Наближався час пологів. я ще нічого не купувала, бо вірила в те, що це-погана прикмета. Можливо, лише кілька бавовняних пелюшок в пологовий будинок. На той час я вже добре знала, що в мене буде синочок. Більш за все я мріяла скоріше його побачити і познайомитись з ним. Навчання в коледжі я продовжувала і навіть вдало здала всі екзамени. Після цього пішла до свого лікарі, який після огляду, направив мене в пологовий будинок на стаціонар допологової патології. В те відділення клали всіх, хто вчасно не народжував.
Відділення знаходилося в окремому крилі пологового будинку на першому поверсі. В палаті було чотири чи п'ять ліжок. Там вже очікувати свого строку двоє вагітних дівчат. В тому відділенні я провела ще майже два тижні. Лікарі приходили і оглядали мене, але нічого не говорили, окрім того, що потрібно ще почекати.
В цей час в Україну повернувся Євген. Він прийшов мене провідати, але порядок в пологових будинках тоді був таким, що нікого до будівлі не пускали. Тому він постукав у вікно.
-Привіт.-як ні в чому не бувало привітався мій чоловік.
-Ти що тут робиш?-запитала здивована я.
Мені зовсім не хотілось його бачити, а тим більше про щось спілкуватися з цією людиною.
-Приїхав тебе провідати. Як ти себе почуваєш?-посміхався він.
-Все добре. Я не можу з тобою говорити, бо мені потрібно на процедури.-збрехала я.
Так, я почала йому брехати так, як і пророкувала його мати. Бо, знаєте що? Бо якщо людині щось безкінечно вдовлювати в голову, то рано чи пізно вона почне це робити, і більше того, отримувати від цього задоволення. Я бачила в ньому ворога, якого ще нещодавно могла покохати на все життя.
Я закрила вікно і пішла в коридор, щоб діждатися коли він піде звіддти.
Так продовжувалося кожного дня. І, що саме цікаве, це те, що він умів зачаровувати, здаватися кращим, ніж він є насправді. Але тільки не мене. Я вже не грала в його підлі ігри і добре розуміла, що це за людина. а от мої сусідки по палаті, всі до одної захоплювалися ним-самим уважним і добрим чоловіком.
На черговому лікарському обході, крім мого лікаря до палати прийшла щей завідуюча пологовим будинком. Її персона до сьогодні здається мені надто дивною. Вона носила надто коротку для жінки зачіску, одягалася в чоловічий одяг, поводилася дуже грубо з вагітними, не мала чоловіка і власних дітей. Я думаю, що вона ненавиділа жінок, які народжують дітей.
Вони оглянули мене і назначили день пологів на наступний день. Є така процедура - родозбудження. Не буду вдаватися в теорію. Штучним способом викликають пологову діяльність і жінка народжує дитину природним шляхом. 
Наступний день розпочався надто рано. Годин в пять ранку. До процедури все було готовим, тому ми розпочали. Через деякий час після процедури в мене з'явилися схватки. Вони починалися і закінчувалися, кожного разу стаючи все частішими і сильнішими. Але після них більше нічого не відбувалося. З самого початку біля мене була акушерка Оксана. Жінка років тридцяти п'яти з кучерявим, вогняно-рудим волоссям. Вона постійно усміхалася і називала мене “зірочкою”, але коли пройшла вже не одна година, посмішка з лиця Оксани кудись поділася. Вона привела лікарів.
Після швидкого огляду в палату вкотили великий квадратний апарат. Я знала, що це був кардіограф. Щось було не так, як очікувалося. Після обстеження серцебиття моєї ще ненародженої дитини, акушерка мені сказала вердикт:
-Будуть робити ургентний кесарів розтин.
І ви не повірите, що мене здивувало. Для того щоб його зробити, потрібен був підпис мого законного чоловіка. Не моїх насправді рідних людей, а мого тирана, який з свідотством про одруження отримав надто багато юридичних прав на моє життя.
Мене швидко перевели на другий поверх в операційну і ввели в загальний наркоз.
Я заснула крепким сном, віддаючи себе зі своєю дитиною на волю Божу.
В той самий день я прийшла до тями в палаті на три ліжка з обдертими стінами. В мене не було відчуття, що я гарно виспалась. Моя голова розколювалась на друзки, мучала спрага. Живіт страшенно болів. Я опустила свою руку но низу і намацала марлеву пов'язку, яка була прикріплена до тіла пластиром і закривала нещодавно розполосаний живіт.
Та все це здавалося дрібницями, бо єдине що мене збентежило в той момент, це був стан моєї дитини. Як кликати медсестру до себе в палату я не знала, а просто кричати не могла, бо зірвала голос при схватках до операції. Але за мить до мене увійшла жінка в білому медичному халаті і з дитинкою в руках.
Цей янгол був моїм сином! Щастя, яке мене тоді переповнювало, не мало меж. Ніщо і ніхто не може зрівнятися з народженням дитини. Я завжди дякую Богу за те, що він обрав саме мене мамою для цього хлопчика. Він-моє благословення.
Все було добре з моїм сином і зі мною, окрім того, що на наступний день в мене піднялася висока температура. З того самого моменту її не вдавалося збити. Я палала і через це мені не приносили мого сина, що мене доводило до відчаю.
На протязі девяти днів після операції до мене приходили лікарі різних профілів і кожен ставив свій діагноз, призначав лікування, але мені не ставало краще. З часом я перестала вставати з лікарняного ліжка і майже перестала бачити на ліве око. З кожним днем я все більше розуміла, що повільно вмираю. Тому попросила викликати мені лікарів з обласної лікарні. І мені пообіцяли це зробити, але потім я дізнаюся, що їхня обіцянка так і залишилася просто словами в повітрі, бо вони боялися розголосу справи.
На четвертий день мене перевели на перший поверх. Там була палата з одним вікном. Убогість українських медичних закладів зовсім не сприяє одужанню. На восьмий день, коли я вже не мала сил встати з ліжка, я попросила медперсонал перекласти мене на вільне ліжко біля вікна. Після обіду в нього хтось постукав. То був Євген. Він прийшов до мене зі звісткою. Вона була невтішною. Лікарі пологового будинку просили в нього письмову згоду на видалення в мене всіх жіночих органів малого тазу. І він був згодний.
Мені на той момент було сімнадцять років! Як можна добровільно погодитися стати інвалідом в сімнадцять років? Ніяк!
Тоді я напружила всі свої сили, які ще залишилися в моєму змученому тілі і поставила йому ультиматум.
”Або ти відвезеш мене в обласну лікарню, або я заберу дитину і просто піду звідси в чому є!”
І він погодився.
Наступного дня Євген привіз мене до іншого міста в іншу лікарню. Вони були саме тими лікарями, яких повинні були визвати до мене на консультацію, але цього ніхто не зробив, що і підтвердив завідуючий відділення.
Завідуючий був кремезним чоловіком з ведмежими руками. Але я одразу побачила, що весь персонал відділення гінекології відноситься до нього з неабиякою повагою. Після огляду він одразу призначив невідкладну операцію.
“Перитоніт!”-прогримів діагноз на все відділення.-“Якщо би ви приїхали завтра, то я б вже не врятував.”
Мене завезли в операційну і ввели в загальний наркоз.
Я знову спала.