Кілька років тому

Десь глибоко в її душі все ще жевріла малесенька надія. Сподівалась, що з часом усе зміниться на краще. Але кожного дня ставало тільки гірше.

Тиждень тому Олег потайки від дружини виніс з дому набір срібних столових приладів, отриманих у спадок від нині уже покійної матері. Мар'яна не одразу помітила його зникнення. Побачила тільки вчора - шукала чайні ложечки, щоб подарувати їх хрещениці. Існує ж такий звичай - дарувати дитині срібну або золоту ложечку, щоб дитина жила у достатку. Підозрювати де воно все поділось довелось недовго - надвечір додому повернувся чоловік, а якщо точніше, то те що від нього зосталось під впливом алкоголю. Казати щось - марне діло - одразу зрозуміла жінка. П'яний чоловік - горе в сім'ї, а для неї так і зовсім біда. Він й вдарити може.

Ще за кілька днів зникли її золоті сережки. Схопилась за ними одразу. Знайшла чоловіка, але прикрас уже не було. Як і вторгованих за них грошей. Сварилась, благала його, але отримала тільки стусанів. Додому попленталась з плачем та жалем до самої себе, з наріканнями на долю свою тяжку.

Що робити? Як далі жити? Не знала. А свекруха й не слухала її благань вплинути на сина. Все її винуватила. Сама, мовляв, винувата, що Олег став таким.

Може й сама. Але що вже вдієш...

Її люба матуся тоді важко занедужала. От і повернулись вони в рідне село, покинувши й роботу, і квартиру, що винаймали. Стали доглядати за її матір'ю. Мар'яна сама це робила в основному, а чоловік їздив на роботу в сусіднє село. Але ненька віддала Богу душу, залишивши Мар'яну саму. Батьківську хатину продали - Олег вмовив, щоб купити трактор. Жити перебрались до його матері.

А там тільки гірше стало. Не дружиною вона була і тим паче не господинею, а наймичкою без права голосу. Гарувала мов проклята кожного дня, але і слова доброго не чула у свою адресу. Частіше тільки невдоволення від свекрухи, котра що не день сварилась із сусідкою, а залишки злості зганяла на невістці.

З вигаданого Олегом бізнесу так нічого і не вийшло. Чи то він нічого не тямив у техніці, чи то те кляте залізяччя аж занадто часто ламалось - не знала вона. Намагалась допомогти чим може, підтримати. Але, мабуть, недостатньо, бо з часом почав прикладатися до чарки. А потім і руки простягав.

От і цього дня Мар'яна чекала на чоловіка. Спеціально вечерю приготувала з його улюблених страв, приодягнулася гарненько. Все сподівалась що той одумається, згадає про їх річницю та бодай квіточку їй подарує.

- І чого ти тут розсілася? У нас тут гуска пропала, а ти вирядилася як, прости Господи, повія остання. Хто її шукати має? Я зі своїм ревматизмом? Біжи та швидше знайди мою гусочку.

У відповідь Мар'яна й слова не сказала, проковтнула гірку образу та вискочила в чому була з дому. Шкодувала потім, що не накинула на плечі бодай куртки і єдина парадна сукня і та промокне під холодним дощем. Себе не жаліла. хіба воно поможе? Мусіла шукати ту зниклу птицю по селу. І до ставка ходила, і на вулички різні зазирала, але результату так і не було. Додому верталась промокнувши до нитки. Сльози змішались із краплями дощу. А тілом трясло чи то він холоду, чи то від надлишку почуттів. Жінка зупинилась на мить, присіла на лавку біля сусідських воріт. А що? Все одно ж ніхто не побачить. А вона хоч десь посидить в тиші, подумає. І байдуже, що під дощем.