Донна.
— Так. — Бейтс вийшов першим. — Спробуємо розпитати місцевих.
Вони зайшли у під’їзд і почали підійматись поверх за поверхом. Бейтс дзвонив у кожні двері, та їх щоразу зустрічала тиша. Двері залишались зачиненими — мов світ боявся впустити їхню правду.
Коли надія майже згасла, відчинила одна старенька жінка в хустині.
— Добрий день, — сказала Донна. — Ми шукаємо дівчину на ім’я Фло. Вона мала маленьку дитину...
— Фло?.. Знали ми її. Вона жила тут із батьками, — жінка вказала пальцем вгору. — Вони поверхом вище.
— Дякуємо вам, — чемно мовив Бейтс, і старенька закрила двері.
Вони піднялися ще на поверх. Дзвонили знову — безуспішно. І коли вже збирались іти, їх перестрів старший чоловік із сивиною на скронях.
— Ви шукаєте Фло? Я чув.
— Так, — Бейтс насторожено глянув на нього. — Ви її знали?
— Не надто близько. Вона була спокійна, добра, скромна. Невисока, темноволоса. Та з появою того Артура... змінилась.
— Як саме? — Донна наблизилася.
— Стала замкнута. Зникала надовго, доньку рідко бачили. І якось просто... не повернулась.
— Дитина була від Артура?
— Ні. Від першого чоловіка. Хороша дівчинка. Шкода її...
— Ви говорите про Фло в минулому часі, — втрутився мисливець. — Вона що — померла?
— Та, поїхала нібито на заробітки — борги Артура гасити. Дитину лишила батькам. Спочатку телефонувала часто, а потім… зникла. Згодом сказали — мертва. Кажуть, убита.
Донна ахнула. А Бейтс завмер. Він шукав слід, а натомість натрапив на ще одну жертву.
— Чорт... — прошепотів він. — Смерть Фло… це було три роки тому?
— Ага. Третього лютого. Тільки тіло Фло знайшли, як потім з’ясували, через два тижні після її смерті. Кажуть, сильно били...
— Вона була з Артуром останній рік?
— Так.
— Дякуємо вам. Це було важливо.
Вони відійшли.
— Оце так... — вражено прошепотіла Донна. — Я й уявити не могла...
— І я... — Бейтс хотів щось додати, коли задзвонив телефон. — Джон.
— Можливо, ще щось знайшов?
— Побачимо, — він натиснув кнопку. — Алло?
— "Бейтсе!" — пролунав збуджений голос друга.
— Щось сталося?
— "Маю дещо. Через знайомих у прокуратурі й поліції дізнався про ще кількох дівчат, із ким був Артур Шарп. Одну з них — Агнессу — знайшли мертвою п’ять років тому."
— Не кажи... І коли знайшли тіло?
— "Третього лютого. Як і Моллі."
Бейтс мовчав кілька секунд.
— Три дівчини. Три смерті. Один і той самий день. Один чоловік...
Він повільно поклав телефон у кишеню.
— Ну? — нетерпляче запитала Донна.
— Сядь краще.
— Прямо на асфальт?
— Джон знайшов ще одну дівчину Артура — Агнессу. Вона теж мертва.
— Це вже не збіг...
— Якщо ще хтось із його минулого живий — ми маємо їх знайти.
— Знаєте, цей Артур — справжній "чорний вдівець".
— Влучно сказано.
Вони вже рушили в бік готелю. Біля світлофору Бейтс раптом зупинився.
— Щось не так? — Донна зупинилася разом із ним.
Він дивився назад — до будинку, з якого вони щойно вийшли.
— Нічого. Просто здалося... — він узяв її за плече. — Перейдемо.
— Викликати таксі?
— Уже роблю це.
— Ви когось там бачили?
— Та ні. Просто... не хочу більше тут залишатись.
Вона поглянула на нього з підозрою, але промовчала.
Коли приїхало таксі, Бейтс швидко посадив її в авто й глянув востаннє на той сірий будинок, що, здавалося, ховав ще більше таємниць, ніж вони могли собі уявити.
Таксі зупинилось перед готелем. Щойно Бейтс і Донна вийшли з авто, як до них поспішно наблизився адміністратор — усе з тією ж бездоганною зачіскою, ідеально вигладженою формою та усмішкою, що, здавалось, не змінювалась ані вдень, ані вночі.
— І знову він... — буркнув собі під ніс Бейтс, насуплено зиркнувши на хлопця.
— Тільки не починайте, прошу, — прошепотіла Донна, ледь штовхнувши його ліктем у бік.
— Вітаю! — мовив Майк із незмінною люб’язністю. — Бачу, ви вже повернулися.
— Який уважний працівник, — з іронічною усмішкою відповів чоловік. — Справді, важко не помітити.
— Добрий день, — чемно промовила дівчина, лагідно штовхнувши мисливця, змушуючи того трішки стриматися.
— Добрий, — хлопець відкинув погляд на неї, а потім перевів очі знову на Бейтса. — Ви не змінили думку щодо виклику водопровідника?
— Ні, дякую. Якщо виникне потреба — ми вас повідомимо.
— Як скажете…
— Ну, якщо більше нічого, ми, мабуть, підемо, — і, не чекаючи відповіді, обійшов хлопця, прямуючи до входу в готель. — Дівчинко, ти йдеш?
— Так, так… вже! — Мур кивнула адміністратору і поспіхом наздогнала Бейтса.
Вони ступили у вестибюль, і двері готелю тихо зачинились за їхніми спинами. Ліфт був ще далеко, і тому в коридорі запала коротка, проте напружена тиша. Її перервав чоловік, обертаючись до дівчини з роздратуванням:
— Боже, та чого цей хлоп причепився до нас, наче охоронець. Невже справді більше немає чим зайнятися?
— І знову стара пісня... — зітхнула Донна. — Ви зранку те саме казали. Чесно, це вже виглядає смішно.
— А мені не смішно. Він поводиться підозріло, а ти чомусь захищаєш його. Чому?
— Бо в ньому немає нічого підозрілого! Він просто ввічливий, от і все!
— Ввічливий? — Бейтс зупинився, зітхнув, стиснувши кулаки. — Знаєш, я вже зрозумів, у чому твоя проблема.
— Ну-ну, мені справді цікаво. — в її голосі забриніла іронія.
— Навіть після всього, що тобі довелося пережити, ти все одно дивишся на світ через рожеві окуляри.
— Це неправда, — твердо заперечила вона, насупивши брови.
— Це правда. І ти це знаєш. Просто не хочеш визнати.
— А ви, схоже, давно їх зняли. — її голос став жорсткішим.
— Що ти сказала?
— Те, що почули. — Донна зиркнула на нього прямим, рішучим поглядом. — Я думаю, ви перестали жити ще тоді, коли втратили свою дружину.
— Та невже? — у його голосі пролунав гіркий сарказм. — Ну, дякую за діагноз, лікарю Донно.
— Ви просто проживаєте дні. Немов чекаєте, коли все закінчиться. Коли можна буде зникнути, не прощаючись.
— Ти не можеш знати цього, — прошепотів він.
— Як і ви не можете знати, що я дивлюсь на світ крізь рожеві окуляри.
Між ними знову запала тиша. Напруга в повітрі була майже відчутною — наче тонка скляна стіна між ними, яку от-от розіб’є одне необережне слово.
— Тоді... на цьому все, — мовив Бейтс сухо, відводячи погляд.
— Повністю підтримую, — відповіла вона так само стримано.
Ліфт під’їхав. Вони зайшли всередину мовчки, не дивлячись одне на одного. Двері зачинились.
Через деякий час. Коли спустилися у ресторан на сніданок, за їхнім столом панувала напружена тиша. Звук приборів у чужих руках, тихі розмови від сусідніх столиків — усе це ще більше підкреслювало той холод, що оселився між ними.
Бейтс першим не витримав.
— Ми так і сидітимемо, мовчки? — кинув він, наче між іншим, але в голосі вже відчувалося роздратування.
— Можливо, — спокійно, навіть трохи відсторонено, відповіла Донна, не підіймаючи очей від тарілки.
— Прекрасно. Значить, продовжимо цю комедію мовчання, — чоловік відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Його щелепа напружилася, мов камінь.
— Раз ви все ж хочете поговорити... — дівчина нарешті подивилася на нього. — Я чекаю на вибачення.
— Вибачення? Цікаво, за що саме?
— За ті слова, що ви сказали. Ви були жорстокі, і це не перший раз.
— Якщо вже на те пішло, тоді і ти маєш вибачитися.
— Я? — перепитала вона, ледь не сміючись від абсурдності цієї вимоги. — За що, цікаво?
— За те, як ти говорила. Не потрібно вдавати святу — ти тоді теж не добирала слів.
— Добре, — вона вдихнула глибоко, обвела поглядом зал, ніби шукаючи в повітрі спокою. — Тоді пропоную одне: просто забудьмо. Викинемо цей неприємний момент з голови. Для нас обох буде краще.
— І чому ж? — холодно перепитав він.
— Бо ми обидва вперті. І, як я бачу, ніхто не має наміру вибачатися. Ні зараз, ні потім.
— Гарне резюме, — з саркастичною посмішкою мовив Бейтс. — Так і зробимо.
І тиша знову повернулася. Вона лягла між ними, як щільна, важка ковдра. Їжа давно охолола, але ніхто цього не помітив.
☠️ ☠️ ☠️
Сцена третя
Тишу порушив лише телефонний дзвінок — короткий, різкий, як удар. Бейтс швидко витер руки серветкою й підняв слухавку:
— Слухаю.
— "Бейтсе? Це Джон."
— Є новини? — одразу перейшов до суті.
— "Я знайшов ще двох колишніх дівчат Артура Шарпа. Вони живі. На щастя."
— Добрі новини. Де ми можемо з ними зустрітись?
— "Ми вже в дорозі до вашого готелю. Тож нікуди не потрібно йти — просто чекайте нас там."
— Розумію. Ти знаєш, в якому ми номері. Тільки проведіть їх через чорний вхід. Гаразд?
— "Звісно. Скоро будемо."
— До зустрічі. — Бейтс поклав телефон на стіл і на мить замислився. Його погляд застиг на чашці кави.
— У нас будуть гості? — Донна підвела очі.
— Ага. Ти вже поїла?
— Давно.
— Тоді ходімо до номера. Потрібно підготуватися.
— Добре.
Вони підвелися, не промовивши більше ні слова, і вдвох вийшли з ресторану.
Тим часом до готелю під’їхало авто. Джон вийшов першим, озираючись по сторонам. За ним ішли дві жінки — обидві насторожені, мовби досі не вірили, що це просто зустріч, а не пастка. Вони пройшли через чорний вхід, піднялися ліфтом на потрібний поверх. Джон тричі постукав.
Двері відчинились. На порозі стояла Донна.
— Джоне, — сказала вона з полегшенням. — Проходьте.
— Так, дякую. — він жестом запросив жінок увійти. — Познайомтесь, це Клара та Ася. У них були стосунки з Артуром Шарпом.
— Рада знайомству.
— Доброго дня, — звернувся до них Бейтс. — Сідайте, будь ласка.
Жінки сіли, трохи скуто, однак у поглядах вже горіло бажання говорити.
— Ми слухаємо вас.
— Розкажіть усе, — додала м’яко Донна. — Ми тут, щоб допомогти.
Клара облизнула пересохлі губи.
— Першою була я... Після того як я остаточно відмовила Артуру в стосунках, хтось облив мій автомобіль червоною фарбою. Просто посеред білого дня.
— Камери щось зафіксували? — уточнив Джон.
— Так. Було видно, як під’їхала машина — червона, як і фарба. Хтось сидів за кермом, чекав, поки інший вийде, зробить свою справу і повернеться назад. Але номерів... на жаль, не видно.
— Ви впевнені, що це був він? — спитав Джон.
— Абсолютно. Це була його машина. Я її не сплутаю. Він уже тоді погрожував.
Ася зітхнула, перебираючи пальцями край свого рукава. Її голос тремтів:
— Я зустріла Артура після загибелі Фло. На початку він був... чарівним. Галантним. Квіти, подарунки, слова. Але з часом щось в ньому зламалося. Через рік він став зовсім іншим. Параноїк, ревнивець, — вона затремтіла. — Він ледь не вбив мене. На пустирі, на околиці Генона. Бив, як звір. І, мабуть, убив би, якби не водії, що проїжджали повз. Вони зупинилися, вигнали його. Я вижила, дивом.
— І ви після цього... пішли від нього? — тихо запитала Донна.
— Хотіла. Але він не давав. Погрожував. Я боялася виходити з дому. Я їхала з глузду. І тоді... я сама подзвонила. Благала залишити мене.
— Що він відповів? — запитав Бейтс.
— Він сказав: "Гаразд. Але я хочу компенсацію."
— Компенсацію? — перепитала Донна.
— Сто тисяч гринців. Я не сперечалася. Казала, що не маю таких грошей. А тоді він... — вона ковтнула. — Він спитав: "Ти хочеш отримати по пошті органи своєї дитини?"
Мовчанка поглинула кімнату. Ася відвела погляд.
— І коли я повернулася додому, моя машина палала. Хтось кинув коктейль Молотова. Вона згоріла дотла.
— Ви... заплатили йому? — обережно спитала Донна.
— А що я мала робити? У мене не було вибору.
— Після цього він зник? — уточнив Бейтс.
— Так. Слава Богу, той жах закінчився.
Джон нахилився вперед:
— У вас збереглися якісь фотографії з ним? Чи зможете описати його зовнішність?
— У мене є фото, — промовила Клара. — Зараз покажу.
Вона дістала телефон і, гортаючи галерею, зупинилась на одному знімку. Коли зображення з’явилось на екрані, вона показала його іншим.
Джон нахилився ближче, і його очі миттєво розширились.
— Це ж… — почав він.
Бейтс уже знав. Його погляд був зосередженим, майже фатальним.
— Ви бачите те, що бачу я? — тихо запитав він.
— Ця усмішка... вона диявольська, Бейтсе, — промовив Джон. — Я йому не довіряю.
— То що? Ви зі мною? — підвів очі на них Бейтс.
— Завжди, — відповіла Донна.
— Назад дороги немає, — тихо підсумував він.
Клара й Ася покинули готель через чорний вхід. Бейтс особисто їх провів, обмінявшись останніми короткими словами підтримки.
Коли він повернувся до номера, Донна вже стояла біля вікна, дивлячись на нічне місто.
— Завтра буде важливий день, — мовив він.
— Без сумніву, — відповіла вона, не обертаючись.
Джон взяв пальто.
— Мене чекає Лізі. Я повертаюся додому.
— До завтра, Джоне.
— До завтра.
Двері зачинилися. У кімнаті знову залишились лише вони вдвох.
— Ти готова? — тихо спитав Бейтс.
— До чого саме?
— До того, що завтра може бути... кінець.
Донна мовчала. Вона не знала, що сказати. Її серце билося швидко, як тоді, коли щось важливе ось-ось зміниться. Вона лише подумала: якщо це кінець — я не хочу, щоб він настав. Не зараз. І не для нас...
Ось розширена, емоційно насичена та літературно опрацьована версія твоєї сцени. Діалоги перефразовані, емоції героїв глибше розкриті, а атмосфера — збережена і підсилена.
Шосте листопада. Ранок видався дивовижно теплим. Сонце, ніби золотий спогад про літо, розливалося по фасадах будинків, обіймало вулиці м’яким світлом. Але за цією тишею ховалося щось більше.
Донна Мур сиділа у фойє готелю поруч із Джоном Евансом. Перед ними — чашки кави, майже порожні тарілки, і невимовна напруга, що звисала в повітрі, як натягнута струна.
До них підійшов адміністратор.
— Смачного вам, — промовив Майк чемно.
— Дякуємо.
— А містер Бекхем? Він сьогодні з вами?
— Зараз має повернутися, — коротко відповіла Донна, уважно вдивляючись у вираз обличчя працівника.
— Зрозуміло. Гарного вам дня.
— Навзаєм, — відповіли обидва. Коли він відійшов від них, Джон промовив до Донних.
— Він завжди такий усміхнений?
— Як годинник. Щоранку з тією ж усмішкою. Це насторожує, правда?
Минуло кілька хвилин. Донна встигла допити каву, Джон виклав платіж, і саме в цю мить вхідні двері готелю розчинилися. В залу увійшов Бейтс Бекхем. За ним — кілька рішучих силуетів у формі. Поліціянти.
Мисливець мовчки підійшов до стійки. Фойє вмить замовкло. Навіть повітря здалося густішим.
— Майк Сібос, а точніше Артур Шарп, — голос Бекхема був чіткий, наче постріл. — Ви заарештовані за підозрою у вбивстві Моллі Мур та ще двох дівчат.
Враз усмішка зникла з обличчя адміністратора. Він зробив крок назад, зиркнув на двері, наче шукаючи втечі, та офіцери вже були поруч. Один вправно заломив йому руки за спину.
— Що ви таке говорите?! Це якась помилка! — голос Артура захрипів від напруги.
— Ви маєте право зберігати мовчання, — промовив один із поліціянтів, надягаючи кайданки. — Усе, що ви скажете, може бути використане проти вас у суді.
— Це безглуздя! Я ні в чому не винен! Ви не маєте права!
Бейтс підійшов ближче, не відводячи погляду.
— Кричи скільки хочеш. Та я знаю правду. І все, що ти намагався приховати — випливло на поверхню.
Артур раптом усміхнувся. Його посмішка була божевільною, майже клоунською.
— Ха-ха... А ти справді думаєш, що все знаєш?
— Мені достатньо знати одне: у день своєї смерті Моллі була з тобою. І я доведу це. У суді.
— Доведи. Якщо зможеш.
— Обов’язково.
Артура повели. Його крики стихали за дверима.
— Суд завтра? — тихо запитала Донна, ховаючи тремтіння в голосі.
— Так, — відповів Бейтс, не відводячи погляду від дверей.
—Сьогодні вам краще не залишатися тут, — промовив Джон. — У нас є вільні кімнати.
— Переночувати у вас? — перепитала Донна, озираючись.
— Так буде безпечніше.
Бейтс кивнув:
— Ти маєш рацію. Я й сам про це думав.
У будинку Евансів їх зустріла Лізі.
— Проходьте, почувайтесь як удома. Ось ваші кімнати. А вечеря вже на столі.
Скоро всі сиділи разом, втомлені, але трохи спокійніші.
— До речі... — почала Донна, повільно намотуючи локон на палець. — Це ви зранку були в поліції, так? Тому вас не було в номері?
— Так. Пам’ятаєш, те відділення на перехресті чотирьох вулиць?
— Аякже.
— Ну, я просто повернувся туди. Вони не змогли мені відмовити.
— І ми знаємо чому, — усміхнулася Лізі. — Хто ж не знає міського мисливця?
— Та невже всі йдуть за вами лише через авторитет? — поцікавилася Донна.
— У лідера має бути впевненість, — відгукнувся Бейтс. — Та, що пронизує інших. І переконує без слів.
— І завтра ми всі йдемо до суду? — запитав Джон.
— Так. Ви всі мені потрібні. А хто, як не я, розповість правду?
— То може, почнеш просто зараз? — жартома кинула Лізі. — Не змушуй чекати до ранку.
— Терпіння, Лізі. Усе — завтра.
— Як скажеш... — вона потягнулася. — Я піду спати.
— І я, — встав Джон. — Доброї ночі всім.
— Доброї, — промовили одночасно Бейтс і Донна.
☠️ ☠️ ☠️
Сцена четверта
Сьоме листопада. Бейтс, Донна, Джон та Лізі, прибули до зали міського суду Генона, зайняли вільні місця і стали чекати коли приведуть підозрюваного.
— Як довго, коли вони вже почнуть... - Мур не могла заспокоїтись, вона хотіла чим швидше почути, який вирок дадуть для вбивці її молодшої сестри.
— Скоро, дівчинко, скоро. Зачекай ще трохи. - сказав їй мисливець.
— Встати! Суд іде! - всі миттєво піднялися. До зали увійшли троє суддів, а за ними привели і Артура, та посадили його з лівого боку, ближче до присяжних. Коли вже всі сиділи на своїх місцях, тоді все почалось.
— Ми тут зібралися. - почав один із суддів. - Щоб розглянути справу про вбивство Моллі Мур, труп якої було знайдено в баку з водою на даху готелю "Саінт-Лефін". Підозрюваний у скоєнні злочину, працівник того готелю, адміністратор, Артур Шарп.
— Запрошуємо. - продовжив другий суддя. - Підійти сюди, міського мисливця - Бейтса Бекхема, який, саме розкрив особистість вбивці.
Бейтс підвівся, пройшовши між рядами, він зупинився в центрі зали перед суддями.
— Вітаю вас.
— Ви готові розпочати свою версію розвитку подій?
— Готовий, але дозвольте уточнити, що це не версія - це правда.
— Гаразд, як скажете, можете починати.
Розвернувшись обличчям до присутніх. Мисливець обвів усіх поглядом.
— Тепер, друзі. - спокійно сказав він. - Ви почуєте правду про те, що сталося із Моллі Мур тієї ночі.
Почнемо з того моменту, коли сестра загиблої, Донна Мур завітала до мене 1 лютого за допомогою у пошуках її молодшої сестри тому, що та не вийшла на зв'язок.
Сама Моллі Мур мала проїхати Ларес з півдня на північ, розпочавши подорож до Клевер і закінчивши його до Преки. Із того, що Моллі розказувала Донні, можна зробити висновок, що до Ларесу вона прибула 22 жовтня, а 26 жовтня вже була у Геноні, 31 жовтня вона востаннє написала своїй сестрі. А вже 3 листопада ми знайшли труп Моллі у баку, але завдяки Джону Евансу який провів експертизу тіла дівчини, виявилось, що Моллі вбили ще два тижні тому, а в бочці з водою вона пролежала лише два дні.
— Як так можливо? - поцікавився третій суддя. - Вона ж писала рідним?
— Все просто, дозволю собі припустити, ні, я із впевненістю можу сказати, що Артур утримував в себе речі Моллі, які він забрав після того як вбив її, і серед тих речей був і її телефон, з нього чоловік після смерті дівчини надсилав рідним і близьким смс-повідомлення, вів брехав, що дівчина жива аби рідні її не шукали. - по залу пройшлися здивовані вдихи, люди шепочуть. - Але це ще не все. Я дізнався, що на рахунку Артура, Моллі була не першою жертвою, перед нею були ще дві жертви, про які ви, напевно знаєте, Фло Штеґер та Агнесса Вінер, яких знайшли теж мертвими, але Агнесса була вбита п'ять років тому і її тіло теж знайшли в баці з водою як Фло і Моллі.
— Але невже Артур причетний до трагедії яка справді сталася з Фло та Агнессою? А тепер і з Моллі Мур? - уточнив перший присяжний.
— Так і є. Я погоджуюсь, що з вигляду Артур не схожий на серійного вбивцю, але, я можу із впевненістю сказати, що за цією маскою він приховує своє гниле нутро. Але, повернемось до реальних фактів, про які я дізнався завдяки своїм зв'язкам.
Як виявилось, у Артура є медична освіта, за фахом він медик, лікар - венеролог, і можу припустити, що він власноруч робив ін'єкції Фло, які призначали лікарі. Ознайомившись із кінцевим висновком про розтин її тіла, я дізнався, що в організмі Фло була речовина через яку, дівчина могла почуватись дезорієнтованою. Так само почувалася і Клара, ще одна дівчина Артура яка на щастя, після життя із ним залишилася живою. Вона розповіла, що Артур пригостив її дивними цукерками, які, по його словам йому привезли друзі із Елінду. Дівчина стверджувала, що далі в неї стався провал у пам'яті, а отямилась вже у квартирі Артура. Можу припустити, що він там із нею не збирався грати в доміно.
— Але якщо Артур під виглядом цукерки дав наркотик Кларі, то він міг зробити те саме із Моллі? У вечір її смерті? - припустив перший суддя.
— Міг, але із Моллі так не вийшло.
— Слухаю вас і дивуюся. - заговорив Артур.
— Що ж тут дивовижного? - перепитав Бейтс.
— По вашим словам, я утримував речі дівчини, і з її телефону писав її близьким. Все вірно?
— Так, все вірно.
— Тоді, як він опинився у вас? Якщо я його забрав собі?
— А, це дуже пояснити! Але до цього ми повернемось пізніше, а зараз, будь ласка, майте терпіння.
Дата смерті Моллі Мур 13 жовтня. Це означає, що до Генону вона прибула 10 жовтня, тому, те все, що знала Донна, чиста брехня.
В той день, 13 жовтня, Моллі піднялась ліфтом на 14 поверх, там вона зустрілась із чоловіком, а саме з Артуром Шарпом, і пішла за ним. Так як, він знав, що в ліфті є камери, тому встав так, щоб його не було видно, а камери спостереження саме на 14 поверсі не працювали. Завдяки цьому, він був впевнений, що його не запідозрять, тому, що його не було видно. Я б теж не запідозрив би його, якщо б не те, що трапилось далі.
Після того, як ми закінчили переглядати відео із камер, які до речі, приніс якраз Артур, але вони виявились обрізані, без дати зйомки. Наступного дня у нас з'явилась перша підказка, що Моллі бачили в книгарні "Books shop" 31 жовтня, і там нас направили до перехрестя чотирьох вулиць, але це була неправда, бо як ми вже знаємо, Моллі померла 13 жовтня, тому нас просто повели по неправильному шляху, але ось, що дивно... Коли ми були на тому перехресті, я відчув, що за мною та Донною спостерігають, чоловік був у всьому чорному, але взуття у нього було не звичне, це були сині черевики, старого виробництва, дуже поношені, і тут, коли ми повернулися до готелю, я помітив, що Артур носить такі самі черевики які були у того чоловіка який за нами стежив, і тоді у мене почалися з'являтися перші сумніви. Потім до нашого номеру подзвонили, дивний дзвінок, бо у трубку мовчали, потім на Донну напали, і тут можна зв'язати той дзвінок та напад, до речі, напад трапився одразу після розмови з Артуром, можу сказати, що це все зробив він. Але повернемось до дня смерті Моллі.
Після того, як дівчина пішла за Артуром, на 14 поверсі був відкритий тільки один номер, туди він її і завів. Він хотів щоб вона з'їла цукерку, як всі інші його жертви, але дівчина відмовилась, тоді він придумав новий план, який я теж розгадав.
Спершу, він кинув її на ліжко, зв'язав їй руки, та притиснув плечем горло дівчини, так, спершу він хотів її задушити, але передумав, тому, що йому це здалось занадто просто, він хотів дивитися на те як вона мучиться. Він взяв канцелярський ніж, та один раз пройшов лезом по її горлу, перерізавши сонну артерію³, дівчина стікала кров'ю, а Артур в той час задовольняв себе. Так, так, ви правильно зрозуміли, він робив собі приємне, дивлячись як на його очах помирає молода дівчина, його сперма залишилася на одягу який ми знайшли в тому баку з трупом. Вже після того, як Моллі вже не дихала, чоловік закрив її тіло в підсобному приміщенні на 14 поверсі, так як знав, що туди ніхто не зайде, але коли побачив, що я приїхав на пошуки Моллі Мур, він зрозумів, що я б точно піднявся на цей поверх і найшов би її там, і тоді, 1 листопада він переніс її на дах, спустив воду з баку до половини та кинув туди мертве тіло, і також одяг в якому він тоді був, і декілька її речей.
— Як Моллі могла піти за незнайомим їй чоловіком? - запитав другий суддя.
— А вони були знайомі. Артур зустрічався із Моллі ще тоді коли була жива Фло. У середині осені, десь так. Моллі розлучилася зі своїм хлопцем і розставання це стало джерелом певних негативних переживань, тому вона і відправилась у подорож.
— Він зустрічався із двома дівчатами одночасно? - запитав один із присяжних.
— Так. І Фло про це дізналася і почала писати Молоді погрози, якраз після них, дівчина і покинула Артура. А тепер, я вам розповім, як телефон загиблої опинився у нас.
Коли, я і Донна 1 листопада прибули в готель "Саінт-Лефін", ми першого ж дня перевірили речі Моллі в камері схову, але його там не було, але вже 4 листопада, коли Донна запитала в адміністратора, яким був Артур, де знаходиться телефон загиблої, то він сказав, що сам теж не знає, і тоді, завдяки тому, що я зробив копію ключів від камери зберігання, і ми, О диво, знайшли його там. Питання, як? Все дуже просто, якщо б його там не було, Артур знав, що я, перевірив би всі кімнати для персоналу, а в нього якраз був її телефон, і його забрали б ще тоді, а не вчора. Все правильно? Артур Шарп? Чи можливо, тебе краще називати Зак Скотт?
— Що?! - всі присутні були шоковані, Артур Шарп, за словами Бейтса, це Зак Скотт - серійний клеверський вбивця, який втік із в'язниці 4 роки тому.
— Вирок! - крикнув перший суддя, всі встали. - Заку Скотту, приговорене довічне ув'язнення!
— Так! - крикнула із радістю Донна, вона обняла Джона та Лізі, і потім в неї покотились сльози.
— Ну, і чому ти плачеш? - несподівано заговорив Бейтс, який був вже біля них.
— Це сльози щастя, що вбивця моєї сестри покараний.
— Тепер все буде добре.
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ СПРАВИ
Коментарі