"Ти хочеш вирватись з батьківського гніздечка,
Вдихнути грудями життя на повну.
Ти приїжджаєш із села в містечко.
І ти втрачаєш всю себе. Стаєш безмовною..."

***

Кохання...
Кохання?
А що таке кохання?...

Кохання-це те, що окриляє, надає нелюдської сили такій тендітній, на перший погляд людині?

Це те, що робить тебе щасливим і безмежно духовно багатим?

Що це?

Воно вимагає зусиль і не терпить насміхань, принижень?

У ньому немає домінантності, жорстокості?

Воно не сумісне зі зрадою?...

Що ж таке кохання і кого можна кохати по-справжньому?...

***

Нічого... Немає нічого... Все зруйнувалося в одну мить. Життя ще не почалося, та й не скінчилось. Воно зупинилось. Це ніби стояти в темряві замкнутого і незнайомого приміщення. Або зробити останній крок в безодню. А далі порожнеча... Тут не хочеться ні говорити, ні відкривати очі. І виходу, здається, теж немає ... Але в мене є одне, що мене рятує. Точніше, одна людина. Вона дає мені сили йти далі. Тільки вперед! Заради неї я прокидаюся щоранку. Завдяки їй я дихаю. Вона наповнює моє життя справжнім сенсом ...

***

Коли я приїхала в цей маленький районний центр вчитися, то думала, що переді мною відкриється весь світ, що це перспектива на майбутнє і що все у мене складеться найкращим чином. Я навіть припустити не могла, яким складним може бути доросле життя.

Тоді мені було шістнадцять років. Я-маленька, наївна дівчинка, яка з дитинства мріяла стати хірургом, приїхала вступити в медичний коледж. Прихистити мене у себе вдома люб'язно погодилася моя старша сестра Юля. У цьому містечку вона жила вже кілька років. У неї була своя двокімнатна квартира, чоловік і однорічна донька Настя. Ця дівчинка нагадувала мені дивне створіння з величезними блакитними очима. Вона по-дитячому лагідно називала мене ''Тютя''. Ім'я їй дали в мою честь і я її дуже люблю.

Перше вересня - це справжнє свято для учнів. А перше вересня вперше в новому навчальному закладі - це подвійне свято для новоспеченого студента. З цим днем пов'язано скільки хвилювання, гордості, страху, якогось задоволення і щастя. Тому що починається новий етап в твоєму житті. Так було і у мене.
Я приїхала до сестри ще влітку. Постійно готувалася до вступних іспитів. Сиділа вдома і боялася вийти з кимось погуляти, розвіятися трошки, щоб не пропустити вечір, який можна було витратити на підготовку до вступних екзаменів. Адже для мене тоді це було головним у житті. Я знала, що повертатися в село без освіти не можна. Мене там не чекала жодна з перспектив про яку я мріяла.
Ні друзів, ні знайомих в цьому місті я ще не мала.

Тоді було дуже важко у фінансовому плані. Та мені несамовито хотілося вирватися з села. Пам'ятаю, я приїхала з такою крихітною сумою грошей, що її навряд чи вистачило б на зворотній квиток додому.

Наша мама все життя пропрацювала в сільській дільничній лікарні. Її зарплатня була основним доходом в сім'ї. Але до пенсії їй працювати не довелось. Через батька вона змушена була піти з роботи і сісти вдома, так би мовити ''на господарстві''. Батько ж працював на цукровому заводі. Робота ця була сезонна. А з огляду на татову необхідність заглядати в пляшку в пошуках зеленого змія, та влаштовувати постійні скандали, цей мінімальний дохід, протягом тижня-другого, перетворювався в нульовий. Ось я і втекла до сестри в пошуках кращого життя. Мама тягнулася з останніх сил, але вона тендітна, слабка жінка не могла всю ношу нести одна. Тому активну участь в моєму вихованні приймала моя бабуся - мамина мама. Для мене вона - свята жінка, друга мати.
Коли чоловік бабусі помер, мені було кілька років. Бабуся дуже тужила за ним, і тільки турбота про мене її якимось чином відволікала. Тому, я найчастіше за все знаходилася в неї. Вона мене дуже любила і я її теж. Пам'ятаю, як нічого мені не шкодувала. Купувала найкрасивіші речі, завжди ділилася зі мною секретами, та ще й робила вигляд, що їй дуже важливі мої дитячі міркування. Ці спогади вже зараз викликають в мене посмішку.
Коли дідусь лежав уже на смертному ложі, скошений страшною хворобою, з останніх сил він просив бабусю, щоб вона не ображала мене. І я дійсно, за все своє, нехай і не довге життя, не пригадую жодного моменту, за який можна було затаїти хоч крапельку образи. Моя бабуся-це світла і добра любина. Я їй дуже вдячна і багато чим зобов'язана.

Будучи інтелігентною жінкою, яка пропрацювала все життя депутатом сільської ради, бабуся намагалася дати мені все найкраще, і завжди мене оберігала від усього поганого, як ангел-охоронець. Я знала, що завжди знайду в ній підтримку.
Ось так ми і жили в селі.

Навчання в містечку мені здавалося більш-менш оптимальним варіантом.

В день першого вересня я дуже довго не могла обрати, що одягти, взути, яку зачіску зробити. Я відразу вирішила, що стану старостою в новому колективі і буду вчитися на одні п'ятірки. Мені здається, що такі обіцянки собі дають всі діти з початком нового навчального року. Тому розуміла, що мій образ і перше хороше враження про мене, послужать мені велику службу. Адже, як відомо, людину зустрічають по одягу і зовсім не дивляться на проблиски його розуму. А я себе вважала далеко не дурною, хоча інші вважали по-іншому - я була блондинкою.

Медичний коледж займав старий будинок колишнього дитячого садочка. Коридори були вузькими, а планування будівлі таке хитромудре, що заблукати не становило жодних проблем.

Аудиторія розміщувалася на другому поверсі. Це була звичайна кімната з неправильним розміщенням вікон. В ній стояли стандартні шкільні парти в два ряди, дошка, вчительський стіл і стінка з книгами та папками. Просто і компактно.

Увійшовши в аудиторію, я зайняла місце за першою партою. Ну, щоб бути більш помітною для класного керівника. Куратором виявилася світловолоса, з короткою стрижкою, повненька, але з чіткою фігурою жінка років сорока семи. Вона була зі смаком одягнена і акуратно зачесана.

-Доброго дня! - зустрічала вона нас з посмішкою.

Ми хором, як в першому класі, привіталися у відповідь.

-Можете сідати, я ваш куратор-Мельниченко Валентина Василівна.

Мені чомусь здалося, що це добра людина. А мілкі зморшки навколо її рота не від віку, а від частих посмішок. Її вимова була гарно поставлена. Віяло від цієї жінки якимось материнським теплом і затишком.

На цьому вступному уроці ми спочатку знайомилися один з одним, потім заповнювали анкети і вирішували організаційні питання. Моя інтуїція мене не підвела - мене обрали старостою групи, поклавши на мене крім навчання ще ряд обов'язків перед усім коледжем. Але в той же час, разом з цим багажем, я отримала безліч переваг, які повинні були мені допомогти отримувати п'ятірки на червоний диплом.

З призначенням мене на цю посаду кожен мій новоспечений однокурсник, так чи інакше, проявляв себе. Одним було, власне кажучи, все-одно, хто буде старостою. Інші лестили в обличчя і тихо про себе заздрили, залишаючи всі прояви своєї заздрості до більш підходящих часів. Треті відкрито висловлювали своє невдоволення, за що я відчувала до них найбільшу симпатію. Адже, по-перше, не можна бути такими пасивними, як перші і заздрісникам, як другі. А по-друге, я сама була прямолінійною людиною настрою. Тому я поважала тих, хто чесний до кінця.

В цей день я відчувала себе справжнім лідером. Мені не терпілося поділитися успіхом зі своєю сестрою, яка в цей час була на роботі. Вона працювала неподалік диспетчером в одній з багатьох служб таксі міста. А так, як я знала, що в офісі вона одна - купила пару пакетиків улюбленої кави і попрямувала до неї.

Сестра радо мене зустріла і привітала. Ця служба таксі не займала лідируючі позиції в містечку, тому замовлень також практично не було. Диспетчери, що працювали в нічні зміни примудрялися просто спати. З огляду на ці обставини, я вирішила залишитися якомога довше і розважити свою знудьговану від роботи сестру. До того ж була п'ятниця.
Ми заварили собі по чашці кави і влаштувалися на балконі. Спочатку розмова йшла про медичний коледж (я ділилася першими враженнями), потім занурилися в спогади свого дитинства, будували плани на майбутнє, ділилися мріями і просто спостерігали за людьми, які ходили внизу по вулиці. Нам було про що поговорити, було що згадати... Ми випили не одну чашку кави. Час минав швидко. На вулиці вже зовсім стемніло, і включилися вуличні ліхтарі. Час був їхати додому.
Йти на автобусну зупинку мені було страшно, а дорога до неї була не близька. Тому я вирішила поїхати на таксі. Це було дорожче, та я вирішила саме так завершити сьогоднішній день. І якщо я збиралася їхати додому за відчутну суму грошей, то до вибору водія підійшла з особливою серйозністю. Головними моїми критеріями були: відповідний мені вік, привабливі зовнішні риси і головне - ''не батько'' і "не одружений". Я сприйняла це як гру. За цими критеріями підійшов лише один - якийсь Євген, старший від мене на десять років. Ну, для того, щоб повести мене, можливо, в кафе-це була допустима норма.

Сестра викликала його по рації, і він був десь уже в дорозі. Тим часом я пішла до вбиральні, поправила в розпатланій за день зачісці своє біляве волосся, макіяж і останній штрих - розстебнула ще один гудзик своєї кофтинки в області декольте. Потім попрямувала в кімнату, сіла в м'яке крісло в кокетливу позу і стала очікувати.
Через п'ятнадцять хвилин пролунав дзвінок у двері. Двері відчинила сестра.
Переді мною стояв середнього зросту, чорнявий молодий чоловік. Щось в його зовнішності було привабливим. Шкіра його була світла або навіть бліда. Пухкі губи обрамляли трохи кривувато посаджений рот. Ніс з горбинкою і сіро-блакитні розкосі очі, які тонули в чорних віях. Всю цю картину доповнювали густі брови і легка щетина на щоках. Я звернула увагу на його залисини в тім'яно-скроневої області і відразу подумала, що це доволі запальна людина. Одягнений він був у чорні спортивні штани, спущені на самий низ живота і в якусь футболку, яка добре підкреслювала його широкі плечі. Він сподобався мені. Євген теж був в тому ж стані, побачивши мене, тільки не від ідеальної дівчини наяву, а від третього розміру грудей, при моїй стрункій талії.

-Привіт. - він сів поважно на стілець.

-Привіт. - відповіла я.

Сестра швидко пішла до чайника зробити каву. А я, як дикунка зовсім розгубилася і щоб не напороти дурниць, вважала за краще взагалі мовчати.

-Ти Юліна сестра? - дивився він оцінюючим поглядом.

-Так, ось вступила в мед.коледж, тепер у неї жити буду. - з переляку випалила я у відповідь.

І тут, Слава Богу, з'явилася сестра з рятівною кавою.

"Буде хоч чим рот зайняти."- подумала я про себе. Але каву ми довго не пили. Євгену хтось зателефонував і після розмови він звернувся до мене:
-Давай будемо їхати, а то мені друг дзвонив, з Києва тільки приїхав. Потрібно зустрітися.

Я попрощалася з сестрою, забрала свої речі і попрямувала до ліфта. Мені здалося, що в ньому ми їхали вічність. Вийшовши з під'їзду, я трохи розчарувалась, побачивши «Волгу-24». Звичайно не "Беха-Х5", але теж чотири колеса. Сівши в автомобіль, я відчула змішаний запах старої автівки та мастила, замаскований всілякими ароматичнтми брелоками. Також я звернула увагу на ідеальний стан старого автомобіля.
"Він, напевно, дуже любить техніку."- подумала я.

Тим часом ми вже виїхали на автостраду, але чомусь не поїхали прямо, як було потрібно, а звернули на іншу вулицю. Євген мовчав, і я почала хвилюватися. Незнайомий чоловік старший від мене, їде зі мною зовсім не додому! Але я не промовила ні слова. Бо не знала що сказати. Боялась виглядати смішною. Він, напевно, помітивши моє хвилювання, нарешті вимовив:

-Ми всього лише їдемо на заправку, а потім я відвезу тебе додому.

Я видала лише короткий смішок і заспокоїлась. Після заправки він дотримав слова і дійсно відвіз мене додому. Біля під'їзду ми трохи розговорилися і Євген запитав:

-А ти що робиш завтра ввечері?

-Вдома сиджу, я щовечора цим займаюсь.- ніби сердячись на себе, відповіла я.

-А може я завтра заїду за тобою ввечері і ми кудись в кафе сходимо? Якщо ти, звичайно, не проти? - делікатно запропонував він.

Для мене це було справжньою несподіванкою. Євген мені одразу сподобався, але я була здивована настільки швидкому розвитку подій. Мені дуже хотілося піти з ним кудись, та здатися легкодоступною я боялася. Тому для точного прояснення ситуації я вирішила сказати все напряму:

-Добре, я згодна. Але з умовою - без сексу. - як відрубала я.

Було темно, і я не побачила його реакції на настільки пряму заяву. Він погодився одразу.

Від радості що охоплювала мене, я не могла повірити в успішність цього дня. Тоді я ще не знала, що через деякий час буду ненавидіти перше вересня...