"Якщо ти бачиш шлях перед собою,
І впевнена у силах, щоб його пройти?
Ніколи не пірнай ти в заводь з головою,
Якщо не знаєш що там, в заводі на дні."

***

-Ало.- промовила я в слухавку телефона.

-Привіт. Як справи? Що плануєш робити сьогодні ввечері?-запитував Євген.

-Я через три години їду.

-Куди ти їдеш?- в його голосі була схвильованість.

-В Луцьк на три дні. Від молодіжного комітету.-пояснювала я.

-Я не зрозумів! Чому ти мені не сказала? Чи ти думаєш, що можеш отак без попередження зникати?-на мить вибухнув він.

-Я не подумала, що для тебе це так важливо. Ми з тобою всього лише переспали.-я була в стані шоку.

-Добре. Давай я тебе підвезу. Зараз приїду. Чекай.

Я поклала трубку і сіла на диван. Мене щось турбувало. Та я не знала що саме. Я не відчувала в його присутності себе абсолютно комфортно. Так, він подобався мені, але я не почувала себе поряд з ним впевненою. Можливо тому, що я не була досвідченою в серйозних стосунках? Чи різниця у віці заважала? Він був напористим і власним. Мене це насторожило. Тому я прийняла рішення обдумати ці стосунки подалі від нього в Луцьку.

Він привіз мене до автобуса не проронивши ні слова. Так вже було одного разу. Та я, переповнена ентузіазмом не хотіла про це думати.

-Я тобі подзвоню... - прошепотіла я Євгену, приклавши два розчепірених пальця до свого вуха.

Він стояв на тротуарі і проводжав мене поглядом. Вираз його обличчя виказував гнів. Я була зовсім розгубленою. Телефонувати йому я насправді не збиралася. Мені потрібна була тиша.

В Луцьк ми приїхали наступного дня. В нашій делегації було 27 студентів. Дуже втомлені ми одразу потрапили на засідання молодіжного комітету. Там обговорювалися різні питання, в тому числі і можливість обмінюватися досвідом по благоустрою та проведенню культурних заходів.
Після засідання нас поселили в Луцькому воєнному училищі.
Це була дуже велика будівля. Разів в шість більша від будівлі нашого коледжу. Нас завели в велику кімнату ліжок на тридцять. Це була казарма. Цей навчальний заклад викликав у мене захват.
Наша делегація зайняла майже всю кімнату. Ввечері ми всі лежали в ліжках і гучно розмовляли між собою.
Та незабаром заскреготали вхідні двері:
- Дівчата, досить! Лягаємо спати. Вимикаю світло!
Це був молодий солдат, який мабуть був тої ночі на чергуванні. За його словами послідкувала темрява.
"Спокійної ночі!"
"Спокійної "- відлунювалося ехом по ківнаті.
"Потрібно казати, щоб на новому місті приснився нареченій її напеченний."- це було останньою фразою того вечора.

Я не дуже вірила в різного роду забобони, але все ж промовила ці слова про себе.
Тієї ночі мені наснився Євген, наше кохання і спільне щасливе майбутнє.

Я прокинулася в гарному настрої. Наступний день був днем екскурсій.

Нам показали найвизначніші місця.
Першим був "Дім з химерами".
ще років 20 тому назад він був звичайною будівлею, в якому проживала щаслива сім'я. Чоловік, дружина та їх син. Згодом син покинув наш світ і батько в пам'ять про свою дитину почав перетворювати свій будинок в "Дім химер", вирізблюючи з каменя різних химер і розташовуючи їх повсюди в своєму дворі.
Другою зупинкою було старе місто. Ця частина Луцька відрізнялася від іншої своєю автентичністью.
Останнім списком в нашій подорожі було село Колодяжне. А саме резиденція великої української письменниці Лесі Українки. Вона не мешкала в головній садибі, а мала окремий невеличкий двохповерховий дім на тій же території. У неї був туберкульоз. Від нього вона і померла. А ще там був яблуневий сад. Гілки кожного дерева просто ламались під вагою яблук, що росли на них. Червоні, соковиті! Такого саду я не бачила до тих пір ніколи.

Наступного дня ми їхали додому. Я везла цілий оберемок вражень в своїй голові. Мені дуже сподобалось і я не могла дочекатися повернення.
Ближче до вечора ми підізжали до міста. В мене задзвони телефон:

-Привіт. Ти коли будеш?- це був Євген.

- Привіт. Думаю, через годину. Ми вже майже доїхали. Як справи?- поцікавилася я.

- Добре. Я тебе зустріну. Потрібно поговорити.

Чомусь ці слова викликали в мені тривогу. Точно! Це саме те, що я постійно відчувала поряд з Євгеном.

Під будівлею молодіжного комітету на мене вже чекав Євген. Він учтиво забрав мою валізку з багажа і квапливо поклав її в багажник своєї автівки.
Він привіз мене до квартири сестри.

- Я через декілька днів поїду в Росію.-почав він.

- Чому?-я була не багатослівною.

- Потрібно так. На роботу. На три місяці. Тут нічого робити. Я в плані роботи кажу.- пояснення були логічними. -Я хочу щоб ти мене провела на вокзал з моїми батьками.
"З твоїми батьками?"-подумки перепитала я. Ні, на це я не підписувалась.

-Навіщо? Ну це якось... пфффф...-я не хотіла цього робити.- Насправді я не маю змоги. Бо саме 14 жовтня "День козацтва" і ми організовуємо св'ято від комітету на міському стадіоні. Тому вибач.

Йому не сподобалась моя відмова. В один момент він запалав від гніву. Рвучким рухом Євген схопив мене за потилицю, але майже миттєво послабив хватку і ніжно поцілував в губи. З цим хлопцем щось було не так. Та я промовчала. Вийшла з автівки і пішла до квартири.