Обличчя розмазувала кров, в спину бив гострий біль, а в добрих очах панувала ненависть.
Ден щоєсили тиснув на газ сидячи за кермом свого помнятого синього БМВ.
Порив шаленого вітру залітав до салону, так як з боку водія були відсутні двері.
Хлопець знав що сам не взмозі протистояти чаклунові, а звертатись до поліції відчайдух не збирався.
По перше - він недовіряв правоохоронним службам. По друге - він бачив як вбивця з легкістю розплющив патрульний автомобіль.
Ні. Звичайна людина безсила в такій ситуації. Потрібний хтось, хто б мав надприродню силу. На щастя, Ден знав одного з таких.

Помнятий, з відірваною дверцятою, синій БМВ розбивав старі металеві ворота, які остерігали вхід на кладовище.
Авто плавно мчало по дорозі. З обох сторін непорушно покоїлись пам'ятники, охороняючи могили з померлими.
Ніч на кладовищі.
Раніше, Ден не наважився б на такий вчинок, але не сьогодні.
Чоловік знав, що це єдина надія на порятунок коханої.
Ден загальмував, вимкнув мотор та погасив фари, щоб не привертати увагу. На його щастя в багажнику лежала штикова лопата.
Хлопець взяв знаряддя праці та відшукав потрібну могилу.
Гарний великий пам'ятник з чорного граніту. На ньому зображений молодий хлопець з доброзичливою посмішкою та світлими очима.
Напис "Олександр Іванович Чудновський"
Ден був віруючою людиною, тому вирішив звернутись до Бога. Він подивився в нічне зоряне небо.
- Пробач мене грішного!
Хлопець в спортивному костюмі перехристився і засадив лопату в сиру землю.
Солоний піт зтікав по окровавленому обличчі, лопата все глибше і глибше занурювалась в грунт. Земля падала на кучу, яка повільно збільшувалась.
Бам!
Загострений кінець знаряддя праці впирався в щось тверде. Це була дерев'яна труна червоного кольору.
- Я тебе поховав, я тебе і відкопаю, - можна було сказати про цей випадок, адже він сам влаштовував похоронну процесію свого померлого товариша.
Хлопець жбурнув лопату в сторону і заліз в яму, щоб відкрити кришку.
З важкими потугами йому це вдалося.
- Фууу! - Ден відвернув обличчя ледве не зблюванувши від неприємного трупного сморіду та жахливої картини.
Мертве тіло лежало в чорному солідному костюмі і білій сорочці. Обличчя зпотворене від вогню. Чорна обгоріла шкіра, яка повільно розложувалась. В голові дирка від кулі, а на шиї широкий ножовий поріз.
Мрець лежав в такому ж положенні як і всі інші померлі. Закриті очі та складені на грудях руки.
- Хоч би все вийшло, - зкривившись мовив сам до себе Ден.
Він виліз з ями та попрямував до свого розбитого БМВ.
Поврнувши ключ замикання хлопець увімкнув радіо і зробив досить гучно.
Кладовище, яке спокійно відпочивало під покровом темної ночі, перебила гучна музика. Лунала радіостанція "Рокс".
Потужний музон гучно доносився з старенького БМВ.

Я йду вперед, не знаю болю
Я не живий, я не живий
Добро не дружить вже зі мною
Я хочу крові, я став злий

Ден повернувся назад до свого покійного товариша. Мертве тіло непорушно лежало в могилі.
- Саня, будь ласка! Ти потрібний мені! Розпач бив по нервах зачіпаючи душу і від цього навертались сльози.

Дияволу продав я душу
Мені незнаний людський біль
Іду вперед, всі стіни рушу
В очах моїх застигла ціль

Бам!
Неочікуванно, мрець відкрив очі.
Вони було білі, як сніг.
Мертві неживі за мить стали набиратись життєвих фарб. З'явились сині зіниці.
Шкіра змінювалась набираючись звичайної людської подоби. Рани на тілі стали загоюватись. Лиса запечена голова обростала світлим волоссям.
Ден схопив себе за обличчя і з радісними очима, які переповняли сльози, дивився на воскресіння свого померлого товариша.
Меломан почав вертіти головою в сторони оглядаючи місцину. Він виставив перед собою руки дивлячись на сповненну життя шкіру. Долоні чіпали себе за обличчя. Погляд синіх очей впав на стоячого в ямі окровавленого товариша.
- Ден, паскудний маєш вигляд. Що сталося і навіщо ти підняв мене? - Меломан не розумів.
- Саня, друже, ти вибач що я так вчинив, - жалібно в сльозах говорив товариш, - Окрім тебе мені ніхто не зможе допомогти.
Світловолосий худий хлопець в чорному костюмі підвівся з труни ставши на рівні з Деном.
- Давай спочатку виліземо з цієї клятої ями, а потім, ти все мені розповіси.

Друзі сиділи на лавці поруч з розкопаною могилою. Один розповідав свою страшну та фантастичну історію, а інший мовчки слухав.
- Чаклун? Ти гадаєш, що таке можливо? Ти віриш в магію? - з недовірою перепитував своїм дзвінким голосом Меломан.
- Він на моїх очах, одною лише силою думки, підняв поліцейську тачку в повітря і роздавив, як пивну жестяну бляшанку. Якщо не віриш то глянь на мою машину. Бачиш, дверей не має. То він вирвав, однією рукою.
Меломан дивився на побите авто.
Він не міг прийняти факт існування магії і не зрозуміло чухав макітру.
- Саня, вся надія тільки на тебе. Ти безсмертний. Ти зможеш його здолати. Ми повинні їхати туди негайно, допоки він не вбив мою кохану, - шморгав носом Ден.
- А ліс то, великий. Як ми його знайдемо?
- Незнаю, може ти зможеш якось там, через свої видіння.
- Не впевнений.
Меломан став принюхуватись до свого костюму.
- Цей одяг смердить трупом. І взагалі, чому на мені костюм? Ти ж знаєш, що я терпіти не можу носити солідні костюмчики!
- Вибач. Я хотів щоб було гарно.
- Гарно для кого? Моє тіло, у мертвому вигляді схоже на засмажену котлету. Мене 100% хоронили в закритій домовині. Хто мав дивитись на цей костюм?
- Вибач. Я не подумав, - від відчуття провини Ден опустив свій погляд в землю.
- Не сумуй. Знайдемо ми твою дівчину. Де моя маска? Ти ж знаєш, що без неї я не зможу.
- В моїй квартирі.
- В такому разі, досить гріти свої дупи. Ходімо в тачку.

Друзі сіли в синє розбите БМВ.
На задньому сидінні роздався холодний, спокійний, нелюдський голос.
- Як це все розуміти?
- Привіт, - обернув назад голову Меломан, - Давно тебе не бачив.
Позаду сиділа людиноподібна істота в чорному плащі та капішоні, під яким ховалось худе-худюще синє обличчя з чорними, як вугілля, очима.
- Чудновський, так не має бути. Ти повинен повернутись назад.
- Повернусь, але дещо пізніше. Маю одну дуже важливу справу.
Ден на хвильку озирнувся назад, але його очі нікого не бачили.
- Це знову він? Посланець смерті?
- Так. Як завжди мені набридає.
- Ти мусиш повернутись, - стояла на своєму потойбічна істота.
- Я тобі сказав - пізніше. Ось, допоможу другові врятувати  одну дорогу йому людину і залізу назад до могили.
- Я тобі не дам спокою. Ти підеш саме зараз.
- А я кажу - пізніше! Ти ж знаєш, що не зможеш забрати мене на той світ допоки я чую музику. Краще злітай до Смерті, а вона нехай вже передасть вашому головному, що в мене до нього є одна дуже важлива розмова.