Любомир стояв за хатою і видихав тютюновий дим.
Блакитні очі з сумом дивились на зоряне небо і великий жовтогарячий місяць.
Душа розривалась на частини. Він розумів - це кінець. Порятунку не буде і щасливого фіналу теж.
Любомир не любив палити, але тютюновий дим допомагав справлятися з душевним болем.
Недопалок полетів в темряву.
Хлопець повернувся до хатини.
- Відпусти мене, будь ласка. Ти ж не хочеш щоб чаклун мене вбив? - благала дівчина.
Блондин глянув на свій наручний годинник.
- У нас залишилось пів години. Я відпущу тебе, але за однієї умови. Ти згодна?
- Що за умова? - насторожено подивилась Лариса.
- Ти повинна мене вбити.
- Що? Ні. Я не збираюсь на себе брати такий тяжкий гріх, - дівчина була на відріз проти.
- Ти не розумієш. Це задля порятунку купи невинних. Якщо він дістане кров цнотливої і проведе обряд, то назавжди заволодіє моїм тілом, а я помру. Тож, якщо мені все одно не вижити, то краще піти з цього світу зробивши щось корисне. Той виродок має повернутись назад до Пекла.
- Я не зможу, - хитала головою Лариса.
- Зможеш. Згадай те, що він зробив з твоїми знайомими і з твоїм коханим.
- Але, тож зробив він, а не ти! Я не зможу тебе вбити. Краще відпусти мене і я просто піду звідси. Без мене він не зробить обряд.
Любомир сів на стільчик і подивився в очі сидячій на ліжку дівчині.
- Він повернув собі силу. Один чорт знає
на що він здатний. А якщо чаклун вміє літати чи інші магічни фокуси, з якими, або наздожене тебе, або відшукає іншу жертву? Ларисо, прошу, допоможи мені. Нічого важкого. Просто прибереш стілець з під моїх ніг.
Дві пари очей наливались слізьми. Ларисі було шкода доброго хлопця, але іншого шляху не було. Любомир мав себе вбити, аби відправити чаклуна на той світ.
                                   ***
Одна з старих сосен, яка спокійно відпочивала під зоряним небом, стала в пригоді двом особам.
Любомир стояв на тому ж самому старенькому дерев'яному стільчику, а на шиї сиділа петля, мотузка якої була міцно прив'язана до товстої гілки.
Обидва ридали. Обом було страшно.
- Залишилось 15 хвилин, але дія завжди не точна. Плюс, мінус 5 хвилин, тож не зволікай. Одне передсмертне прохання.  На столі я залишив листа. Там вказана адреса. Знайди мою маму і віддай його їй. Я розповів всю правду. Можливо, вона і не повірить, але нехай хоч прочитає його і знає, що я її дуже сильно люблю.
Гіркі краплини сліз стікали по молодому обличчі.
- Давай, - крізь зуби процідив Любомир, - Зроби це.
Дівочі очі вдивлялись на дерев'яний стільчик.
- Я не можу. Це досить важко, - вагалась Лариса.
- Ти не думай про те, що вбиваєш мене. Думай про чаклуна. Ти повинна його вбити. Та сволота заслужила смерть.
Дівчина на повні легені набрала повітря та важко видихнула.
- Вибач.
- Не варто вибачатись. Все так як потрібно.
Тіло Любомира шалено тремтіло від страху перед смертю. Він закрив очі, зціпив зуби і став очікувати на свій фінал.
Бамс.
Дівочий босоніжок що є сили вперся в стільчик і той опрокинувся. Ноги Любомира зависли в повітрі. Мотузка здавлювала шию. Хлопець став хрипіти, а його очі закотились під лоб. Тіло билось в конвульсіях.
Лариса відразу обернулась спиною до самогубця.
Дівочий плач розбивав лісову тишу. Тендітними руками вона прикрила своє вродливе обличчя і просто ридала.
Вона і не помітила як помираючий притих.
- От, негідники! Вирішили від мене здихатись?! На щастя я повернувся вчасно! - пролунав знайомий грізний голос за дівочою спиною.