"Ваші кращі друзі в розкритті справи - напарник і гострий розум"

                              ☠️   ☠️   ☠️
                            Сцена перша
   Погода різко змінилася. Легкий дощ, що ще кілька годин тому ніжно стукав у вікна, поступився місцем важкому снігу, який безжально сипав з неба, накриваючи місто щільною білою ковдрою. Світ за вікном здавався сірим і глухим, ніби сам Бог відвернувся, дозволивши холоду заповнити усе довкола.
   У невеликому готельному номері панувала напружена тиша. Світло з лампи відкидало теплі відблиски на стіни, але навіть це не могло відігріти атмосферу, яка висіла між двома людьми, замкненими в одному просторі спільним горем.
   Бейтс лежав на своєму ліжку, втупившись у стелю. Його обличчя було спокійним, але в цьому спокої жевріла втома, та, що не минає з нічним сном. Донна сиділа навпроти — у старому кріслі перед телевізором, який щось монотонно транслював, але ніхто не слухав. Її пальці машинально теребили край рукава светра, обличчя було блідим, очі — порожніми.
— Коли буде готова експертиза? — порушила мовчання дівчина, голос її був тихим, надломленим.
— Джон обіцяв надіслати результат, щойно завершить роботу, — коротко відповів чоловік, не змінюючи пози.
— Ви давно його знаєте?
— Ми разом вчилися в університеті... Медичний факультет, — він зробив паузу, згадавши щось із далекого минулого. — Тоді ми були просто дітьми, яким здавалося, що смерть — це щось далеке, з книжок.
— Зрозуміло... — і знову запала тиша.
   Сніг за вікном продовжував падати. Телевізор мовчки світив екраном, та ніщо не могло розвіяти тягар цієї ночі. Донна згорнулась у кріслі, обійнявши себе за плечі, ніби намагалася втримати себе вкупі, щоб не розсипатися.
— Кого ви втратили? — зненацька спитала вона, не дивлячись на Бейтса.
   Він повільно повернув голову в її бік, мов не одразу зрозумів питання.
— В сенсі?
— Хто у вас помер?
   Настала пауза. Він не одразу відповів. Його погляд потемнів, спрямувавшись у далечінь, туди, куди вже давно не ступала його думка вголос. Той біль, захований у глибинах пам’яті, не стерся.
   Донна не вимагала відповіді, просто сиділа. Але її слова були влучними. Влучнішими, ніж вона могла подумати.
— Я поховала батьків… — її голос затремтів. — А тепер… тепер поховаю і сестру...
   Вона прикрила обличчя руками. Її плечі почали тремтіти від приглушених схлипувань. Її біль був сирим, свіжим, як відкрита рана. І саме в цей момент Бейтс зрозумів, що приховувати більше немає сенсу.
— Я втратив дружину... і дитину, — сказав він просто, без пафосу, все ще лежачи, ніби не хотів, щоб його слова стали чимось більшим за буденність.
   Дівчина завмерла. Її схлипування стихли. Вона повільно зняла руки з обличчя, подивилася на нього з-за заплаканих вій.
— Прийміть мої співчуття...
— Не треба, — перебив її мисливець, голос його був твердим, хоч і спокійним. — Співчуття — це пуста формальність. Вони нічого не змінюють. Не повертають тих, кого втрачено.
   Ці слова, хоч і різкі, не мали злості. В них була втома, глибока, стара, як сам час. Донна кивнула, не намагаючись більше нічого сказати. Вона дивилась на нього і вперше побачила не лише холодного мисливця, не лише беземоційного слідчого — а людину, яка теж носить у собі смерть. І робить усе можливе, щоб вона не поглинула його повністю.
— Знаєте… Іноді здається, що світ просто грається з нами. Дає нам щось світле — лише щоб потім забрати.
   Бекхем гірко усміхнувся.
— А іноді — дає нам шанс щось виправити, — сказав він. — Ми просто не завжди розуміємо, що саме цей момент — останній.
   Минуло хвилин п’ятнадцять відтоді, як обірвалась їхня розмова. Донна, здавалось, задрімала в кріслі — не спала, але очі її були заплющені, а дихання рівне. У кімнаті було тихо, тільки сніг за вікном шелестів по склу, ніби намагаючись щось сказати.
   Бейтс усе ще лежав, не рухаючись. Але в грудях зростав пекучий тиск. Він спершу намагався ігнорувати його — звична справа, кожного разу наче хвиля накриває з головою, стискає легені, відбирає кисень, змушує серце битися не у такт. Але зараз було інакше. Хвиля не відступала.
   Він стиснув зуби, злегка скривившись. Піднявся і сів на краю ліжка, сперся ліктями об коліна, намагаючись вдихнути глибше.
— Ви… добре себе почуваєте? — тихий голос дівчини несподівано прорізав тишу.
   Він не одразу відповів. Його пальці трішки тремтіли, але він сховав це, стиснувши руки в замок.
— Просто… втомився. Нічого страшного, — відмахнувся він, навіть не піднявши очей.
— Ви блідні... І піт на лобі. — Донна підвелася з крісла і наблизилась. — Вам точно не треба лікаря?
— Донно, не варто. Все добре.
— Це не виглядає як «добре», — сказала вона, нахилившись трохи ближче. Її голос був не наполегливим, а турботливим. Справжнім. І це зачепило його сильніше, ніж будь-який біль.
   Бейтс нарешті підняв очі на неї. І на мить його вираз став зовсім інакшим — саркастичний фасад спав, і в погляді промайнула беззахисність. Він хотів щось сказати. Можливо, нарешті виговоритися. Але…
— Це не те, через що варто хвилюватися, — знову заховався за звичною маскою. — Просто… іноді тіло нагадує про старі рани. Ось і все.
— У вас такий тон, ніби вам сімдесят, — з усмішкою промовила вона. — А вам же всього лише сорок... — відповіла Донна м’яко, але з ноткою недовіри. — Я не лікар, але щось підказує мені, що ви не просто втомилися.
   Він усміхнувся — сумно, втомлено, майже щемко.
— Повір, мені не вперше вигрібати з подібного стану. Завтра буду як новенький.
   Мур подивилася на нього довше, ніж це було потрібно. В її очах жевріла підозра, та водночас — повага до його мовчання. Вона кивнула.
— Як хочете. Але якщо ви впадете непритомний, я викличу швидку. І не прийму жодного «не треба», ясно?
— Прийнято, капітане, — посміхнувся Бейтс, вже трохи вирівнявшись.
   Донна повернулась до свого місця, але вже не могла розслабитись. Вона відчула щось глибше — щось, чого він не сказав. І ця тиша між словами була гучнішою за будь-який крик.
   А мисливець сидів на краю ліжка, стискаючи руки так сильно, що аж побіліли кісточки пальців. Біль у грудях поступово стихав, але не зникав повністю. Він знав, що час не зупинити. Що ті два роки — стікають, як пісок крізь пальці. І що кожна хвилина — тепер має значення.
   І тут ноутбук коротко пропищав. Нове повідомлення. Бейтс одразу потягнувся до клавіатури. В його очах з’явилася іскра — не радості, а професійного зосередження. На вуст майнула тінь усмішки.
— Це від Джона, — коротко мовив він. — Надіслав візуальний огляд тіла.
   Донна повільно, майже несміливо підійшла до нього, ніби боялася побачити те, що мала. Схилилася над його плечем, погляд уп’явся в екран. Кілька фото, прикріплені до листа, миттєво зрушили щось усередині. Лице дівчини скам’яніло.
— Який молодець... Ще й фотографій багатенько прикріпив.
— Що він пише?...
   Бекхем вдихнув глибше, наче готувався зануритися у щось важке й неприємне, й почав зачитувати текст уголос. Його голос звучав рівно, майже беземоційно, наче лікар на операції — холодно, зосереджено.
— «Тіло повністю оголене. На голові — хвилясте волосся, темне або чорне. Одяг покладено поруч, на столі. Тіло перебуває у вираженій стадії розкладання: на обличчі — пошкодження, живіт здутий, з мармуровим забарвленням, колір шкіри змінений до зеленого — від живота й до верхньої частини ніг. Частини кишечника виступають через ректальний отвір. Кінцівки зазнали мацерації...»
— Боже мій... — прошепотіла Донна, вхопившись за спинку стільця. — Чому це сталося з нею? Вона ж... не так довго була у воді...
— По-перше, — тихо й зосереджено відповів Бейтс, не відводячи погляду від екрану, — Ми не знаємо точно, скільки часу тіло провело в тому резервуарі. По-друге — це природні, посмертні зміни. Вода пришвидшує процеси гниття, а ізольоване середовище — ще більше.
   Він продовжив читати:
— «На внутрішній стороні повік і склерах очей — петехіальні крововиливи, що характерні для асфіксії, тобто механічного перекриття доступу кисню. Носові проходи вільні — це значить, що після вилучення тіла з води не було пінистої рідини в легенях...»
   Донна стояла, затиснувши губи, ніби стримувала крик або блювання. Її плечі тремтіли. Вона вже не дивилася на екран — лише слухала, стискаючи кулаки до болю.
— «На схемах, зроблених під час розтину, зображено відшарування шкіри, сповзання її разом із нігтями на пальцях рук та ніг... У підшкірних тканинах навколо ануса — крововиливи. Дві подряпини під колінами, одна — два з половиною сантиметри, інша — один і два. Жодна з них не є причиною смерті. Внутрішні органи мають ознаки аутолізу, тобто самоперетравлення тканин без доступу повітря. У порожнинах — темно-коричнева рідина. Серце — нормально сформоване, вага — сто сімдесят п'ять грамів. Сторонніх предметів у тілі не виявлено...»
   Він дочитав, але не закрив ноутбук. Мовчання між ними сягнуло нової глибини — не тієї, що виникає з незручності, а тієї, де живе біль, який не потребує пояснень.
   І раптом — стук у двері.
Різкий, короткий. Один. І знову тиша.
   Бейтс, мов за наказом, миттєво схопився. Його рука блискавично потягнулася до кобури. Пістолет появився в руці, ніби завжди там і був. Рухи — точні, обкатані досвідом. Він підвівся з ліжка і притулився до стіни праворуч від дверей. Махнув головою Донні, щоб підійшла ближче, але не ставала на видноті.
— Хто там? — голос дівчини лунав обережно, але твердо.
   Тиша.
Ніхто не відповів.

                            ☠️   ☠️   ☠️
                           Сцена друга
   Мисливець обережно підійшов до дверей і, тримаючи пістолет в руці, відчинив їх різким рухом. За порогом — порожнеча. Лише довгий коридор, у якому тремтіло світло ламп денного освітлення, і повільно спадав пил. Донна виглянула слідом, затамувавши подих.
— Нікого немає… — прошепотіла вона з ледь чутною недовірою в голосі. Її погляд шарив по стінах, по килимовій доріжці, по кожному кутку, ніби шукав щось, що вислизнуло з поля зору.
   І тут — дзвінок.
Вони здригнулися одночасно.
   Телефон у номері задзвонив несподівано, різко, надто гучно в тиші. Бейтс кинув короткий погляд на Донну та підійшов до столу. Його рухи були настороженими, але точними. Він зняв трубку.
— Слухаю? — тиша, тривожна, глуха. — Хто це? — повторив він твердіше, але знову у відповідь — нічого. Навіть дихання. Лише порожнеча. — Я кладу трубку. — сказав він холодно, і лінія обірвалася.
   Донна напружено вдивлялася в його обличчя.
— Хто це був?
— Не знаю. І, якщо чесно, не збираюся з'ясовувати, — коротко відрізав він і, не дивлячись на неї, повернувся до ліжка. Його рухи вже не були настільки тривожними — навпаки, в них з’явилася втомлена апатія, як у людини, якій набридло чекати відповіді.
— Може, цей дзвінок... був не випадковим? — обережно запитала дівчина, все ще стоячи на тому ж місці.
   Чоловік повернув голову до неї, ліниво розплющив очі. У погляді — байдужість, що прикривала глибше: страх, виснаження, втому.
— Що?
— Я думаю… можливо, це якось пов’язано. З тим, що сталося.
   Він не дав їй договорити.
— Ха! — зірвався раптовий сміх, сухий і короткий. — Розумно. Дуже навіть. Але досить. Давай спати. Ми й так сьогодні перебрали.
— Але...
— Донно, — його голос став м’яким, але втомленим. — Тобі треба відпочити. Особливо після сьогоднішнього. Не потрібно чіплятися до дрібниць. Все одно відповідей поки немає.
— Доброї ночі… — сказала вона майже пошепки. Дівчина повернулася до свого ліжка, накрилася ковдрою з головою і, не відводячи погляду від вікна, вдивлялася у нічний снігопад, що повільно опускався на темні вулиці міста.
— Доброї, — тихо мовив він, не відкриваючи очей.
   Цієї ночі Бейтсу снилося те, що давно не снилося. Марі.
   Його дружина. Світле обличчя, що колись було його всесвітом. І дитина — крихітне створіння, що усміхалося йому з її рук. Вони стояли разом у полі, сміялися, ніби ніколи не знали болю. Йому здавалося, що це назавжди, що ця мить — реальність, не сон…
   Та раптом усе змінилося.
Марі закричала.
   Поле зникло — замість нього палаюча кімната, її обличчя спотворене від болю, залите кров’ю. Вона стискає дитину, притискає її до себе, і кричить йому щось — але він не чує. Він тільки бачить, як вона зникає у вогні, у нього на очах. Його крик пронизує простір, але він безсилий, занурений у власні сльози, що палять сильніше за вогонь…
Ранок.
   Бейтс прокинувся різко, з напруженим подихом, ніби його витягли з глибини. Все тіло було вкрито холодним потом. Він озирнувся — і одразу відчув порожнечу. Донни не було. Її ліжко охололо.
   Сонце стояло вже високо. Проклятий сон витягнув із нього сили — і спогади. Пекучі, болісні. Він подумав, що пережив це… що навчився жити з болем. Але, виявляється, ні. Втрата не лікується часом — вона лише ховається глибше.
   «Скільки ще потрібно часу, щоб він мені допоміг…?» — подумав Бейтс, сідаючи на край ліжка.
— Боже, Марі… Я не можу тебе забути… — його голос був глухий, ледь чутний. — Завтра… той самий день, — прошепотів він. Обперся ліктями на підвіконня, зімкнув руки в кулаки й зупинив погляд на вулиці.
      Унизу, біля входу, стояла Донна. Вона говорила Майком, адміністратором.
— Де містер Бекхем? — запитав той.
— У номері, — спокійно відповіла вона. — Вам щось потрібно від нього?
— Ні, нічого… — відповів хлопець і, кивнувши на прощання, швидко зник за рогом.
   Донна ще трохи постояла, потім неспішно рушила далі. Вона вже майже повернула за кут, як раптом за її спиною пролунали кроки — швидкі, важкі.
   Вона ледь встигла повернути голову… і все потонуло у темряві.
   Минуло кілька годин. В кімнаті панувала напівтемрява. Донна лежала на ліжку, притискаючи до грудей ковдру, її обличчя було бліде, очі — напівзаплющені, а дихання — повільне. Біля неї на стільчику сидів Бейтс, обережно притискаючи пакет з льодом до її потилиці. Його рухи були несподівано лагідні, ніби він боявся ще більше нашкодити.
— Як... як я тут опинилася? — тихо прошепотіла Донна.
— Один із постояльців знайшов тебе непритомною... на узбіччі дороги, — відповів чоловік, не відводячи від неї тривожного погляду.
— Ай... — вона скривилася від болю, коли холод знову торкнувся до гематоми.
— Знаю, боляче... — пробурмотів він. — Але треба тримати лід. Це зменшить набряк.
— Я не бачила, хто це був... усе сталося... як у тумані. — Донна вдивлялася в стелю, її голос тремтів, мовби вона ще перебувала у пастці страху.
— Хто ж міг на тебе напасти?.. — замислено прошепотів Бейтс, протираючи собі підборіддя.
— Це не випадковість, — впевнено сказала вона, повільно повертаючи голову до нього. — Я думаю... це той, хто телефонував нам учора вночі.
— З чого ти це взяла?
— Інтуїція. Та сама, яка мені вже не раз рятувала життя.
— Я сумніваюся, що ти зараз здатна мислити тверезо...
— Моя голова в повному порядку, — і її голосі звучала тверда впевненість. — Просто повірте мені.
— Я й вірю, дівчинко... — прошепотів він, зітхнувши, — але...
   Та вона вже не слухала. Раптово Донна рвучко сіла на ліжку. Голова закрутилася, світло в кімнаті розпливалося. Вона стисла руками скроні, намагаючись прийти до тями.
— Якби ви мені дійсно вірили, то дозволили б діяти за покликом своєї інтуїції!
— Я лише вважаю, що ти перебільшуєш... — холодно мовив він. — Лягай.
— Ні! — різко заперечила вона й піднялась, хитаючись, але рішуче. — Я не збираюся лежати, коли це все явно пов’язане з тим, хто нас переслідує.
— Донно, зачекай...
— Учора ви сміялися з мене... А тепер знову все зводите до дурниць. А між тим, мене могли вбити!
— Ти налякана, розгублена... Давай обговоримо все, коли ти трохи заспокоїшся...
— Тобто зараз я істерична і неадекватна?! Забудьте! — вигукнула вона. — Я піду сама!
   Вона різко відчинила двері і, не глянувши назад, вийшла, гучно грюкнувши за собою.
— Донно!.. — Бейтс гнівно вдарив кулаком по столу. Його губи стислися в сувору лінію, а в очах запалала лють.
   У тиші, що настала, на телефон прийшло сповіщення. Повідомлення. Від Джона Еванса.
— "Я дещо дізнався про смерть Моллі. Це тебе зацікавить."
— Хм... — буркнув мисливець, ховаючи телефон до кишені. — Може, ще не все втрачено, — чоловік вийшов на вулицю.
   Він знайшов її на лавочці біля готелю. Донна сиділа, втупившись в землю. Біля неї — похила літня пані, яка щось лагідно шепотіла їй на вухо.
— Донно! — Бейтс підійшов ближче і поклав руки на її плечі.
— О, Боже мій! — дівчина здригнулася й озирнулась. — Бейтсе! Ви мене налякали!
— Нам треба йти.
— А вибачитися — не бажаєте? — мовила старенька.
— Вибачитися? За що?.. Донно, я тебе образив?
— Так, — відповіла вона тихо, не зводячи з нього погляду.
— Ага... — буркнув Бейтс і скосив очі вбік. — Але зараз не до того. Джон повідомив мені нові дані. Щось важливе. Стосується... твоєї сестри.
— Що? — Донна миттєво підвелася з лавки. — Що він дізнався?!
— Їдемо до нього — сам усе розкаже.
— Грубіян... — зітхнула старенька. — Будь із ним суворіша, дівчино.
   Донна усміхнулася, а Бейтс закотив очі.
— Ви ще не знаєте, на що вона здатна, — сказав він із єхидною посмішкою.
— Все, містере. Поїхали вже! — рішуче мовила Донна.
   Попрощавшись із старенькою, вони замовили таксі та вирушили до відділку поліції.
   Усередині все було буденно, наче нічого не сталося. Сірі стіни, блиск ламінованої підлоги, запах кави з автомату. Вони спустилися вниз і відчинили двері в знайомий кабінет.
   Джон сидів за столом, схилившись над паперами, але, побачивши їх, підвівся й привітно кивнув.
— Бейтсе. Донно. Радий вас бачити.
— Ми одразу вирушили, як тільки прочитали твоє повідомлення, — сказав Бейтс.
— Що сталося? — з тривогою запитала Донна. — Що вам вдалося дізнатись?
   Джон поглянув на них важко, мовби не хотів говорити вголос.
— Ми встановили точну дату смерті Моллі Мур. Виявилось... її вбили ще два тижні тому. А в бочці з водою вона пролежала лише останні два дні.
   Тиша опустилася в кабінеті, наче хтось відрізав повітря. У Донни перехопило подих. Бейтс стояв, мов статуя, а в очах у Джона блищала тривога — він знав, що ця правда відкриває тільки першу з багатьох дверей.
— Це ж що означає? — задумливо промовив Бейтс, злегка знизивши голос. — Хтось навмисно підкинув тіло в бочку, щоб збити слід… перекласти провину на когось іншого?
— Але... цього просто не може бути! — різко заперечила Донна, її очі затуманилися від емоцій. — Я ж говорила з нею! Вона приїхала до Генону двадцять шостого жовтня і пробула тут лише п’ять днів! Я точно пам’ятаю, як переписувалась із нею двадцять дев'ятого!
— Тоді є два варіанти, — холодно кинув мисливець. — Або Джон помилився, або... ти спілкувалася не з Моллі.
— Я не помиляюся, — сухо відповів Еванс, не відриваючи погляду від екрана ноутбука. Його голос був впевнений, майже байдужий, як у людини, що вже змирилася з тим, наскільки часто правда буває жорстокою.
— Донно, а ти помітила щось дивне в її голосі, коли востаннє з нею говорила?
— Ми лише переписувались… — тихо відповіла дівчина, відвівши погляд.
— Що? Чому?!
— Вона писала, що зв’язок поганий, що не може дзвонити… Я повірила…
— Ти розумієш, до чого ми йдемо? — прошепотів Джон, нахилившись до Бейтса.
— Так… — зітхнув той. — Це була не Моллі. По той бік екрану був хтось інший. Хто саме — чоловік чи жінка — з’ясуємо. Але точно не вона.
— Ні… — Донна похитала головою. Її серце билося в груди, наче хотіло вирватися. — Ні, цього не може бути. Ви помиляєтесь. Це була вона… Я відчувала це…
— Це правда, Донно. Змирись.
— Бейтсе… — м’яко обернувся до нього Джон, намагаючись стримати різкість ситуації.
— Чим раніше вона це усвідомить — тим краще, — коротко кинув той, не дивлячись ні на кого.
   Донна затамувала подих. Її губи затремтіли.
— А ви так само зробили?.. — її голос став крихкий, мов лід. — Ви теж одразу змирилися, коли ваша дружина померла? Вам стало легше?
   Бейтс різко обернувся, його очі спалахнули гнівом. Але він промовчав.
— Ви не змогли. Я знаю. Я чула, як ви говорите у сні… — її голос зривався. — Тож не смійте говорити мені про прийняття, коли самі ще досі в тому болі!
   Мисливець стиснув кулаки, погляд його став порожнім.
— Сама приїдеш, — хрипко промовив він і вийшов, навіть не обернувшись.
   У кабінеті залишилася тиша. Лише тиха, як осінній вітер, присутність Джона та Донни.
— Донно, — м’яко заговорив Еванс, — Я знаю, що тобі зараз гірше, ніж будь-кому. Але ти і Бейтс… ви схожі.
— Чим же? — буркнула вона, витираючи сльозу.
— Ви обоє втратили тих, кого любили. Ви обидва закрилися в собі, замість того, щоб дозволити собі відчувати. Ви можете зрозуміти одне одного — тільки треба навчитися слухати.
   Донна не відповіла. Лише мовчки піднялася, подякувала й вийшла. Вечірнє місто зустріло її темрявою й холодом. Піймавши таксі, вона поїхала до готелю "Саінт-Лефін".
   Перед входом до готелю вона знову зустріла адміністратора.
— Доброго вечора, міс Мур.
— Не такий вже й добрий… — сумно усміхнулася вона.
— Щось сталося між вами і містером Бекхемом?
— Можна і так сказати… — зітхнула. — Він уже повернувся до номера?
— Так, давно. Можете не хвилюватися.
— Я й… Неважливо. Дякую. — вона кивнула і попрямувала до ліфта.
   Піднявшись на третій поверх, Донна зупинилась перед дверима кімнати. Її рука зависла над ручкою. Вона вагається… Та зрештою рішуче відкриває двері.
   У кімнаті напівтемрява. Бейтс лежав на ліжку, здавалося, він спить. Але щойно вона переступила поріг, почувся його низький голос:
— Ти вже повернулася, дівчинко?
— Ви не спите…
— Як бачиш.
   Мовчанка. Важка, наче застигле повітря перед грозою.
— Вибач мені… — першим заговорив Бейтс. Його голос був тихим, щирим. — Ти тільки дізналася про сестру, а я… Я повівся жорстоко.
— І ви мене вибачте… Ви теж це пережили. Я не мала права…
— Тобі не за що вибачатись.
— Тоді й вам теж, — вона ледь помітно усміхнулася.
— Пха… — чоловік відповів тією ж теплою усмішкою, майже розтопивши лід між ними.
— Джон сказав, що ми з вами схожі.
— І чим же?
— Ми обидва когось втратили. Але, можливо, саме тому ми можемо зрозуміти одне одного… Якщо захочемо.
— Це ж треба — мати схожість у такому. Якесь сумне братство, — він зітхнув.
— Та ще й яке.
   Вони подивилися одне на одного — і в їхніх очах вперше за довгий час з’явилось щось людяне. Спокій. Розуміння.
   Годинник пробив одинадцяту. Прийнявши душ, вони лягли спати. Кожен у своєму ліжку, але вже не такими самотніми, як раніше.
— Добрих снів, Бейтсе.
— І тобі, дівчинко.
   За вікном місяць сховався за темні хмари. Можливо, вночі й справді піде дощ зі снігом. Але їх це вже не турбувало. Вперше за довгий час вони засинали у тиші, яка не лякала, а огортала спокоєм.

                            ☠️   ☠️   ☠️
                          Сцена третя
   Четверте листопада. Цей ранок не приніс полегшення. Небо опустилось важкою сірою завісою, і дощ, мов плач самого неба, рівномірно стукав по дахах, тротуарах і вікнах. У кімнаті готелю "Саінт-Лефін" панувала напівтемрява. Донна ще спала, згорнувшись клубочком під теплою ковдрою, її дихання було рівним і спокійним. Бейтс, одягнувшись обережно, щоби не потривожити її сон, тихо вийшов із кімнати, взявши парасолю. Його рухи були повільними, навіть втомленими. Відголоски болю вже прокидалися в його тілі, попереджаючи про черговий день боротьби.
   Він вийшов з готелю, вдихнув вологе повітря, напоєне запахом мокрого асфальту, і попрямував до старого Генонського парку. Там, серед густих дерев і покручених стежок, розкинулось велике озеро — мов дзеркало, розбите краплями дощу.
   Парк був порожній. Ні душі. У таку погоду ніхто не виходить. Але Бейтс не прагнув компанії. У нього був привід. Сьогодні, цього дощового ранку, десять років тому він стояв поруч із Марі, тримаючи її за руку. Вона сміялася, а її очі світилися щастям. Вона носила вінок із польових квітів і говорила, що дощ у день весілля — на щастя.
   А тепер... залишився лише дощ. І порожнеча.
   Він зупинився біля самого краю озера. Вода була темна, ніби ввібрала в себе небо. І кожна крапля, що падала на її поверхню, здавалася ударом у серце.
   Бейтс опустив погляд, потім підвів його до неба, де хмари змішались у безформну масу.
— Кажуть, час лікує... Кажуть, біль стихає… — голос його був хрипким, надломленим. — Але як час може вилікувати, коли кожна хвилина без тебе — це новий поріз? Твої сміх, твоя хода, навіть те, як ти тримала чашку з чаєм — усе це назавжди врізалося в мене, мов шрами.
   Йому не вистачало дихання. Не лише від болю душевного. Легені здавались важкими, як каміння. Ця ранкова вилазка виснажила його більше, ніж слід було б. Йому не можна було так довго стояти під дощем, не можна було мерзнути. Але... хіба це мало значення?
— Я руїна, Марі... Тінь людини, яка колись сміялась разом із тобою. У мене залишилось два роки — ні, менше. І я відчуваю, як з кожним днем стаю слабшим. Моє тіло здається мені зрадником, а розум — в’язницею, де твої спогади виринають уночі й рвуть мене на частини. Інколи я мрію, щоби світ зник. Щоб залишився тільки я... і спогади про тебе. Але ще частіше я благаю хоч про один день із тобою. Один день… ще один дощовий день, разом.
   Його пальці розтиснулись, парасоля впала на землю, звук її удару був глухим, непомітним у зливі.
— Ми скоро побачимось, моя кохана… — прошепотів він, ледь чутно. Його голос губився у шумі дощу.
   І тоді він дозволив собі те, що не дозволяв уже роками. Його очі затуманились, а з них покотились сльози. Теплі, щирі, довго стримувані. Вони змішувались із дощем, і ніхто б не сказав, де починається сльоза, а де — крапля з неба.
   Бейтс стояв посеред пустого парку, згорблений, одинокий, змучений хворобою й втратою. Але у цю мить він був поруч із нею. Хай не тілом — душею точно. І цього було достатньо, аби витримати ще один день.
   Раптовий дотик до плеча змусив його здригнутись. Він різко обернувся, парасоля хитнулася в руці. Перед ним стояв Джон — наскрізь мокрий, із мокрим волоссям, яке прилипло до чола. Очі серйозні, навіть жорсткі.
— Джоне? — голос Бекхема був тихий, майже приглушений зливою. — Що ти тут робиш?..
— У мене до тебе те саме питання, — коротко відповів Еванс.
   Мовчанка.
— Як ти? — спитав він за мить м’якше.
— Що?...
— Я знаю, який сьогодні день.
— І?.. — у голосі Бейтса вже з’явилася колючість. — Ти прийшов мене пожаліти?..
   Він відвернувся і рушив уздовж берега озера, навіть не обертаючись.
— Облиш це! — вигукнув Джон, крокуючи поруч. — Досить думати про неї!
— …
— Забудь. Навіть згадувати не варто!
— …
— Бо одного дня ти сам можеш не повернутись із цього відчаю...
— Ти нічого не знаєш! — чоловік зупинився різко і повернувся до друга, очі спалахнули. — Ти не маєш жодного уявлення, що це — втратити кохання всього життя! Не смій мені казати "забудь"!
— Та чорт забирай, як я маю тебе зрозуміти, якщо ти закриваєшся від усіх?! — Джон зупинився просто перед ним, не зводячи погляду. — Я знав Марі. Це я вас познайомив, пам’ятаєш? Я бачив, як ви кохали одне одного... І я теж її втратив. Не так, як ти, але втратив. Не кажи мені, що я нічого не розумію.
   Бейтс заплющив очі, схилив голову. Його плечі здригнулись. Він не стримався.
— Боже, Джоне... мені так, чорт забирай, погано без неї... — прошепотів, і сльози покотилися по обличчю, змішуючись із дощем.
— Я знаю...
— Три роки пройшло... а я досі не можу зупинити цей потік думок, цей біль… — голос став надтріснутим. — І всі вони кричать: "Це ти винен!"
— Бейтсе…
— Якби я тільки залишився з нею того дня... не залишив її одну... Вона могла б бути жива!
— Ти не міг знати, що таке станеться…
— Ні, міг… — раптом гірко розсміявся Бейтс, майже істерично. — Я знав. Мені надсилали погрози, коли я вліз туди, куди не слід було. Я думав, що вони просто залякують. Я був самовпевненим ідіотом. І ось...
— Як же ж ти мене дістав! — раптово вигукнув Джон і не стримався — його кулак зустрівся з обличчям друга. Бейтс похитнувся, схопившись за щоку. — Що ти, до біса, мелеш?! — він схопив його за комір куртки, притягнув ближче, їхні обличчя майже зіткнулись. — Ти серйозно вважаєш, що все це — твоя провина? Що ти міг усе змінити? Перестань жити в минулому, бо ти згориш зсередини!
— А як би ти почувався на моєму місці?! — відчай знову прорвався у голосі мисливця. — Що, якби замість Марі була твоя Ліззі?!
— Не смій її приписувати сюди! — Еванс відступив на крок, сердито дивлячись на нього.
— Та ти б думав ще гірше, ніж я!
— Звідки така впевненість?
— Бо ми схожі... обидва ламаємось мовчки, нікому нічого не кажемо, поки не зірвемося...
— Боже, не мели дурниць. Ми з тобою — різні.
— Ні, ти навіть не уявляєш, наскільки я правий…
   Джон глибоко вдихнув, потім повільно видихнув, уже спокійніше.
— Можливо... Але я не сиджу в болоті минулого. Нічого не зміниш. Ти живий. Живий.
   Він відпустив його. Обидва стояли промоклі до нитки, мов дві тіні посеред холодного дощу.
— І що мені тоді робити, га? — майже благально запитав Бейтс. — Я не можу позбутись відчуття провини… від цієї порожнечі...
— Не залишайся на самоті. Особливо у такі дні. Особливо у день її смерті. Я не прошу забути. Я прошу — не залишай себе наодинці з цим.
— Не можу нічого обіцяти... — ледь посміхнувшись, мисливець простягнув руку. Вона тремтіла.
— Хоч щось… — Еванс потис її з силою. — Ходімо. Не вистачало ще захворіти.
   Вони вже майже рушили, коли Джон зупинився.
— Бейтсе... я дещо хочу спитати. І ти мені скажеш правду.
— Що ще?..
— Це правда? Що тобі залишилося... два роки?
   Бейтс закляк. Мов удар у груди.
— Звідки ти це взяв?..
— Я подзвонив твоєму лікарю. Я мав право знати. І він сказав мені все.
    Він мовчав довго. Надто довго.
— Ти не повинен був цього робити…
— Я не міг більше дивитися, як ти зникаєш. Ти мій друг, чуєш? І якщо ти думаєш померти в тиші — то я цього не допущу.
   Бейтс нарешті підвів очі — втомлені, глибокі, повні болю.
— Так… Це правда. У мене два роки. Може, трохи менше.
— Чому ти мовчав?
   Очі мисливця потемніли, губи злегка тремтіли. Він опустив погляд, стискаючи кулаки.
— Бо це не твій тягар…
— Ти дурень… — Джон ступив ближче. — Як ти міг вирішити це за мене?
— Бо я не хотів, щоб мене жаліли. Щоб дивились на мене як на приреченого.
— А тепер? Думаєш, стало легше?
— Ні… — тихо відповів Бейтс. — Просто звикаю.
   Вони мовчки подивилися один одному в очі.
— Жити залишилося мало… Тому я мушу дізнатися правду.
— То дозволь хоча б мені бути поруч. До самого кінця.
   Бекхем не відповів. Лише кивнув.
І вони пішли разом. Двоє промоклих, зранених, але не зовсім зламаних чоловіків.

                            ☠️   ☠️   ☠️
                       Сцена четверта
    Скляний дощ, мов дрібні голки, невпинно стукав по шибках, немов хтось наполегливо намагався проникнути всередину. Хмари, затягнуті над містом, нависали важким свинцевим куполом. У номері готелю "Саінт-Лефін" панувала тиша.
   Бейтс сидів у кріслі, втупившись у розмитий краєвид за вікном. Його обличчя було спокійним, але той, хто знав його добре, міг би прочитати в цьому спокої втому… і щось більше. Порожнечу.
   У кімнату увійшла Донна з розтріпаним волоссям і тривожним блиском в очах.
— Де ви були? — звернулась вона, пильно дивлячись на чоловіка. — Я прокинулася, а вас ніде немає — ні в номері, ні в холі… Я вже почала хвилюватися.
   Бекхем перевів погляд на неї, його голос був тихий, майже байдужий:
— Просто вирішив трохи пройтися. Подихати свіжим повітрям.
   Еванс, який стояв трохи осторонь, кинув на нього здивований, навіть обурений погляд. Він був упевнений, що Бейтс вже розповів Донні про сьогоднішню дату. Але очевидно — ні. Бейтс мовчав, і це мовчання важило більше за будь-які слова.
— Так, — підтвердив Джон, киваючи. — Я зустрів його вже по дорозі сюди. Разом повернулися.
   Донна зітхнула з полегшенням, вірячи їм на слово.
— Ви щось з’ясували? Щось сталося, що ви обоє тут?
— Насправді, це Бейтс подзвонив мені, і попросив приєднатися. Сказав, що потрібна допомога.
— Справді? — здивувалась дівчина.
— Подумав, що одна розумна голова — добре, а дві краще.
— Дві?
— Ну… тебе я просто не врахував, — злегка усміхнувся він.
— Що?! — обурено вигукнула вона.
— Жартую… — відмахнувся Бейтс. — Можливо.
   Джон ледь помітно закотив очі.
— Гаразд, — втрутився він. — Давайте до справи. У нас обмаль часу. Які дії?
   Бейтс відкинувся назад у кріслі, заклавши руки за голову, і повільно відповів:
— Я довго думав… І вирішив, що нам треба знайти телефон Моллі.
— Телефон? — перепитала Донна. — Хіба його не було серед речей у камері?
— От саме, що не було, — зітхнув мисливець.
— І у водяному баку, де знайшли її тіло, його теж не виявили, — додав Джон.
— Саме так. Якщо нам вдасться його знайти, можливо, ми нарешті отримаємо відповідь, кого вона намагалася набрати того вечора… або хто їй телефонував.
— Можна розпитати адміністратора, — запропонувала Мур. — Може, він знає, хто переносив її речі. Або хтось міг взяти телефон, перш ніж їх поклали до камери.
— Добра думка, — схвально кивнув Бейтс. — Так і зробимо.
   Вони вже зібралися виходити, коли раптом Донна зупинилася посеред кімнати:
— Зачекайте!
— Що ще? — промовив Бейтс, з подивом глянувши на неї.
— Відео з камер! Ми ж бачили Моллі в ліфті тридцять першого жовтня… Але якщо її вбили раніше, два тижні тому, як вона могла там бути?!
   Ці слова вдарили по мисливцю, як грім серед ясного неба. Він завмер, повільно повернувшись до дівчини. Його обличчя стало ще більш блідим, ніж зазвичай.
— Відео… — прошепотів він. — Точно. В мене копії збережені на жорсткому диску.
   Чоловік кинувся до ноутбука, поспішно відкрив його, відкрив відео — "чотирнадцятий поверх". Очі пробігали по кожному файлу, ніби шукаючи щось невловиме. І раптом — завмер.
— Що таке? — обережно запитала Донна.
— Вони обрізані…
— Що?
— Відео без дати. У лівому куті має бути час і дата запису — а тут порожньо. Все стерто.
— Це неможливо…
— Вони спеціально обрізані! — з люттю промовив Бейтс і різко вдарив кулаком по столу. — Як ми могли бути такими сліпими?! Це — монтаж. Хтось підсунув нам фальшивку.
— Але хто? — прошепотіла дівчина.
— Той, хто не хоче, щоб ми дізналися правду, — відрізав Джон.
   Бекхем опустив голову, руки його безсило звисали вздовж тіла. Потім зібрався і глянув на них обох:
— Думаю, ми повинні зосередитися на телефоні. Якщо хоч щось залишилось справжнє — то це він.
— Ми з Донною підемо до адміністратора, — сказав Джон. — Дізнаємось, хто займався речами Моллі.
— А ви? — запитала Донна, одягаючи плащ.
— Я залишусь тут. Якщо щось — одразу телефонуйте.
— Звичайно, — кивнула вона.
   Вони рушили до виходу, залишивши Бейтса наодинці зі своїми думками, які з кожною хвилиною ставали важчими.