Коли у будинку майже весь час працює телевізор, гуде старенька морозильна камера, пральна машинка без кінця і краю підстрибує на дерев'яній підлозі з кута в кут — багатьох людей це відверто нервує. Ці звуки напружують. Так і хочеться все це вимкнути та викинути стареньку техніку на звалище. А маленькі непосиди, яким вічно щось треба дізнатися чи отримати? Набридають наче мухи. Еге ж. А так хочеться тиші. Бодай на годинку — другу.

Ось тільки куди зникає це бажання, коли воно виконується? Чому немає радості? Чому не виходить радіти та насолоджуватися?

А він же так цього хотів. Особливо сильно бажав тиші, коли ледве приходив додому, бо валився з ніг від втоми, бо ж частенько став працювати понаднормово аби заробити зайву копієчку в сім'ю. 

І що тепер? Де та сім'я? повтікали всі хто куди міг. Навіть, маленька Зоя, його люба донечка опинилась в лікарні лиш би не бути з ним. Майже як її мама. Хоча ні, прирівнювати їх одна до одної не можна — вони ж як небо і земля. його малесенький дорогоцінний янгол і його дружина. вона ж матір-зозуля.

- Де ж це тебе чорти носять? Хвойда! -  вже всоте за останні пів години питав Олег, стискаючи в руках телефон. Але у відповідь чув лише монотонний голос оператора, який сповіщав, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Простіше кажучи, чоловік вкотре впевнювався у невірності дружини та її бажанні гуляти.

День для нього тягнувся дуже довго. Навіть, робота по господарству не відвертала від думок. Вже й стемніло, а до порожньої хати він не міг змусити себе зайти. Все продовжував сидіти на східцях біля хати та скурювати цигарка за цигаркою. Спостерігав за сусідами та ще більше гнівався на свою дурнувату голову та вчинки у минулому. 

Разом із вечірніми сутінками додому повернулись і Матвій з Мар'яною. Сяк-так знайшовши більш-менш переконливу відмовку Матвій залишив дружину із матір'ю та попрямував до сусіда. Вже давно він помітив біля хатини вогник від цигарки та не сумнівався, що господар вдома та в них вийде поговорити відверто.

- Пику наб'єш одразу чи просто попереджати прийшов, щоб я Мар'ю не займав? - невесело всміхнувся Олег, завидівши свого гостя.

- Здогадливий який. - скривився Матвій у відповідь, але все ж присів поруч з сусідом та закурив і сам. 

- Я багато дурниць зробив, але не такий вже й дурень, щоб цього не розуміти. Хочеш скажу правду? От справді все як є. Як на сповіді.

- А ти за чарку вхопився знов чи більше нема кому поплакатись?

- Яка там чарка, хай Бог боронить. Але ти ж через неї прийшов сюди. І не з доброти своєї. 

- Мар'яні важко дуже було. Вона ж як із села втікала, то не стрибала від радості, що тепер вільна, а сльозами вмивалася, хоч і намагалася не показувати їх. все сильну і незалежну з себе корчила, а потім подушку викручувати на ранок можна було. Все за тебе, придурка такого, хвилювалась. І чоловіків інших як вогню сахалася. Чумних так не бояться. 

Олег слухав, бо тільки на це був спроможним. Не знаходилось таких слів, щоб хоч якось виправдати себе. Та й чи варто? Зрозумів уже давно, що не тільки йому довелось несолодко останнім часом. І це ятрило душу ще більше.

Мовчання затягнулося.

Матвій не мав впевненості, що його зрозуміли, але сподівався що був почутим.

- Ти бережи її. Вона гідна всього найкращого. - почув він за спиною тихі, але щирі слова сусіда. Не озираючись на співрозмовника, кивнув, обіцяючи не стільки йому як самому собі, що докладе усіх зусиль аби так і було.

Олег так і залишався сидіти на східцях у непроглядній темряві. Сон не приходив до нього, хоч і втома була вірною супутницею уже не перший день і виснажувала чоловіка дедалі більше. Але він все сидів і чекав. Можливо й дарма в черговий раз мучить себе, але відчуття підказували, що сьогодні дружина таки повернеться додому.

Цього разу інтуїція не підвела – зрозумів щойно рипнула хвіртка, а тоді по цементованій доріжці почулося цокотіння підборів. Кожен крок цієї жінки луною розносився по вулиці в нічній тиші. Кожен її крок перетворювався в забитий цвях у труну, де має бути похований їх шлюб.

- Треба ж таке… твереза… - не те щоб сильно, але поява дружини та ще й у тверезому стані таки здивувала його. Та тільки на голосі це не позначилось – він не тільки виглядав байдужим, його голос також став холодним. Хотів би накинутись на неї з докорами, але стримався, як і стримувався не потриматись за цю білосніжну шийку. Всі заготовані для неї слова вже випарувались.

- Чекаєш на мене, любчику? – Грайливо посміхнулась вона, вгледівши чоловіка.

 Наблизилась до нього, торкнулась рукою плеча. Все ще сподівалась, що й цього разу кількаденний загул зійде їй з рук. Послухає трохи повчань від чоловіка, скористається жіночими чарами або ж натисне на нього через доньку – гадала вона. Та не так сталось, як гадалось – Олег і бровою не повів, мовчки спостерігав за домом сусідів. І розумів всю підступність життя. Підступна Доля — та ще жартівниця. Вона обернула його життя й страждання Мар’яни повернулись йому бумерангом.

Образився – зрозуміла Світлана. А такою реакція чоловіка була вперше. Вперше Олег не накидається на неї зі звинуваченнями, не вимагає пояснень. Весь такий байдужий він змушує її губитися, нервувати та гарячково вигадувати нову стратегію.

Свєтка сховалась за дверима, а він так і залишився сидіти із розумінням одного єдиного факту —  йому нестерпно перебувати поруч із нею і цього разу вже не стане закривати очі заради дочки. Тому його ніч минула у машині, а як її – було байдуже.

Прокинувся нечувано пізно та потроху взявся до ремонту свого авто. Знову звертатись до сусідів за допомогою було б неправильно – так він вважав, а ще не бажав знову зустрічатись із тією, хто хоч крапельку його любив, любов котрої не цінував та втратив. Мар’ї слід дати спокій, хіба у серці берегти її образ та ті нечисленні щасливі спогади. А це, виявляється, важко. Важко бачити її так близько – усміхнену, чимось заклопотану і таку люблячу… Але просити Матвія про допомогу все ж таки довелось – необхідно було придбати нові запчастини у місті та замінити їх на старі. Той неохоче, але все ж погодився, бо дружина та матір також склали йому список покупок до майбутнього бенкету.

Повертались години за три – Олег поспішив навідатись до маленької Зої, приніс гостинців та новеньку іграшку аби малятку не було так сумно та самотньо без нього.

 - Ти хороший батько. – неочікувано підмітив Матвій.

- Намагаюсь з усіх сил бути таким. Зоєчка – найбільша для мене цінність, моє власне маленьке сонечко.

- Гарно розказуєш, як для чоловіка, що не цінував сім’ї та потопав у пиятиці.

- Станеш батьком, то зрозумієш сам. Ще й не так защебечеш. – всміхнувся супернику Олег. А може й ніякому не супернику? Якщо не озиратись на минуле, не згадувати про поховане до Мар’яни кохання, то виявляється вони можуть спілкуватись і нормально. Без бажання відбити жінку та натовкти один одному пики.

Матвій не став гальмувати біля дому сусіда, а одразу заїхав на подвір’я до матері та вже там зупинив машину. Сусід ще в силах пройти тих сто метрів, а йому буде зручніше звільняти багажник від покупок.

Олег перш ніж піти подякував за допомогу і за те, що попри неприязнь йому прийшли на виручку в складній ситуації. Колишній дружині тільки махнув головою на знак вітання та пішов додому, до теперішньої.

А Свєта носилась по будинку як заведена – відійшла вже від гулянок та прозріла трохи. За пів дня таки помітила, що дитини то вдома немає. Хай і не палав у ній материнський інстинкт, але перелякалась зникненню дитини. І мовчання чоловіка, його дивний спокій ще більше нагнітали.

- Де вона? Де Зоя? Я тебе питаю! Де наша дочка? Олег! Я тебе питаю – де дитина? Чи ти за старе взявся? Куди подів? Та якого біса ти мовчиш?

Тільки-но побачила чоловіка на подвір’ї сусідів, як одразу кинулась туди. І зустрічала чоловіка не так, як було нею заплановано, а розхристана, знервована та репетуючи на все горло.

А Олег мовчав – не став зачинати сварку на очах у сусідів, ще й біля їх дому. Схилив голову та пішов до свого автомобіля. Мовчав стільки, на скільки сил вистачало не реагувати на її крики, шарпання за рукав. Намагався, навіть, продовжувати ремонтувати своє авто.